Худобу вижене стара, або й я сам. А якi там будуть посли?
- Та ще й я не знаю. Пiду, послухаю, що там будуть казати. Треба своїх
людей пiслати...
- Ну, то напевне. Толку з того буде стiльки, як i торiшнього снiгу, але
хай все-таки йдуть. Колись i до думи вибирали. Он з Людвищ одного вибрали.
По тисячi рублiв на мiсяць дiстав, каплицю .виставив муровану... Тiльки й
лишилося по його послуваннi. Навiть господарем порядним не став. Мав грошi
в банку, прийшла революцiя - й все пропало. А хату й господарство пiд час
повстання спалили. Тепер жебрак.
- Ну, а як там твоя вистава? Вдалося то? - запитав Матвiй наостанку.
- Добре було, тiльки багато мороки.
- Зiбрали якiсь грошi?
- Сто двадцять тисяч.
- Ого. То було дiло. А що з тих грошей буде?
- Розплатились за все, а п'ятдесят тисяч на "Просвiту".
Матвiй не сказав бiльше нiчого й вiдiйшов. Володько залишився орати, а
одночасно обдумував свої справи. Треба було пiти в село й зробити там
порядок. Все так i зiсталось на купi. Може, хоч Сергiй надумається та пiде
до Якова. Треба розтягнути та повiдносити позиченi дошки, треба вiднести
перуки. Ну, це Володько зробить завтра...
Треба було й до Левинських навiдатись та подивитись, який то у них
настрiй. Цiкаво було б взагалi послухати, що говорять в селi...
Пiсля Володько пригадав Женю й Ганку. Обидвi стояли в його очах, i не
знав, за котрою побiгти. Женя вже ось скоро вiд'їде, а Ганка лишиться.
Женя весь час нiби жартує, нiби кпиться. Весела, в'юнка, говiрлива. Ганка
пружна, мов тятива, i гаряча. Її очi завжди горять, завжди бiгають... Уста
її вогкi й соковитi, груди молодi й пружнi.
- Вйо, Карий! - пiдганяє Володько коня. Йде борозною, тримає в руках
чепiги, на шию зачiпив вiжки. Конi поволi, тяжко ступають... Копита їх
грузнуть в землю. Доходить до кiнця поля, обертається, викидає плуга та
деякий час йде вiльно. Блискуча плита вiдбиває соняшний промiнь. Часом
Володько вiдкидає на ходу з-пiд градiля пирiй, що за якийсь час наб'ється
туди. Пiсля, дiйшовши до другої борозни, зручно хапає за праву чепiгу й
ставить знову плуга. Конi так навченi, що самi заходять у борозну.
Тут за плугом родяться всi Володьковi плани. Звiдси бачить вiн свою
життєву дорогу, що далеко, далеко, перетинаючи границi й закони, стелиться
десь туди до далекого Днiпра й Києва. Ось вiн тут, бачить свої добрi конi,
бачить поля, свiй хутiр зi садком, але думка не тут. Нi, нi. Нi одного
разу не зупинилася вона на цiй рiллi, пiд цiєю солом'яною стрiхою, десь
тут поблизу. Цi обрiї й цi широти вузькi для неї. Направо й налiво широкий
свiт, направо й налiво безлiч нового, небаченого, незнаного. Пiти,
пiзнати, вирвати звiдти все, що доброго, й вернутись, хоча б сюди на це
поле та вже не зрушитись. Навчити або змусити цi поля й цi стрiхи чогось
такого, що обновило б їх, спружило б, привернуло б їм розумний, Божий
образ, так давно десь ними страчений i затоптаний...
Гори, моя пекуча уяво, i поможи! Постав знаки такi й iншi та дай слова,
налитi живою, кипучою кров'ю. А коли ти. Боже, десь є коло мене й розумiєш
мої бажання, вдiли менi не багато... Непомiтно - дрiбну частинку своєї
мудростi вдiли, i я вже благословлю твоє велике iм'я. I я пiду по цiй
землi, починаючи вiд цiєї чорної скиби, i буду там i там - геть по широтi
сiяти чудовий твiй глагол во iм'я Правди i Честi. Пiшли мене куди хоч. Я
пiду й буду скрiзь так, як мiй батько зерно, сiяти добре, розумне, чесне
слово... Потрiбне слово, конечне слово.
Володьку, Володьку! Чого зупинився там i дивишся, мов маг, на той схiд?
Ори землю, край її лемiшем твого плуга та мовчи, мов залiзо, мов камiнь.
Твоє в тобi, i всi закони є проти тебе, а може, й сам Бог. Ти, чи твiй
батько, чи, може, дiд зробили один грiх i сiм поколiнь не спокутують
його... Рабами будуть! Худобою без язика й без слова! Попихачами на свому
власному грунтi! Юдами i Каїнами, що продадуть за пiвсрiбняка честь,
свободу, право!
Вйо, конi! Далi. Мати на дорогу вийшла й кличе на обiд.
Сонце вже пiднялося високо, конi втомленi, з позападалими вздухвинами.
Сам орач прокидається, мов спросоння, й дивується, що навкруги одно
поле...
А вечором пiсля працi подався в село. Ще як тiльки почав умиватись, як
тiльки причiсував перед кусником дзеркала свою чуприну, Настя одразу
почала:
- Господи, Господи! Находився, наморився! I що там тебе тягне? Два роки
не ходив, а тепер що Божий вечiр...
Володько, як звичайно, подивився на неї, але не сказав нiчого, I коли
вiн вiдiйшов, Настя накинулась на Матвiя:
- А чого ти мовчиш? Ти ж батько?
- Говори вже ти. Маєш язика за всiх,- спокiйно вiдповiв
Матвiй.
- Говори, говори... До вас говори, як до муру. Слова мої для вас
полова. Я можу день i нiч говорити, а ви всi своє.
Останнi слова витиснула разом зо сльозами. Матвiй поблажливо дивився на
неї, злегка кивнув рукою й одвернувся. Мовчав, супив чоло, час вiд часу
розгладжував його своєю широкою долонею й думав. А коли Настя трохи
втихомирилась, вона несмiливо промовила:
- Ти... Слухай. А може б, його того... Оженити? Хтозна чого вiн там
ходить. Що ти думаєш?
Матвiй посмiхнувся, а по короткiй мовчанцi промовив:
- Це ти вже йому сама скажи.
Бiльше не сказав нiчого.
А Володько тимчасом подався до Сергiя. Мешкає той з другого боку села
за церквою й школою, там, де дорога починає йти в долину. Стара, непоказна
хата. Подвiр'я також просте. Садочок, плiт, налiво клуня з широкими
подвiйними дверми.
У хатi направо вiд входу пiч, далi двоє лiжок, розхитаний стiл. Над
столом пiвтузiна святих i Шевченко в кожусi. Вiд нього вбiк попiд стелею
полиця, i на нiй пара десяткiв книжок. Макар не раз поглядає на них ласим
оком, коли бракне папiрка. Але торкнути їх ще не вiдважився.
До Сергiя ще заходять Никон Бохiн i Кiндрат "дядьо". Цей весь мiцний,
суцiльний. Обличчя нагадує мiсяць уповню, а на нiм маленький, кирпатий
носик. На просторому обводi вiн майже тратиться. Зате чуб мiцний. Добре
врiсся на свому мiсцi.
Никон iнший. Це вже "таку-го-ма" жижлик, але кращої породи. Нiс його
заняв своє мiсце гiдно. Очi сiрi й посмiшкуватi. Коли говорить, ноги його
в колiнах подригують. При тому додає "таку-го-ма" i чвиркає кутом рота.
Цi два й Сергiй з Володьком якось одразу зiйшлись i злилися в одно.
День-денно Володько вiдвiдує їх. Мова. Слова, смiх. Щодень те саме, мов
крапля, що твердий камiнь довбе.
I цього вечора зайшов Володько. Застав усiх.
- Ааа! Здоров, Тимоше! Ха-ха-ха! Не пiдступайте, не пiдступайте! Знаю
вашi намiри! - наподоблює Никон вчорашню гру Володька.- А ходив батько до
волостi? Ха-ха-ха! Добре! Добре! Смiху-у! Нашi дiвчата боки рвали. Ну, а
що тепер?
- То как я бил у солдатах,- почав Кiндрат,- i стояли ми у Вiльнi. Дали
нам преставленiє. От було смiха.
- Смiха то смiха, хлопцi,- сказав Володько.- Ось нам треба про щось
iнше подумати.
- Вєрно! - зазначив Кiндрат.
- Нам треба, братва, читальню,- сказав Володько й подивився по всiх
обличчях. Нiхто нiчого не казав. Настала тиша. Тiльки по хвилi заворушився
мовчазний Сергiй i докинув:
- Це треба.
- Ну да! - проговорив i Кiндрат.
- Далi нiчо. Можем,- зазначив i Никон.
- Мусим виписати хоч одну газетку,- докинув Володько ще одне полiнце.
Згорить то згорить. Але пiсля цього настала довга, вперта мовчанка.
- А де ж грошi? - ляпнув нарештi Кiндрат. Володько подивився знову по
всiх обличчях. Никонове було байдуже. Йому хотiлось закурить i думав, де б
дiстать папiрка. Кiндрат вiдговорив своє й досить. Пiднiмав правого чобота
й бурчав:
- Ну й проклята грязюка.
Сергiй посмiхавсь у вус. Дивився на Володька з-пiд лоба й ловив його
думку. По часi вiн сказав:
- Грошi є. А не стане - зложимось!! Це вийшло зовсiм певно й вiдважно.
Але Никон i Кiндрат ще бiльше замовкли, а Володько сказав:
- Ну, а що там на селi? Гуляють хлопцi?
- Гуляють! Аж курить! - одразу озвався Кiндрат,- В суботу у Химки
весiлля. Тараска вчора витягнули з болота ледве живого. Напився в мозок.
- А Йон знову побив людвищан. На другу недiлю збираються до Башковець,-
сказав Никон.
-Хто?
- Антiн, Iлько, Йон, твiй Демид. Там весiлля...
- I не бояться. Хiба тамтi забули за празник?
- Кого нашi бояться? Коли до чого - Йон пiдступить: тарах в зуби, i
справа скiнчена. А дiвки аж пищать. Йон двом нараз голови розбив. Тарахнув
дрюком, вправо, влiво!.. Було смiху.
- Десять пляшок, кажуть, випили...
- Було. Дай, Сергiю, папiрка!
- Не маю. Хiба з газети.
- Давай хоч бiбулу. Треба б купити папiрка.
- Завтра йду до Крем'янця. Можу купити,- сказав Володько.
- Йдеш до мiста? - перепитав Сергiй,- Пiшки?
- Так.
- Чекай до середи. Буде ярмарок. Пiд'їдеш, ще й чарку вип'єш,- сказав
Кiндрат, посмiхнувся.
- Нi. Йду завтра. Вибори будуть, голосування.
- Ого! А це ж куди вибори? - здивувався Кiндрат.
Володько почав пояснювати. Кiндрат i Никон деякий час слухали, але
пiсля почали все виразнiше проявляти байдужiсть. А Сергiй все сидiв, все
мовчав i все посмiхався. Вечiр тягнувся мляво. Володько почував велику
втому, розпитався, що зробили з дошками й чи розчистили клуню, та
вiдiйшов.
Була чорна, осiння нiч. Неба зовсiм не видно. У глибокiй темнотi грузли
хати, i тiльки десь-не-десь проривалось кволе свiтло з вiкна. Коло Габеля
стояло кiлькох людей, а в шкальнi ясно свiтилось i було гамiрно.
На другий день Володько вiдiйшов до Крем'янця. Погода все псувалась i
до вечора почав сiяти дрiбний дощ. Дорога розбилась зовсiм. Втомлений i
голодний вернувся Володько аж iiiзно вночi, а вже до рання на магазинi й
на всiх видних мiсцях були мiцно налiпленi плакати. Час вiд часу перед
ними хтось зупинявся й довго, вперто читав.
Але за пару днiв коло тих плакатiв з'явилися iншi. Володько зустрiв
Сергiя.
- Не знаєш, хто то поналiплював оте? - показав один зiрваний з числом
двадцять два.
- Козак,сказав Сергiй,- Вчора в нього була нарада. Сидiв комендант,
вiйт. Довго пили. Кiндрата також поїли. Пiсля вiн i порозлiплював...
- Кiндрат?
- Вiн. Але я зустрiв його й кажу: дурний. Будеш оте розлiплювать? "А
що?" - питає. Сховай на оселедцi. Вiн порозлiплював кiлька, а решту ми
сховали. Бачив, як порозлiплював? Вiтер вже, напевне, їх пiдiбрав.
- В недiлю в Крем'янцi вiче. Не хотiв би пiти? - сказав мiж iншим
Володько.
- В недiлю? А весiлля?
- В суботу вiдтанцюєм, а в недiлю махнем. Нi? Це варто, Сергiю.
Сергiй замовк. Думав, що має робити. Умовився з Мокриною, що буде
танцювати на весiллi, аж тут перешкода.
- Добре! - викрикнув Сергiй по часi й трiпнув правою рукою.- Пiдем!
Днi поволi тягнулись. Сльозливi, похмурi днi. Сiяв дощ, шумiв вiтер.
Дерева вертiлись то вправо, то влiво, на всi боки, мов дiвчата на весiллi.
Спадало листя, летiло з вiтром, куди той хотiв. Поля пустiли й пустiли,
нiби забутi й залишенi. Навiть пастушки трималися лiсу й запусту угорських
хащавин. Там тепер весь час курiло, звiдки неслися виспiви Кузьмової
Христi, там десь бебкав Ех-тоїв нiмий, що, не дивлячись на свiй вiк, все
ще пас худобу. Кузьма також не мав пастуха, через те вигонила Христя.
Часом приходили туди парубки, починались жарти. Пiд деревом горiло велике
багаття. Дим вився навкруги, а з галузок скапували краплинки роси на
голови.
Володько любив такий час. Пригадував своє хлоп'яцтво, i тягнуло його
туди, до веселого товариства. Але не мiг вiдважитись пiти туди. Зовсiм
вiдбився вiд своїх, вiдучився з ними говорити, не знав, що має з ними
робити.
Йшов сам у поле, у лiс... Блукав по запустi й придивлявся до всього.
Ось пень, що його зрiзали колись з батьком. Рiвний, гладенький, вогкий. До
нього прилипло кiлька палькатих, порудiлих кленових листочкiв. Он той вже
встиг обрости пасинками. Там далi гурт струнких осичок. Листя їх вже майже
осипалось, тiльки трохи лишилось, але й те весь час хвилювалось, тремтiло
й, здавалось, ось-ось одiрветься. Коло деяких пнiв росли купами опеньки.
Не хотiв їх збирати, бо не думав скоро вертатись до хати. Чув себе добре
на самотi з природою. Якась солодка туга входила в душу. Все бiльшi й
бiльшi думки огортали його. Iнодi вилазив на високий пень, ставав, дивився
перед себе, а пiсля починав спiвати. Голосно, сильно спiвав i сам слухав
свiй спiв, сам ловив його звуки, що летiли далеко, далеко туди, в хащi.
Пiсля йшов глибше в запуст. Ось гарний, захисний куточок, обставлений
молодими берiзками. Чудовi, веселi дерева. Кора їх свiжа, бiла, нiби
мальована, тоненькi, бронзовi галузки, легкi, округлi листочки. Помiж ними
клен старий, насiнник стоїть, нiби для захисту. Ось виглянуло на хвилинку
сонце й пригрiло сюди... Володько присiв на погнилому пнi проти сонця. I
стала перед ним Ганка. Виразно бачив її синi, як небо, як волошки, очi...
I бачив усмiх її, нiби усмiх сонця, що ось виглянуло з-за хмар у цю осiнню
пору. А в серцi вiдчув солодкий, тремтячий неспокiй...
Спустив голову й опер її на руки, впертi лiктями в колiна. Довго
дивився вниз на свої мокрi, з прилиплим листом чоботи.
Ах, коли б стояла вона тут направду. Коли б дивився отак на неї i чув
голос її, i бачив очi... Прийди, кохана, прийди! Не хочу нiчого, лиш
бачить хочу тебе!
Марив, снив, тягнувся в незнане - велике, широке, чарiвно незнане...
Хотiв кохати свiжою, палкою й криштально чистою любов'ю. Такою, як
описують в книжках, такою, як в пiснях спiвають, такою нiжною й разом
твердою, такою звучною й разом тихою любов'ю.
Йшов час, небо все бiльше вiд заходу вiдкривалося, вiтер сюди й туди
розкидав великi хмарини, нiби вони перешкоджали йому кудись бiгти. Нарештi
майже зовсiм розкидав. Небо зiсталось синє й чисте, лиш час вiд часу
гналась по нiм хмарина, нiби квапилась догнати тих, що втiкли за обрiй.
Сонце через те зайшло свобiдно й червоно. Весь захiд нiби облився
червоним, а цiлий пригiрок на Чешчинi палав. Володько навмисне покинув
свiй запуст, вийшов на взлiсся, стояв тут, мов стовп граничний, i все
дивився на захiд, на озеро, що половиною вже ховалось у тiнь, на березовий
гай, що на другому боцi долини. Як любив вiн це все. Як на все оглядався.
Як цiкавила його кожна та незначна деревина, нiби вона йому рiдна сестра.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142