"Прiiдiтє ко мнє все труждающiєся i обрємєнєнниє i аз упокою
ви". У другому, задньому кутi бiля печi велика чорна дошка. Помiст,
мабуть, дерев'яний, але вiн зовсiм нагадує дорогу.
Володько увiйшов, тримає у руцi пiм'ятого, з подертим верхом, кашкета i
не знає, що робити далi. Учитель пiдiйшов до купи лавиць, зняв одну,
постави її збоку, справа.
- Садiсь вот здесь. Здесь будєт первая група. Ти вже хадiл у школу? -
питає учитель, а руки свої тримає розчепiрено.
- Нi,витиснув по хвильцi Володько.
- Ну, от. Так сiлi. Может, єщьо кто прiдьот. Я патом зайду.- I учитель
вийшов.
Володько сiв. Коли затихли кроки вчителя, вiн несмiливо зiтхнув i
повернув головою. Сам. Тиша. Перед ним шафа. Злiва заляпане вапном вiкно,
справа малий простiр з грубкою i дошкою. Час вiд часу, десь звiдки з-за
дверей, чути окремi стукоти, окремi голоси. Забамкав десь годинник.
Володько не знає, що то бамкає, i уважно наслухує. Далi знов тиша, навiть
мух нема.
Надворi сонце i теплота. Далi за вiкнами город, на городi високi,
головатi, мов решето, соняшники, череватi, жовтi, мов напасенi корови,
лежать гарбузи, головаста, густа стоїть капуста, червонi, великi, мов
кулаки, висять баклажани. Мiж тим вештаються високо попiдтиканi жiнки i
щось там роблять.
"Коли б, Боже мiй, хто прийшов",- думає Володько, бо ж як нiхто не
прийде, значить, i навчання не буде. Значить, треба вертатись з нiчим
додому, значить, не буде мати на завтра "уроку", як це мав, бувало, завжди
Василь. Значить, йому не видадуть книжки i, значить, усi його сусiди
будуть смiятися. З дерманцiв вiн сам один пiшов до тiєї школи, бо решта
всi або то замалi, або вже завеликi. I довго, довго сидить так Володько, i
гiркi думки лiзуть йому до голови, згадує i згадує Дермань, як то там
цього дня всi йдуть до школи i як то опiсля вертаються назад з торбинками,
повними книжок.
Аж по деякому часi у сiнях щось заскрипiло. Володько насторожився.
Хтось увiйшов до сiней i одразу шарпнулись Дверi класу. Володько чекає.
Напевно, приходить ще якийсь хлопець, хай їх буде хоч двоє. Але дверi
вiдчинилися i до класу вступив великий, дебелий дядько з рудою бородою i
Розпатланою, без шапки, чуприною. Володько пiзнав у нiм одразу того
самого, що свого часу ганявся за ним на тому Деревi, i занiмiв. Що то
буде? За дядьком увiйшов малий, худенький хлопчина, що дуже штикiльгає на
лiву ногу.
- Ого! - промовив одразу дядько дещо здивовано.- Уже i школьник є! А ти
ж чий?
Володько зовсiм нiмiє, ось-ось, мабуть, пiзнає його, але вiдповiв:
- Матвiїв.
- А! Це, мабуть, з тих... З дерманцiв? А бiльше нема? - Нема,- каже
Володько трохи легше. Дядько, видно, його не пiзнає.
- Ага,кивнув головою дядько.- Так оце й маєш товариша,- звернувся до
свого кульгавого,- А я от "скамєйки" розставлю, - бiжи-но, Євгене, до
вчителя та попроси яку онучу та мiтлу, дещо заметемо, а ти, малий, устань
поки.
Володько встав, дядько почав двигати тяжечi лавицi, увiйшов Євген з
ганчiрками i мiтлою, дядько подав одну ганчiрку Володьковi, другу Євгеновi
i сказав:
- Стирайте куряву!
А сам загримотiв далi лавицями.
Праця кипiла, курява виповнила весь простiр, сонце, що скiсно било до
вiкон, клало густi стовпи, хлопцi старанно витирали вапнянi плями, увiйшов
i учитель, з'явилось i вiдpo води, рудобородого дядька назвав учитель
Сiмєоном Порфiровiчем, i виявилось, що це шкiльний сторож, а що той малий,
кульгавий Євгенчик його син i що ходить вiн уже до школи третiй рiк,
недурно вiн почувається тут, мов-би дома, бiгає, галасує, мовби їх тут
було копиця.
Працювали так довго, лавицi розставленi, курява стерта, помiст
пiдметено, вiкна витертi. Знов увiйшов учитель i каже:
- Ну, вот! i харашо. Тєпєр ступайте, мальчiкi, пака дамой, а завтра
опять прiхадiтє. I прiводiтє с сабой єщьо каво-нiбудь. Панiмаєте?
- Да! - розмашно кивнув головою Володько. У нього бруднi руки, бруднi
штани i навiть пiд носом чорно вiд куряви. Учитель ще пояснив, як треба
входити i вiдходити до школи. Треба увiйти, перехреститися до iкони i
сказати:
"Здраствуйтє!" Коли ж вiдходити, треба прочитати або проспiвати
"Достойно єсть", поклонитись господину учителю i сказати: "До свiданiя!"
- Ну, павтарi! - звернувся вiн до Володька. Володько, запинаючись, усе
повторив.
- Харашо. Ступай. А Євгенiй всьо уже знает, он у нас третiй год, да,
Євгенiй?
- Да, господiн учiтєль!.- вiдповiв Євген.
- А будеш уже учiтся лучше?
- Буду, господiн учiтєль.
- Как будеш учiтся -пєрєвєдьом во вторую групу.
- Да, господiн учiтєль!
- Ну, так ступайте!
I Володько поступав додому. У руцi нiс торбину. У нiй недоткнутий
полуденок. Ах, як це неприємно. Коли б хоч був з'їв той полуденок, або
коли б хоч нiкого не зустрiти зi знайомих. Вiн стiльки тiєю школою
нахвалився нiмому i всiм iншим.
Дома нiчого нiкому не казав, мати лише спитала:
- То що? Накрутив тобi учитель уха?
На що Володько не знайшов вiдповiдi, а, поївши, пiшов одразу на поле до
корiв змiнити Катерину, бо там он "до повiтри роботи", бо ж, мовляв,
корови пасти, нiяка робота, а лише марнування часу.
На полях помiтна осiнь, чорнiють зоранi ниви, зграї шпакiв сумiш iз
галками кружляють по стерниськах, лiси стоять не так зелено. Володько пасе
"на Угорщинi" i зовсiм самий. Дерманськi поля межують тут з полями
угорщан, що живуть отам далi за лiсом у долинi, i є то глибока долина, що
її долом в'ється, на двi колiї, дорiжка, а по обох її боках тягнуться
сiножатi. Схили ж долини покритi пасмами нивок i пiвнiчний з них втицяний
ще й молодими, коренастими дубками, що мiсцями творять цiлу дiброву, де,
крiм дубини, ростуть широкi гнiзда лiщини, поодинокi берiзки i кущi
молодої грабини.
Володьковi сумно. Ще й ще раз обдумує свою школу. Знов i знов пригадує
дерманських учнiв у тих одностроях, у тих блискучих чоботях, з тими
кашкетами зi звiздами. Ах, як все-таки шкода, що вони покинули Дермань,
недурно мати стiльки плакали, i як виросте, вiн вернеться назад туди. I аж
тепер помiтив Володько, що тут усе не так. I хати не такi, як у Дерманi, i
вози трохи iншi, i зовсiм iншi плуги, i вiдмiннi борони, i люди багато
iнакше виглядають, жiнки носять iншi жакети, не так зав'язують голови, i в
мовi багато iнших слiв i вимовляють тут не хвiст, а фiст, i не звiдти, а
стамiцци, i не через плiт, а без плiт, i хлопцi тут зовсiм не тi, що в
Дерманi, дуже мало з них потраплять пiдписатися, а вже зовсiм не
потраплять читати якусь книжку. Нi. Володьковi куди бiльше подобається
Дермань, нiж ця Тилявка, бо хоча там i менше землi, але всi багатшi, от
хоч би тi хати, або упряж на конях, або сади. Усе там краще, чистiше,
поряднiше.
Другого дня Володько все-таки знов iде до школи. I знов першим, i знов
чекання. Згодом прибув Євгенчик i притягнув iз собою ще одного бiлявого,
розчухраного хлопчиська i кликав його Радiоном. I перше, що вони обидва
почали, це кпитися з Володька, чiплятися до нього, прозивати "дерманом".
Володько мовчав, але приємно йому не було. Науки й цього дня не було.
Учитель сказав, щоб привели ще когось, щоб було хоч п'ять.
Володько почав думати кого б йому ще привести, обдумав геть усiх
хутiрських i не знайшов нiкого такого. Зупинився на своєму Хведотовi.
Йому, правда, всього шостий пiшов, але вiн досить великий вирiс i мiг би
смiливо ходити з Володьком.
I вiн почав просити Хведота:
- Ходи зi мною до школи, Хведоте...
- Я не хоцу! - вiдповiв той одразу.
- От дурний. Ходи! Там так гарно. Побачиш учителя.
-Я не хоцу,була та сама вiдповiдь.
- Я дам тобi мого ножика-рачка,- каже Володько. О! Це щось зовсiм iнше.
Хведот помiтно завагався. А Володько i матiр просить:
- Пустiть, пустiть, мамо! Нас буде четверо, вже троє є.
- Але ж вiн ще, бач, який...
- То нiчого. Вiн уже великий...
- То хай, про мене, йде, все одно нiчого йому дома робити...
I Володько вже не йшов сам до школи, вiн тягнув за собою Хведота. Iдуть
удвiйку селом, на них нападають собаки, гуси, Хведот боїться, Володько
завзято вiдганяється. Євген з Радiоном притягнули ще Омеляна, i їх стало
п'ятеро, як i хотiв учитель.
I наука почалася, i Володько вдоволений. Учитель заходить до класу,
хлопцi встають, Хведот i собi встає, Євген проказує "Отче наш" i всi
кажуть "здравствуйте, господiн учiтєль", один лише Хведот нiяк такого не
вимовить, тому вiн мовчить. Вiн весь переляканий, личко дуже маленьке,
оченята дикувато дивляться, сидить за лавицею, i ледве помiтна його
кругла, бiла, вигорiла голiвка.
Радiон так само, як i Євген, ходить уже другий рiк до школи, але всi
вони належать однаково до "первой групи", Омелян дуже шепелявить, не
вимовляє "р" i йому чогось дуже тече з носа.
У класi настали також змiни, на стiнах з'явилися картини. Були то самi
царi i щось зi святого, на переднiй стiнi пiдряд три великi картини у
нових золочених рамцях - цар, цариця i наслiдник.
Учитель одразу пояснив, що всi вони тепер не звичайнi собi хлопцi, якi
галасують отам по вулицi, а "ученiкi", тобто тi, що учаться. Вони тепер у
школi, а школа це не звичайне, а посвятне мiсце. Володько слухає те все
дуже уважно i гордiсть спинається в його грудях.
А потiм учитель почав питати:
- Що це за образ? - спитав вiн Євгена, вказавши на образ Христа.
- Хрiстос Спасiтєль,- вiдповiв одразу Євген.
- А вот там? - звернувся до Володька i вказав на царя.
- Цар,вiдповiв Володько.
- Так, цар, але вiдповiдати так про царя не можна. Треба сказати: цар
Нiколай Алєксандровiч, государ i iмператор всєросiйскiй. Понял?
Володько кивнув головою. Учителевi i це не сподобалось.
- Треба вiдповiдати: понял, господiн учiтєль. Павтарi! Володько все
повторяє, учитель вдоволений, питає Радiсна. Той устав на ноги i
заплутався:
- Iмпiратор цар Александрович... - i заникався.
- Допоможи йому - Затварнюк Омелян! Затварнюк i собi встав, але сказати
мiг ще менше.
- Повтори їм ще раз ти, Довбенко,- ти маленькiй,- i тикнув пальцем на
Хведота.
Цей довго не мiг пiднятися за лавицею, весь залився червоним, голiвка
ледве виднiє.
- Iмiлятор... цал... - почав Хведот.
- Ну, ти єщьо i гаварiть нє умєєш. Садiсь! Старшiй Довбенко!
- Цар Нiколай Алєксандровiч, государ i iмператор всеросiйський! -
вiдчитав Володько.
- Харашо! Маладєц! Так надо атвєчать! Садiсь! А тепер дальше!
Перейшли до царицi, до наслiдника, i на цьому перша лекцiя скiнчилася.
Учитель виходить. Дiти бiжать на двiр. Володько з Хведотом держаться
разом. Володько тут зовсiм змiнився. Там дома вiн такий розбишака, такий
вiтрогон, тут нiби панночка. Боїться голосно заговорити, вiдважно ступити.
Хлопцi те помiчають i одразу використовують.
- Iмiлатол, iмiлатол, iмiлатол! От дурний, от дурний! От дурний дерман!
- чiпляються до Хведота.
- Не дуже-то розумнiший i ти. Ти вже другу зиму ходиш,- втручається
Володько.
- Ого! Хлопцi! - гукає Радiон.- Дерман прозивається.
- Хто прозивається? - шкутильгає Євгенчик.- Дерман? Оцей? Ми йому, як
хоче, дамо! - i замахнувся на Володька маленьким кулачком.
- Не бийся! - насупився Володько.- Я тебе не займаю. То вiн
прозивається.
- Нi, нi! То вiн, то вiн! Я скажу господiну учителю! - кричить Радiон.
- Я його не чiпав, а Хведот також нi,- обстоює Володько.
- Хведот, Хведот, Хведот! Дерман дурний, дерман дурний, дерман дурний!
- стрибають i верещать всi троє тилявчан.
Володько збентежений, а Хведот майже переляканий, не знає, як
боронитися, i найкраще б заплакати, але тут же не випадає. На щастя,
вийшов учитель i погнав усiх до класу.
Далi учитель пояснював предмети, що знаходяться у класi, i всi му сiли
за ним повторяти. На цiй лекцiї наука на сьогоднi скiнчилася.
Слiдуючого дня Хведотовi вже не дуже хотiлося йти до школи, але
Володько його дуже просив:
- Ходи, ходи! Я їм дам! Ти знаєш, що я зроблю? Я їх як наб'ю добре!..
Знаєш? То вони бiльше не будуть чiплятися.
I Хведот погодився.
Увечерi Настя зробила Володьковi незвичний подарунок. Володько спочатку
не мiг навiть слова промовити вiд здивування. Вона пiшла до Давида i за
двi яйцi купила цiлого олiвця. I такий гарний! Жовтий. I з гумкою, що
стирає написане. Яка радiсть! Володько вже давно не мав цiлого олiвця. Має
такий кусничок, що ледве в пальцях держиться. Який чудовий "карандаш".
На другий день у класi Володько вийняв гордо свого нового олiвця i
почав писати на справжньому бiлому паперi, що дiстав також вiд мами. Це
було ще до приходу учителя. Радiон, Євген i Омелян гасають, кричать,
лазять по лавицях, але враз один з них помiтив Володькового олiвця.
- Карандаш! - кричить Радiон.- Хлопцi! Дивiться! Дерман має цiлого
карандаша! Усi кинулись до Володька.
- Ага! - каже Євген.- Учора ми мали тебе бити, ти з нього прозивався.
Тепер, як хоч, щоб ми тебе не били, мусиш кожному врiзати по куснику
карандаша!
Вiд такого нечуваного блюзнiрства Володьковi потемнiло в очах.
Карандаша? На кусники? Краще не знаю що. Вiн навiть он Хведотовi шкодував
кусник урiзати, хоча той його так просив, а тепер цi ось хочуть?.. Нiзащо!
- Не дам! - викрикнув Володько.
- А! Бачите? Проклятий дерман! Вiн ходить до нашої школи, а карандаша
не хоче дати. Биймо його!
На Володька накинулись усi три тилявчуки, вiн раптом зiрвався на ноги i
став проти них. Уста його тремтять, очi сердитi, брови насупленi.
- Бий! Бий! - кричать тилявчуки.
- Гетьте! - кричить i собi Володько.- Я вас не зачiпаю!
Чого хочете!
Хведот щось хотiв помогти братовi., але не знав як; зчинився гамiр... I
на це нарвався учитель.
А ето что? - рiзко запитав учитель. Хлопцi розсипались.
- То, господiн учiтєль,- терендить Євген,- отой дерман б'ється.
- Так? То ти б'єшся? - накинувся учитель на Володька.
Володько вiд хвилювання не може одразу вимовити слова, але згодом
витиснув:
- Неправда. Я їх не зачiпав. Вони хотiли вiдобрати мого карандаша.
- Да? - кричить учитель.- Ах, ви! Як ви смiєте вiдбирати вiд нього його
рiч?
- А чого вiн б'ється? - жалiється Радiон.
- Бився ти? - питає учитель Володька.
- Нi. Я сидiв отут i писав, а вони напали на мене.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142