Ось вона й є. Нi, Ганко! Вибач
мою легковажнiсть...
Але нi цього, нi другого дня не зустрiв вiн Наталки. Був, здається,
скрiзь. З хлопцями, на музиках, на вечорницях, на "колодцi"... З Ганкою
досхочу танцював, але Наталки не бачив...
А час бiжить. У таких роках вiн бiжить надто швидко. Свята мигнули й
нема... Буднi днi - то мороз, то одлига... Клопоти дома... Мала
читальня... Там вже тiснота, що нема де стати... А люди прибувають з-пiд
Одерадiвки, з-пiд Башковець... Тягне їх щось сюди... Приходять, стають i
слухають... Очi їх вiдкритi, а вуха також... Бачать i чують. 3-пiд|
Одерадiвки, з-пiд Башковець... Всi вони однаковi, тi люди. I тут i там...
Хочуть вони того кращого слова, аби тiльки впало воно десь на цiй землi.
Одного вечора, пiсля читальнi Йон, Антiн та Демид вiдiйшли набiк i щось
змовляються. Це вже надворi... Володько ще занятий... Його ще питають, що
буде завтра... I Обступили зо всiх бокiв, мов попа...
- Володьку! - чуе вiн за плечима. Оглянувся. То сам Йон.
- Ходи, щось скажу,- сказав вiн. Володько виступив набiк.
- Хоч з нами? - питає Йон.
- До Євдошки?
- Нi. На другу гору.
Володько знає, що то за друга гора. Туди ще хлопцi з цього боку не
ходили. Вiн знає також, що там Наталка. Давно вже її не бачив i майже
забув. А може, краще не йти? Хвилинку подумав. Антiн, Йон, Демид...
Найкращi хлопцi... Не може ж вiн їм вiдмовити. Перед ним стоїть Йон i
чекає.
- Йдем! - сказав Володько рiшуче.
За пару хвилин чотири чорнi тiнi вiддiлились вiд гурту й швидко зникли
в долинi. Нiч темна. З заходу вiє прудкий одлижаний вiтер. Верхи дерев
гнуться й шумлять.
Парубки швидко перебiгли долину, перейшли рiчку, перелаз i пiшли пiд
гору вузькою, з обох бокiв огородженою стежкою. Йшли швидко, мовчки. Вже
ось садки... Володько вiдчував неспокiй. Не хотiв цього показати.
Намагався бути веселим та байдужим. Але чим ближче пiдходили до садкiв,
тим його неспокiй зростав.
Дiвчата не сподiвались таких гостей. До них заходили менш поважнi
парубки. Часом приходив до Наталки Iван з Людвищ. Цього вечора його не
було. Четверо дiвчат спокiйно пряли, а стара Настина мати куняла в
запiчку. Бiля мисника на лавi сидiло кiлька менших хлопцiв.
Раптом забрехав собака. Всi настрожились. Настя встала й пiдбiгла до
вiкна.
- Дiвчата! Їй-Богу, до нас хлопцi йдуть! Хресто-святий! Йон!.. - Вона
не договорила. Перед вiкнами швидко майнули чотири тiнi, i зараз же
рипнули дверi до сiней. Дiвчата швидко почали охорошуватись. Одна Наталка
сидiла спокiйно, крутила свою прядку й смикала мичку. У сiнях тупiт,
рипнули другi дверi, i хата наповнилась гамором.
- Дай, Боже, всiм гоже! Чи приймете?
Дотепи, смiх, жарти. Крутяться колеса, бурчать шпульки. По часi дiвчата
почали спiвати. Виводила Наталка. У неї приємний, грудний альт.
"Ой, там за горою, там за кам'яною,
й, там ломить вiтер рожу з калиною"
- виводить Наталка. Голос її пливе рiвно, спокiйно. Слова вимовляє так,
нiби спiває про себе.
"Ой, там ломить вiтер рожу з калиною,
Ой, там розстається козак з дiвчиною"
- спiває Наталка. Спiвають всi дiвчата, але тих не чути. Спiває тiльки
одна вона, бо спiває й думає над тим. Кiнь осiдланий уявляється. Стоїть
коло плота, за плотом рожа й калина. Козак чорнобривий, а коло нього
дiвчина. Може, це сама Наталка. Так. Це напевно вона. Це ж i пiсню сама
склала. Може, не ця Наталка, а її сестра, що жила колись, дуже давно, коли
ще були козаки, що їздили в бої.
"Вернися, козаче, вернися, соколю,
То впущу до хати, щоб не чула мати".
Голос її шовковий плаче й просить. Вона, ця чудова Наталка, впустить до
хати. Прийди! Ось все моє! Тихо! Вiзьми мою душу з собою в бiй. Силу мою
вiзьми! Вiзьми мою красу й молодiсть!
"А як упускала, тяженько зiтхала,
як випускала, сердечно плакала".
Плач, дiвчино! Твiй любий козак вже махнув на сiдло. Прощай! Може,
завтра зiтнеться в степу з татарином i ляже трупом. А може, вернеться з
загорiлим, сильним обличчям. Дужий, чудовий. Вiзьме тебе й будеш його
навiк.
А коли скiнчилась дiвоча пiсня, хлопцi втяли свою. Пiсля завели
жидiвську школу. Антiн та Йон лементують басами:
дубо-о-овий, дубо-овий! Демид другий тенор: лiско-овий, лiско-о-овий.
Решта хлопцiв, хто може, першим тенором: клено-о-овий, клено-овий...
Володько вбрався за рабина. Напнув на голову рядно, дiстав з полицi
стару книжку. Хлопцi виводять кожний своє, а Володько спочатку тихо, а
пiсля все голоснiше й голоснiше почав шверготати, кричати, хитатися на всi
боки, бити книгою по столi, вимахувати кулаками.
Робив це добре. Дiвчата качалися зо смiху. А хлопцi все тягнули своє. У
хатi стало весело. Навiть Наталка щиро смiялася, i її бiлi зубки блищали,
мов перлини.
Коли скiнчилась школа, Володько зняв рядно, пригладив волосся,
обернувся кiлька разiв по хатi й сказав:
- А тепер, чеснi люди, розповiм вам казку. Хочете?
- Кажи! Хочем,- заговорили всi.
- Тодi тихо! Слухайте i вважайте! Сiдайте всi кругом, хто де знайде
мiсце. Уявляйте, що у мене довга, сива борода, довгi, кiстлявi руки,
глибокi очi, закритi довгими, сивими бровами.
Обвiв навкруги поглядом. Всi замовкли, нiби навмисне, нiби чекали, що
Володько має викинути якийсь жарт. Але вiн не жартував. Серед великої тишi
почав своє оповiдання.
- Було це далеко,- почав вiн поволi, розважно, виразно.- Не у нас. А
може, й у нас. У такiй саме землi, як наша... В одному селi був, жив
добрий господар на iмення Iван Борислав. Було це давно, а може, й не
давно. Було це на Щедрий Вечiр.
Iван Борислав знався на травах лiчничих, на добрих словах, на гарних
приповiдках. Всi навкруги по всiх селах знали його, всi любили й всi
поважали. Було пристрiт кого нападе, чи вроки, чи скаженина, чи руку хто
вивихне - одразу кличуть Борислава. I хай то буде удень чи вночi. У свято
чи будень. У дощ, у сльоту чи метелицю... Нiколи нiкому не вiдмовляв
Борислав. Брав свої лiки в торбину, у руку цiпок i йшов. Йшов до хворого,
до страждучого й нiс йому допомогу, розраду, нiс добре слово.
Одного разу на сам Щедрий Вечiр покликали Борислава до сусiднього села
Колотокiв. Хтось там ногу вивихнув i потребував негайної помочi. А село те
було не близько. За горою. А цiла гора лiсом покрита, а в лiсi рови та
скелi, а стежки снiгом засипанi. Але Борислав устав i пiшов.
Прийшов до хворого, допомiг йому й вертається додому. Пiзнiй був вечiр,
зiрвався вiтер, мело снiгом. Iвана не хотiли пустити. Казали йому:
- Не йдiть в таку погоду. Лишiться у нас на святу кутю. Будемо дуже
радi.
- Нi,сказав Iван.- Не можу зiстатись у вас. Пiду!
Встав i пiшов. Вiтер мiв снiгом, по небу тягнулись хмари. Тiльки
десь-не-десь проривалась i моргала ясна зiрка, нiби око гарної дiвчини, та
ще час вiд часу то випливав з-за хмар, то знову ховався великий,
круглолиций мiсяць. Борислав квапився, бо хотiв до Нового Року зайти
додому. А стежки зовсiм заметенi. Снiг глибокий, копкий. Ноги грузнуть i
ховзаються. Втомився старий, поки вийшов на гору, задихався, а коли був
уже на горi, став, щоб вiдсапнути. I чує Iван з сусiднього села дзвони.
Великий дзвiн вдарив дванадцять разiв. Iван зрозумiв, що вiн вже не дiйде
додому, що Новий Рiк прийшов. Зняв шапку, перехрестився широким хрестом i
вклонився до самої землi. Так, нiби перед ним стояв Новий Рiк, так, нiби
Iван його бачив.
В той час втих зненацька вiтер. Хмари на небi десь зникли зовсiм, I
лишилось воно велике, хороше небо з ясними зорями й великим, свiтлим
мiсяцем, що стояв майже над головою. Стало так гарно, так весело навкруги.
Молодi сосонки непорушне, нiби завороженi, стоять, бiлий, чистий снiг
iскриться в очах, i стiльки скрiзь розсипано барв, що нiхто не знає, яка з
них краща.
I почув Iван, що зовсiм недалеко вiд нього хтось нiби закашляв. Так,
нiби старша вже людина, що йшла й закашлялась. Iван насторожився й зрадiв.
О, думає... Iще одна душа серед цього лiсу в такий час знайшлася. Хвала
Богу! I не встиг Iван докiнчити своєї думки, як з-за молодої, розлогої
сосни виступив дебелий, старий чоловiк. Мiсяць ясно освiчував його велику
постать. Мав вiн довгу, сивасту бороду. Одягнений у жовтому, з великим,
виложеним ягнячим комiром кожусi. На плечi у нього ловецька рушниця, а
коло нього великий ловецький собака-вовчак.
"Ну,- думає Iван Борислав.- Не зробив я нiкому зла, не думаю, щоб i
менi хтось хотiв його робити".
Зняв чемно шапку й виразно, голосно сказав:
- Слава нашому Боговi! З Новим Роком будьте здоровi, добрий чоловiче! А
той вiдповiв:
- На вiки-вiчнi слава йому! I вас з Новим Роком вiтаю. Звiдки
мандруєте?
Так i так. Все, як було, розповiв.
- Ага! - сказав чоловiк з рушницею.- Так! А чи не могли б ви пройтися
трохи зо мною. Хочу вас дещо розпитати. Що доброго у вас чувати? I чи
готовi вашi села?
Але тут мушу ще добавити: край, з якого походив Iван Борислав, був
завойований чужинцями. Були там над Днiпром села, але не жили в них вiльнi
люди. Панували надi ними чужинцi. В урядах, в судах, у школах. Навiть у
церквi. Не признавали чужинцi тих людей за людей. Не хотiли шанувати нi їх
самих, нi дiтей їх, нi їх святих могил. А люди мов полоненi, коритись
мусили.
Iван Борислав сказав незнайомому:
- Маю час i охоче з вами пройдуся... А в селах наших нiчого нового. Все
ще так є, як було.
- Ну, то обiйдем ось цю гору й пiдем, скажем їм,- сумi проговорив
незнайомий.- Ходiмо!
Обидва пiшли. Увiйшли в лiс глибокий. Йшли без стежок, без дорiг. Часом
на якусь галявину виходили. Мiсяць свiтив на них з високого неба. Довга
тiнь тягнулась за ними. Собака, йшов спокiйно по слiдах незнайомого.
Обходили всi яри, всi долини. Виходили на гори й дивились з них униз.
Краса й тиша скрiзь стояли. Iван часто не мiг заховати радостi, який то
гарний, великий Божий свiт, яка чудова та його земля. I втоми вже не чув,
бо радiв, як мала дитина. Здавалось, що вiн вперше в життi подивився на
землю свою звисока й вперше побачив її своїми очима.
- Господи Боже! - казав собi в душi.- Ти єдиний можеш спасти нас вiд
великих грiхiв. Син Твiй за цiлий свiт постраждав i викупив його з неволi.
Подай нам, Боже, змогу принести жертву за себе й дiтей своїх.
Поки молився так Iван, його проводир йшов мовчки перед ним. Часом
тiльки зупинявся, ставав, обтирав пiт на широкiм чолi й тяжко вiддихав.
Йшли так, поки не зайшли в чудову, розлогу долину. Мiсячне сяйво зовсiм
заливало її. Снiг горiв самоцвiтами. Тут незнайомий зупинився й глухим,
тремтячим голосом сказав:
- У долинi цiй колись, давно билися й впали в бою багато тисяч хоробрих
людей. Боролися й впали за свободу, їх перемогли. Вони вже давно вiдiйшли
вiд нас, але душi їх тут... В оцiй долинi. Ходiм до них.
Недовго вже йшли. Пiдiйшли до якоїсь стiни, що чорнiла, мов лiс
великий. Сюди й туди не видно кiнця. У стiнi тiй залiзнi дверi, а на
дверях два великi, мiдянi кiльця. Взяв незнайомий за те, що з правого
боку, i вдарив ним раз, потiм ще раз i ще раз. Три рази вдарив тим
кiльцем. Довго не чути було нiчого, Борислав, незнайомий i собака спокiйно
стояли й чекали. Нараз за дверима нiби задзвонили малi дзвоники. Луна вiд
них донеслася й назовнi. Тодi залiзнi дверi самi вiд себе вiдчинилися, а
за ними був чорний, мов угiль, вхiд у якесь пiдземелля.
- Ти зостанься тут,- сказав незнайомий до пса.- А ви,- звернувся до
Борислава,ходiть за мною.
Собака слухняно залишився надворi, а Iван i незнайомий вступили у
темний прохiд. Дверi за ними одразу зачинилися, й вони стояли у глибокiй
темнотi. Пiсля поволi звiдкiлясь взялося блiде, мертве, нiби вiд
порохнякiв-свiтлякiв, сяйво. Воно поволi збiльшувалось, i по часi Борислав
побачив перед собою довжелезний, нiби тунель, прохiд. Кiнця його не було
видно, а справа й злiва проходу стояли прив'язанi чудовi конi. Направо
стояли все карi, налiво все каштановi. Блискучi, випасенi всi, стоять коло
довжелезних жолобiв i нiби на когось чекають.
- На кого чекають тi конi? - запитав Iван незнайомого.
- Пiсля скажу,- вiдповiв суворо той.
- А де їх кiнець? - знову запитав Борислав.
- Побачиш,так само вiдповiв незнайомий. Iван вже бiльше не питав
незнайомого, а йшов за ним все далi й далi проходом. Йшли так дуже довго.
Направо й налiво все стояли такi саме чудовi конi й нiби когось чекали. I
по дуже довгiй ходi нарештi дiйшли до кiнця. Конi залишились за ними, а
вони самi вступили до нового пiдземелля. Блiде свiтло тут зникло.
З'явилось тут натомiсть синяве, нiби вiд горючого газу. Була це велика,
безмежна зала, наповнена самою зброєю. I чого тут тiльки не було. На
колонах, що пiдпирали склепiння зали, висiли старi шаблi й старi списи. У
скринях лежали гарматнi кулi. На довжелезних стояках стояли рушницi. I
була тут не тiльки стара зброя, а була тут i така, яку вживають тепер.
Були там скорострiли. Стояли довгими рядами на високих тринiжках, на
колiщатах. Коло них готовi скриньки, повнi стрiчок. Були тут i гармати -
тяжкi й легкi. Стояли й чекали. Навiть лiтаки, навiть танки були тут,
стояли довгими рядами й чекали. Все тут було, i все нiби на когось чекало.
Iван Борислав дивувався надзвичайно. Довго не хотiв нiчого питати
незнайомого, але з часом не витримав.
- I нащо тут стiльки тiєї зброї? - спитав. Незнайомий навiть не
оглянувся. Здавалось, вiн зробився ще бiльш непривiтливий й суворий. I
тiльки по доброму часi сказав:
- Ти, чоловiче добрий, до всього лiк знаєш. Всяку хворобу вiдразу
вгадуєш, а такої простої речi не можеш вiдгадати. З якого ти прийшов
свiту?
Пiсля цього незнайомий замовк i повiв далi Iвана. По довгiй ходi дiйшли
до зали, заваленої рiзними вояцькими одягами. Яких тут тiльки не було
одягiв i скiльки їх було. Не можна було переглянути. Iван вже не питав
незнайомого, хоча дуже дивувався, нащо тут стiльки тих одягiв. Мовчки
пiшов за ним далi, аж поки не прийшли до найбiльшого i найтемнiшого
пiдземелля. Було тут зовсiм темно й так тихо, що власне дихання видавалось
надзвичайно голосним. Не бачив Iван нiчого. Стояв у темнотi, у порожнечi,
заведений у незнайоме пiдземелля й тiльки дивувався.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142