Жили його широкого чола налилися кров'ю
i, здається, видно, як б'є вона чiткими, сильними ударами.
- Xa-xa-xa! - зареготав большевик, тримаючи в лiвицi повiд буланої, а в
правицi нагана. Його вип'ятi, мов бараболини, вилицi, скiснi чорнi очi,
твердий, низький лоб, мов литi зi старої бронзи. Пiски, пустиня, кiнський
пiт. Номад, думає Володько.
Груди Матвiя знiмаються i опадають. Вiн дивиться на кулак з наганом,
корчиться, нiби бажає плигнути на свого грабiвника, але в останнiй хвилинi
з силою вириває себе з такого стану, круто повертає i без єдиного слова
йде в поле.
Володько дивиться за батьком. Вiтер розкидає поли його куцана. Ноги
його ступають рiвно, широко й рiшуче.
А большевик випряг одну коняку, прив'язав її ззаду тачанки i впряг
булану.
- Садiсь, маладєц, са мной! В Жолобках другую лошадь дастанєш!
Володько плигає на тачанку. Большевик сiв на сидiння. "Вьйо!" - гукнув
сердито i шмигнув нагаєм булану. Та пальнула заднiми ногами, шарпнулася i
сп'ялася диба. Большевик закотив триповерховий матюк, завинув на лiвий
кулак вiжки, а правою схопив за цiвку рушницю, що стояла коло нього, i зо
всього розмаху гепнув прикладом по буланiй... Та витягнулась, рванулась i
зi страшною силою поперла за собою тачанку з обома шкапами.
Гналася, мов вiтер. Колеса бризкають закарвашами грязюки. Тачанка, мов
дитяча забавка, плигає по нерiвнiй дорозi. Мигають поля, лiс, село.
Долина, вигналися на гору i розгонно вкотили на панський двiр.
- Стоп! - натягнув вiжками большевик. Булана стала. На нiй нема сухого
мiсця. З рота, нiздрiв рвуться куснi пiни. Живiт, спина й зад у милi. Ноги
тремтять.
- Вiдал? - звертається до Володька большевик.- Вот так с вамi нада!
Обличчя його купа багна. Сива довнянка закотилася на потилицю. Помахом
рукава розвiв на чолi пiт i грязюку, плигнув на землю, кинув Володьковi
вiжки, а сам пiшов в напрямку великого будинку з оббитими стiнами.
Вечорiє. По небi летять клубатi хмарини. Навколо рейвах, нелад, нiби
тут панував землетрус. Он якiсь хлiви, чи стайнi. Тинк на них упав. Гонти
на стрiсi прорванi, нiби навмисне. Перед дверима потрощена жниварка,
обламки грабель i ржавi вила. Далi купа недосушеної з будяками конюшини.
Коло неї стоїть кiлька зачовганих, збасованих брудними нагаями коняк.
З будинку чути крик большевика. За мент вiн виходить з-за рогу хати,
плюється в Бога i пiдходить до Володька.
- Сукини сини! - кидає вiн Володьковi, хоч той не розумiє, в чiм
справа.- Бєрi вон ту клячу i атвалiвай ко всєм чертям!
Володько бiжить до коней i бере лiпшого.
- Нє ту! Другуйю! - кричить большевик. Володько бере ту, яку показує
большевик, вискакує на її гостру спину i верхи клигає в село.
Матвiй iшов у поле. Не раз iшов вiн по цiй землi. Не раз болiв вiн над
її долею, але сьогоднi, в цей страшний день, вiн виразно став лицем в лице
з тою силою, що заступила йому його життєву дорогу. Нiколи, нiщо не
перемогло його. Вiн не лякався вiйни. Вiн готов був зустрiти смерть на
полi бою, як вояк, як орач, як той, що до останньої хвилини цупко тримає в
своїх п'ястуках свою зброю.
Але сьогоднi... Нi. Вiн чує ще той регiт, той зневажливий лютий погляд.
Ууу, ти, косоока тварино! Почекай. Мiж нами нема рiвностi! I ти, i я - ми
станем ще, i буде тодi останнiй бiй. Матвiй бачить поле своє, як лежить
воно перед ним доступне, мов раб. Рiки поту пролив за нього. Сина в бої
послав. Цiлi ночi продумував i брилу по брилi складав цитаделю своєї сили.
I, мабуть, ще мало. Так. Мало. Не одного, а мiльйон Матвiїв треба. Сто
мiльйонiв синiв треба послати в бої. Iнакше прийдуть з наганами, випряжуть
твого коня з плуга i посмiються.
Матвiй пройшов впоперек, вздовж свого поля. Прудкий вiтер б'є крилами в
його обличчя й охолоджує палаюче чоло. Пригадав, що пiслязавтра мав би
вiдiйти Володько до школи. Але хто дома?.. Сiяти. До чорта. Пiде.
Западає нiч. Матвiй вертається додому. В хатi порається Настя.
"Господоньку; Господоньку! - журиться вона.- I куди той хлопчисько з отим
каналiєм поперся? Ще возьме там у лiсi... Бахне, i буде по ньому. Що
такому каторжановi..."
Матвiй мовчить, їжа його не бере. Посидiв мовчки, а опiсля вийшов
надвiр. Нiч темна i вiтер. Пiшов на дорогу i слухає в напрямку
жолобепького лiсу. Минають хвилини, години, а Матвiй не сходить зi своєї
стiйки. Навкруги все нiме, чорне, мовчазне.
Нарештi над'їжджає Володько. Матвiй здалека помiтив його, i коли син
зрiвнявся, зупинив.
- Стiй-но. Що то приволiк? - каже Матвiй.
- Та от дали. Взяв, хай, думаю, хоч таке буде.
- Не тре'було брати. Все одно завтра за рiвчак витягнеш. А та не лопла?
- Нi. Але зiрвалась напевно. Як не витягнє до завтра ноги, буде добре.
- Халєра чортова. Все зжере i сама здохне. Ех, коли бв не той наган. Не
хотiлося напоротись на кулю, а то би... Aле поживем, побачим. Завтра
доскородиш отам, а пiслязавтра до школи.
- А як же ви самi?..
- Не журись. Тут вже я досiю, а ти вчись деiнде сiяти.
Завели коняку до стайнi, дали їсти, а самi повечеряли i поклалися.
На ранок витяг Володько на скибу борони, взяв нову коняку, допрiг до
неї Шпачку. Придивившись, помiтив, що новому коневi вибито око. На мiсцi
ока - струп. Нагаєм, видно, смальнув.
Скородив мало не до вечора. Думав, докiнчить, приготується до
завтрiшнього походу. Але надвечiр несподiвано з села виволiкся якийсь
обоз. Дядьки, дядькiвськi конi, вози, а на возах раненi. Безлiч ранених.
Лежать по два, по три на возi. Пообв'язуванi i так. Стогнуть, кричать.
- I де їх стiльки наклали?
- А хто їх знає. Дiстали.
Пiдвода за пiдводою сунуться ходою, на цiлу дорогу вiд села до лiсу
розтягнулися. Кiлька вершникiв, кiлька пiдвод санiтарiв. Одна з таких
пiдвод зупиняється чомусь коло Матвiєвого подвiр'я.
По часi до Володька йде батько, за ним большевик. Батько сумний,опалий,
тихий.
- Випрягай з борiн конi, бо поїдеш,- каже вiн нiби не своїм голосом.
- Куди? - питає Володько.
- А от,кивнув головою на большевика.
- Тiльки до Шумська,- каже той по-українськи.
- Але ж конi цiлий день у запрязi були.
- Ну... Довезеш до Шумська i вернешся. Матвiй мовчить. Вiн раптом
чогось змiнився.
- Ах, одвези вже їх. Все одно,- каже вiн i, повернувшись, iде додому.
Володько швидко розпрягає конi з борiн, запрягає до воза. Вiн
сердиться. Чортзна-куди на цiлу нiч їдь. А завтра конечно хотiв вийти в
дорогу.
Виїхали. За Жолобками починає вечорiти. Обоз повзе ходою. На возi коло
Володька сидить большевик. За ними якiсь лантухи. Наганяють i переганяють
вершники. Конi загнанi, обтрiсканi багном.
- Ну как там? - питає большевик одного з вершникiв. Той тiльки махнув
нагаєм.
- Панiка? - питає; ще.
- Чорт єво разбєрьоть. Всьо смешалось! Володька нашорошився.
- Що там таке? - питає большевика.
- Та вiдступаємо. Знову будете пiд панами. Францiя цiлу Варшаву жене.
Володько мовчить. Що має казати. Однi вiдходять, прийдуть iншi. Чи не
все одно? Пригадав тих, з якими пiшов Василь. Де вони. Пiшли туди десь к
Подiллю i не чути бiльше. Невже не вернуться? От дивина. Прийшли, побули i
зникли. Нагадали якийсь .сон, щось неймовiрне i вiдiйшли. Десь туди все
йшли, к Подiллю. Хлопцi веселi були, у сiрих чемерках, у кепках, у
шоломах. От уявляється: дощ, грязька дорога, а вони йдуть - все молодi,
молодi, мов дiти. Катерина вийшла i стоїть на порозi.
- Ей, дiвчино! Дай Боже, чорнобривко!
Катерина смiється собi на них. Це ж тi, що нiкого не зачiпають.
Петлюрiвцi. Славнi хлопцi мiж ними. А як увiгнався Василь. Що ж, не був то
гарний козак? Нiхто би не сказав, що то був той самий Василь, що вирiс
десь на хуторi в Лебедщинi, що любив собак i коней, що кпився з Володька.
Коня ж мав. Ех, i був коник. Любив його, кормив, чистив. Володько так i
бачить, як розпускає пiдпруги сiдла. А остроги побренькують, шабля при
боцi. Руки мiцнi, жилавi, довгопальники зi злотосрiбними волосинками.
- Ех,виривається у Володька. Большевик подивився на нього.
- Чого зiтхаєш, козаче?
- От так собi. Думав, завтра пiду до школи. А це не близько.
- А то ж куди?
Так i так. Володько оповiдає.
- Тепер пропало,- закiнчує.
- Чому? Сказав до Шумська, так до Шумська.
- А не до Житомира?
- От дивак.
А помовчавши, каже:
- А ти хiба мене не знаєш?
Володько подивився на нього. Здається, щось знайоме, але пригадати не
може. А той посмiхається й мовчить.
- Hi. He знаю.
Уста большевика щiльно, смiшливо стуленi.
Мовчить. Володько не питає також, їдуть поволi за ступом на схiд. Нiч
там. I хмари туди женуться. От туди, у ту щiлину мiж небом i землею
затискаються. А небо тяжече i, коли б не вiтер, рухнуло би i завалилося би
отак просто на все. Грохонуло би i вкрило би горами поля, i були би
скрiзь, як глянеш, гори однi. Краще хай провалиться, щоби море стало з
хвилями. Щоби буревiй, щоб рокiт хвиль i вiтру отак вдарив i вiдбився,
вдарив i знов вiдбився. I так от щоби билось все навкруги, повне
бурхливого життя, повне сатанської борнi. А ми, щоб отак на кораблях, всi
як один. Очi струнко вперед, брови нап'ято стягнутi, а груди проти всiх
хвиль, проти всiх буревiїв.
Нi. От в очах тягнеться низка возiв з потрощеними, хто зна чиїми,
синами, що стягалися сюди зо всiх степiв, зо всiх пралiсiв. Напнуте небо i
поля, поля - ген аж туди десь поля.
Вiтряки пiд Рохмановом стоять. Розставили свої довгi руки i борються з
напором вiтру. Мiстечко Шумське втикане жарiючими свiтляками. Широкий став
прибиває пiд греблю хвилю за хвилею, а взад i вперед через мiст обози.
Туди йдуть, назад iдуть. Драбиняки, тачанки. Коники витягають шиї, дядьки
байдуже пливуть, все одно, в яку сторону. Хай котить хвиля чи взад, чи
вперед. Вечiр, мов чорний кiт. Поволi, крадькома крадеться, замотуючи
вози, конi, тачанки таємничою оманою. Руїни млина Райха, дебелi мури, за
котрими засiдали з кулеметами повстанцi i строчили отуди по той бiк
стависька в очерети. Отам тарахнула на лiд нiмецька бомба, вiд котрої
вмерло з переляку кiлькох жидкiв. По греблi марширували "гелєрчики" в
синiх рогатiвках i награвали французькi маршi. Пiсля їх кiлько ж впало до
бруку, прошитi, наскрiзь кулями. Боже, скiльки гармидеру було! Горiли села
i трупи сипались, мов спiлi грушки. Земле моя! Країно моя!
А обоз усе сунеться греблею. Ось першi хати. Вiкна заставленi ставцями.
Блiдо жарiють електричнi грушки. Вiтер зо ставу розгонко вдаряє в
телефонiчнi дроти i вони дзичать тривожно. Кiлька - раз, два, три,
самоходи ллють сяйво своїх рефлекторiв, а на них стриженi, в кепках жiнки
з санiтарними опасками на рукавах.
- Стой! Куда прьош?
- Разiйдiiiсь!
Дебелi, цибатi конi, мов вуглевочорнi примари, вириваються, плигають
через вози, через дядькiв. Пiдкови копит цокотять об камiнь i крешуть
iскри. Вони проносяться, як вiтер, i зникають. Нiч живе, нiч страшна,
неповторна. Мов глибина морська, таїть у собi життя, смерть i буревiй. Цi
неймовiрнi люди, народженi ще вчора, сьогоднi пишуть хаос своєрiдного,
перекрученого Апокалiпсису. Сюди люди, туди люди. Однi до других лицем,
грудьми. Дороги нема. От упав хтось i по ньому проїхала тачанка, бо був
слабий. Отам на полях фронт. Там сто п'ятдесят тисяч. Двi тисячi ранених,
тисяча трупiв. До чорта спiвчуття!
Але Володьковi все-таки пощастило вирватися з того рейваху. Дiстав
посвiдку, що їздив три тижнi, вiдкинув задок воза в рiв, вьйо! - i поїхав.
За Рохмановом порожньо. Вiтер назустрiч i нiч, мов антрацит. Конi
намацують копитами шлях, що лiг тут взад i вперед. Пройшло ним людей,
заплющ тiльки очi i дивись: всi народи, всi мови, всi барви. Йшли, минали,
падали далi вiд куль, та знов iшли, втомилися i спалахнули гнiвом. I от
горять... Всi горять. I нема кiнця. Мов навмисне вiтер дме i земля, оця
українська смоляна земля, дихає на всiх п'яним жаром приваби. Ах, як найти
слова, щоб розповiсти i щоб знали всi про днi та ночi, коли люди, конi й
тачанки йшли отак через поля, мов збиточнi дiти, а вмирали на городах,
там, де ростуть гарбузи та цвiтуть безсмертники.
Пiд Жолобками знов обоз. Знов дядьки та конi. Вершники подiбнi до
привидiв. Пiд горбком стовковисько. Кiлька пiдвiд з'їхалося в купу.
Спереду серед дороги лежить коняка. Вона ще жива, але йти далi пiд гору не
в станi. Сили її вичерпанi. Вона дiйшла до тої границi, за яку вже не
зважилася переступити. На неї накинулися з нагаями i, як звичайно в таких
випадках, били. Але коняка не встала.
Знизу над'їхали тягаревi самоходи. Пружне свiтло їх рефлекторiв
освiтило большевикiв, дядькiв, вози i коняку.
- Добєй єйо i канец! - гукає хтось. Один виймає револьвер. По дорозi
ворушаться густi тiнi. Баах! Коняка ще кiлька разiв хитнула головою, але
до її решток вчепилося кiлькох i стягнули в рiв.
- Ааа, вот прекрасна! Стой! Праварачiвай! Паєдеш с намi!..
- Дароогу, трам-та-ра-рам! - Ревуть шофери. Володько бачить, що не
виверне. Коло воза справа й злiва освiченi обдертуси з рушницями цiвками
вниз на животi. Вiн проситься, що з'їде ось туди вниз i обернеться.
Протискається повз вози, повз самоходи. Коли минув, одразу погруз у
темноту. Дорога вниз порожня. Пустив вiжки, вiз попхнув конi i вони
погналися вниз, в глибину, в чорну нiч.
Гналися довго й шалено. Земля все опадала i спини коней, втiкали вiд
зору i не могли втiкти. Парк Калиновського вперто змагається з вiтром,
осокори, мов скелi гiр, перевертаються, хиляться, зникають за плечима. За
ним шумлять ялицi, клени пускають лист за листом, що летять по вiтрi, мов
телеграми. Дошки мостика затарабанили пiд колесами, пiдкинули сердито воза
i лишились.
Вже на другому боцi долини, на горi, коло церкви конi перестали слухати
батога. Але далi нема й чого гнатися. За плечима тихо. Село також мовчить.
Кожна хата принишкла, причаїлася в темнотi ночi, приплющила вiкна,
замкнулась заверткою i хай там потопа. Лиш собаки живуть. Вони чують
великий ворохобний свiт. Нема iншої ради, як брехати. I вони брешуть -
завзято, безупинно.
Дома розпряг коняки, витер перевеслом змиленi їх стегна i накрив
дергами.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142