Зробив собi мiсце
для вiдступу, два рази розмахнувся й чалапнув, у Демидовi щось йойкнуло, а
Ангiн швидко пару крокiв вiдступив. Його заступили iншi хлопцi. Демид
поволi пiдвiвся, весь червоний...
- Ну. Це, їй-Богу, Антонова робота,- сказав i подивився на Антона, що
стояв, як мур, непорушне. Зав'язане його чоло вiдкидало на припiчок
велику, балухату тiнь.
- Сукин син!! - проговорив вiн добродушно й без найменшого спротиву
схилився до шапки.
Парубки замахали руками. Кожний хотiв вдарити, але Демид не бажав
дарувати свого. "Розступiться",- показав мiною, блискавично мазнув рукою й
припiк Антоновi обрiк. Той увiгнувся.- Мiг би краще, Демиде, - сказав вiн
встаючи.- Лягай!
- Бачив,казав Демид лягаючи.
- Твою бабу в запiчку! - вiдповiв Ангiн.- Не бачив, але руку пiзнав
одразу. Як копитом.
На цей раз захотiв спробувати сили Володько. "Я!" - показав пальцем на
свої груди, розмахнувся й впiк щосили.
- У-у! - загув Демид.- А хто це? - дивився по всiх обличчях. Якась
свiжа рука. Чи не Володько?
- Вiн i є! - сказав Володько, виступив, сховав обличчя в шапцi, вiдчув
запах поту й чекав на удар. Пройшло трохи часу. Терешко тримав мiцно його
обличчя. Нiчого не чув i не бачив. Чекав: ось-ось хтось припече. Бах!
Володькiв зад увiгнувся, нiби на нього звалилася цiла хата. Не подав
нiякого вигляду, звiвся й глянув на парубкiв.
- Цiкаво, чия це була довбня,- казав, дивився всiм у вiчi. Всi були
спокiйнi, тiльки Йон холов, нiби його тiльки що викинули з жару,- Ти! -
тикнув пальцем на Йона.
Йон захитався направо й налiво та виступав наперед.
- Лягай, лягай! - говорив Iлько.- Ще й я мушу раз стукнути. Тiльки
тримайся цупко.
Били, аж гуло. Входили в запал. Долонi кожного горiли. Клались,
вставали, знову клались... Дiвчата дивилися на своїх дужих, здорових
хлопцiв. Не боялись їх, анi їх страшної гри. При кожному ударi реготалися,
й чим був удар сильнiший, тим сильнiшав регiт. Ганка реготалась також,
бiгала, вертiлася. Була така весела, що, здавалось, це їй пошкодить.
Володько почувався дуже добре. Чув весь час на сой чиїсь очi, хотiв
показати себе зо всiх бокiв, чув силу в собi, кров грала, блищали очi,
голос дзвенiв особливо.
Ось Ганка протиснулась i вийшла в сiни. Пройшов деякий час, а вона не
верталась. Володько також виступив з юрби й пiшов у сiни. Дверi на двiр
вiдчиненi а в одвiрках чиясь постать.. Розгорнув руку й опустив її, нiби
крило, на чиєсь плече...
- Ого! Хтось має тяжку руку,- сказала Ганка.
- Це ви? - обiзвавсь Володько.
- Господи! Невже ви? - нiби здивувалась,- Сама не вiрю.
- I тепер не вiрите? - запитав i обняв її обома руками. Вона
затремтiла, розп'яла руки й хустку. Вiдчув її тепло, її груди, її
тремтiння. Замовкла, голова її опала на його груди, пригорнулась.
- Ще не вiрите? - вже зовсiм пошепки говорив Володько й все мiцнiше
горнув її до себе. Вона кивнула головою.
- Вiрю! - зашептала вона, вiдхилила швидко голову... Вiн вiдчув її
гаряче дихання, трошки схилився й доторкнувся своїми устами її палаючих,
трiпотливих уст.
- 0-ох, Боже! - вiдриваючись вирвалось у Ганки. Вона хотiла тiкати.
Ноги млiли пiд нею, тремтiли руки, сильно до болю билось серце.- Пустiть
мене! Володю! Не втримаюсь...
Ноги Володька також пiдгиналися, в очах туман, все перемiшалося, але
вiн все-таки тримався мiцно й тримав її в обiймах. У хатi все сипали
обрiк. Час до часу виривався регiт. Рипнули дверi, i хтось вийшов. Ганка й
Володько розступилися. Стояли обоє, мов двi непорушнi, чорнi тiнi. Це
вийшла господиня хати, набрала води й знову пiшла. Знову темно, тихо й
безлюдно. Володько знову пiдступив ближче до Ганки, знайшов її.руки, взяв
i мiцно стиснув. Вiдчув такий саме сильний потиск.
- Як шкода, що я вас не бачу,- сказав вiн i зовсiм близько нахилився до
неї. Дивилась просто йому в обличчя, чув її дихання.
- Нi. Дуже добре,- шептала вона.- Я зараз, напевно, дуже смiшна.
Володю? Невже це ви? Не вiрю. Нiяк не вiрю. Володю? Господи! Як чекала я
на вас. Вчора навмисне ходила побачити Сергiя... Казав вiн вам?
- Казав,тихо проговорив Володько.
- А я все не хотiла вiрити. Сьогоднi прийшла до нас тiтка. Я не хотiла
йти на досвiтки... Зiсталась дома. Оце недавно... Вже ми хотiли лягати...
Чую, хтось у вiкно: тук-тук-тук! Нахилилась. Хто там? - кажу. А вийди
сюди, чую Дарчин голос. У менi одразу забилось серце. Одразу за вас
подумала. Не знаю, що таке... Щось чула. Накинула теплу хустку й вийшла.
Ходи, каже. Вiн прийшов. Володько? - перепитую ще. Ну, певно! Я кажу:
бiжи, а я прийду. Думала, що б його тiтцi сказати. Вони пiшли спати, а я
за хустку й сюди! Але ходiм звiдси. Тут весь час ходять. Переступили через
порiг, зачинили дверi. Перед ними чорна, глупа нiч i вiтер. Рве з Ганки
хустку, вона горне її до себе. Володько не знає нi подвiр'я, нi
мiсцевостi. Вона кудись потягнула його. Якась дерев'яна стiна, пiддашшя.
Вiтер сердито шмагає, але там за стiною.
- Вам не холодно? - сказала вже трошки голоснiше Ганка й вкрила його
своєю хусткою.
- Менi? З вами? - здивувався Володько.- Коли б тут мороз, буревiй, коли
б тут хтозна-що, i то не чув би нi холоду, нi огню... Хiба ж можна.
Намагався її краще загорнути, пiсля тулив її до себе. Перше хвилювання
минуло, вiднайшлась сила, мова...
Нiколи не почував ще такого чудового, лоскотливого в собi вогню, такого
приємного хвилювання, такого солодкого остраху. Вiтер бився за стiною,
нiч, тиша. Там далеко, на подвiр'ї мерехтить вiконечко й в ньому трошечки
свiтла. Регiт звiдти доноситься, там люди, життя. Але для Володька все те
вже зникло. Чув, бачив тiльки це щось тепле, приємне, трiпотливе коло
себе. Хотiв би тиснути його до себе, горнути... Хотiв би казати ласкавi
слова. Воно ось горнеться, тулиться. Той самий вимрiяний стан... Рука
лежить на ньому... Тi самi не раз уявлюванi груди. Ось вони. Торкається до
них своїми грудьми. Тiльки щiк, уст i очей не видно. Зате чує їх. Вони
такi гарячi, такi солодкi, такi нiжнi... Так солодко торкатись до них
устами й пити з них чад, втому, розкiш... Нi, нi! Вiдiрватись вiд них нема
сили. Якiсь окови на ногах. Звiдсiль не зрушиш їх. I руки окованi також.
Все стискають її, але розгорнути їх нема вже сили.
- Ку-кур-i-i-iк-у-у-у! - десь зовсiм близько закричав пiвень.
- Боже! Це вже першi пiвнi! - схаменулась Ганка.- Так пiзно! А в хатi
все ще свiтиться.
Вже кiлька разiв хтось вiдходив. Чути було вигуки хлопцiв по селi...
Перегукувалися дикими совами, i гук той летiв по вiтрi десь у безвiсть.
- Моя шапка там,- сказав Володько.- Не хочеться вже заходити.
- Я винесу. Деякi хлопцi тут ночують.
- Тут? - здивувався Володько.
- Певно. У нас така звичка. З дiда й прадiда. I це нiчого. Нiхто не
дивується. Йон, напевно, з Даркою залишиться,- пояснювала Ганка.
Володько й сам знав звички свого села, але не мiг про це навiть
подумати. Чув в собi забагато сили. Боявся самого себе, тiкав, як мiг.
Спокуса гналась за ним, ловила за поли. Озирався назад, бився з нею,
вiдкидав i знову тiкав, страшно тiкав.
Боровся з собою поки Ганка ходила по його шапку, а як прийшла, сказав:
- Пiду, Ганнусю! Хто там є?
- Не бачила. Вже згасили. Я ледве знайшла шапку. У темнотi щось
затупало й пiдбiгло просто до Валодька. Вiн вiдступив.
- Не бiйся. Це Євдощин Жук,- сказала Ганка.- Жучку! Де ти був? Ти, ти!!
- i погладила пса по головi. Вiн радiсно махав хвостом, нюхав Володька i
скакав.
- Пiду, Ганнусю,- ще раз сказав Володько.
- Тiкаєте? - проговорила вона.
Пообiцяв, що прийде, вирвався силою з обiймiв i побiг в густу темноту.
Сам не знав, куди бiгти. Стежку, якою провадив його Сергiй, стратив.
Бiг просто через якiсь городи, натикався на плоти, перелазив, спотикався,
падав. З заходу дув холодний вiтер, шарпав деревами. У селi кричали пiвнi.

V
Йшла осiнь. Дощем поливались поля, вiтер отам з-пiд лiсу виривавсь i
бiг шаленим бiгом над селами й полями. Дерева шарпались, сердитi, злi.
Поля терпiли мовчки. Хати на цей час приникли, заплющили очi, огортались
чим тiльки могли. Ранками й вечорами курились димарi. Дим виривався i,
схиливши голову, чимскорiше намагався сховатись за стрiху, припасти до
землi, але вiтер налiтав, топтавсь по ньому, сiк батогами, шарпав i
розривав його на дрiбнi куски.
Хмари по небу плили гуртами, горами. Вайлуватi, сiрi, потужнi. Тяжко їм
рухати своїми незграбними членами. Але йшли! Вперед! На схiд, нiби армiя.
Мiсцями чомусь згорталися, родили дощ, що летiв униз скiсно, нiби вiття
косатої берези.
Такi були днi. Були й ночi такi. Доба, як i завжди, мала двадцять
чотири години. Тiльки тепер вона видавалась довшою. Сонце, що свiтить,
грiє й оживляє все, тепер мало з'являлось на небi, а ще менше було його на
землi. Днi були сiрi, а ночi чорнi, мов вугiлля.
В цi днi поволi, але певно росла Тилявка. Росла вечорами, довгими,
осiннiми вечорами. Кiльчилась i витикала паросток читальня. Маленька,
закидана сотнями хат. Десь там у присiнку з вiкном, заложеним лубком, з
Шевченком i Франком, тiстом прилiпленими до нерiвної стiни. П'ять-шiсть
людей приходило... Сидiли, слухали, дивились. Кволо горiла лампочка.
Пiвтьма й тиша. А серед тишi й пiвтьми з'являлися гетьмани, бунчуки, ревли
гармати. Чорне море, i Днiпро, i гори синi... I запорожцi йшли лавами
через степи, через моря. 3-пiд Босфору. З-пiд Очакова i Москви. З-пiд
Жовтих Вод, з-пiд Корсуня... З-пiд Пиляви i з-пiд Збаражу... I незабутнiй,
славний Хмель, нiби живий, в киреї ставав отут, i булава горiла
дiамантами. Палали очi всiх. Серця тремтiли враз. Йшли могутнi полки, i
земля дуднiла. Гримiла слава на цiлий свiт!
А пересунулось кiлька днiв вперед, i в читальнi стало тiсно. Перейшли
знову до Сергiя. Говорили, спiвали, читали. Прийшли й минули вибори. Село,
як один, вiддало свiй голос за себе. Козак живим лiз на хрест за двадцять
два - не взяло його жертви небо.
Одного вечора пiд вiкнами Сергiєвої хати з'явилися чорнi люди з
багнетами. Хлопцi почали сипать оброку, тi послухали й пiшли. Хлопцi
слухали з-за кутiв, як чвакають у грязюцi їх чоботи.
Володько жив селом. Щось сталось з ним, i вiн весь увiйшов у село.
Кохання, втiха молодостi, буйне, молоде товариство. З кожним днем вростав
у село, вшрубовувався в нього, до самого дна вникав. Приходив додому, але
був тут не свiй. Батько дивився на нього й мовчав. Син i батько йшли
поруч. Один через свої поля, другий через село. Мовчали, тiльки йшли
вперед.
Часом, коли Володько вiдходив увечерi в село, Матвiй також виходив по
вечерi з хати... Обiйшов, як звичайно, своє господарство, а пiсля виходив
трохи далi за дорогу на пригiрок свого поля. Звiдсiль найкраще видно село.
Ось там воно лежить. Тепер нiч темна й нiчого не видно, але Матвiй i так
знав, що там село. Там i Володько десь у тiй темнотi, мiж тими хатами.
Знав добре тi хати й тих людей, що в них живуть. Не завжди любив їх. Ще
колись, коли чув силу в руках i грудях, не раз пiдганяв тих неповоротних
дядькiв. Не раз кляв їх останнiм словом i знав, за що. Знав глибоко всi їх
хиби й iнодi побоювався за свого сина. Чи видержить вiн? Чи не звалиться у
багно разом з яким-небудь Тараском, а потiм цiле життя стругатиме нецьки i
пропиватиме їх? Тяжко було б батьковi бачити свого сина не на тiй дорозi,
яку вже давно для нього вимрiяв. "Ну!" - завершав свої думки. "Рiд наш був
завжди мiцний. Кожний з наших чоловiкiв мав не тiльки руки та ноги, але й
голову на в'язах. Чому якраз мiй син мав би її стратити?"
Це заспокоювало Матвiя. Вертався, йшов подвiр'ям, думав думу свою,
шептався з рiзними духами, що наповнювали хату, клуню, кожний куток в
господарствi. Все знав своє. Зо всiм розмовляв, як з живим. Все шанував
однаково: i корову, i курку, i ту машину, i навiть той кусень дерева. Все,
що тут на подвiр'ї, все це потрiбне - значить i цiну має.
Пiсля Матвiй говорив голосно з Богом! I тут любив яснiсть. Кожне слово
вимовляв "трезво", повно. Не любив дрiбних, звичайних молитов, любив
псальми. У них говорилось до Бога гарною, вибраною мовою. Кожне слово, мов
ядерне, пшеничне зерно.
"Ех, якось треба ще дотягнуть, поки той пiдросте",- думав лягаючи. "А
костi все частiше й частiше вiдмовляються носити грiшне тiло. Не
шанувалось їх колись, тепер вiддячуються..."
Тихо ставало на хуторi Матвiя. Тiльки вiтер дув, свистав мiж дилями, та
час вiд часу гавкав Пундик. Матвiй натягав на голову кожуха й засипав...
Прийшли запусти. Парубки не можуть пустити цей день у небуття, не
прогулявши його до решти. Простора хата Демида не вмiщає молодого народу.
Бовхає здоровенний бубон, реве труба, кларнет випискує високу ноту. По
втоптанiй, мокрiй долiвцi йдуть трусячка.
Надворi холодний дощ i грязюка. Сонце виглянуло було на короткий час,
поки знову не наповзла на нього велетенська, мов сива ведмедиця, хмарина.
Всi тиснуться до сiней, до хати. У коморi також повно. Там старшi парубки
частуються, а мiж ними i Володько. Мала шкляночка кружляє вiд одного до
другого - "дай-бо!" - i лигнув. Щелепи швидко працюють, розжовуючи
закуску. Пляшка одна за одною пiдходять, Кiндрат трiскає дном об долоню,
вилiтає корок. Далi - "дай-бо!", далi кружляє шкляночка. А коли вийшли всi
пляшки, вiдчинилися дверi i кiльканадцять парубкiв виринуло з комори.
Антiн, Йон, Iлько, Кiндрат, Сергiй. У кожного блискучi очi. Обводить ними
всiх, кого б у танець взяти.
Володько танцює з Ганкою. Носить її, мов пiр'їну, навколо себе, тiльки
спiдниця розвiвається та б'ється iншим по ногах. Крутиться, мов вихор,
притупує, виспiвує. Решта хлопцiв також не дармують. Стогне вiд їх танцiв
земля i тремтять стiни.
Є тут також Наталка. Володько взяв i її в танець, але танцював з нею,
мов з панночкою. Дуже тонкий i гнучкий у неї стан, дуже чисте i свiже
личко. Задивився на неї. Очi самi впиваються, така вона яскрава й
барвиста. Пробував заговорити з нею. Вiдповiла поважно й мовчала. Тiльки
уста її трошечки тремтять, нiби бажають посмiхнутися.
Пiсля танцю потиснув їй руку й подякував.
- Нема за що,- сказала й вiдiйшла у сiни.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142