Корчився з болю, а ночами лив пекучi сльози, що лилися десь iз
самої душi. Знає вiн, що матерi не легко, що має вона повнi руки роботи,
повну голову мороки, а тут ще i це... I опоруй його, i на руках винось, i
грiй, i пильнуй. Рiзнi думки тиснулись до голови малого, обдумував, як то
все сталося, як то вiн дiйсно завжди на тому льоду та в млинi. А той
останнiй вечiр... Заслухався тiєї казки i не запримiтив, що вечiр,що
нiч,що холод.Вертався назад i немiг уже перестрибнути потiчка, що
пересiкає стежку i впадає до рiчки. Ноги його заклякли i не хотiли
рухатись, i ледве, ледве обiйшов довкола глибоким снiгом, i мало, мало не
загруз, а то бiда... Хто б його там знайшов - аж страшно подумати. Замерз
би як стiй... I хлопець уже уявляв себе, як то вiн десь там лежить
завiяний снiгом i нiхто не знає, де вiн дiвся, i вiд того почав далi
думати. Почав думати, а де б вiн тодi подiвся, коли б його дiйсно завiяло
снiгом? Чи жив би далi? Чи знайшли б його, i понесли отуди на могилки i
там закопали б у землю? А коли б закопали, то що вiн тодi робив би?
I все лежить, i все думає. Дивиться у стелю, бачить там вiзерунки
всiлякi, закопченi ребрястi, липовi дошки рiзнi видива творять, а уява
малює з них картини, то якiсь краєвиди далекi i привабливi, то знов звiрi
дивнi i небувалi, то знов люди якiсь, що йдуть юрбою i поодинцi. Мрiя
летить i несе з собою хлопця. Видавалась дорога рiвна, довга, обсаджена
тополями, небо синє i глибоке, червоне, як кров, сонце, що сходить
далеко... А вiн живий, i здоровий, i щасливий бiжить здоровими ногами,
нiби птах, вiльний мiж небом i землею.
На третьому тижнi Володькового лежання поробились у нього на стегнах
великi нариви. Незабаром вони прорвались i почали текти. Витiкало багато
матерiї, у хатi недобрий запах, мати не встигає мiняти пiдстилок... Вiд
довгого лежання в одному положеннi на спинi поробились пролежнi. Усе то
пече, щемить, не дає нi вдень, нi вночi спокою. Хлопець блiдий, змарнiлий,
аж прозорий i все лежить iз заплющеними очима. На чолi iнодi з'являються
краплини холодного поту i тодi мати знов починає плакати та ламати руки.
Але найгiршими були ночi, тихi ночi. Все довкруги спить, спочиває,
мовчить. Один тiльки Володько, мов хворий нерв, не влягається в загальний
спокiй. Вiн лежить з розплющеними очима i вдивляється в темноту. Iнодi
йому щось страшне ввижається, здається, що по хатi хтось тихо ходить, там
то там заторкне щось i робить шерех. I тодi йому робиться моторошно, вiн
натягає на голову якусь прикривку, пiтнiє, кров його б'є хоровитим боєм,
нерви болюче напруженi. Iнодi вiн трохи засне, але ненадовго. Буває, що
йому щось недобре сниться, i тодi вiн у снi скрикує. Тодi встає мати,
перемiнить йому пiдстилку, запитає щось, перехрестить i лягає знов.
I так далi минають днi.
Наближається, нарештi, весна. Уже в березнi помiтне її наближення.
Дихне iнколи теплiшим, снiг, там то там, тiкає зi свого мiсця i оголює
землю, сонце без страху, одверто заливає малi вiконечка i проривається
двома стовпами досередини, синя лата неба нашвидко перемальовується i її
iнодi видно з вiкна.
Ах, яка та весна! Яка то свiжа радiсть! Володько чекає її i не
дочекається, хоча вiн усе лежить i не може нiяк устати. Зате Хведот без
перерви сторчить у тих вiкнах i все викрикує:
- Дивись, дивись, Воводьку! Говуби! Говуби! Або знов:
- О! Воводьку! Песик побiг! Або:
- Воводьку! Дивись! Узе нема снiгу!
Володько тiльки слухає i тiльки заздрить. Ну, чому всi ходять i всi
бачать, а тiльки вiн лежить отут i нiчого не може бачити, що там надворi
дiється. А там того мусить бути так багато i таке воно все хороше.
Але Володьковi вже значно покращало. Лежить, але йому принаймнi з ран
не тече i, пiдпертий подушками, вiн може вже сидiти. Цього року в
М'ясницi, перед великим постом, йому сповнилось сiм рокiв. Тому мати знов
журу має - йому треба перший раз iти до сповiдi i грiхи свої сповiдати.
Батько був проти. Як можна дитину зрушувати, везти до церкви, а до того i
часу обмаль. Снiг завчасу, вже на середопiстя, сливе весь зiйшов. Матвiй
залишив камiнь, а взявся до землi. Сонце пригрiло i поле засiрiло.
День-щодень Матвiй у полi. Все нема i нема зайвого часу, щоб запрягти конi
i одвезти малого до церкви.
- Не буде ж дитина через якусь там роботу без сповiдi i причастя,-
гризеться мати.
А Матвiй має вже на те готову вiдповiдь:
- Коли б но всi ми стiльки грiхiв мали, що вiн, то й повiв не треба
було б на землi.
Одначе Матвiй вибрав-таки вгодну хвилю, був якийсь присвяток, намостив
драбиняка горохвянкою, запрiг конята, окутав Володька кожухом i поїхали до
церкви.
Володько вже не раз бував у своїй церквi, але тепер вiн уздрiв тут щось
зовсiм нове. Церква видалась йому винятково великою, високою, просторою.
Ледве сягає зiр пiд склепiння банi. Там, у найвищому мiсцi, велике
зображення могутнього Бога-Саваофа iз золотим сонцем на чолi, що на всi
боки розсипає снопи промiння. А нижче довкруги анголи з розкритими крилами
намальованi, по кутах банi чотири дiди, один з пером i книгою, один з
бичачою головою бiля себе, один з птахом, а один без нiчого. I довкруги
щось написано великими слов'янськими лiтерами. Володько пробує
прочитати... Вiн сидить закутаний иа стiльцi, задер догори голову i
поволi, по складах, читає: "Отче наш, iже єси на небесах, да святиться
iм'я твоє, да прийде царствiєтвоє"... i далi, i далi, цiлого "Отченаша"
вичитав Володько i був дуже вдоволений з того, бо i колись не раз бачив
вiн тi лiтери, але що там написано, не мiг довiдатись. Тепер зовсiм
iнакше. Вiд картини до картини, вiд образу до образу мандрує його зiр,
скрiзь є щось написане i все то вiн розбирає. Он там гурт людей у дивних
одягах, нiби вони лише пообгортали себе полотнами, i пiд ними написано:
"Сошествiє Св. Духа на апостолов". То знов отам, багато людей у таких
самих одягах, деякi з них.тримають якiсь галузки в руках, посерединi осел,
на ослi їде людина з свiтлим кружком на головi, i пiд цим написано: "Вход
Господа нашого Iiсуса Хрiста в Iєрусалiм". Ця картина особливо подобалась
Володьковi, нiколи, здається, не забуде її. Тi люди такi веселi, вони,
видно, щось вигукують, а той, що на ослi, сумний i на обличчi його видно
страждання.
А в церквi щось там далi правиться, спiвають кiлька дядькiв сумних
пiсень, до вiкон проривається, великими стовпами сонце, луна вiд спiву
змiшується з димом кадила i все разом творить особливий настрiй...
Володько швидко втомлюється, вiн би хотiв лягти, але лягти не може. Сидить
далi на своєму ослончику i далi роздивляється, i далi слухає. Мати тут же,
недалеко бiля нього, стоїть перед бiчною iконою Матерi Божої i пильно
молиться. Перед образом трьохраменна червона лампадка на позолочених
ланцюжках. Володько спостерiгає дивне: йому видається, що очi його матерi
i очi Матерi Божої однаковi. Як це гарно, думає вiн i не може натiшитись.
А батько? Завжди вiн батько. Вiн стоїть випростано, спокiйно,
незалежно. Щось горде в його обличчi. Нi один образ не нагадує йому
батькового обличчя, хiба отой там високо дiд з тiєю книгою, але i то не
такий. У батька нiс горбатий, так, але борода не така велика. Та й не
такий батько ще старий.
Людей потроху прибуває i прибуває. Володько iнодi спостерiгає їх. Хор
спiває: "Да iсправiться молитва моя", так дуже подобається Володьковi цей
жалiбний спiв, хоча вiн i не розумiє його слiв...
Служба тягнеться довго, Володько втомлений i розчулений. А коли
скiнчилась служба, почалось маслосвятiє, Володьковi вiдкривали груди, йому
було соромно, мастили його олiєю. Пiсля батько пiднiс його разом зi
стiльчиком до аналою, i тремтячий Володько почав каятись у своїх грiхах.
Священик запитав його: "Чим ти згрiшив?" А Володько не знає, що сказати.
Пригадує багато своїх грiхiв, але боїться признатися. I матерi не слухав,
i Хведота на рiзнi спокуси спокушав, пригадав i рiчку, i лiс, i млина, i
ту картоплю, що вони у побережника крали. Священик йому пiдказує: "Не
слухав батька-матерi? Заздростив? Не молився рано й ввечерi Богу? Не
постив? Лаявся поганими словами? Щось узяв чуже? Божився неправильно?"
Ах, вiн пропав! Вiн загинув! Вiн великий, дуже великий грiшник. Усе це
було. Володько ковтає сльози, тримається, як може, але враз не витримує
бiльше i ряснi краплi слiз посипались з його очей.
"I чого вiн реве, той бельбас",- думає батько i суворо дивиться на
Володька. Мати знов цiла розчулена. "Ах, дитино моя, дитино!" - думає
вона. Володько мимрить: "Нi!" Що нi i як нi, вiн не пам'ятає. Йому
хотiлось не те сказати, але сказав - нi. Хотiв сказати: "Так! Я грiшний!"
Але разом з тим якийсь iнший голос пiдсказав йому, що нi! Вiн не грiшний,
вiн не зробив нiчого, що могло б зватись грiхом...
Сповiдь скiнчилась, священик положив малому на голову руку i читає
якусь молитву. Вiн просить Господа Бога, щоб той з великої ласки своєї
простив "рабовi своєму Володимировi всi його прогрiшенiя - вiльнi i не
вiльнi". Володько цього не знає, вiн лише хотiв би лягти, йому стає
млосно, йому крутиться голова...
Дорогою назад Володько мiцно заснув, мати весь час сидiла над ним, i
спав вiн так твердо, що не чув навiть, коли його знесли дома до постелi, i
прокинувся вiн аж надвечiр. У хатi була сама лиш мати. Сильно пахло
сонцем, свiжим повiтрям, весною. Сонце заходило i його променi якось
особливо засипали хату. Володьковi пригадався молодий сосновий лiс,
запахом смоли повiяло, срiблистi шпичаки галузок i молодi, зеленi, зовсiм
м'якенькi шишки, що їх можна їсти, хоча вони дуже гiркi.
- Ну, як тобi, гниляку? - запитала мати.
- Добре,проговорив Володько.
- Ну, от... Я казала, щоб вiдправити маслосвятiє, а "вiн" усе нi та
нi... - Це вона мала на увазi батька.
Великдень цього року пiзнiм видався, до свят зовсiм з сiвбою закiнчили.
Та й що там тiєї роботи - три-чотири днi i скiнчено. Але щось знов напало
на того Матвiя. Прийде ввечерi, сяде за стiл, затисне своїми долонями, що
подiбнi на брили землi, своє обшльогане вiтрами червоне лице i щось думає.
I хто зна, що вiн думає. А думає вiн про свої злиднi. Ось iде свято, а в
хатi голодно. У хлiвi одна хвостина i пара малих конят. I як тут жити i з
чого ситим бути. Працюй, працюй, мов той каторжник, борися зi злиднями,
ломай свої костi, а що з того маєш? I приходить на думку Матвiєвi - чи не
кинути все то та йти у свiт шукати для себе iншого мiсця. Землi треба!
Простору! Росiя ж велика - степи, далечi, землi широкi. I чого тут
тиснутись, як у горшку...
А до того, прочув якось Матвiй, що десь там в кацапiї землi багато i
вона дуже дешева. За одну нашу, мовляв, дванадцять кацапських купити
можна. I це спокусило Матвiя, думав, думав i одного разу промовив до
Настi:
- А що, стара, коли б ми так десятинок двадцять-тридцять мали - га?
- Що, тобi сниться чи що? - каже Настя.
- Не сниться. Он у кацапiї, кажуть, земля дешева. Готуй-но менi торбу з
хлiбом - поїду оглянути.
- Чи ти, бува, з глузду з'їхав? - сiпнулась Настя.- Чи ж би ми покинули
наш край, та й поволоклися б кудись, мов цигани, у свiт за очi? I церкву,
i рiдню, i могили. О, нi! Це вже нiзащо. Тут родилась, тут i вмирати хочу!
Уже й так виволiк нас бозна-куди на безлюддя.
- Дурна ти, бабо... Рiдня та могили тебе не нагодують. Хочеш отут з
голоду вiчно пухнути? А що буде, коли костi мої вiдмовляться працювати?
- Ай, нагодують! Усе-таки свої є - свої, а не чужа-чужиниця. Ми
постарiємось - дiти виростуть, а то тiльки цей рiк такий видався, бо он
усе на землю видав, а прийде другий... Ну, як собi хоч, а я присягну тобi,
що нiкуди в такий свiт не пiду. Хтозна-що там за люди, може, у них i
церкви нема, i мова їх якась така дивна. Не пiду!
Що там з бабою про такi речi розважати, думає Матвiй, i на цьому
розмова їх скiнчилася. План свiй обдумує далi. Ходив у село, радився з
поважними мужиками, шукав спiльникiв в дорогу. Земля та десь аж у
Смоленськiй губернiї, десь отуди на пiвнiч.
I вже на перший день Великодня, коли скрiзь люди святочнi ходять, коли
без перерви дзвони видзвонюють та цвiтуть черешнi i все довкруги радiє,
Матвiй враз заявив, щоб Настя готувала йому харчi на дорогу. I нiяких
бурчань! Пiслязавтра iду i все!
Цiле свято не свято. Настя i сюди, i туди, i сльози, i ахи, i всiм
оповiдає, як то "вiн" хоче "їх" кудись у свiт за очi волокти, але на
Матвiя це не дiє. Грошей нема, але i це не перешкода. Звiдти-звiдти, щось
там за камiнь вторгував, перед святом корова отелилась, привела бичка,
щось позичив, i третього дня Матвiй, як слiд, по-святочному, одягнувся,
назув чоботи, закинув на плечi торбу, палицю в руки, попрощався i
почимчикував самий до станцiї Мизоч пiшечком сiм верстов. Добре ще, що ту
чугунку пiдвели до тiєї Мизоцької цукроварнi, все-таки, як не кажiть,
вигода, до Озеран п'ятнадцять верстов не треба пiшки трiпати...
I залишилась Настя сама. I городу пильнуй, i худобу порай, i за дiтьми
приглянь, i кури насади, i цiле господарство на оцi май. Василь - той усе
в школi та школi i толку з нього небагато, а найгiрше Настi той город,
грядки, цибуля, часник, бурячки i капуста сiянка, i всяка та всячина.
Корову - виведе на луг, прив'яже до кiлка, i хай там крутиться, а телиця
бiля неї також там ганяє. Iнколи Хведот посидить кiлька хвилин, а потiм
каже, що вiн "колову пас". Хведотовi тепер самому скучно, не виходить у
нього так, як то у Володька, не має вiн думки такої, а як зробить щось, то
горе одно. Все сидить хлопчисько, або сунеться на луг, улiзе в багно i
обличчя його не впiзнаєш.
А Володько все лежав. Найтяжчi днi минули, ноги помiтно гояться, але
ходити ще не мiг. А тут весна, усе цвiте, все розвивається, усе манить,
усе соковите, барвисте, свiже, а Хведот ще прибiжить, i принесе кiлька
квiток жовтих з болота i оповiдає: "Володьку! Насi виснi тааак цвiтуть!" -
i при тому аж очi приплющить, щоб ще краще показати, як тi вишнi цвiтуть.
Володьковi страх надвiр хочеться, йому тепер гiрше лежати, нiж ранiш,
коли все болiло. А iнколи мати винесе його з постiллю надвiр, i тодi вiн
лежачи спостерiгає, як ластiвки лiтають, як бджiлки десь там гудуть, як
рокоче на стрiсi лелека, як шпориш з землi витикається i застеляє
подвiр'я.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142