Матвiй як Матвiй, чоло його не висихає вiд поту, руки його
нагадують гаки якоїсь машини, сорочка на його плечах цiла, як купа багна,-
вiд поту, куряви та глини. Треба лише бачити його при сходi сонця, як вiн
вештається на тiй своїй дiлянцi, як вiн знов садить тi щепи (дещо привiз з
Лебедщини), як вiн копає тi фундаменти, як вiн кремсає той камiнь, як вiн
теше пiдвали, платви, крокви, стовпи, довбає канi, робить чопи, збиває,
ставить, рихтує. I все самий, i завжди невпинно, бо де його тепер вiзьмеш
робiтника та й за вiщо. Одних мулярiв мусiв узяти, бо ж сам такого муру не
зведе за одно лiто. А Василь, а Катерина - як не у полi, то тут же глину
мiсять, тачками камiнь пiдвозять, ями копають.
Скорше, скорше з тiєї "панської хати", скорше з того пекла, з отого
бруду, крику й метушнi. Настя вже навiть не тошнiє, у неї нема бiльше
слiв, їй тут нiчого не подобається - i повiтря смердить, i дощi повсякчас,
i холоднеча неймовiрна, i церква якась маленька, дерев'яна, з одним попом
i дяком, i криниця бозна-де, i що то, людоньки, за криниця - багно не
криниця, до неї не дiйдеш, не доїдеш, а треба по колiна в багнюку залiзти,
доки тiєї води набереш. А що вже клопоту з тими курми, та худобою, та
пашею, та збiжжям - нема навiть слова, щоб виказати.
Найблагiшу частину вибрав собi Володько i був з того цiлком вдоволений.
Вiн пасе свої "три хвостяки" отам на парининi, поки ще її не заорали,-
Рябу, Гнiду i теличку - на росу i пополуднi, а в перервi обiднiй має свiй
вiльний час, якщо його не пiшлють кудись грядки полоти або нести батьковi
на будову воду та полуденок.
Має вiн безлiч свого зайняття. По-перше, знайомство з усiма, як мати
каже, з дiтворою, по-друге, обслiдування цiлого двору, будинкiв, горищ,
льохiв, стаєнь, повiток, старих бричок, паровика, що стоїть серед двору,
молотарки, нарештi городiв, сусiдських гаїв, довколишнiх лiсiв.
Ледве встає сонце, а його вже будять. Нiхто його особливо не миє, нiхто
не чеше, а самому йому також не дуже хочеться тим займатись, особливо
тепер. I чи промимрив той "Отче наш", а чи й нi, i чи лемензнув що там, а
чи й без того, зовсiм заспаний i розчухраний, жене вiн тi свої хвостяки, а
в головi у нього повно всiлякої всячини, хоча там ще сонний морок i хоча
його босi, побитi, поколотi i попухлi ноги штикiльгають. Так. Вiн уже снує
черговi свої плани, як його уникнути в полудень роботи i як би вирватися з
дому та як перемогти отого здоровенного Ет-Тоєвого нiмого Романа, з яким
ось цiлий мiсяць веде завзятющу боротьбу, що робити зi своїми новими
приятелями, двома жидочками, з якими пасе разом, i, нарештi, як добратися
до отого далекого, що на обрiї, темного жолобецького лiсу, що так манить
до себе i що про нього оповiдають дива-дивнi, нiбито вiн ще з тих лiсiв,
коли то iшли козаки на Польщу.
На полi просторо, але не для Володька. Володькiв простiр вiд межi
Никифора Ет-Тоя до межi Iвана Кушки. Там овес i там овес, i туди не смiє
залiзти корова, i туди не смiє. А тут кортить i помрiяти, i поспiвати, i
пострибати, i кудись вiдвинутись, i в озерцi з позакачуваними штанями
польопатись, i багато iншого кортить, та гай-гай! Щастя ще тi жидочки -
Мошко та Iцько, дуже славнi, спокiйнi, несмiливi хлопцi, що дуже пильно
пасуть свою корову, один спереду, другий ззаду, хоча корова їх дуже
повiльна, тяжка, черевата, має обламанi ратицi i обидва роги, обiрваного
хвоста i дуже обдряпана. Мошко й Iцько не мають свого пасовиська, вони
пасуть сьогоднi там, завтра деiнде, їх часто звiдкiльсь виганяють, але ось
вони дiсталися на Матвiєве i тут зачепилися надовше. Тепер кожного ранку
Володько, Мошко й Iцько сходяться разом, Мошко кожного разу питає те саме:
- Чи твої тато нас не будуть бити? А Володько завжди те саме
вiдповiдає:
- Паси, паси! Ми i так скоро будемо це заорювати... Хоч не можна це
пояснити лише якоюсь самою Володьковою добротою, вiн має на це свої
розрахунки. Мошко завжди носиться з книжками, що їх Володько ще не бачив,
i це його дуже iнтригує.
- Покажи-но ту свою книжку,- просить Володько. Мошко охоче i гордо
показує. Володько листає книжку, оглядає малюнки i питає:
- Що ти тут учиш?
- "Лiсiца i Ворона",- вiдповiдає Мошко. Володько знаходить "лiсiцу i
ворону" i вголос, по складах, прочитує:
- "Вороне гдє-то Бог послал кусочек сиру. На ель ворона взгромоздясь,
позавтракать, било, совсем уж собралась, да прiзадумалась".
Володьковi байка подобається, i вiн швидко вивчає її напам'ять, щоб
одного разу здивувати своїх слухачiв у дворi.
Володько, Мошко й Iцько - приятелi. Мошко розпитує Володька про
Дермань, а сам оповiдає про дуже велике мiстечко Шумське. Володько
оповiдає так про Дермань, що вiн виходить ще бiльшим, нiж Шумське, бо там
є така велика церква i така велика школа, що нiде в свiтi, навiть в
Острозi, нема бiльшої. Мошко перехилить округлу, зi шрамом на чолi,
голову, приплющить одне око i дуже уважно слухає, а менший, Iцько стоїть
на своєму мiсцi перед коровою i лише здалека позиркує.
I як тiльки сонце пiдiйметься отак, що треба за ним задирати голову,
Володько знає, що вже можна гнати "товар з роси". I робить вiн це дуже
охоче, значно охотнiше, нiж "гнати на росу". По-перше, йому вже захотiлося
порядно їсти i на його десь там чекає миска борщу щавлевого з добрим
куснем чорного хлiба, по-друге, сьогоднi в нього на порядку денному
обслiдування отого темного гаю, що межує з дерманськими хуторами i що саме
так гарно зеленiє i цвiте. Можливо, там є щось дуже цiкаве, а до того там
цвiтуть дикi яблунi, черешнi, кущi калини, дерева черемхи. Там також
розвиваються гарнi липи з молодими пагiнками, що з них можна дерти лико,
плести нагаї, робити свистуни, крутити трубки.
I як тiльки Володько з'їв свiй борщ, i як тiльки мати вiдвинулася та не
встигла сказати: "А вiднеси-но батьковi полуденок",- як вiн уже змився.
Вiн уже женеться через двiр, знаходить десь там Хведота i обидва тягнуться
до гаю. Ах, скiльки тут квiтiв - чорнобривцiв диких, та ромашок, та
дзвiночкiв, та папоротi пiд кущами. Як тут свiжо та зелено. Як чудово
пахне. I як приємно для нiг вичувати свiжу прохолоду, особливо там, у
темних мiсцях, де найдовше триває роса. Хлопцi довго тут вештаються, довго
вирiзують рiзнi дубцi, довго топчуть траву, але нарештi i вертатись пора.
Володько згадав i про матiр, вони там напевно його гукають, треба йти, бо
хоча вони вже напевно самi вiднесли полуденок, але треба хоч щось там
зробити. I, щоб задобрити матiр, Володько рiшає принести їй оберемок
квiтiв, мати, до речi, їх дуже любить. Вiн рiшає принести їй оберемок
черемхи, що саме так буйно цвiте.
Але не встиг вiн вилiзти на дерево, не встиг вiдламати пару галузок, як
у кущах щось шумно зашерехтiло, Володько
2II
встиг лише побачити, що Хведот нагло зiрвався i подер, мов опарений,
отуди до городiв, а, глянувши вниз, вiн зненацька побачив пiд собою
здоровенного, з рудою бородою, дядька, що грубим, хриплим голосом
продубасив:
- А куди то тебе, чортове дерманя, занесло? I при тому, Володько
помiтив, дядько спустив попругу. Це не дуже добре вплинуло на Володька, i
йому не залишається нiчого iншого, нiж сидiти тут i чекати. Але дядько не
хоче чекати, вiн гримить далi:
- Злазь! Чортовi заволоки! Налiзло вас сюди, мов сарання, i нiчого вiд
вас не влежить на мiсцi.
Володько дуже гарно розумiє бажання дядька, але злазити йому нiяк не
випадає. Дядько ж задер бороду i лютує:
- Злазь, бо шкiру з тебе спущу! Така обiцянка ще менше спонукує
Володька виконати того наказа, i вiн анi руш.
- А, чортова халєра! - вже цiлком поважно лютує дядько,- забрався на
чуже i ще буде з тебе кпини робити!
- Я не знав, що то ваше! - кидає згори Володько.- Я думав, що це наш
лiс.
- Ваш? Колька в ребра твоїй матерi! Я тобi зараз покажу - ваш!
Володьковi непереливки, дядько виразно намiряється лiзти за Володьком,
його борода сердито мигає, довгi руки лапають за гiлля. Володько чим
скорше дряпається вище, i геть до самого верху, але дядько й собi не
вiдстає, а обличчя його, мов цегла, червоне, а очi, мов пси, злючi, а руки
довгi та великi. Володько швидко шукає рятунку, побiч он росте граб, що
його гiлля аж сюди сягає, i є то те єдине, що простягає йому Божа долоня,
i, анi секунди не вагаючись, Володько, мов мавпа, стрибає на гiллю граба,
його малi, жилавi руки швидко працюють, ноги телiпаються в повiтрi, але
ось i вони схопились стовбура i вiн посунувся вниз животом по корi,
обдерши лише дещо бiля пупа шкiру i сорочку.
Але й дядько не такий, щоб дармувати, i вiн умiє дряпатись по деревах,
до того вiн має довгi ноги - сягни лише i ти на грабi! I вiн схопився за
ту ж гiллю, що й Володько, але гiлля розважила тягар, нагло звучно
трiснула, а дядько вже летить iз гiлляччям униз. "Ух! Ух",- ухкає мов
потопельник, розмахує руками, намагаючись за щось схопитись, але все пiд
ним лише трiщить, i саме тодi, коли Володько торкнувся ногами землi,
дядько пролетiв, уже без перешкод, останню вiддаль i гепнув iз шелестом на
траву.
Що там далi творилося, Володько не тямить, бо, лише торкнувшись землi,
вiн миттю зiрвався i так подер звiдсiль, нiби за ним гналося сто чортiв.
Але це нiяк не значило, що пiсля цього Володько якось зрезигновано
дивився на життя. Нiчого подiбного - анi краплi зневiри. Вiн про це анi
довго й не думає. Тисяча iнших думок i проектiв роїться в його неспокiйнiй
головi, i одною з найбiльших його турбот є - як помиритися iз нiмим
Романом. Останнiми часами Володько переконався, що той йому до болю
потрiбен. З перших днiв знайомства завели вони отой бiй, але це тепер
зовсiм зайве. А почалось з отих розшукiв по горищах та по смiтниках
усiлякого старого залiзяччя, дiрявих залiзних горшкiв, якогось старого
панського взуття. Нiмому все то потрiбне, вiн то носить своєму братовi
ковалевi, але Навiщо воно Володьковi - вiн i сам не знає. А звели вони бiй
за отi гвинти, що їх старанно вишрубовували з великої молотарки, що ото
стоїть перед клунею i чекає, поки її не забере власник. Натягнули того
кожний цiлу жменю, i треба дивуватися, як та машина ще держиться купи, але
кого то обходить. Нiмий дуже зручно орудує шрубаком, Володько далеко так
не потрапить, тому в нiмого гвинтiв значно бiльше. Нiмий гордо показує
Володьковi свою здобич на долонi, Володько показує свою - i враз нiмий
схопив Володьковi гвинти i пустився навтьоки. Володько за ним, дiгнав того
на подвiр'ї, плигнув йому на спину i обидва покотилися по болотi.
Скiнчилося тим, що обидва мали зовсiм пошматованi сорочки i з носа кожному
текло червоне.
Пiсля того билися за все: за обламок коси, знайдений на горищi
маказину, за випасання межi, за корови, за всiляку всячину. А одного разу
нiмий мiцно вiддячився Володьковi, жбурнув на нього тверду брилу землi,
попав у живiт i забив тому на кiлька секунд дихання. По тому Володько лише
весь час плекав почуття солодкої помсти, чекав лише нагоди, нiмий старанно
його оминав, але одного вечора вiн гнав свою корову попри Матвiєву
будiвлю, Володько засiв за недокiнченим муром i вгатив нiмому кусень цегли
в саму потилицю. Нiмий лише заскавулiв, мов пес, i схопився за голову.
I тепер були б квити. Тепер би лише помиритися, i все гаразд. Тим
бiльше, що на Володька чекають тепер значно бiльшi пiдприємства, нiж до
цього часу. На нього чекають отi лiси довкола, "наш", угорський,
жолобецький, одерадiвський, але з ким туди пiдеш, коли бiля нього сама
дрiбнота, самi малi i слинявi дiвчата, а тi пара лобурiв якiсь такi
недотепи, що їх нiяк не переконаєш, що можна так легко перекинутись з
Володька на лицаря, на розбiйника, на шукача скарбiв, що в тому лiсi можна
знайти стiльки цiкавого, не кажучи вже про всiлякi там воронячi гнiзда,
але там також можна знайти мiж семи дубами i оту сплячу царiвну, що її
заворожила вiдьма, i тi скарби що їх замуровано великим розбiйником пiд
одною з лип, i, чого доброго, навiть ту хату вiдьми на отих курячих
нiжках. Але хiба тих Хведькiв та Iлькiв, та всю ту дiвч дрiбноту якось у
тому переконаєш.
Думав, було, про Мошка та Iцька, але тi виявились великими боягузами,
бо вони хоч i вiрять, що в лiсi живу розбiйники, але саме тому вони нiколи
туди не пiдуть. До того анi Мошко, анi Iцько не вмiють дряпатися по деревi
вони бояться так високо, їм крутиться голова. Нi, нi... Мошко й Iцько на
таке не надаються. Залишається один нiмий, речi, Володько вже чудово з ним
говорить - руками, ногам головою, вухами, очима i, як це не дивно, нiмий
найкраще його розумiє.
Нi, помиритися конче треба, Володько мусить пiти якусь жертву, i вiн
пiшов на таку. У Володьковому складi двiрських знахiдок була дуже вартiсна
рiч - один, зовсiм добрий i зовсiм не дiрявий, залiзний, лудяний горщика
якоїсь особливої форми. Видно було одразу, що той гори призначений не на
варення, а для чогось iншого - для чого, Володько не знає, то знали хiба
пани, що його вживали, кажуть, що то якийсь нiчник, що Володька, зрештою
мало - нiчник-ненiчник - цiкавить.
Нiмий дуже заздростив Володьковi таку здобич, поривався навiть то
вкрасти, але не вдалося. I от Володько рiшив вiддати того горщика нiмому
добровiльно, що вiн негайно i зробив. Нiмий був утiшений неймовiрно,
передав негаї горщик своїй матерi, а завiв з Володьком таку дружбу, їх
тепер нiякою водою не розмиєш.
Цiлими полуднями зникають вони по отих довкруги лiс нi одне, хай
найвище щуляче гнiздо не уникне їх зору, дряпались на найвищi дуби, i чим
вiн вищий, тим краще, i навiч спробували видерти з липи дикий рiй бджiл, i
було б це удалося, але вони не мали потрiбного знаряддя i по певно часi
обидва зовсiм стратили свою подобу, обернувшись якiсь округлi товкачi, без
очей, без носа, без рота i мало без вух. Дома їх пiзнали лише по
неймовiрно пiдраних штанях i, замiсть спiвчуття, Володьковi дiсталось ще й
кiлька засягiв батькової попруги, що було винятково прикро.
Пiсля того прийшлося Володьковi залишити на деякий час лiс, i тут не
тiльки тi проклятi бджоли завинили, але i його штани, що дiйшли вже до
такого краю, що хiба зiсталось їх зовсiм скинути i ходити без них.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142