Але менше з тим. Нема часу про це думати. Коли лiг спати, iншi думи до
голови тиснуться. Думає про роботу, що лишається, про хворого батька, про
те, що зустрiне його там, на новому мiсцi. У хатi темно. Батько не спить.
Мати, як i завжди в таких випадках, стоїть перед образами i довго в
темнотi шепоче. Той шепiт зветься молитвою. Хто знає, що твориться в її
великiй душi, але Володько виразно чує, що мати молиться за нього. Так i
чує, здається, як благає вона:
- Боже великий. Ти бачиш нас i нашi турботи. Допоможи нам. З великої
своєї ласки вдiли нам частину щастя i благослови нашi починання.
Благослови, Боже, його, мого малого сина i пошли йому ангела свого, щоб
хоронив його вiд усього злого. Поможи йому в його науцi i виведи в широкий
свiт, де бiльше мiсця, як у нас.
Розумiє те Володько i йому стає приємнiше. Може, i справдi до нашої
темної малої хати приходить Бог i нiхто, крiм матерi, не вiдчуває так
виразно його присутностi. З цiєю думкою хлопець засипляє.
На свiтанку другого дня прокинувся i почав збиратися в дорогу. Мати
нашвидку готує снiданок. Володько йде запрягати конi. Прощання без плачiв,
без цiлування. Плачуть та обiймаються пани. Володьковi таке не личить. Ось
уже має вiдходити. Батько не може встати. Лежить навзнак по груди вкритий
старим кожухом. На обличчi ледь помiтна блiдiсть. Очi поглибшали. Лiва
його долоня лежить на грудях. Шкоруплi товстi пальцi пiдiгнутi. Права
вiдкинута на постiль.
- Ну,- каже вiн, дивлячись у стелю,- йдеш? Iди. Не журися. Батько твiй
також не їздив бричками, а ходив. Главне, будь чесним i не падай духом.
Чесна людина, чесна праця, чеснi дiла не пропадуть. Хоч з яких глибин
наверх випливуть i люди то побачать. Не лякайся перешкод та кепських
людей. Кепськi люди - слабi люди. Обiйди мовчки напасть i роби своє дiло.
I ще скажу: той тiльки знає цiну "жизнi", хто все на власнiй шкурi
пережив. А як матимеш силу та правду за собою... Не бiйся. I кепськi люди
схиляться перед тобою в пошанi. Ну, йди вже. Мати чекає. З Богом!
Володько стоїть у ногах батька i слухає. Пiсля нахилився на постiль,
похапцем взяв батькову руку i, як лежала вона догори долонею, так i
поцiлував її в самi мозолi.
- Ну, ну. Будь здоров, сину! - додав вiн.- А оце тобi на дорогу. Як
видужаю, сам приїду.
Володько не дивився, що взяв вiд батька.
Коло воза чекали на нього мати, Катерина i Хведот. Кинув усiм - бувайте
здоровi! Конi рушили i повезли.
Спочатку їдуть поволi. Володько сам поганяє конi. Дивиться на папiрчик,
що дiстав вiд батька, i ховає його до кишенi. П'ять рублiв невеликi грошi,
але як ще вони придадуться йому. Мати сидить коло нього побiч на в'язцi
соломи. На її обличчi скорбота. Хоче щось говорити, але не знаходить
вiдповiдних слiв. Пiсля говорить про бiду, про батькову хворобу. Обiцяє,
що, як трохи вiн поправиться, то приїдуть. Журиться, що в полi ще картопля
й насiнна конюшина. Хто то викосить її.
Володько все це добре сам знає. Дума тяжка не дає йому спокою, але вiн
гонить її вiд себе.
Минаються поля, лiс. Конi бiжать пiдтюпцем. Дорога виложена дерев'яними
кругляками. Дiброва. Товстючi столiтнi дуби. Пастушки пасуть товар i
грiються коло вогню. Ранок холоднавий.
Жолобки. Старе, Занедбане село. Похилi, з тяжкими солом'яними стрiхами
хати. Дорога йде в долину. На другому боцi долини панський палац з парком.
Там стояв штаб корпусу. Дорога йде попри парк. Вигiн, мiсточок,
велетенськi осокори. У парку сосни, смереки, каштани, берези. Вище
овочевий сад. Буда садiвника, з якої валить дим, i хата з чорними вiкнами.
Конi йдуть поволi нагору. Глибока обсаджена дикими грушами та березами
дорога. Далi поле аж до Рохманова. Налiво в сторонi села Обичi, Залуже. Ще
далi за ними на обрiю смуга лiсiв. Там пiвнiч. На пiвдень поля, а десь там
у долинi село Кордишiв. Але його не видно. Поле, поле i поле.
Переїхали Рохманiв. Над шляхом багато жидiвських хаток. Збоку мiстечко
Шумське, став, гребля i погорiлий великий млин. Повернули налiво. Болотянi
Васькiвцi. За ними поле аж до Москалiвки.
Великий "казьонний" суразький лiс. Чорно-бiлий стовп з понищеними
таблицями. Молода смерекова посадка i садиба лiсничого. Тут Володько
прощається з матiр'ю. Злазить з воза, кладе на себе торбину, через плечi
плащ i гайда. В очах матерi сльози. Володько не розумiє, чого тут плакати.
- Коли дожене тебе яка пiдвода, попроси, хай тебе пiдвезуть. Може,
якраз добрi люди трапляться. Йди, дитино, хай тебе Бог благословить... i
помагає...
Уста матерi тремтять, але плач стримує. Володько цiлує її в руку й
вiдходить.
- Зайди там до дiдуня! - гукає навздогiн мати. їй не хочеться одразу
їхати назад. Вона хотiла б ще щось сказати йому. Стоїть i хрестить за
сином дорогу. Ось вiн оглянувся.
- Добре, мамо! Зайду!
- А може, чоботи подеруться... Попроси, хай поладять...
- Добре, добре!
- Та тiтки Зiньки не забудь! Вiдвiдай Катерину. Вона напевно щось тобi
допоможе!
Вiдповiдь Володька вже невиразна. Вiн вже на зворотi дороги. Ще
хвилинка, i його заступили стрункi молодi смеречки. Мати дивиться. Пiскова
дорога й смереки перед нею, а бiльше нiчого. Повернула конi i вiд'їхала.
А Володько вже сам. Лiс i тиша. Лише час вiд часу проходять якiсь
святочно одягненi люди. Вони кажуть "дзiньдобри" i питають Володька, куди
вiн iде. Володько вiдповiдає одним словом. Не має часу на розмови. Вiн
думає. Але все-таки Володьковi приємно йти. Як колись, так i тепер йому
приємно, коли починається щось нове, невiдоме. Згадує всiх рiдних та
знайомих у Дерманi. Ноги м'яко ступають по сухому пiску. Шелестить пiд
ногами опалий лист. Дорога спускається вниз.
Йде, йде, йде. Дерева не рiдшають i не густiшають. Велетенськi їх
стовбури поволi пересуваються перед очима. Ззаду чути голосне вйокання. По
часi Володька наганяє пiдвода. Маленький драбинячок, запряжений гнiдими
шкапенятами. Шлеї, вiжки i все, що на них, портяне. У розбитiй їх гривi
реп'яхи. Бiжать пiдтюпцем.
На голiй дошцi драбинячка, звiсивши через щаблi ноги, сидить дядько. На
ньому палатковi штани й австрiйськi вiйськовi черевики. Володьковi
хотiлося б попросити, щоби пiдвiз, але шкода розставатися зi своїми
думками та самотою. Ноги ще не болять i хоч дорога ще далека, але i часу
шмат добрий. Ах краще хай собi їде.
Але дядько не так думає. Вiн цiкавий, що це за мандрiвник такий з
торбиною на плечах та палицею в руках. Порiвнявшись з ним, притримує
конята.
- Дзiньдобри! А куди, хлопче? - питає високим викриком.
- До Дерманя,- просто вiдповiдає Володько.
- Ого! То ж то буде далеко! То ж то десь онтуди... Аж за Мости. А ти ж
звiдки?
Володько вiдповiдає одним словом. Дядько цiкавиться далi i довiдується
про все. Вiн дивується, що батько пустив такого хлопця в дорогу.
- Онтам он, коло мостiв, знов чоловiка вбили. Теж часи настали. Просто
вбивають, та й годi.
- Мене не вб'ють,- каже Володько. Дядько галасає на цiлу губу. Володько
йде при возi. Нарештi дядько спохватився.
- Пробачай,каже вiн.- Нема на чому сiсти, але, як хоч, примостись отам
на лютринi. Все-таки трохи пiд'їдемо. Я тут недалеко, верстов двi. З
Гiсерни.
Володько сiв спиною до дядька i звiсив ноги назад. Приїхали до Гiсерни.
Дядько лишився, а Володько посмаляв далi. В полудень досягає Зеленого
Дуба. Це половина дороги. Вiдпочив i пiдживився. Тут починається справжня
Волинь. Там з-саду за лiсом ще Подiлля. Iншi люди, iншi краєвиди. Спереду
Волинь. Сувора, тiнна, стара земля. Люди бiльше похмурi, менше говiркi,
але дебелiшi, рiвнiшi й охайнiшi. Села кращi почнуться. Ось тiльки
минуться пiски, почнуться хмельницi, плантацiї цукрових бурякiв. Бiльше
критих залiзом хат, менше соломи.
Володько чує цю землю, бачить її красу, її радiсть i горе. Вiн
наближається до того мiсця на землi, де вперше побачив свiтло сонця та
вiдчув першу радiсть життя. Зате цiле його єство повне вдячностi до цього
клаптя великої своєї батькiвщини.
Довга, тяжка дорога. Надвечiр ноги вiдмовляються йти.
Торбина стала значно тяжчою. Кiлька разiв вiдпочивав i аж поночi
опинився на дерманських полях. Але ноги мов дубовi. На щастя, вiтер
зiрвався i попихає його в спину. Через темноту збився з дороги i замiсть
на Запороже попав десь на Тихонцi. Довго лазив по чужих городах i дражнив
собак. Нарештi натрапив на якусь хату, де ще свiтилося. Там, мабуть, були
гостi. Щось пили, їли, гомонiли. Володько застукав у вiкно. В темних
дверях сiней з'являється дядько.
- Ти, стало бути, як? На хрестини? - питає дядько, не бачучи Володька.
Вiн хитається i тупцяє, нiби стоїть на гарячому. Володько починає
вияснювати, чого бажає. Голос його за довгу дорогу ослаб, i дядько довго
не може розiбрати, чого той хоче.
- Ага! - нарештi зрозумiв дядько.- Так ти, стало бути, зi скубентiв?
Ти, значить, вобче, так сказати, до нашої семинарiї в образованiє йдеш.
Правильно! Харашо! А може, чарку горiлки? Хаарошая! Первий у нас самогон.
Послєдня новость сезона. Панiмаєш? - i вiн сплюнув через порiг.- Таки нi?
Ну так, Гануню! - гукнув вiн до хати.- Покажи йому навпрошки, щоб махнув
отак через займиська та пiд гору. Там буде видно. А ти ж, пробач, чий
будеш? Яка твоя личность i фамилiя? Ооо! Матвiїв! Отого, що у Тилявку
вибрався? Почому не знать! Знаю! Так ти сам його накоренок? Це тобi от i
на... А я думав, яка очмана по вечорах шляється. А то аж iз Тилявки.
Га-нуууню! - пiдняв вiн голос.- А покажи йому, та виведи. Це ж Матвiїв.
Вiн до Єлисея Гуци прошкує, просто з Тилявки п'ятдесят, диви, верстов
учухрав.
Гануня нарештi з'явилася. Провела Володька над долину i показала куди
йти. До дядька свого прибув Володько аж пiзно вночi. Ледве достукався, не
хотiв їсти, скинув зi себе верхню одiж i, зовсiм знесилений, лiг на
тапчанi спати.
Рано на другий день Володько прокинувся, а вставати не хочеться. Ноги
його попухли. Лежить, протягається, вслухується до болю в них. День
яснiший вiд вчорашнього. За вiкном вiтер похитує гiллям горiха i шкрябає
ним о бляшану стрiху.
Пiсля встає, снiдає, оповiдає останнi новини з Тилявки. По снiданку
рiшає вiдвiдати школу.
Виходить через затильнi дверi на садок. Сливи обсипанi синiми
соковитими овочами. Яблунi ледь втримують свiй тягар. По листi розлита
холодна роса осенi.
Володько йде вниз через Мотрин садок та Ляшове займисько. Старi, косатi
берези ряботять жовтавiстю i час вiд часу з них зсипається кiлька золотих
лусочок. Сходить вниз, iде берегами до монастиря. Пiд монастирем ставок з
острiвцем посерединi. На острiвцi та навколо ставка старi осокори. З їх
листя капає роса i по гладенькiй, чистiй поверхнi ставка викреслює рухливi
кола, що швидко збiльшуються, взаємно перетинаються, добiгають до берега i
там никнуть. У водi вiдбивається синє небо з ковтунястими хмарами. З
осокорiв спадає лист, падає на хмарини i, здається, разом з ним пливе пiд
берег.
Володько йде далi. Ось подвiр'я школи. Кiлька великих дверей. Коли б
Володько знав, у котрi з них входиться, то вiн одразу б увiйшов. А то став
i вагається. Острах його бере. Вiн ще ж нiколи не входив у такi великi
дверi. Хто зна, що там за люди за ними. В кожному разi не такi, щоб
Володько почувався перед ними гаразд. Вiн приготовив своє "свiдєтєльство"
i шапку зняв. Ну, Володьку! Смiливо вперед! Добре. Вiн одважився, виходить
по кам'яних сходах, вiдчиняє великi, бiлi з мiдною клямкою дверi i входить
у коридор.
Школа вже почалася. Тiльки що скiнчилася перерва, по класах гудуть
школярi. Коридором бiжать до класiв учителi. Коло вiкна стоїть священик i
розмовляє з молодим кучерявим у галiфе панком. Священика Володько знає. Це
ж дерманський батюшка. У нього на устах вiчно насмiшкувата мiна. Здається,
вiн не розмовляє, а кпить. Володьковi не хочеться самому пiдходити до
батюшки, але той помiтив його.
- А тєбє чево? - питає Володька. Володько нiяковiє, цiлує батюшку в
руку, подає своє свiдоцтво i каже:
- Я, батюшка, хотiв би записатися до школи. Нашу школу я вже скiнчив, i
ось тут свiдоцтво.
I батюшка, i той другий у галiфе розглядають свiдоцтво. Володько
стоїть, мов на шпильках. Йому здається, що саме тепер важиться його доля.
Батюшка перечитав i каже:
- Так, так. А ти чей? Володько сказав.
- Ааа, его тот Матвей, што в Тилявку виєхал? Знаю. Ну, а как? Єсть там
у нас какоє мєсто? - звертається до кучерявого панка.
Той хитає головою. Володько запирає дихання.
- Нєт мєст. По трi на партах сiдят,- заявляє панюк.
- Господiн учiтель,- просить Володько.- Я так далеко йшов. Ми були з
татом перед двома тижнями i нам сказали, що школа аж за два тижнi буде.
- Ето да! Но тєпєр нєт мєста i канєц. Нет. Понял? Їдi сєбє дамой.
- Гаспа...
- Нєт, нєт, нєг! Нельзя! Школа переполнена! - заговорив батюшка. -
Слишiш же, што нєт мєста?
Пiсля цього батюшка i кучерявий панок пiдходять до класiв. Володько
залишається сам на коридорi. На душi в нього тягар. Вiн зовсiм не
допускав, що i тут можуть бути перешкоди. Сказали, йди додому i кiнець.
Добре їм казати. Стiльки рокiв жив цiєю думкою, а тепер iди й кiнець.
У класах iде навчання. Якi щасливi там сидять хлопцi. Володько не може
їм не заздрити. Але ж вiн нiяк не може вертатися додому. Що скажуть тато,
знайомi? Скажуть:
- Ну, от. Пiшов. Поставили його там на "акзамин", а вiн тобi нi бе, нi
ме. I прогнали.
Володько стоїть коло вiкна. Не пiде звiдсiль. Обдумує, що має сказати
тому вчителевi, щоби вiн його зрозумiв. Бо ж вiн не розумiє його. Не може
ж так бути, щоб не було там якогось одного мiсця. Вiн буде стояти. Вiн не
великий пан i з приємнiстю перестоїть тих кiлька годин навчання. Не може ж
вiн. нiяк не може вертатися додому.
Година довго тягнеться. Володько стоїть i сподiвається. Надiя не
покидає його. Вiн хоче. Вiн неймовiрно хоче. Вiн знайде якесь слово i тi
зрозумiють його.
Нарештi дзвiнок. Година кiнчається. З класiв виходять учителi, а за
ними роєм сиплють школярi. Володько переймає батюшку.
- Ти єщо здєсь? - питає той здивовано.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142