- Нi. Наша насамперед до Горинi вливається. Колись до Острога поїдем,
то зобачиш ту рiчку.
- А коли ми до Острога?..
- Еге. Терпи, козаче, отаманом будеш... Колись поїдем.
- А та Горинь куди тече?
- Десь далi. Туди далi, на Полiсся. Там є багна такi, а в багнах тих є
рiчка Прип'ять. Отуди десь. А Прип'ять впадає в Днiпро...
- Днiпро? То мусить бути ширiзна рiчка...
- Ну, нiчого собi. Я бачив її. Зо двi верстви впоперек буде... Як вiд
нас до Мартинового хутора...
- Ой, юй, юй!.. А де то є той Днiпро?..
- Та то там... Коло Києва.
- А що то є Київ?..
- То мiсто таке. Дуже велике мiсто i гарне.
- Мiсто? Хм. А де є те мiсто?..
- В Росiї.
- А що то таке Росiя?
- Росiя то наша "родiна".
- Що то "родiна"?
- То є те мiсце, де ми родилися.
- Але ж, тату. Я родився в Дерманi на Запорiжжю.
- То пустяк. Все одно. Для нас усiх це одна родiна - Росiя. Росiя дуже,
дуже велика.
- То наша рiчка пливе, тату, в Росiю? I чорногузи живуть у Росiї? На
нашiй хатi чорногузяче кубло. Воно також належить до Росiї?
- Все. Все. Геть усе. I чорногузи з кублами, i хати, i поля, i лiси,
рiчки, небо; навiть ми, люди,- все це належить до Росiї.
- А кому, тату, належить Росiя?
- Росiя належить царевi.
- Царевi? А де вiн, той цар?
- Ого, го, го!.. Де той цар? Цар живе дуже, i то дуже далеко.
- То мусить бути багатий, той цар. А чому вiн не хоче дати нiмецькому
царевi хлiба? Чого вони хочуть воювати?
- А тобi хто це казав?
- А мама.
- Е! Мама! Нiчого вона не тямить. Володьковi така вiдповiдь не до
вподоби. Одначе треба змовчати.
- А чого вони хочуть воювати?..
- Це не наше дiло. Що царi роблять, нам годi до того втручатися. Вони
краще знають.
- А як ми щось робимо, то цар може до нас втручатися?
- Ну! То цар, а то ми.
- А коли б я розкинув чорногузам кубло, щоб вони не летiли до Росiї, то
цар мене бив би?
- Розумiється. Та ще й як. Скинув би попругу та по задку, та по задку.
- А я б йому сказав: "Ти холєра!" Та вкусив би його за руку, та плював
би на нього...
- Но, но-но! Ти то нiде такого не кажи. А чорногузiв також не чiпай, бо
вiд мене дiстанеш налигачем. Ти знаєш, що розгнiваний чорногуз може
спалити хату? Коли йому знищать кубло, то вiн летить кудись на вогнище,
принесе головешку iз жаром i положить на стропi. Ну, але досить, синку.
Спати! Досить!..
I батько обернувся на другий бiк.
Синку? Тато сказали: синку? Вiд цього приємно, тепло Володьковi. Вiн
просто щасливий. Рiдко коли розмовляє з ним так батько, а до того ще й -
синок. Ах, ах!.. - i малий горнеться калачиком, пiдкладає обидвi руки пiд
праву щоку, цiлує щось, щось уявне, щось миле йому. Цiлує в думцi
бородате, суворе батькове обличчя... "Вони все такi добрi, тi тато. Тата
спина i руки болять, тому вони сердитi. Ну, як виросту, то я за них
працюватиму"...
Володькова уява буяє. Вона ще далеко не задоволена.
Перед нею вiдхиленi лише краєчки спокусливих завiс, за, котрими така
безлiч усякої всячини. Море з безоднею. Страшнi звiрi, вужi, птахи. Чорнi
озброєнi люди. Рiки. Днiпро. Росiя. Цар. Йому ще страшенно хотiлося б
розпитати батька про лебедiв, що кубляться на нашiй рiчцi. Але! Скiльки то
ще хотiлося б йому розпитати! Не стало б i ночi.
I думка знов вертається до чародiйних гарячих країн, де живуть
величезнi слони i крихiтнi колiбри. Де рикають лютi леви i де чорна людина
з бiлими очима натягає тятиву свого лука з затроєною стрiлкою, направленою
в звiряче серце. Страшно, мабуть, там! А цiкаво. Як би i собi туди. Ну,
може, дасть Бог, йому колись пощастить...
Володько протяжно й уривно зiтхає. Перед ним довга блискуча стрiчка
дорогої рiчки з похиленими вербами, з раками i чорногузами... Перед ним
яр, сосни. Вiн стоїть високо над усiм, на якiйсь горi й оглядає це
велетенське, повне незрiвнянної краси, царство. Вiн спозирає на все те i
панує над ним. Вiн сам є цар. Маленький, щасливий, вселюблячий i всiм
задоволений царок. I зненацька Володько чує на своїй нозi щось холодне.
Щось лiзе, плутається. Глянув - уж! Страшний, здоровенний ужака. Володько
здригається i скрикує. Пiсля цього, розплющивши очi, отямлюється i бачить,
що нiчого немає i що вiн у постiльцi. Вiн обертається на другий бiк, так
само пiдкладає пiд щоку обидвi зложенi долонi i, поворушивши кiлька разiв
головою, починає швидко спокiйно засипляти. Ще перед сном бачить якусь
плутанину з Росiї, ужiв, чорногузiв, море, але швидко все те никне й
окутує його лише сон. Вiн досить набiгався за день. Вiн досить страждав,
радiв, рвався. Його життя - життя комашки, що будує собi щось, не знаючи
для чого i для кого. Але в усьому тому чути вiчний святий закон, залiзну
логiку та пристрасну величну красу.

БУДНI
З недiлi першого дня подався Матвiй до Лебедiв, щоб остаточно
перебалакати з Григорчуком. Було це самозрозумiле, бо купiвлю тiєї
десятини вiн вже виносив у свому серцi вiд рокiв i нема чого довго над цим
зупинятися. Вiн уже давно i рiшуче зрiсся з думкою, що Григорчукова
десятина - це його, Матвiєва власнiсть, лише треба було перевести деякi
формальностi та вичавити отих кривавих пiвтисячi карбованцiв. Але якось
воно та буде. Якось вони та перегорюють той час. Дуже воно важко отi п'ять
сотень видушити з господарства, яке само мало що бiльше коштує. П'ять
сотень рубликiв. Легко сказати. Але попробуй, переведи це на дiлi. Добре,
що принаймнi бiчнi витрати бере на себе Григорчук, та все-таки чимало
коштуватимуть отi рiзнi поїздки та могоричi. До того, як на лихо, осiнь. А
восени, звiсно. Цiна на худобу - тьху!.. Наприклад, хто тепер на зиму
захоче ялiвку купити? Бiльш нiж певно, що на худобi доведеться стратити, i
то поважно...
Так мiркував Матвiй, iдучи до Лебедiв. Нiс вiн за пазухою шiсть золотих
п'ятирубликiв, як завдаток. Це все грошi, що їх зложили копiйка до копiйки
вiн самий та його стара. Вiд дитячих уст вiдривалося. Босi та голi бiгали
лобурi та грiшним тiлом перед людськими очима свiтили, але зложена деяка
мiзерiя, тепер, як свячена вода, пригодилась. Узяв готовеньке, зав'язав у
вузлик i вiднiс. I завдаток є. А от попробував би вiднести, коли б їх не
було...
Решту грошей уже по Рiздвi вiддасть. Матвiй не любить довго вiдволiкати
з боргами. Вiн би то намагався зараз усе зiгнати - вiдбув i все, але
чоловiк так мiркує: тепер осiнь. Пашня нiпочому. Худоба дешева. А по
Рiздвi цiни на пшеницю напевно пiдскочать. Тепер, скажемо, пуд пшеницi
дев'ятдесят копiйок, а по Рiздвi - рубель, а то й руб-п'ять. Жито дешевше
перцю - вiсiмдесят копiйок. Як Бог дасть, може, дещо конюшини продати
вдасться, але через такi мокрi жнива все те накисло, зерно руде й легке,
як полова.
З хлiбом також мусiтиме чоловiк обережнiше. На Рiздво прийдеться не
колоти веприка, а обiйтися з тим, що зо старого сала лишилось. Що поробиш?
Не буде свiжої ковбаси, ну то не буде. За пшеничники доведеться також
потрохи забувати. Що спитлював ото щось пудiв п'ять, i з тим треба якось
цiлу зиму обганятись, щоб i паску спекти, а там уже. й на зелену пашу. От
ще чоботи... То-то ще зле. Чоловiк же всього не передбачить. А воно тепер
дуже пригодилося б, якби був з весни ликами запасся. Тепер би навертiв
постоли, i брикайте, хлопцi... Прийдеться навiть таку нечисть, як дурне
лико, купувати. Тьху, та й годi! Воно думалося, що цього року обiйдеться
вже без постолiв, аж ось воно як. Видно, вже доля така, що людинi тiльки
працювати треба, а нiколи не спожити своєї працi. Навiть дурного чобота, i
того людина не зносить. А працi, а дертя!.. Ет... Дiтиська найважнiше. Сам
ще сякi-такi маю... Стара теж якiсь там шкорбуни приховала. А от дiтвора.
Василь лазить до тiєї школи, а це ж бо шмат дороги. Коли притисне мороз
або як розпустить та стане болото... Що тодi в личаках? А Володько? Цей
хiба всидить тобi на печi? Хiба б його там ланцюгами прикував. Стара
мусить на рiчку йти, щоб сорочку виполоснути. А здоровля її на псi. I так
бухикає, мов кiнь залозяний...
Так думав Матвiй, iдучи до Лебедiв, так думав i вертаючись. Але з того,
що придбає ще одну десятинку, радiв, i то радiв особливо, по-свому,
по-мужицьки. Вiн рiс. Вiн ширився... Чув, що вiн з нiчого, як хробак, що
снує нитки шовку, висновує навколо себе кокона, з котрого колись хтось
скористає.
Тим часом Володько що Божий день мусiв гнати з Василем пасти худобу.
Хай привчається. Василь от-от до школи вiдiйде, тодi хто наглядатиме за
коровами? Хведот сумує дома сам. А Володьковi нова роль пiдпасача навiть
подобалась. Бути корисним, не дармоїдом. Шанують старшi... Розумiється, це
не те саме, що гасати кожного дня по лiсi, лузi, дрипатись у багнi,
мучитись з тим дурним Хведотищем, який тебе анi не розумiє, анi... Ну! А з
пастухами що iнше. Iз села надженуть хлопцi худобу. Пасуть по сiножатях,
плетуть з лозини кошики, спiвають, бавляться. Смiху не раз бува, мало не
трiснеш. Учора Семеновi нового кашкета на шкандибанню палюгами на шмаття
побили. Гордiй пiшов раки ловити, поховзнувся i шубовснув по шию у воду
геть з лахами. Гух, гух, гух!.. Гвалт, рятуйте! - кричить. А хлопцi аж
качаються, регочуть над рiчкою.
Терешнiвський Прокiп, що має вже сорок рокiв i не має нi вусiв, нi
бороди (його прозвали Скопом), завше, пасучи худобу, колоски на полi
збирає. Цiлий день вiд рана до вечора збирає. Назбирає кiлька торбин, а не
має мiсця куди бiльше збирати, так вiн спiднi штани скидає, зав'язує знизу
колосинням i напхає їх колоссям. Кажуть, вже кiлька пудiв пшеницi отак
назбирав. Вiн хоче на Рiздво собi новий курташок купити i в М'ясницi
женитися.
Ну й реготу буває з того Прокопа.
- Чому ти не женишся, Прокопе? - питає його котрийсь iз пацанiв.
- А ти спрос?.. - вiдповiдає Прокiп.- Спрос.- Ну, то всади менi в ...
нос.
- Прокопе!
- Чого?
- Дай-но штани, ми назбираємо тобi колоскiв.
- Поцiлуй мене... Розумний такий!
Хлопцi одного разу штуку з ним утяли. Узяли його штани та обiцяли
назбирати колосся.
Коли Прокiп не бачив, насипали туди кiнського сухого гною i зверху
притрусили колоссям. Прокiп жене додому свою череду, обвiшений торбами з
колоссям, i гордо несе спереду штани з гноєм... Хлопцi цiлу дорогу
присiдали з реготу, але Прокiп не догадується. Так i понiс додому гнiй. Ну
й кляв же вiн опiсля. Але бiльше його не одурять.
Дiйсно, Володьковi таке товариство подобалось. А скiльки оповiдали
казок, страхiв, небилиць. Одного разу лопнула на лузi корова Лебедцева.
Обжерлась конюшини, здуло її й лопнула. Навiть коновал не встиг прибiгти.
А коли прибiгла господиня та побачила, що корова лежить надута i не
ворушиться, впала на неї i залилася гiркими сльозами, як над покiйником. I
чого та жiнка не повиспiвувала:
"Ти наша корiвоонько! Зозуленько ти наша! Ти наша сива; голубонько! I
що ми тепер без тебе робитимемо, i що їстимуть нашi дiтоньки? Та я ж тебе
доглядала! Я ж тебе годувала! Я ж до тебе рано вставала, пiзно ввечiр
дожидала, i вдень i вночi про тебе горювала"!
I чого тiльки не виспiвала стара господиня.
Володьковi i жалко, i разом аж смiшно.
Здурiла стара, думає вiн. I чого б його отак за худобиною упадати? Про
це вiн знову розговорився з батьком, а той йому сказав:
- Пам'ятай, що корова для родини все одно, що й мати. Без корови нi
молока на стiл, нi гною на поле. А не даси гною, не будеш мати й урожаю.
"Може, воно й правда",- думає малий. Але його це глибоко не проймає.
По двох днях не стало корови. Собаки подбали про те, щоб вона не
занечищувала собою цього свiту. I лише кiлька кiсток та череп з рогами
свiдчили, що тут вiдбулась недавно сцена з великої трагедiї селянського
життя.
Одного дня Василь одягнув семряжину, перевiсив через плече бiленьку,
щойно пошиту, торбину на книжки, вложив у неї грифльову табличку та шмат
гарячого нацибуленого i насоленого пiдпалка та почимчикував до школи.
Володько сам погнав корови.
I вiд цього почалось його невiдрадне життя. Сумно йому стало. Пасти
прийшлось одиноко. Майже всi пастухи, що ранiш тут випасали свої корiвки
та плели кошики, пiшли тепер збагачувати себе знанням. Залишився лише
Прокiп, але цей легковажив малим Володьком. Та й Володьковi нiяка з нього
втiха. Краще вже бути самому.
Луг широкий. Очерети, лози, розлоги. Розходу для корiв досить. Прикро,
що робити нiчого,
А до того ще й погода погiршала. Почалась осiння сльота, холоднеча.
Володько клав багаття, пiк картоплю, робив дим... Величезним тяжким
валуном котився вiн понад сiножатями. Опiсля спiвав пiснi, якi знав. Коли
не ставало пiсень, сам складав їх собi, оповiдав собi казки. Але найдовше
просиджував над рiчкою, думав про риби, вужi, раки. Про тi теплi країни,
що про них оповiдав колись батько. Думав, як би вiн туди поїхав i що б там
робив. Пробував нарештi плести кошики, але з того нiчого путнього не
вийшло.
Одного разу вiднайшли Володьковi корови костi здохлої корови й почали
всi три щиро оплакувати її трагiчну загибель.
Куцохвоста Манька та Ряба тягнули якимсь чи то басом, чи то альтом, а
молода ялiвочка красулька сумлiнно помагала їм довгим i надривним
тенорком. Вийшов страшний концерт. Володько перелякався i не знав, що
робити. Чи бiгти розганяти, чи перечекати, аж наревуться до обриди i
перестануть. Рiшився пiдождати. Так i зробив.
А ввечерi питав батька:
- Чого тi корови, тату, ревуть над костями?..
Батько пояснив, що худобина, як i людина, оплакує смерть, бо смерть це
кiнець всьому на цьому свiтi. Смертi боїться все живе, бо лише вона одна є
найбiльше i найболючiше горе, яке тiльки послав Бог усьому, що живе.
Володьковi таке ще не приходило до голови. Вiн ще не думав про смерть,
навiть i худоб'ячу. Тепер вiн хотiв знати, чи i худоба може думати, чи
може розмовляти. Вiн бачив не раз: корови наїдяться, то сходяться разом,
починають обнюхувати одна одну i лизати. Видається, нiби вони розмовляють
про щось. Коли б Володько був трохи бiльший, вiн би й собi пiдiйшов би до
них, але вiн малий, а Ряба має поряднi роги i зовсiм неввiчливо поводиться
зо своїм пастухом. Раз навiть пробувала поносити його на рогах.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142