До школи от
пiдеш - довiдаєшся.
- А Хведот також пiде до школи? - питає далi Володько.
- Певно! Усi! Всi вчитись мусите. Учення свiтло - невчення тьма...
Поговорили так, поговорили, Матвiєвi, видно, i самому вгод отак
погуторити з малим, мале то мале, а диви ось, думає.
Росистий, свiжий ранок, зозуля кукає на Мартиновому, сонце зiйшло
бистро, яскраво, трiпотливо, мов живе. Якiсь, видно, святобливi руки
урочисто зносили його на висоту, щоб уся земля i всi люди на нiй бачили,
що це сонце святочне.
Володько прокинувся свiжим i здоровим, i не хотiв уставати, але
пригадав, що це за день сьогоднi, i зiрвався одразу. На дворi довгi тiнi
вiд хати, вiд молодої грушечки за причiлком, вiд клечання, що, мов гай,
стоїть на подвiр'ї. За плотом вигналось кiлька стрiлок мальви, i на них
з'явилися лапатi, рiзної барви - бузовi, червонавi, рожевi квiти. Драбиняк
стоїть по лютрини вимощений свiжою горохвянкою i застелений новим,
пасистим килимком. Батько вивiв за гриву свої "стаєннi" i запрiг їх.
Конята, хоч малi, але круглi i жвавi i Василь зовсiм не має потреби на них
нарiкати. Матвiй он знов подумує, як би то їх вигiдно продати i купити
щось на викорм.
Iдеться трусячком, глибокою, з гори на гору, дорожиною, згори видно
широке стависько, що над ним звиваються бiлi птахи, якi весь час то
зносяться догори, то знов падають i блискають на сонцi крилами.
Бiля обох церков - монастирської i приходської, повно люду i пiдвiд.
Здовж пiд монастирським муром постали намети зi стоянами, пiд ними
виблискують низки хрестикiв, та намиста, та образкiв, i хоча ще рано, там
вже товчуться юрбами хлопцi та дiвчата. Нелегко знайти мiсце для коней,
але Матвiєвi пощастило, стиснувся помiж пiдвiд зараз тут же пiд муром в
тiнi розложистого, величезного ясена. Одразу всi йдуть до церкви - батько
й мати "до прихода", i беруть Хведота, а Василь хтозна-куди, нiхто його не
питає, бо все одно не буде вiн сидiти на мiсцi, а перейде разiв двадцять
вiд монастиря до прихода дорогою i стежкою, де повно таких же, як i вiн,
богомольцiв.
А Володько, як звичайно, мусить сидiти на возi, тепер вiн може вже i
злiзти i дещо вiдiйти, але недалеко, i бiльше побачити. Цього року Трiйця
дерманська дуже вдалася, люду сливе, як i в Гiльчi, хоча тут i нема
цiлющої води, та сама каруселя, що i в Гiльчi, отам далi на майданi пiд
"трахтиром" крутиться i крутиться.
Пiсля церкви вiдвiдали Володька рiзнi свояки, а мiж ними залузька
Катерина, що принесла йому рожевого коника з дуже смачного, крушного
тiста. Хотiла взяти його на каруселю, але мати спротивилась: "А! Куди там
з ним! Ще полетить". А Хведот знов дiстав глиняного пiвня, що свистить, i
знов свище ним без милосердя так, що всi люди на нього оглядаються, хоча
тут повно таких, що свистять, що трублять, що грають, що барабанять, що
викрикують.
Пiсля всi поїхали на Запорiжжя до дядька Єлисея. Є то мiсце, звiдки
походить весь рiд Довбенкiв, там родились i там умирали їх дiди i прадiди.
Тяжко сказати, чому це мiсце так зветься, кажуть, нiбито давно колись тут
оселився козак з Запорiжжя, що вiд нього i пiшов цей рiд, але i самим
своїм виглядом цей куток нагадує оту Сiч Запорозьку, що про неї iнодi
Єлисей читає в своїх книгах. З трьох бокiв - полудневого, схiдного i
пiвнiчного, замкнено воно, нiби клiщами, яром глибоким i тiльки iз заходу
має сполучення з рiвниною. А яр, особливо той пiвденний, весь зарослий
деревом усiляким - дубом, ясеном, липою, березою, а дерево все стрiмке, та
росле, та густе. Схили яру вкритi овочевими садами та гаями, що їх тут
звуть "лiтниками", бо росте в них переважно лiщина вперемiшку з кущами
грабини, липи, десь-не-десь калини, крушини i диких черешень. Пiвнiчний
схил яру голий, весь покопирсаний кар'єрами та завалений стосами бiлого
камiння i зарвами жовтого пiску. У гаях та садах плоти та перелази, та
копанки внизу, та кiлька криничин з коритами, черпаками й вербами, i там
завжди гамiрно, голоси дзвенять лунко, смiхи дiвочi, брязкiт вiдер, ляскiт
прачiв... А ранками та вечорами весiнньою порою, аж поки не висиплеться
ячмiнь, безлiч соловейкiв засипає цiлу долину своїм дзвiнким переливом, i
особливо їх багато у тому Михалковому гайку, що по другому боцi яру.
Хто-хто, але Володько страх як любить це мiсце, завжди i завжди тягне
воно його, i стiльки таємничого наслухався вiн про нього. То ж це тут оте
Ляшове займисько, отi там дуби та берези товстючi за тим он бгiжем, що
через нього веде стежка вниз до Шавронських лугiв, кудою ходять запорожцi
до церкви, до школи i взагалi до села i де їх пiзнiми ночами нiби
зустрiчає той страшний вiшальник. Тут також i та шопа городжена на сiно,
де нiбито ночами чути тяжкi стогони. Тут також i те вiкно, куди втягнуло
Ровiцького, i багато iншого цiкавого та незрозумiлого хоронить у собi це
чудове мiсце.
I поки гостi гостяться у дядька Єлисея, Володько лишає все i бреде
стежкою сюди. Ще поки був здоровим, вiн нiколи не був самий, але тепер
хлопцям з ним нецiкаво та й йому нецiкаво з ними. Пiсля минулої зими якась
нова сила найшла на нього. Якiсь дивнi, незбагнутi думи з'явилися в його
головi. Вiн полюбив самотнiсть, йому закортiло пiзнати багато дечого
такого, про що до цього часу нiколи не думав.
Ось, наприклад, той сад, що розлiгся по схилi яру на сонцi, що про
нього Володько стiльки чув вiд батька, бо ж то батьковi руки його
посадили.
- А чи знаєте,- казав, бувало, батько,- що на цьому мiсцi однi дички,
та кислицi, та кущi тернини росли...
До цього часу Володько не зважав на такi слова, але тепер ось вiн
починає все то розумiти i з великою приємнiстю дивиться згори на тi
дерева, що одно за одним, нiби по шнурi, бiжать в долину ген аж до тiєї
стежки над лугом. I для чого тато все то роблять? I навiщо вони все то
кидають? I чому знов роблять?
Гарно провiв Володько цей день, хоча весь час був самий, бо навiть
Хведот десь там з дiтьми гасає, але час тiкає, сонце похилилось отуди над
Середiвськi садки, з другого боку, десь з того зеленого моря, що зветься
Балабiвськими садами, вирвались звуки бубна, що лунко й лоскотливе
розсипались яром i диви он стежками, через перелази вже мигають помiж
деревами барвистi спiдницi дiвчат, що спiшать на заклик бубна. А за ними
он i гурт парубкiв бозна-звiдки вирвався i їх регiт нiби вiдповiдає
бубновi: йдемо! Зараз будемо!
Там у садах, у клунi, на току танець буде, i все довкруги про це знає.
- Волооодьку! - чує Володько згори голос дядькового Василя.
- А чогооо! - вiдповiдає вiн знизу.
- А ходи до хааати! - котиться вниз луною.
- Я не хооочу! - вiдповiдає друга луна.
- Ходи, ходи! Щось дiстанеш!
Володько, хоч-не-хоч, а мусить йти. Гостей було багато, з'їхалася вся
рiдня i дядькова, i дядинина, зо всiх кiнцiв великого Дерманя i навiть з
чужих сiл. Дядько Омелько прибув зi свого Бiлашева, Володькова хрещена
мати Домаха з Пiвча. Усi напiдпитку, всi веселi, повний двiр гамору.
Матвiй збирається вiд'їжджати, його задержують, ще рано, а тут ще й не
вечеряли, але Матвiй на це не зважає, а найпаче Настя, що i хотiла б ще в
гостях побути, але ж "там у мене, знаєте, i худiбка, i свинi, i кури, i
все то так на Божу волю залишене"... Нi, нi. Треба їхати. Довге обiймання
та цiлування, i Матвiїв вiз викочується з дядькової брами в дорогу.
Ще день, ще два - i по святi, незабаром навинулись i буднi. Лiто
видалось гарне, але ж воно i вимогливе. "В потi лиця твого будеш ти їсти
хлiб свiй" - каже Святе письмо, i є то чиста правда. Цiла Матвiєва родина
по саму шию в роботi. Сам Матвiй знайшов для себе нову каторгу; десь там
на Валах у нього та десятина поля i частина його каменем та шанцями та
хтозна-якою повiтрою завалена, бозна-що там було, кажуть, якась фортеця чи
щось таке, i Матвiєвi вже давно кортить все то на поле родюче обернути, i
от вiн щодня туди ходить, весь день там копає, та носить, та рiвняє, а
ввечерi приходить i ледве його пiзнати, такий замучений. Настя казала:
- Цiлi вiки лежало, а вiн прийшов i хоче землю перевернути!
Так. У Матвiя i камiнь мусить родити i "пользу" давати.
Настя має також повнi-повнiсiнькi руки роботи, отой город, тi грядки,
все то росте, буяє, бур'яни такi поймають усе дочиста, що страх один. А
там далi на новинi те просо i та пшениця, i все то заростає осотом та
будяччям, що й посiву не видно. На все рук, рук i рук треба, а Настя має
їх лише двоє.
Василь знов гонить товар пасти, як тiльки скiнчилась школа, одразу знов
на пастуха обернувся. Пасе там ген на Мартиновiй долинi з хлопчиськами
дерманськими, на сопiлцi трундикає, в карти ляпає, гасає, чуда вичворяє. В
обiд прижене, i що вб'єш, то й в'їдеш, нiзащо не хоче хлопчисько помогти
щось на господарцi.
I Володько тепер не дармує, ще не ходить гаразд, ще лиш, як каже мати,
"совається", але вже мусить за няньку бути, Хведотиська глядiти, i є то
для нього справжньою карою Божою, лiпше заставили б його гори вернути, нiж
пильнувати ту дитину. За зиму та за весну з нього щось таке виросло, що
батьки з дива вийти не можуть.
- З тiєї дитини якийсь кат, чи хтозна-що вийде. Все вiн б'є, все
нищить,- скаржиться мати. На городi зовсiм молоденьку моркву позполював,
на пiвонiї всi бульбашки позривав, а це ось, на саму Трiйцю, всi качата
перебив, було їх семеро i всi до одного понищив. Настя аж руки заламала,
як побачила, привела за вухо бахура, показує на мертвi качата i питає:
- Хто то зробив?
- Я,вiдповiдає той спокiйно.
- I навiщо ти зробив? - тормосить його за рукав.
- Так,вiдповiдає так само.
I говори з таким. Лясь, лясь по задку, той у плач, але що то помагає.
Десь за пару днiв лобур наглядiв малого, зацяпаного пiвника, що його
чомусь курчата не приймали до гурту, почав гонити довкруг хати i так довго
гонив, поки те сотворiння впало мертвим.
- То я тебе, шмаркачу ти, роздеру! - трясе його за рукав мати.- Та я
тебе розтрясу! - кричить вона. Але тому хоч би що.
- Догляду до нього треба,- скаржиться Настя, i ця конечнiсть падає
якраз на Володька.
Господи, що це за муки для Володька! Хведот анi хвилини не посидить на
мiсцi, все вiн кудись преться. То був ще тут, а то диви вже он там.
Володько щось там одвинувся, коли чує, а за клунею на дорозi якiсь крики.
Скаче на тих своїх милицях туди i бачить: його Хведот сидить серед дороги,
бавиться пiсочком, а перед ним стоїть шiсть пiдвiд лебедських.
- Гей, ти там, малий! З дороги! - гукають дядьки, але тому малому гей
би що! Володько до нього, намагається його пiдняти, немає сили, кричить,
свариться. А малий, замiсть зiйти на бiк, вереск страшний пiдняв, б'ється
з Володьком, ногами пацає, не дається, i дядьки мусiли їх обох об'їхати
боком, зачепивши колесом Григорчукiв овес, i коли тi поїхали, тодi тiльки
хлопчисько посунувся на подвiр'я, грiзно шморгаючи замурзаним носом.
А дещо пiзнiше, не встиг Володько пiти води напитися, як Хведот знов
зник. Володько сюди i туди, скаче на милицях, гукає - нема хлопця.
Шкутильгає на город, довкруги хати - нема. Йде на дорогу - нема. Гукає
щосили - нiхто не обзивається. Йде далi, дiйшов аж до трепетка, коли
бачить свого Хведота: ген там далi в долинцi з якоюсь тичкою бiгає i щось
там робить. Володько кличе:
- Хведоооте! А ходи-но до дому! А то мааамi скажу! Де там. Володько
мусить шкутильгати туди, i коли дiйшов, побачив величезне гнiздо в житi,
виваляне Хведо-том, а там насипано цiлу купу пiску з дороги, i коли вiн
усе то встиг зробити, дивується Володько, а пiсля того мiж ними счиняється
справжнiй бiй. Володько тягне Хведота додому, Хведот не дається. Володько
кричить - той також кричить. Володько погрожує, той робить те саме. Хоч
сядь та плач. Стоять обидва i верещать на все довкiлля, аж поки мати не
навинулася, прибiгла з гамором, схопила Хведота за руку i потягла, як щось
непотрiбне, за собою.
Але найгiрше було недавно... Хведот зовсiм зник i нiхто не мiг його
знайти. Володько обскакав увесь город, усю дорогу, весь луг - даремно.
Надiйшов вечiр, поприходили батьки, пригнав корови Василь, а Хведота нема.
Володько весь в страху, бо це ж вiн винен; мати пiшла в поля шукати
дитину, i аж геть смерком на подвiр'ї з'явився Настин двоюрiдний брат
Титко: в руцi у нього хлопець.
- Ти-но, Насте, не пускай так ту дитину саму - каже Титко.
Настя до хлопця.
- А де ж ти його вискипав? - кричить вона i не знає, чи дякувати
Титковi, чи карати хлопця.
- Та де... Он геть на лебедському. Сидить пiд сосною i кричить. Я до
нього: ти чий? А вiн ще дужче кричить. Це, думаю, нiчий iнший, як Настин,
i ось маєш його,- каже Титко.
Настя шарпає, як звичайно, за руку хлопця, тягне його до хати, миє, дає
щось їсти. Титко також заходить до хати, починається розмова. Скаржиться
на дiда Улiяна, що той десь там межу його переорав, що в суд його за це
подати хоче.
- А чого ж ти, Титку, тиснешся з ними на тому городi,- каже Настя.-
Шматок - двi добрi баби задами засядуть, а ти чогось там чапиш.
- А що порадиш? Вiшатись!
- Чого ж вiшатись? Землi шукай. Стiльки он землi в свiтi...
- У свiтi, у свiтi! Думаєш, отак устав i пiшов,- перечить Титко.
- А ти-но з моїм порадься, вiн тобi щось порадить. Титко пошкрябався за
ухом, напився води i пiшов. Коли прийшов Матвiй, що десь там на садку
вештався, Настя нiчого не сказала за Хведота, а щоб одвести розмову на
iнше, почала за Титка.
- Був он Титко. Знов на батька скаржиться.
- Дурний вiн, той твiй Титко. Я б на його мiсцi давно звiдти вибрався.
Батьки починають говорити про конюшину, що, як лiс, поросла, про
пшеницю, що її геть будяччям поняло, про худобу, що щось та Ряба замало
молока дає, про собаку, що його нема чим кормити. Володько лиш тiшиться,
що бодай про нього не згадують, вiн i так за той день набiгався та
настрахався. А Хведот вже лежить на полу невкритий, босi ноги з
розчепiреними короткими пальчиками зовсiм подряпанi, i спить. Його нiчого
бiльше не цiкавить.
Володько починає власними ногами, без милиць, обходитись. Спочатку то
йшло зле, але згодом покращало.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142