Володько вже чув ту пiсню. Це переробка "Стєнькi
Разiна".
Iз лєсов, лєсов дрємучiх
Будьоновци iдут.
В сваїх руках магучiх
Савєтов флаг несут.
Ми людi, людi всє простиє.
Крєстьянскiє сини.
Разбiть палкi стальниє
Паляков созвани.
Спiв сильний, розгульний. Нема часу роздумувати над ним, але Володьковi
повстають в уявi "дрємучi" лiси i тi "розбiйнички", що на схрещених мечах
несуть свого раненого отамана. Мимохiть чується й сам учасником якогось
шаленого походу розбiйникiв. Суворi, загорiлi люди. Стрiлянина. Нi одного
слова без триповерхового матюка. Побiч їде на конi сильний, загорiлий, з
горбатим носом козак. Кашкет його набакир. Зiр вперто скерований наперед.
- Куди їдемо, товариш? - запитав Володько.
- А вот увiдiш. Сiдi й малчi! - вiдповiв той. Володько чує дошкульний
голод. Тить також скаржиться. Конi зовсiм потомленi. Минають села, поля.
Сонце хилиться
до заходу. Спека спадає.
Надвечiр в'їжджає обоз у село. Пiдводи роз'їжджаються . по подвiр'ях,
тому, мабуть, тут зупиняються нанiч. Володька, Макара i Титя тримають
окремо, їх завели на город, поставили просто на буряках i сказали чекати,
поки не прийде новий наказ.
Володько одразу береться розшукати щось попоїсти. Йде на город, вириває
кiлька стручкiв фасолi, вигребує бараболi i береться варити юшку. Але в
чiм. Рада проста. Йде до господинi городу i просить баняка.
- Боже, Боже,- тошнiє жiнка.- Перший рiк, як засiли пiсля бiженства, i
знов отака пагуба. А смуток би на них лихий найшов.
- Ми, тiтко, не по своїй волi. Нас вигнали. Я от взяв з дому хлiба, i
большевик вкрав. Сам цiлий день, як собака, голодний
- Хiба я на тебе кажу. На них. На отих волоцюг... Боз-на-вiдки прийдуть
i топчуться по городах...
- У нас вони все знищили. Нiчого не шанують.
- Кара вiд Бога i бiльш нiщо...
Володько взяв баняк i хоче йти.
- А чекай-но,- зупинила його тiтка. Пiшла в сiни, дiстала кусник
доброго житнього хлiба i великого кислого огiрка. На, хлопче. Хоч
що-небудь поїж. Самi знаємо голод.
Володько подякував, стоячи з'їв хлiб та огiрок. Пiсля пiшов з баняком
до своїх хуторян. Там натрапив на велику несподiванку. Саме приїхали з
фронту козаки. Багато їх коней поранено. Кожний власник таких коней
кидається до пiдвiдчикiв, щоб замiнити скалiченого коня на здорового. До
Володькових коней також один присватався. Оглядає кобили, мiряє. На поводi
у нього великий сивий кiнь. Задня його нога прострiлена.;
Володько дивиться на нього, а далi питає козака:
- А де ви цього коня взяли?..
- А тєбє что?..
- Менi вiн знайомий. Не в Тилявцi часом?..
- Да. Может бить. Там ми стоялi...
Не було сумнiву. Це Матвiїв Шпак. Володько одразу пiзнав його, хоча вiн
дуже схуд.
Колись веселий, стрункий, тепер повiсив голову. Задню пiдстрiлену ногу
весь час тримав у повiтрi.
- Це мiй кiнь,- каже Володько.- Ви узяли його у мого батька. Бiльш ви в
нас не можете нiчого взяти. Обидвi цi кобили жеребнi i за пару тижнiв
матимуть лошата.
- Да. Ето не гадiтся,- заявляє козак i пiсля того пристав до Макара. У
цього також кобили. Двi череватi старi кобили. Козак оглянув одну й
заявив: - Вот ету випрягай.
- Хiба ж вона годиться пiд сiдло. Це ж не коняка, а корова. Я сам у
кавалерiї служив i знаю, що до чого...
- Всьо равно. Нет лучшей, а ваєваць нада. А тєбє вот ету: лошадь дам.
Ето лошадь первой сорт, только прострелена. Я обещал сотню ляхов за нєйо
на тот свєт отправiть.
Нiчого не помогло. Одну з Макарових кобил випрягли i забрали. Макара на
цiлу нiч вiдправили додому. Що вiн тут з калiченим конем робитиме? Лишився
Володько з Титьом.
Володько ще зварив юшку, пiшов до одинокої на цiлий полк польової кухнi
i випросив жменю солi, щоби посолити її... їли всi три. Юшка недобра,
пiсна, але нема часу перебирати. Тить молов на всю. Макар не квапився.
Вигляд у нього кислий. Вiн непевний, чи його вимiняний кiнь дiйде додому.
Макар вiд'їхав. Сонце захопить i починає сутенiти. Конi вже пiд'їли.
Володько i Тить стоять i не знають, що мають. робити. На землi купа
скриньок з набоями. Десь за селом чути, як строчить кулемет. Якийсь
большевик розносить i роздає часописи. "Красноармеец" i "Красная Звезда".
Друкованi вони на сiрiм поганiм паперi. Володько дiстав два часописи i
почав читати.
Велетенськi успiхи хороброї червоної армiї. Накази. Описи. Оповiдання.
Вiршi. Володько читає так довго, поки не стало зовсiм темно. Пiсля
роздумує над прочитаним та вслухується в настрiй оточення. Йому хочеться
затямити кожний звук, кожний рух цього вечора. Це ж не звичайний вечiр.
Таких вечорiв мало буває. Колись вiн сам згадає не раз цей винятково
дивний час i, може, колись, на старостi лiт, сяде й розкаже своїм дiтям та
внукам про те, що дiялось на нашiй землi. Всi будуть слухати й казати:
"Слава Богу, що минуло, а ще бiльша Йому слава, що лишило нам науку. Нам i
нащадкам нашим".
Мiсяць пiднiмається, тiнi густiшають, на патину бурякiв сiдає роса. По
селi крики коней i людей. Тить розлiгся на. взнак на скриньках набоїв i
хропе. Конi жують зiв'ялу, зiм'яту конюшину. Ну, думає Володько. Мабуть,
тут i переночують. Але нi. По часi розгонно пiд'їхав той самий вершник, що
їхав з Володьком.
- Мальчiк! - загукав вiн.- А, мальчiк! Паєзжай за мной. Старiк тоже!..
Володько зiскакує з воза, будить Титя, вкладає собi й Титьовi на вiз
скиданi Макаром скриньки й рушає. За ним їде Тить.
Виїжджають за село. Мiсячно й тихо. Дорога висаджена густими коронатими
деревами. Далеко спереду маячить вершник. Десь ззаду дроботять коники
Титя. Проїхали з годину й опинилися в якомусь не то садку, не то гаю.
Зовсiм тихо, хоча пiд деревами видно вози й конi. Вершник знаходить мiсце
для Володька, а Титя веде ще далi. Володько пiд'їжджає пiд розлоге дерево
i зупиняється нанiч. Розпрягає конi, прив'язує їх так, щоб вигiднiше могли
вiдпочити.
За хвилю приїжджає вершник. Вiн дає Володьковi мотуз i каже, щоб пiшов
отуди на поле. Там лежить у покосах овес. Володько йде й приносить добру
в'язку вiвса. Вершник прив'язує свого коня до Володькового воза i питає:
- Єл ти что?..
- Мало,вiдповiдає Володько.
- Ну так падi са мной...
Мовчки обидва вiдходять. Iдуть досить довго. Приходять в гущавину гаю.
Тут стоїть обставлена високими дилями загорода, посерединi котрої палає
велике багаття. Навколо лавицi, столик, комердяки. Скрiзь стоять, сидять,
лежать люди. Мужчини i жiнки. Цi останнi стриженi, у мужеських одягах i в
кепках.
- Здаро, братва! - проговорив вершник.
- Здравя желаєм, таварiщ командiр! - вiдповiли йому хором.
- Чай єсть? - запитав командир.
- Єсть...
- Тянi сюда! Кто там сєводня хазяйка?.. На двоїх лєй. У мєня вот
маладой таварiщ жрать хочет. Ну как ляхi?..
- Нiчаво. Нашi пака толька балуют. Сєводня ссадiлi єроплан.
- Їхнiй?..
- Панятно. I то обознiкi, с вiнтовок... Грiцко-шорнiк здорава бйоть.
Трi пана забралi i ломаную машiну...
- Жiвиє пани?..
- Жiвйот. Адному тока башку свернуло.
З'являється теплий в алюмiнiєвих чашках чай, чорний грубий хлiб i
холодна яловичина. Командир їсть стоячи, Володько присiв на iсуснi дерева.
I чай, i яловичина смакують надзвичайно. Володько їсть i розглядає обличчя
людей та їх одяги. Сяйво багаття яскраво освiтлює цi дужi у шкiряних
одягах постатi з крутою й уривною мовою. Називають себе полiтруками,
воєнкомами, або просто "командiрами". Розмова точиться живо. Час вiд часу
зривається й вибухає буревiй реготу. Сильнi бiлi зуби блищать у сяйвi
полум'я.
З'їли, що подали.
- Сит? - запитав командир Володька.
- Кажеться,вiдповiв той.
- Вот eтa вазьмi с сабой,- i подає боханець хлiба i торбину цукру.
Володько мовчки бере i вiдходить до свого воза. Глибока ясна нiч. Мiсяць
звiвся на височiнь i свiтить завзято.
Володько примостився спати на возi. По деякiм часi приходить командир.
- Спiш, мальчiк?..
- Сабiраюсь,- вiдповiдає Володько.
- А мнє будєт там место? - питає далi.
- Пожалуй, хватiт,- каже Володько.- Вот здесь,- i сам вiдсувається на
бiк.
Командир пробує, чи досить соломи, йде кудись, приносить оберемок
вiвсяних отрубiв. Стелить для себе i для Володька. Пiсля обидва лягають
разом горiлиць. Через вiти дерев моргають на них зiрки. Десь-не-десь
прокрадається' пасьмо мiсячного сяйва. Командир сильно позiхає i починає
розважати.
- Ех... краще було б пiвнем родитись... Не людина, а хмара летюча.
Сьогоднi тут, завтра за тридев'ять земель, а пiслязавтра в чорта. Ти сам
то звiдки?
- Я? - перепитує Володько.- Тутешнiй. Волиняк. Верстов вiсiмдесять вiд
цього мiсця... - Цiлком поважно вiдповiдає Володько.
- Батька маєш?..
Володько вiдповiв. Пiсля командир зацiкавився Володьковою освiтою.
Дiстав вiдповiдь...
- Я так i думав. Освiта важна рiч. Нiс мужицький, а очi одразу того...
Блищать логарифмами. Математику вчив?.. Перва, брат, рiч. Сам-Маркс на
математицi пролетарський клас у другу степень поставив. От, наприклад,
Бог... Був Бог, а тепер виявляється, космiчна сила суворо, як два рази
два, пiдпорядкована законам вищої математики... Тисячi лiт людськi тварини
не могли додуматися, що всяке тiло, занурене у воду, тратить на своїй вазi
точно стiльки, скiльки важить витиснена ним вода. Будь то камiнь, людина,
чи iндiйський слон. А от з'явиться ще Архимед i скаже: от та он зоря, якої
свiтло доходить до нас впродовж, скажемо, двох мiльйонiв лiт, є нiщо iнше,
як якась неiснуюча тепер формула, складена з смiшно нiкчемних математичних
знакiв.
Нi? i тодi питаю: де Бог? Що є Бог?..
Володько слухає, але чує не те, що говорить командир, а той ледь
помiтний вiдгук слiв у ньому самому... Вiн чує, що в ньому швидко
прокидається i миттю по цiлому тiлi розливається велике бажання й собi
вплутатися в хащавини темних командирових мiркувань. Але дух боротьби й
змагання ставить Володька в становище противника.
- Бог? - каже Володько.- Про це тяжко говорити... Колись, як я був
дитиною, чи малим хлопцем, я не знав Бога, але вiрив у Нього. Тепер же я
часто чув i читав, що Бога нема. Пiд тим напором я часами переставав
вiрити в Бога, але я пiзнав Його...
- А от цiкаво, як?..
- А от як: передовсiм мене цiкавить, чому люди так багато придають ваги
тому, що якийсь Архимед винайшов такий простий закон, а так мало дивуються
первопричин! того закону. Ви самi сказали, що тисячi лiт люди не розумiли
такої простої речi. А як зрозумiли, то' що з того? Чи можуть вони змiнити
той закон. Чи знають вони його причину?..
От вiзьмiмо, скажемо, людину. Я сам недавно читав, що людина це твiр,
зложений iз клiтинок. Що кров, яка пiдтримує життя клiтинок, має якiсь там
червонi тiльця. Що в цiлому тiдi здорової людини є тих тiлець 22 бiлiони.
Що завдяки функцiї печiнки живуть вони, здається, всього 20, днiв. Щоб ми
з вами могли жити, мусить наш органiзм фабрикувати тих тiлець 10 мiлiонiв
в одну секунду. Навiть вiдомо, скiльки разiв за своє життя переходить
кожне тiльце через людське серце. Це робить воно коло 3000 разiв. Серце
людини це вiчний рух. За нормальне життя воно зробить ЗО мiльйонiв ударiв.
I тiльки по двох ударах воно робить перерву одну шесту секунди...
I от скажiть менi, товариш командир: чи розумiєте ви, не дивлячись на
цiлу масу математичних знакiв, що то є людина? Чи розумiєте того майстра,
хто сказав їй: повстань, жий, родися, воюй?..
Слухаючи таке, командир аж звiвся на лiкоть.
-- Чорт бери,- проговорив вiн.- То ви вчена людина!.. Цифри, до яких
командир ставився з таким пiєтизмом, приголомшили його. Володько одразу
помiтив його перехiд з "ти" на "ви". I ще помiтив, що вiн не знає, що йому
далi казати, тому звернув на iнше.
- Да... Це все глупо. Життя страшно дурна рiч. Особливо наше. Воюй,
бийся... Ви, молодi, не знатимете такого...
- Дивлячись, якi молодi,- каже Володько.- Я, наприклад, досить зазнав
його. О, досить. Вiйна. Змiна шести влад. Цар, Керенскiй, Центральна Рада,
Гетьман, Петлюра, большевики, поляки, знов большевики... От вам i не
шiсть, а вiсiм змiн. Хiба це не досить? Ви... Чи знали ви, скажемо, в
дев'ять рокiв, що таке смерть? Бачили ви кров? Чули рев гармати? А я,
товаришу, все це не тiльки бачив, а пережив кожним нервом, кожною з отих
222 кiсточок. Дитячим нервом i дитячою кiсточкою. А це, товаришу, рiзниця.
Володько чує до цього чужого чоловiка якесь iнтригуюче довiр'я. Вiн
навiть задоволений, що може довiдатись про глибшi й таємнiшi думки цього
сирого створiння.
- Також,добавляє Володько в перервi, поки командир намiрявся
вiдповiсти,- i щодо Бога. Скажу сам за себе. Називаю себе найбiльшим
дурнем дурнiв. Вiд кiлькох лiт я захотiв не вiрити. Я навмисне перестав
хреститися й молитися. Я навiть слово Бог демонстративно пишу з малої
лiтери. I менi спричиняє приємнiсть. Розумiєте? Те саме, як дитина
бавиться з вогнем. Але в глибинi душi я забобонне боюсь Бога. В часи
упадку чи особливо тяжких ментiв життя я потайки молюся з глибокою вiрою,
що Бог вищий вiд моїх дитячих химер i вiн з приємнiстю дарує менi їх. Але
це є легке вiдношення до своєї вiри. В будучому... О, товариш командир, я
напевно буду не тiльки вiрити в Бога, але й буду шукати форми для тiєї
вiри....
- Даа! - протягнув командир.- Чорт знає, що з вашого брата за народ
вийде. Але по всьому бачу, ви контрреволюцiонер. Такi слова, у стiльки
лiт. Скiльки вам? Шiстнадцять? Не бiльше. Але ви людина недурна. Нi, нi.
Недурна. А яка, по-вашому, зо всiх змiнених влад найлiпша?.. Моє питання
дурне. Знаю... Але все-таки. Надiюся на вашу одвертiсть...
- Хм,сказав Володько.- А по-вашому?
- Наша! - зазначив твердо командир.- Наша! Ми, молодий чоловiче, дикi.
Так. Але ми за найбiльшу правду...
- Ну, а як з вами хтось не погодиться?
- Хай спробує. Бачили отих людей, що вгощали нас чаєм? То є суд, закон
i розправа. Люди, мов з крицi. А нашi козаки. Сам чорт їм не брат. Нам ось
тiльки Варшаву... А там... Берлiн, Париж... Котовського посадимо у
Варшавi. Будьонному - Берлiн... А Париж у царство Тухачевському. Над усiм
Лєнiн iз Троцьким управлятимуть... З Москви! Цiлою Європою! Розумiєш?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142