I як трапиться яку чужу коняку надибати, завжди
її обмацає, потягне за рипицю, "чи тверда", загляне в зуби, "скiльки
рокiв", скаже скiльки за неї "можна дiстати" i особливо добре пам'ятає
мастi коней усiх знайомих i незнайомих ген навкруги у Дерманi, у Лебедях i
навiть iнших селах. Любив надто мастi сiрi, гнiдi i карi, особливою
пошаною користались у нього лисi, бiлокопитi, i винятково не любив рябих.
Рябих коней не може терпiти.
Володько то вже на такому не розумiється. До коней, правда, вiн ще не
дорiс, але i взагалi вiн мало цiкавиться господаркою. Його бiльше
цiкавлять книжки, та малюнки, та спiв, та музика, та школа, та мiста, та
краї далекi, та всiлякi розповiдi про страшне, про незбагнуте та про Боже.
Про це лиш думає i мрiє, забиває собi i iншим тим голову i не дає нiкому
спокою своїми вiчними запитами, на якi рiдко дiстає вiдповiдi.
Поволi наближались до Рiздвяних свят. Приготування до них почалися вже
тиждень перед ними. Цього року не виглядатимуть вони надто пишно. Льоху,
що годували, "земля з'їла", а без "свiжини" що то за свята. Анi тобi
ковбас, анi печенi, анi сала. Але все-таки - звiдки-звiдки i якось
зiгналось. Мовляв, коли вже цiлий пiст на хлiбi та водi, то хай хоч у
свято дещо по-людськи. Куплено риби, рису, цукру. Сушенi грушi, сливи та
яблука свої. Господи Боже - мало не два карбованцi готовими грiшми
видалось, аж страх подумати - таке нечуване марнотратство. Але ж на
Свят-Вечiр, як не кажи, а без дванадцяти страв обiйтись не можна, хоча
тепер тi "забобони" вже вiдходять i хоча Матвiй усiма силами проти тих
забобонiв. Що там казати, що видумувати, наїжся по-людськи, Богу помолися,
пiди, як можеш, до церкви, книгу добру, божественну прочитай i маєш свято.
Але за забобонами горою Настя - як батьки, як дiди, так i ми будемо
робити, не ми тi закони писали, не нам їх i касувати, а не добра та
пташка, що свого гнiзда цурається. I вона пече, i варить, i смажить,
правда, дванадцять не два-надцять страв, а до половини завжди доходила. I
фасольову юшку з олiєю, i смажену та запечену в тiстi рибу, i душену
капусту на вареники, i кутю з узваром, i всiлякi там iншi калачi, книшi,
ковбаси, та рiзнi, рiзнi витребеньки, що їх i не перелiчиш. Не забуто
також i за пару пляшок, якби то хто надумав навинутися з Рiздвом Христовим
привiтати далеких хуторян. I хiба для такої бiдної родини треба ще чогось
iншого? Що це пани якi, чи хтозна що.
Сiна на покуть та дiдуха з жита - це вже Володькова турбота, i виконує
вiн її дуже ретельно, дай Боже, щоб усi свої справи так пильнували. I
носив, i розволiкав скрiзь сiно, i смiтив, i вигляд мав при тому, нiби вiн
пiп який, що служить урочисту службу в церквi. Чекав же вiн того свята i
не мiг нiяк дочекатися, так йому вже той пiст набрид, цiла та проклята
цибуля, та картопля, та огiрки, а особливо та самота i та щоденна праця. А
тут ось свято, усього буде повно, i поїдуть до церкви, i побачать усiх
своїх, а потiм напевно приїде дiд iз Запорiжжя, тiтка Зiнька iз Залужжя,
можливо, обидвi Катерини - залузька й клопiтська, дядько Єлисей, можливо й
дядько Омелько... Володьковi копiйки, гостинцi, щось почує нового,
похвалиться, як то вiн уже читати та писати вмiє, а там пiде з колядою до
мельника та побережника, заколядує копiйок з п'ять грошей, а там i до них
колядники навинуться чого доброго зi звiздою та з дзвiнком церковним. I як
тут не радiти зi свята i як тут не метушитися?
I от нарештi останнiй день - Свят-Вечiр, i от нарештi вечорiє. На дворi
все впорано, сiчки на цiлий тиждень нарiзано, дров цiлу стосу наколено,
води повну дiжку наношено. У хатi усе також напечене та наварене, i такi
тут пахощi, що хоч би святим був, то i то не вдержишся, щоб не згрiшити i
чогось смачного, як мама не бачать, заздалегiдь не покуштувати.
I нарештi всi сходяться до хати, i нарештi всi готовляться сiдати за
святу вечерю. Розумiється, що Володько скрiзь першим товчеться. Мати каже,
що де ного не посiй, то вродиться. Хведот i здалека йому не дорiвнює, хоча
i той не дармує. А для Володька то все так чомусь робиться повiльно, всi
такi вайлуватi, нерухливi, i чому б, коли вже свято, та не сiдати раз-два
за стiл, брати новi ложки i їсти. i чого тут ще всiлякi тi проволоки. А
тут ще ось засвiтили перед образами лампадку та свiчки i всiм кажуть
ставати навколiшки i молитися.
Хоча все це Володьковi досить подобається, i та лампадка, i тi
свiчечки... у хатi напiв'ясно, i тепло, i гарно. Мати он застелила стола
таким чистим i вишиваним настiльником, що до нього аж страшно
доторкнутися. А на столi пiд настiльником жито та всiляка пашня, а зверху
з одного кiнця калач бiлий з плетiнкою, а з другого книш круглий з
кружечком зробленим квартою, з якої п'ють воду.
I от усi, не виключаючи i Хведота, моляться. Батько, звичайно, спереду,
з книжкою, молиться вiн довго, сорокате "Господи помилуй", та iрмоси, та
кондаки всiлякi, широко i уважно хреститься. Зате Василь, а особливо
Володько гонять, нiби на рекорд, нiби їх хто жене в шию, тому їм духе
хутко не хватає молитов, особливо у Володька, вони зовсiм не знають, що
далi робити, а вставати нiяк не можна - грiх великий. Володько переказує
тi самi молитви по кiлька разiв, швидко i часто хреститься, розглядається
по всiх, як тi моляться, слiдкує за батьком, коли то вiн нарештi скiнчить,
бо його думка вже давно десь там бiля риби та на покутi, бiля того сiна й
дiдуха. А Хведот - той тiльки так для виду тут же вертиться, раз стає
навколiшки, раз зводиться на ноги, то потiм знов навколiшки, i при тому
"мухи гонить", бо вiн тiльки й знає, що "вомаця. Сина i Святого Духа" та,
здається, першу половину "Отченашу".
Найщирiше й найспокiйнiше молиться мати. Вона стоїть дещо збоку, щоб їй
не заважали, поволi, виразно, шепотом переказує всi, якi знає, молитви,
б'є глибокi, до самої землi, поклони, iнодi вдаряє правим кулаком у груди
i переказує:
"Боже милостiв, будь менi грiшнiй", а Володько все дивується, що "мама
моляться по-мужицьки", не по книжному, а по-своєму, i йому здається, що
така молитва не може бути справжньою, бо справжньою є лише та, що написана
у книзi, он як та, що її читає батько. Але йому хочеться вже вставати, i
вiн довго про це не думає.
I кiнчається молитва лиш тодi, коли батько, вiдступивши пару крокiв вiд
столу, сам б'є три поклони зi словами: "Господи Боже, i нам даруй життя
вiчне!" I не встигне батько ще звестися на ноги, як Володько, а за ним
Хведот, уже женуться i вже вмощуються за столом на найпочеснiшому мiсцi,
очiкуючи на юшку та вареники i тримаючи в руках новi дерев'янi ложки, i,
розумiється, й тут ще не без перешкод. Їх ще вiдтiль вигонять, мовляв,
вони тут не найповажливiшi парсуни i що не гаразд дiтиськам скрiзь першими
сунутись, але то вже не така бiда. Вони навiть за таке не ображаються. Ось
i батько вже поволi на своє мiсце сiдає, за ним Василь, мати ставить першi
страви, Володько i Хведот можуть нарештi вмоститися натривало, при чому
Володько все намагається сидiти бiля самого сiна на покутi; тут йому дуже
приємно, уявляє себе у якомусь iншому, небуденному свiтi, десь ближче вiд
того маленького Христа, що цiєї ночi у яслах народився.
А їсти доводиться поволi i уважно, бо при столi батько, i це те
найгiрше для Володька, а особливо для Хведота. Цей просто знов i знов
переживає свою вiчну трагедiю, бо немилосердно все розливає. Його ложка
нiяк не хоче його слухатись, i чим бiльше вiн снажиться не розливати, тим
бiльше розливає, аж поки батько змушений узяти його на колiна i годувати.
Але як же пiсля того людина себе почуває? Настрiй Хведотiв зовсiм падає, i
коли б не таке свято, вiн би напевно розревiвся, лише тепер вiн не
наважується цього зробити. Така лагiдна тиша, так гарно горять над
головами свiчi, такi всi спокiйнi i щасливi, i це триває, нiби добра
лагiдна, весняна погода, коли лiтають метелики i спiвають птахи.
- Ну, я ж i наївся! - крекче Володько, коли скiнчилась вечеря i вiн
мусить покинути своє мiсце на покутi.
- То проси Бога, щоб розсiвся,- додає Василь.
- Я такоз наївся,- подає голос Хведот.
- То молiться Богу i спати. Завтра на всеношну,- каже мати.
Я, мамо, так налопався, що ось-ось лусну,- хвалиться далi Володько.
- I я такоз навопався,- не вiдстає Хведот.
- Не базiкайте менi тутенька, а молiтесь Богу! - каже швидко мати, що
швидко збирає зi столу, в якої ще повнi руки роботи i якiй дещо неохоче
помагає Василь.
Знов молитись. Нi. Анi Володько, анi Хведот не мають нiякого
молитовного настрою, їм хочеться погзитися, погарцювати, щось заграти,
побiгати, як вовки в казцi, попiд лавами, що в їх уявi перетворюються на
лiс. Володьковi дуже хотiлося б вийти на двiр, там так бiло, чисто,
спокiйно, так якось винятково по-iншому свiтить мiсяць, i коли б вiн мав
свої чоботи, вiн напевно вийшов би, щоб вiдвiдати свiй луг, свою рiчку,
свiй млин... До лiсу? Нi. До лiсу вiн в цей час не наважився б. То
все-таки не той лiс пiд лавами, а справжнiй, i хтозна якi там можуть
страхи сидiти.
Але ось батько затягає церковнi iрмоси. "Христос рождається",
"Рождество твоє, Христе Боже наш". Вiн їх усi знає i все напам'ять. Василь
йому дещо помагає. Потiм переходять на колядки. "Дивна новина", "Небо i
земля", "Христос Спаситель в полноч родився". Батько сидить у чистiй
сорочцi i в "куцанi" наопашки, бiля столу, напроти нього на стiльцi
Василь. Волосся Василя, хоч i наолiяне та причесане, але стирчить на всi
боки, як вiхоть пшеничної соломи. Володько i Хведот сидять просто на
долiвцi i, задерши голови, дивляться сливе до рота батьковi, намагаючись
вловити мотив. Володьковi це iнколи вдається i вiн пiдтягає своїм, надто
ще молодим, дискантом, але Хведот лише може тут хiба роззявити рота i
дивуватися, як то у них усiх так гарно виходить.
Надворi мороз, але сьогоднi вiн не має доступу до цiєї родини. Тут
сьогоднi i тепло, i затишно. Вiкна замальованi ласицями, мiсяць обливає їх
своїм сяйвом, i вони горять переливно i дивовижно, нiби те пальмове листя,
лите зi срiбла.
Але настрiй Володькiв дещо зiпсувався, коли лягаючи, вiн пригадав, що
на завтра, на розговiння, не буде, як звичайно, свiжої ковбаси, яку вiн
так любить, а йому прийдеться вдовольнитися звичайною кашею зi шкварками
та капустою без м'яса. Бувало, лиш на свiт благословилося, а вiн вже
вставав i домагався: "Мамо! Ковбаси!" Ковбаса на Рiздво те саме, що на
Великдень паска. Вона каже, що довгий, чотиритижневий скiнчився пiст i
починається свято. Але цього року все то вiдпадає - пiст триває далi...
Тому ранком Володько не квапиться вставати. Вiн лежить пiд кожухом,
йому не спиться, хоча надворi ще темно, вiн самий тiльки з Хведотом, бо
тато, мама й Василь ще опiвночi поїхали на всеношну, в хатi холодно, бо за
нiч видуло все тепло, але пiд кожухом тепло, i вiн може полежати,
помрiяти, помiркувати. Багато рiзних думок приходить i вiдходить в його
головi. Має ось вiн i букваря, i грифеля, i дошку... I знає багато букв...
Але що ж коли вiн усе такий малий i його нiкуди не пускають, i мусить вiн
завжди сидiти тiльки дома. I чобiт йому навiть не куплять. Он мельниковi
хлопцi, скiльки їх є, а всi мають чоботи i можуть собi ходити куди хочуть
- i на став, i до монастирського млина, i до лiса, i до церкви в недiлю. I
не мусять просити мами, щоб дала їм свої чоботи... Так. Не дуже воно
весело так жити, i як вiн виросте, вiн усе то зробить iнакше. Вiн купить
собi добрi чоботи i поїде далеко, далеко. За море десь i ще далi... До
мiст i не таких, як Мизоч, а як Острiг i ще бiльших. У мiстах пани, i
живуть вони бач як гарно, як чисто одягнутi, яке все смачне їдять - булки,
та цукорки, та всяку всячину. А скiльки у них книг усяких, а картин, а...
всього. Нi. Мужиком бути нiяк не варто. Володько не хоче бiльше бути
мужиком, хай собi хто що хоч думає.
I хтозна, як довго б вiн мiркував про свою долю, наколи б не почав
рухатись Хведот, а пiсля i з церкви повернулись, почали обiдати та
оповiдати про всячину. Дуже гарно спiвав у церквi хор з новим диригентом.
Багато прийшло "москалiв" на "побивку". Махобеїв Iван у драгунах служить,
Соловеїв Хведiр у гвардiї у Петербурзi. Той iнший у матросах, той ще десь
там. Хтось помер, у когось народилась дитина, до чиєїсь дiвки ходани на
М'ясницi збираються. Безлiч тих новин i є про що говорити.
Одначе перший день свята минає досить сумно. Всi дома. Iти нiкуди.
Сусiди далеко. Пiшов було батько на пару годин до мельника, випив пару
чарок, з'їв "бухт", i це все. Мати з дiтьми нудилась дома, та, як
звичайно, по господарцi поралась. Василь начепив свої дерев'янi ковзани i
погнався десь туди на лiд. А найбiльше нудився Володько з тим Хведотом. Тi
цiлий день у хатi. I бiгали попiд лавами на чотирьох, геть-чисто штани на
колiнах попрочовгували, i на полу гарцювали, i цебрик води розлили, за що
Володько негайно дiстав прочухана, пiсля Володько щось цiкавого знайшов у
Василевих паперах i почав уважно читати, але нiчого не мiг зрозумiти. Мова
була така дивна i друк такий дрiбний, що поки розбере слово, то зовсiм
забуде, що там було спочатку...
Зате другий день видався на славу. Було дуже весело. Уже зрання на двiр
в'їхали обшивнi i Василь ще здалека по буланих конях пiзнав, що то їдуть
залужнi - дядько Корнiй з тiткою Зiнькою i зi своєю дочкою Катериною.
Володько на цю вiсть застрибав i забiгав по всiх лавах, нiби вивiрка по
галузках дерева, коли її сполохають. I стрибав вiн не дурно. Вiд дядька з
мiсця дiстав цiлу мiдяну, велику, мов долоня, десятку. Правда, сказали,
купити цукеркiв i подiлитися з Хведотом. Вiд тiтки повну пригорщу горiхiв
волоських i кiлька грудочок цукру. Вiд Катерини також горiхiв i два великi
червонi яблука. Розумiється, що так само дiстали i Василь, i Хведот, але
перший уже великий, а другий малий. Тим то не робить стiльки радостi, як
Володьковi.
Незабаром до двору в'їхали ще однi залужнi - дiдуньо Улiян з тiткою
Марiєю. Знов горiхи, знов копiйки... Але найважнiше, що дiстав Володько?
Чобiтки! Вiд дiдуня. Справжнi, малi, шитi зi старої халяви, чоботи.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142