Поки жиєш, за живе думаєш... А наших там нiде не чути?..
- Нашi ж з поляками...
- Додумались. Найшли собi пару...
- А про Василя нiчого?..
- Мовчи тепер. Не згадуй. Нiчого не чув. Пiшов отодi, i як у воду.
Батько й син по довгiй розлуцi не мають бiльше слiв для розмови. Все
вiдоме. Все сказане.
- А вам тут не холодно, тату? - питає по хвильцi мовчанки Володько.
- У житi? Нi. Навiть люблю тут. Пахне колос. Земля. А помовчавши,
додає:
- Ми люди хлiба i землi. Тому нас i ненавидять отi... Вiн менi каже:
кров чужу пив. Я? Хм... Кулак... А коли так - хай буде кулак! Хай я
кулак!.. Хай мiй син - кулацький син, але вони згинуть!.. Я дурний був...
Треба менi було в народ iти i на кожному перехрестi проповiдь казати:
люди! Йдiть всi право своє боронити! Ви мусите!.. А ми мовчали. Он цi...
пролетарi, як то вони себе йменують... Жид з ними, китаєць з ними, татарин
з ними, цiла Азiя з ними. Завели балаган. Он у селi паперiв навiшали,
театри грають. Все на ноги поставили, щоб темному людовi голову
одурманити, щоби знищити його. Там обiцяють, а тут беруть... I заберуть.
Все чисто заберуть... Але скажу: вони згинуть!.. Час прийде i
згинуть!..
- I Юхим так каже,- зазначує Володько.
- Бо то правда. Скiльки б не були при властi злодюги i брехуни -
кiнецьїм надiйде. Ви, дiти, мусите все кинути, а вибороть право своє. В
Українi досить розумних i чесних людей. Я пiвсотнi лiт день-денно лив свiй
пiт, трощив свої костi. Плуг, коса, сокира, лом... Тепер нема на мойому
тiлi мiсця, де б я не чув рани. Я збирав клаптик по клаптику землю. Думав,
виростете, хай маєте. I все дарма. Сьогоднi прийшов паршивий шарпатюга до
моєї хати, сiв i розпорядки дає... Ууу!.. Як шкода, що сили нема. А то
одною рукою в'язи скрутив би i вишпурнув би на гнiйницю. Пролiтарiя! Воша
смердяча! Зволота земська! Задля них голод, мор. Мiлiон на Голготу має
йти, бо, бач, босяк i злодiй задумали собi в панiв бавитись!..
I Матвiй урвав свою мову. Володько ще нiколи не чув такого гнiву в
батькових словах. Нi. Це не Матвiй гнiвається. Це гнiвається земля, хлiб.
Це гнiвається потоптана й опльована справедливiсть.
Перерва. Мовчанка. Мiдяне сяйво лудить поля. Володько хоче вiдпочити.
П'ятдесят кiлометрiв - кус дороги. Встає, кидає батьковi добранiч i
вiдходить.
На другий день пiшов косити грабками ячмiнь. Вiн перестояв i покляк.
Косив до вечора, а вечором подався в село подивитися на "театри". В однiй
клунi збили сцену. Народу зiйшлося безлiч. Вiдкрили "брезент" i Володько
побачив буржуйського офiцера та його денщика Голопупенка. Офiцер в карти
грає, п'є шампан i лущить морду Голопупенка. А цей кривиться мавпою, меле
нiсенiтницi. А юрба реве реготом з пришелепуватого хахла. Нещасна, забита
юрба. Полiтрук Йойна Цiперович гаркавим голосом дякує за вiдвiдини,
просить не забувати гостинної червоної армiї. Реве обховзаний грамофон,
гойдається червоне рядно, кривиться карикатура контрреволюцiонера.
Село дiстало наказ пекти для червоної армiї хлiб. Сiльський комiтет
зiбрав муку. Пшеничну, житню, ячмiнну, вiвсяну, яку хто має. Зсипали все
докупи, розважили на "паї" i роздали господиням. Хлiб той завтра має бути
вiдставлений на фронт "бiйцям". Село мусить дати "наряд" пiдвiд. Але всi
пiдводи були вже в нарядi. Деякi тижнями гуляють по лiсах. Стратон, що
вмудрився заховати свої "орлята", не вилазив з гущавин. На нього почали
ремствувати:
- Як то? Я вже третiй раз iду, а той нi разу.
- Вiн у млинi...
- У млинi. Щось там дуже довго мелеться... Кожний раз, коли тiльки
треба пiдвiд, то вiн або в млинi, або до Дерманя поїхав, або на торг... А
коли ж вiн буде дома?..
На цей раз до Стратонової баби прийшли не свої, а "товаришi". Сказали
їй:
- Слишь, баба... Не явиться твiй старик до завтра, з хати один попiл
буде.
Над ранок Стратон приїхав з ярмарку. Конi спали, бо кормив їх мало.
Серце його на кусся рветься, коли бачить, як його Шпак i Бiлогривий
"скидають стерво", тратять блиск, випинають клуби та ребра. Та що робити.
Заберуть як стiй. Усiм забрали.
Крiм Стратона, з Дерманських хуторiв назначили в наряд нового
Тарасового приймака Макара, Тита Когана та Володька. Матвiй почув про це i
тiльки рукою махнув.
- То... Хто знає, чи приведеш назад конi... Як заженуть пiд Варшаву...
- Но,- каже Володько.- Будемо бачити. За цей час Володько навчився дещо
большевицької мови. Тримає себе певно, говорить рiшуче, з присмаком. Один
матюк нiяк не дається йому. Не повертається язик на це мерзенне слово.
У Матвiєвiй клунi, крiм коней, примiстилися шевцi. Весь час шиють
фронтовикам взуття. Вечором один пiдходить до Володька.
- Слиш... Таварiщ. Скажi, гдє дєвкi хорошiє. Палучiш на сапагi товару.
Володько подумав i сказав:
- Пiдем у село. Покажу.
Пiшли. Таварiщ радiє. Володько завiв його пiд хату Соловiя. Старий вже
помер. Лишилась його горбата й ослiпла бабця.
- Туди йди... Там прекрасна фея мешкає,- показує Володько.
- Вот харашо. А прiмьот?
- Канєчно. Она такiх любiт.
- Ну... Палучiш на сапагi.
I большевик пошелестiв через кукурудзу пiд хатину Соловеїхи. Володько
посмiхається i йде додому.
- Сукiн ти син! - лається на другий день большевик.
- В чiм справа? - питає Володько. - Сам знаєш. Зашел, а там столєтная
яга. Тьху, чорт берi!..
Володько регоче.
- Дурак ти, товарiщ... У неї дочка є. Не бачив?..
- Врьош? Нєт. Дєвкi нє вiдал.
- Мало чого ти не бачив. А де товар на чоботи?
- За что? Обманул мєня i єщо...
- Нє обманул. Сам ти матня безнадiйна. Сьогоднi пiди ще раз, але
порядно обшукай хату. А товар давай. Обiцяв, так давай...
- Ну, на подошви достанеш. Чорт с табой. Но, как ти мєня обдул...
Сматрi...
Володько сьогоднi вiд'їжджає на фронт. Вiн мiркує, як би йому
виховзнути вiд цього. По обiдi запряг конi, сiдає на вiз i їде в поле. Там
за горбом над Угорщиною скошена конюшина. Володько має намiр поїхати туди,
набрати конюшини, а як нiхто не слiдкуватиме, чкурнути в лiс. Але тiльки
вiн виїхав на поле, як вiд хутора Хоми Еттоє виривається охляп на конi
будьоновець. Володько побачив його, вдарив по конях батогом i пустився
вчвал. Будьоновець пре навпростець через овес, махає люто кулаком i
матюкається. Але Володько не оглядається. Вiн їде, як може швидко.
Будьоновець женеться за ним. От-от дожене. Вже виразно чути ззаду його
матюки. Володько розгонно пiд'їжджає до покосiв конюшини, круто повертає,
злазить з воза i спокiйно починає класти конюшину.
Приганяє будьоновець. Кiнь тяжко дихає i прихає пiною.
- Ах ти, сукiн син!.. А я думал, ти удiрать? Развє ти нє вiдял, как я
скакал?
- Кто тєбя знаєт, чево ти скакал,- каже спокiйно Володько.- Менi он
треба на дорогу пашi.
- Ну, ладна. Бєрi пабольше. Моя лошадь тоже с табой пайдьот. Вот чорт
какой...
На дорогу Настя нав'язала Володьковi вузлик хлiба i сала. Володько
виїхав. У селi чекають на нього Макар, Тить i Стратон. Тить i Стратон
нервуються та лютують. Особливо останнiй.
- Анцихристи, нелюди. Ото ж у Святому Письмi написано: прийде час i не
останеться каменя на каменi. У "откро-венiях" ясно писано, що Анцихрист
родиться вiд жидiвки. А Троцький хто? Не жидюга? Зiбрав христопродавцiв i
пре на народ християнський.
Тить слухає Стратона, але йому iнше в головi.
- Ой-йой-йой! У мене на полi всi коси. Прийде сльота i все погниє.
Макар i Володько, як молодi, спокiйно дивляться на справу. Макар тiльки
побоюється, щоб йому його бiлих кобил не забрали. При вiд'їздi тесть
наказував: - Заберуть, то й самi не вертайся. Гляди менi!..
Макар чоловiк спокiйний, рiвний, неговiркий. Колиi прийдеться до дiла,
хто знає, чи не вкладе вiн спокiйної когось з "товаришiв".
Всiм чотирьом хуторянам вложили не хлiб, а набої. Виїхали надвечiр. З
села виплутався довжелезний обоз i посунувся хвилястим шляхом. Для охорони
приставлено вiддiл кiнноти.
Над Крем'янцем сiдає велетенське сонце. Хмарою знiмається з дороги
курява i засипає вуха, нiс, очi. Один за другим поволi котяться вози. Коло
Крем'янця зустрiлися ще з якимсь обозом, що йде напроти. Курява ще
збiльшилась. У деяких мiсцях пiдводи затикають шлях i цiлий обоз
зупиняється. Хвилина тишi. Пiсля заднi гукають:
- Ей, там! Поганяй!
- Стой! Куда паєдєш? Нє вiдiш, чтоль?.. "Гi-гi-гi-гi!" - лiржать i
прихають конi. Хтось заводить "яблочко"...
Ех, яблочко, да налiваєтся,
Махно жiда осєдлал i катається.
Серед ночi обоз в'їжджає в якесь село i зупиняється нанiч. Пiдводи самi
собi шукають пристановиська. Володьковi вдається попасти пiд браму якогось
дядька. Все-таки пiд накриттям лiпше, хоч нiч тепла, мiсяшна. З Володьком
весь час тримається той самий будьоновець, що виганяв його.
Зупинилися. Володько впорює конi. Передовсiм мусять дещо прохолонути.
Пiсля напоїть їх та пiдчепить до дишля опалку. Тим часом виняв шматок
хлiба, сала, розломив усе наполовину, одну собi, другу будьоновцевi.
Той взяв. їдять i гуторять.
- Чорт знает, кагда ета вайна кончiтся,- скаржиться будьоновець.-
Ваюєш, ваюєш, а что с етаво - чьорт знает...
- Глупа вiйна,- зазначує Володько.
Далi Володько вiдчiплює конi i веде їх до води. Посеред села тече
рiчка. Вода чиста. Мiсяць вiдбивається i сипле у вiчi скалки промiння. В
осоцi стависька крекотять жаби.
Конi жадiбно п'ють. Володько їм пiдсвистує. Пiсля веде їх до воза,
закладає опалку i вмощується спати.
Ледь свiток зчиняється крик. На сходi яскраво-червона заграва. Над
рiчкою бiлий кострубатий туман. Зо всiх дворiв виїжджають пiдводи i
лаштуються на дорозi. Вздовж возiв чвалом пролiтає на конях кiлькох
вершникiв. У їх руках трiпочеться червоний вилинялий прапор. Стратон
стоїть навколiшки на своєму возi й уголос демонстративно молиться. Вiн
хреститься широким розмашистим хрестом i вичитує "Отченаш", "Вiрую",
"Богородице Дiво". На нього зо всiх бокiв сипляться матюки, кпини, але вiн
не зважає.
Закiнчує молитву словами:
"Господи, Боже неба i землi. Ти великий i могутнiй. Твоєю волею живе
все на землi. Не допусти, щоб нечиста сила посмiялася над твоєю
величчю"...
- Ей, старiк! - гукає якийсь большевик i додає мерзенну в своїй
винахiдливостi лайку.
Обоз рушає. Володько шукає торби з хлiбом, щоби поснiдати. Але находить
в нiй тiльки маленьку скибочку хлiба. "Зжер, сукин син", - думає Володько,
а вголос звертається до будьоновця, що ще поруч...
- Товарiщ! Ей, таварiщ? Ти сожрал весь хлєб. Ето нє потоварiщескi...
- Врьош! Я твоєво хлєба нє брал,- вiдгризається будьоновець.
- Но, но. Нє валяй дурака. Сожрал i канєц,- спокiйно додає Володько.
Обоз виповзає з села i розтягається рiвниною. Сонце пiднiмається,
пiдбирає росу i починає припiкати. Направо й налiво поля. Озимина в копах.
Ярина ще на пнi. В долинi видно Божу Гору. Битий шлях тягнеться долиною
Iкви.
Це мiсце, де шалiла велика вiйна. Села починають означуватись. Городи
зазеленiли городиною. На полях засипають окопи. Коло полудня обоз досягає
Божої Гори. Звiдтiль чути глухе трiскотiння кулемету. Кiннота, що їхала
спереду, звернула налiво i "пiшла в атаку". В обозi повстала мiшанина i
рух. Всi квапляться швидше минути гору. Хтось дiстав рану. Комусь вбито
коня. Широким рiвним полем у напрямку гори летять вершники, що здалека
видаються зграєю гончих псiв. З гори вирвалось кiлька гарматних стрiлiв.
- На шрапнель беруть! - гукає хтось. Серед метушнi Стратон десь дiстав
сокиру i вибив з власного колеса кiлька шпиць.
- Сторонiсь! - чути рiзкий крик ззаду. Обоз з'їжджає
на праву сторону дороги. Швидким чвалом пролетiло кiлька гармат. Конi в
милi. Люди сердитi. Колеса гармат грюкотять
по нерiвному бруку. Крик, стрiли.
Обоз починає їхати чвалом. Ось тiльки минути гору, пересiкти рiчку, а
там знов безпечно. Мiст на рiчцi нашвидко збудований i гойдається. Але
тримає. Навiть гармати витримав.
За годину обоз втихомирюється. З сусiднього села чути вибухи гармат. Це
"стали на лiнiю" тi, що недавно приїхали. Вони завзято обстрiлюють Божу
Гору.
Пополуднi обоз в'їхав до бiльшого села, в якому повно кiнноти i пiдвiд.
Конi потомленi, спраглi. Люди чорнi вiд спеки i вiтру. Володько хоче їсти,
але про якесь задоволення цього хотiння нема чого й думати. Перш за все
необхiдно напоїти й покормити конi.
Дуже дивно бачити, що Стратонiв вiз став зовсiм нездатним їхати далi.
Шпицi одного колеса вибитi. Драницi драбин стратилися, солома зникла i
скриньки з набоями лежать на голiй дошцi.
- Не можу далi їхати й кiнець! - рiшуче заявляє Стратон якому
старшому.- Ну посудiть самi...
Старший видався "плохий". Оглянув розбитий вiз i заявив:
- Чорт с табой! Катiсь сєбє дамой! А патрони розложiть на другiє вози.
Стратон заметушився, мов опарений. Схопив скриньку i переклав Титьовi.
Другу Макаровi. Третю хотiв дати на Володькiв вiз, але якраз десь взявся
будьоновець, який рiшуче спротивився.
- Пашол вон! Хатiш чтоб тєбя с'єхал? Валiсь.ти с сваїмi патронамi к
чортовой матєрi. У нас нєт мєста!
Стратон не має часу змагатися. Двi скриньки патронiв скидає на землю i
бiжить до старшого.
- Так я вже їду!.. Таварiщ старший. Я вже їду...
- Атвалiвай! - кричить той. Стратон швидко обертає конi, поспiхом
частує їх пужалном i вiд'їжджає.
- Хитрун,байдуже заявляє Клим. Тить лютий i тiльки спльовує чорною
густою слиною. Володько посмiхається.
Хоч-не-хоч, а Володьковi прийшлося таки взяти на свiй вiз одну скриньку
набоїв. Другу вложили Макаровi.
Обоз виїжджає далi. До нього долучується ще кiлька десяткiв возiв i
вiддiл кiнноти. На мiсце "будьоновця" до Володька пристає якийсь новий
вершник. Кiнь i одяг зраджують у ньому когось бiльшого, як звичайного
козака. Володька почав вiн кликати "мальчик".
- Єду с табой! - заявив вiн Володьковi. Час вiд часу до нього
пiд'їжджають вершники, i вiн дає їм розпорядки. За селом обоз повертає
налiво i сунеться навпростець без дороги через засiянi поля. Нi початку,
нi кiнця його не видно.
Тiльки десь там далеко, далеко спереду помiтно трiпоче червоне
полотнище i чути спiв.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142