Той уже лежить роздягнений, а коло нього квокче мати.
- Геть, стара! - i почав примощуватися коло Володька. Вiн дихав поволi
i навiть не стогнав. Праве око, щока, лице залитi кров'ю. Не знати, чи
цiле око. Лiве було заплющене.
- Стара! Чистих намiток!.. Раз-два! Та там вата. Почаївська. Але
мерщiй!.. - гостро наказує батько.- Стiльця менi подайте.
Дiвчина пiдставила стiлець i батько почав ворушити Володька. Навколо
оточили їх дiвчата. Вони тремтiли, залякано зазирали, тошнiли. Володько
все чув, лише не бачив. Вiн знав, що коло нього сидить батько, що вiн
змиває намоченою у водi намiткою з його обличчя кров i вiд цього було йому
гарно, приємно. Вiн забув за око своє. Що там дурне око!.. I вiн
попробував навiть поворушитись, розплющив здорове...
- 0-о-ох! - вирвалося з його уст мимохiть зiтхання. Малий поворушив
скривавленою головою... Аж тепер вiн чув виразно бiль. Щось сiпало, i то
не з правого боку, де дiстав удар, а з лiвого, на лiвiм виску. У ротi чув
твердiсть, нiби туди понабивали якого клиння. Зуби якiсь напруженi, але,
поворушивши задубiлим язиком, Володько вiдчув, що це вражiння мильне. Два
з них замiтко ворушилися. Язик почав поволi випихати криваву слину, а з
нею викотилися назовнi два молодi, гостренькi, молошнi Володьковi зубочки.
Бачив це батько, бачила й мати, але нiхто не взяв тих зубiв, щоб
викинути на горище мишам. Не добровiльно викотилися синовi зубенята i вiд
цього по запалих, вилинялих Настиних щоках потекли два їдкi потiчки... А
батько все мочив та мочив намiтку. Змочив її геть, i стала вона подiбна до
зiм'ятого червоного прапора. Вода в мисцi також зчервонiла. А Володько
тiльки губами мамляє... '
- Болить, сину?
- Нi, тату... - i щоб доказати це, Володько витягає руку i мацає...
Лап, лап... Мацнув своїми пучками якiсь слизькi закарвашики коло ока i
вiдорвав назад руку... А все-таки:
- Нi, не болить, тату... Не болить,- впевняє.
- То, може б, ти мiг пiдвестись? Володько це охоче зробить. Вiн уже
пiдводиться. Поволi, з натугою. У головi мов олова налито. Але вставав...
- О, о, о... Отак, отак... Сюди, над мису... Молодець... Так краще
вимию.
Батько не скривав своєї якоїсь своєрiдної радостi, коли впевнився, що
око Володька цiле.
Вiн ревнув невиразно, грубо, як звiр, котрому пощастило пiймати якусь
незвичайну поживу. Грубезними своїми пальчищами вичавлював з намоченої
намiтки кров i все вимочував та вимочував залите нею око. Пiд тим оком
двома пiдкiвками червонiли розшматованi до костi два шрами. Володько не
мiг так довго витримати. Вiн стиснув зуби... Вони нiмiли. Iнодi їх зовсiм
не чути було в ротi, але його нудило i в головi щось болюче сверлує.
Ледве-ледве виговорив:
- Ой тату. Я ляжу... - i останнє слово вимовив уже лежачи...
- Тошненько менi, старий. Та дай йому вiдпочити,- тошнiла Настя.
- Давай-но ти вату... Тошнiєш. Багато тим поможеш... - Вирвав з рук
Настi вату, нову, чисту. Намiтчаною стрiчкою заложив цiле око й обережно,
як тiльки мiг своїми ведмедячими лапами, тiсненько, по-батькiвськи
обандажував голову сина.
- А тепер, стара, пар швидше молоко, та звари легко зо двi яйцi. Вiн
мусить попоїсти. Цiлий день налазилось... Можеш ти їсти? - звернувся до
Володька.
Нi. Вiн не хоче їсти... Це вiн виявив похитом голови, що дуже швидко
наливалася болем, тяжким та розривальним.
- Не зачiпайте мене,- вдалось йому витиснути крiзь уста. Вони засихали,
запiкались, в'яли, не хотiли ворушитись.
Батько присiв на краєчку i довго вдивлявся у Володьковi малi блiдi
щiчки... Обоє очi зав'язанi. Чоло також, лише щiчки, кiнець носика та
спраглi уста свiдчили про буття батькового сина... Що вiн тепер думав -
годi було б вгадати...
А геть увечерi, коли всi впоралися з худобою i посходилися до хати
вечеряти, стало сумно й нiяково. Всi пiдходили до Володька, вдивлялися в
його роток, хитали головами... Їжа навiть не бралася... А дядькiв Василь,
що вихором улетiв до хати останнiм, побiг до хлопця, присiв коло батька,
нахилився.
- Як усе добре,- казав вiн,- скiнчилося... Але що нашого Володика так
скалiчено, то все нi до чого... Бiднюсiнький мiй цвяшечок,- i Василь
обережно, легенько, ледве доторкаючись пучками пальцiв пов'язаної голови,
гладив малого, гладив довго, пестливо... Володьковi знову, як тодi, пiсля
"прочуханки", зробилося шкода самого себе... Вiд цього в грудях щось
болюче купчилось i тисло...
Хворий не хотiв їсти, але одну шклянку молока мусiв таки випити. На
цьому настоював батько, а Володько не посмiв противитися його волi. При
їжi вiн виразно вiдчував, що не має двох зубiв, але що ж... Це ще не все.
Найприкрiше було, коли, прокинувшись другого ранку, вiн вiдчув, що праве
око не ворушиться. Воно все залилося темно-червоним затьоком. Вата мiцно
присохла i її тяжко було вiдiрвати. Коли батько зняв пов'язку, зобачив на
мiсцi ока засохлу шкаралужину... А де ж око? Боже мiй. Боже мiй! Невже
воно витiкло...
I батько вiдмочує теплою водою присохлу намiтку та вату, накладає
свiжу, зав'язує i вiдходить знову до машини... Що б там не було, а
домолотити збiжжя сьогоднi мусять. У них же з братом одна спiльна машина,
а тому треба квапитися, щоб мiг ще помолотити i Єлисей. Сьогоднi й Василь
мусiв таки залишитися дома та гонити замiсть Володька конi. З цього був
дуже вдоволений, бо школа нiколи не манила його.
I коли всi вiдiйшли до машини, а мати пiшла поратися бiля худоби, у
хатi залишилися тiльки Володько та Хведот, що спочатку не мiг зрозумiти,
що то з "Воводьком" трапилось. Вiн нiяково вертiвся коло брата,
придивлявся, щось мiркував. Часом пiдiйде:
- Воводьку, Воводьку... Дузе тебе бовить?.. - питає та навшпиньки
спинається, щоб зазирнути братовi в обличчя.
- Ах, iди ти собi,- вiдповiдає той, i Хведот далi нiчого не розумiє.
На дворi гарчить машина. "Но!.. Но-о-о!.." - гукають поганячi, а в такт
поцьвйогують батоги. Володько намагається визволити здорове око, яке
тiльки злегка припухло, бо темнота обридла йому. В лобi над бровами щось
дуже тисне i заважає розплющитись оковi. Одначе Володько розплющує його i
дивиться в стелю.
Зiр неясний, химерний. Стелю з дощок, з тонкою верствою тинку,
розмальовує Володькова фантазiя рiзними малюнками. Вiн знаходить там стару
бабу повитуху, Секлiту. От вона здоровенна, з величезною головою, окутаною
у вовняну хустку. За нею бiжить з двома головами пес. Одна голова спереду,
друга ззаду. Секлiта (видається Володьковi) рухається в напрямi лiсу... Он
той лiс. Балка якась, а далi не то ставище, не то нивка збiжжя. Над усiм
палахкотить сонце.
Фантазуючи Володько забуває бiль. Коли спиняється машина, до хати
забiгає то батько, то хто iнший з робiтникiв "зобачити, що поробляє наш
слабий".
На другий день око зовсiм заплило гноєм. Машина вiдмолотила i на хуторi
стало тихо. Батько роздумував: їхати чи не їхати по лiкаря? Їхати - грошей
шкода, не їхати - дитини шкода. I так у роздумуваннi минав день за днем.
Кожного ранку i вечора дбайливо промивав вiн Володьковi рану. Промиваючи,
питався:
- Ну, як? Не краще?..
- Не знаю, тату... Не чую.
- А болить?..
- Болить.
- Ну, ну... Ти-но менi будь козаком...
Мати парила молоко, варила яєчка, пекла для хворого коржика, а при
хворому, траплялось, дiстане дещо i Хведот, який чапiв тут невiдступне.
Промивати ока Настя не смiла. Матвiй боїться, що "вона" не потрапить i
чорт батька зна що напецькає. Настя не сперечалась. Вона тiльки вечорами,
коли гасили свiтло й усi клались, довше нiж звичайно простоювала
навколiшках та молилася щиро i тепло. Вона чекала чуда i чудо сталося.
По двох тижнях Володько виразно вiдчув, що око його збереглося. Воно
починає вже ворушитися та продирається назовнi. Корови ввесь цей час
прийшлося доглядати самiй Настi, зате не було кому затопити, щоб "який там
харч спартолити". Але Матвiй не проявляв невдоволення, хоча той харч часом
зовсiм зле був "спартолений". Що подiєш? Не розiрветься ж "вона" дiйсно.
Минуло ще пару днiв. Володько знову гонить корови. Око вже гоїться.
"Слава Богу,- думає Матвiй.- Обiйшлося без утрати". Вiн приходив щодня
втомлений з корчунку, спокiйно сiдав за стiл, комляв хлiб, їв бараболю зо
шматком сала, заходив до худоби, а опiсля лягав.
Володько згадав про песика, якого принiс Василь. Одного разу питає
Василя:
- А де твiй собачок?
Це було пiд вечiр, коли Василь пригнав саме з пашi худобу.
- А ти ще його не бачив? - хвалиться Василь.- Це вже такий псюра, що
ой-ой!.. Не скажеш мамi, то покажу...
- Дурний би був казати,- дивується Володько з Василевої наївностi.
- Ну, то ходи...
I вони пiшли за клуню, де ростуть кущi агрусу, малин, бозу тощо. З
цього боку стiна клунi не задельована дилями, а лише заложена мiцно
зв'язаними батьком в'язками пшеничної соломи. А батько, коли вже в'язав
в'язку, то в'язав. Як камiнь. Дiйсно з таких в'язок можна стiну мурувати.
Оцiєю-то солом'яною стiною покористувався Василь, щоб заховати свого
собаку. Вiн висмикав одну в'язку, зробив у стiнi кубашку, вистелив її
м'якенькими тринами i там щеня вселив. Кожний день приносив йому туди їсти
"помийок" з муки, молока та води.
- Вiн вже не слiпий... Бачить все i п'є молоко, як кiт,- пояснює
Василь, тримаючи песика перед самим Володьковвм лiвим оком. Цей взяв його
на руки:
- Аа,каже.- Тяжечий який. Ну, мiй собачечка... Мiй баця... А їсть вiн
хлiб?
- Що ти ще хоч,- нiби оправдується Василь.- Вiд такого щенюка хочеш,
щоб вiн вже їв хлiб. Але вiн хутко їстиме.
- А Хведот ще його не бачив?..
- Нi. I не треба. Цей розбовтає всiм. Собачка злегка тремтiв i пискав
носиням.
- Ну, нiчого,- авторитетно заявляє Володько.- Гарний щенюк. Ти добре
зробив, що взяв його. У господарствi мусить бути собака. На... А матерi я
не скажу...

ЗА ЗЕМЛЮ
Володько пас уже давно корови, але око якось не гоїлося. Батько
довбавсь у ньому своїми пальчищами, малий терпiв бiль, цiпив зуби, але
наслiдки зо всього поганi. По лiкаря їхати дуже не хотiлося Матвiєвi. Це
стiльки коштуватиме, а до того ще й часу немає., То сюди, то туди. То до
Лебедей, то Григорчука, то на ярмарок... То корчунок. Знову нова лиха
година принесла новий клопiт.
Матвiй порiшив був дочекатися понедiлка, запрягти конi i вiдвезти
малого до лiкарнi... Прийшов понедiлок. Нi, думає. Доорю оце вже зяблю...
Погода тепер довго не затягнеться, а у вiвторок поїду. Коли ж то приходить
зо школи Василь i першими його словами було:
- Тату! Застав'є продається...
- Що? Як то? Де? Хто тобi казав?
- Цiле село говорить. Люди сунуть i сунуть де двора. Вже, кажуть, на
куплю записуються.
- От тобi й на! Ще ж вчора нiчого не було чути. Ну, стара,- каже
Матвiй.- Програне наше. Нiчого тепер не вскубнеш.
Розумiється, така вiстка зовсiм перебила Матвiїв намiр їхати до
лiкарнi. Мусить пiти до двора.
А тут пополуднi пригнався засапаний Матвiїв брат Єлисей.
- Знаєш?.. Застав'є продається. Оце я прибiг, думаю - побiжу, а то
розхватають, а ти й не знатимеш нiчого. Уже запис iде. Ходiм!..
- Сiдай-но. Ми ось пополуднали, але ти ще щось з'їси...
- Аа, нiколи... Нi-нi. Не роби турботи. Спасибi - я...
Але Настя вже краяла на полумисок кус вареного сала. Само собою, Єлисей
кусник-другий взяв, хлiб намастив, щиро насолив...
- А як, їй-Богу, дешево,- казав поспiхом Єлисей.- Всього триста, -
наголошував на а.- Та це просто дешевка.
- Дешевка то дешевка. Рiзал-ма з такою дешевкою. Де ти тепер що пiрвеш?
Звiдки вичавиш?.. Ти ж знаєш, що задаткував я оту он там латку.
- Тьху!.. - живо сплюнув Єлисей.- Не журись. Ходiм-но до двора, а може,
що й видумаємо. Може, як пiвдесятини подужаєш, а ми з Пархвеном пiвтори, а
разом двi загорнемо,i чвиркнув прудко i далеко крiзь зуби...
- Ох, тошненько менi та нудненько менi,- тошнiла Настя.
- Тошненьком не поможеш,- перебив Єлисей.
- Штука сказати: сто п'ятдесят рублiв. А ти їх добудь. Звiдки? Дiтей,
оту загнибiду стару продам? Хто їх купить?..
Загнибiда образилась.
- Не патякай, не патякай. I сам добра загнибiда.
- Ах, все то фрашки. Не сварiться. Пiдем,- квапив Єлисей.
Новий куцан, з сивого сукна домашнього виробу, щiльно обтягнув широкi
Матвiєвi барки. У руки попав якийсь костур, i брати пiшли.
- Ти, Володьку, пiдеш до худоби, а Василь хай пiде й доволочить за
конторою зяблю, бо бодай би чорт сльоту не навiв,- видав Матвiй своє
останнє розпорядження.
А небо дiйсно зачухмарилося i розкуйовдженi ковтуни хмар поволi
висувалися iз захiдної сторони та розповзалися по небi. Поривний вiтрище
тiпав полами Єлисеєвої гуньки та Матвiєвого куцана.
Дорогу вибрали навмисне через Застав'я, хоча це трохи далi, щоб зайвий
раз окинути досвiдченим мужицьким оком цей дорогоцiнний шмат поля.
Ех, i поле, поле! Не забуде його нiхто, чий погляд хоч раз зупинився на
ньому. Рiвне, покотисте на полудень. З двох сторiн оточене хвилястими
берегами рiчки. На пiвночi вiд холодних вiтрiв захоронено сосниною. На
заходi та пiвднi "багна". Колись це справжнi багна були, та час висмоктав
їх, а лишилася тiльки назва. Тепер там дядьки отаву косять, огонь кладуть
та пасуть конi.
Частина Застав'я належить монастиревi i так Монастирищем i зветься.
Звуть це ще й Городним, бо, кажуть, був тут колись старий "город" - мiсто,
що Гай-город звалося.
Решта належить якiйсь русскiй княгинi, якої нiхто нiколи тут не бачив.
Кажуть, у Парижi живе, а маєтком завiдує поляк Ревський, що грає тут першу
скрипку. Обличчя товсте, розплиле, очиська вилунились, а пiд ними нiби по
калитцi повiшено, рот широкий i страшенно наподоблює жаб'ячий.
Отому-то красуневi належить у дiйсностi ця земелька. Вона чорна,
товста. Росте на нiй i пшениця, i буряк цукровий. На монастирському до
цього часу зберiгся порядний горб. Там можна бачити черепки, кусники
дахiвки, цегли. Якiсь пани часто там з мотиками та лопатами нишпорять -
скарби захованi шукають. Що то значить пан... Усе легко хлiба хоче.
Так гуторили про Городнє люди. Було там мiсто, але татари рознесли.
Тепер череп'я одне та горбик лишилися.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142