Матвiй саме полуднає.
- Доброго здоровля вам! Смачного! - привiтався Знахорець, стягнув з
лоба кашкета, пiдтер кулаком рiдкi вуса i стоїть бiля порога, мовляв, не в
час попав.
- Дай-бо здоровля! Просимо i вас,- вiдповiдає Матвiй.
- Спасибi, я вже пополуднав,-каже Знахорець.
- Та заходьте далi. Сiдайте,- озвалась i Настя iз запiчка.
Знахорець заходить, сiдає на лавi, виймає кисета, крутить поволi
цигарку. Матвiй дивується: чого це вiн у таку пору прийшов, щось напевно
важливе. Матвiй також знає, що Знахорець цiкавиться землею, i це ще
збiльшувало увагу господаря.
- Що там у вас доброго? - питає Матвiй.
- Та що доброго! Стара бiда. Оце-о, знаєте, зайшов до мене один фактор
i каже, що десь там земля продається. Матвiй пiдносить голову.
- А де ж то є? - питає.
- Десь аж у Калужчинi,- каже Знахорець.
- О! Знов у кацапщинi.
- Це нiби iнше. Нiби, каже, земля там добра. I дешева.
- Ет! - махнув Матвiй рукою.
- Чого ет? Воно-то всякому заволоцi вiри йняти негаразд, але подивитись
можна. Чи не поїхати б нам, Матвiю?
- Тобi, видно, по нутрi тi поїздки.
- Ну, не постукаєш - не вiдчинять, дiло звiсне, само до хати не прийде,
а хто шукає - знаходить,- каже Знахорець. До розмови втручається Настя:
- Дайте йому вже чистий спокiй з тими поїздками. Он дiти їсти не мають
чого, а вам поїздки. Кидай своє, рiдне i прися пiд повiтру лиху
хтозна-куди. Нiкуди вiн не поїде!
Матвiй мовчить, Знахорець каже:
- Саме i їздимо, щоб дiтям було їсти, чи не так кажу? Пiд лежачий
камiнь i вода не тече. Матвiй чухає потилицю.
- Воно то кортить... Звiсно... Але щось менi та кацапщина не по густу,
щось там... того... Не вiриться воно менi, щоб там лiпше вiд Смоленщини.
З цього й почалось. Знахорець пiшов i понiс Матвiїв спокiй. А й
справдi, може б, того... Думав, думав, а одного дня каже до Настi:
- Спечи-но менi що на дорогу... Настя, розумiється, в лемент.
- А ти зачекай з криком. Не для себе ж дбаю. Коли б бiльше варила
головою - розумiла б...
- Розумiла б, розумiла б. Я вже, по-твоєму, стовп дурний, що нiчого не
тямить. Куди хочеш нас волокти? Де знайдеш краще мiсце на землi? Тут i
лiтечко, дивись, он яке, тут i город, i садок, i свої люди, i могилки, а
що там? Чужа-чу-жаниця! А де знов тих рублiв набереш на ту дорогу? I туди
грошi, i сюди грошi, що ти, їх на дорозi збираєш? Старий, старий! Як не на
мене - на тих дiтей зглянься! Голi ж, босi - жеброта не дiти, сором мiж
люди показатися, дивись, що вони в тебе мають, а ти витрачуєшся бозна на
що. А тобi кажу, мов на вiтер, але скорше мене нараженою побачиш, нiж я
пiду в оту твою западенну кацапщину!
- Но, но, но! Розспiвалася! - каже Матвiй спокiйно, i чим бiльше вона
говорила, тим бiльше переконувався вiн, що їхати таки треба, що землi
шукати конечно, що за краще життя змагатися є його обов'язком.
- Ах,- казав вiн.- Думаєш, розкiш їздити. Не знаєш, що то людина
намучиться, але треба! Жизня! Чортова жизня - мужича!
А третього дня раненько Матвiй все-таки знов почимчикував до Мизоча на
станцiю. Василь пiшов на Залужжя, щоб прийшла Катерина, Настя зiсталась
сама.

"ПРИЙДИ i ПИЙ ВОДУ ЖИТТЯ ДАРОМ" _
Володько з напруженням чекав Катерини, а прийшов дiд Юхим. Було
надвечiр. Заплакана Настя вешталася бiля печi. Володько i Хведот,
повитягавши шиї, чекали на картоплю, що вариться пiд комином.
Старий мав намiр вiдвiдати Матвiя i дещо з ним перебалакати, та не
застав того дома. Настя одразу почала вичитувати, i при тому по її
змарнiлому, негарному, покритому жовтавими плямами обличчю текли патьоки
слiз. З її мови старий довiдався про життя цiєї родини, хоча багато з того
знав вiн i до цього часу.
- Ну,- казав вiн...- Знаєш, Насте, воно, звiсно, не легко, але подумай
сама: як же йому сидiти на мiсцi, коли ось так воно живеться, i я не раджу
йому далеко їздити, пошукай отут, поза Дерманем, отуди на пiвдень, на
Крем'янеччину. Там ще поля й поля,- казав Юхим.
Але на Настю це мало впливає. Вона нiкуди не хоче, їй тут найкраще, а з
часом усе полiпшиться i вони будуть жити, як i всi люди.
Для Володька прихiд Юхима визначає цiлу подiю, нiколи не переставав
його дiд цiкавити, хоча тепер, пiсля хвороби, хлопець став ще соромливiшим
i нав'язати з ним якiсь стосунки, здавалось, не було нiякої надiї. Але
дуже кортiло. У дiда такi приємнi, теплi, яснi очi, таке звичайне i
одверте обличчя, така завжди спокiйна i рiвна мова. i коли той розмовляв з
матiр'ю, Володько весь час iздалека позирав на нього, помiчав рiзнi
дрiбницi його одягу, його рухiв. I йому здавалось, що дiд Юхим також
цiкавиться ним. Нема, нема, а диви, i гляне, i щось нiби запитає поглядом.
А потiм, коли скiнчив мову з матiр'ю, вiн цiлком перевiв увагу на
Володька.
- Ну? Що? Здоровий уже? Ну, бач, а то такий був. I вирiс... Бавишся з
Хведотом?
- Нi,вiдповiв одним словом Володько.
- О! А то ж чому?
- Бо вiн малий,- знов коротка вiдповiдь. Дiд, помiтно, посмiхнувся, а
мати промовила:
- Деруться весь час... Як тi пiвнi. Володько ще дужче засоромився, цiле
обличчя палає, хотiв би дати драла, та ноги не слухають, кортить тут бути.
- То ти з нiким не бавишся? - питає далi дiд.
- Нi,- знов те саме i похитнув головою, а по хвильцi додав: - У
Дерманi. З хлопцями. Ще поки був здоровий... До розмови встрянула Настя:
- А, лазить усе. По лузi, по лiсi, дивиться, думає. Таке дивне
видалось, дивiться, ще сопляк пiд носом, а виглядає нiби мудрець який.
Володькiв зiр упав на матiр, i нотка легкого докору торкнулась її
нiжного чуття. Їй стало нiяково, знiяковiв i Юхим.
- Чи дозволиш, Насте, взяти менi його з собою? - обережно запитав
старий. Вiн знає настрої Настi i не певний, чи та дозволить.
- Ой, тошненько менi! Хiба такого обiдранця слiд куди пускати. То ж
дивiться ж, якi в нього колiна.
Володьковi штани на колiнах дiйсно самi дiри, вiн до цього часу якось
того зовсiм не помiчав. Його зiр напружився, його увага збiльшилась. Йому
хочеться йти з дiдом, але як це сказати. I не чекаючи згоди матерi, вiн
запитав:
- Хiба я так далеко... дiйду?
- А ти хочеш? - запитав дiд.
- О! - вирвалось у нього.
Мати лише глянула i одразу вiдгадала його думку.
- Такий замурзаиий! - промовила i цим дала згоду йти з дiдом.
-Темно було надворi, коли тi вийшли. Настя провела їх ах за причiлок,
де цвiтуть мальви та дикi ружi. Пiшли стежиною вверх. Було тихо. Земля
руки свої долонями щедрими догори розложила, все спочивало, дихало теплом,
вiд лугу долом клався туман i несло злегка болотом. Пiд ногами кашка й
чебрець видiляє свої пахощi, у Трихоновому житi пiдпiдьомкає, не дивлячись
на вечiр, перепелиця.
У лiсi зовсiм темно, Володько не бачить дiда, лише вичуває свою руку в
його теплiй долонi. Iшли повз "контору", де мешкав недавно Лiсовський, що
його звали "Конєшно". Тепер та будова стоїть пусткою, i Володько наважився
запитати:
- А куди вибрався Конєшно?
- Кажуть, до Верхова,- вiдповiдає дiд.
- А чого вiн вибрався? - питає далi Володько.
- То знаєш... Вiн служить у Таксарiв за побережника. Куди пiшлють, туди
й мусить iти.
- А хiба тут уже не треба побережника?
- Видно, що нi. Лебедську соснину зрубали, а тут цей шматок лiсу не
оплачується стерегти...
- А кому цей лiс належить? - питає знов Володько.
- Одному багатому жидовi,- вiдповiдає Юхим.
- А де вiн, той жид? - цiкавиться далi Володько.
- В Острозi. Вiн там живе.
Питання чергується за питанням, Юхим на все вiдповiдає, Володьковi все
то дуже цiкаве, здається, вiн iде глибше в життя, перед ним вiдкриваються
новi простори.
У лiсi щось засвистало, помiж вiтами дерев благальне хрусталiють зiрки,
щось трiснуло, нiби там хтось ступив ногою на суху галузку, вичувається,
як листя вдихає свiжiсть пiсля гарячого дня.
На хуторi Юхима безлiч нового. По-перше, самий хутiр - багатий та
просторий, велика, чиста хата з фiранками на вiкнах. Володька всi
привiтали, дiстав ще раз вечерю, а потiм вiн спав на широкiй лавi пiд
вiкном у свiтлицi, сам-один на цiлу свiтлицю. Звечора вiн не мiг довго
заснути, щось ввижалося за вiкном, було трохи моторошно, пригадав собi
всiлякi оповiдання про дiда Юхима, пригадав iншi речi, що їх колись чув у
млинi, уява розбурхалась, почав уявляти себе десь далеко у свiтi без
батька й без матерi, як це вже не раз уявляв собi, коли то вiн одного разу
все покине i пiде далеко.
Що буде там робити? Вiн не знає. Свiт бачити, людей пiзнавати, новi
краї вивчати.
Увесь другий день вiд раннього ранку до пiзнього вечора Володько
занятий. Дiд Юхим усе з ним i з ним. То вони снiдають i при тому
розмовляють про Володькову науку читання й писання, то вони йдуть на
пасiку i дiд показує йому бджiл, трутнiв, маток, вощину, мед. Оповiдає й
оповiдає, що i як роблять тi малi неспокiйнi тваринки. То вони йдуть до
хлiва, до стайнi, до клунi i там знаходять щось цiкавого, то знов заходять
до Юхимової комiрки, де вiн самий мешкає. На стiнi в нього висить якийсь
цар, на поличках лежать книжки. I цар, i книжки цiкава тема для розмов. Це
той цар, що визволив народ з панщини, i це тi книжки, в яких написано про
минуле, про святi речi, про бджiл, про всяку всячину.
Володько натомiсть оповiдає дiдовi про свої гри, забави, думи, як то
вони в Дерманi на Запорожжi бавляться, хто там i з ким товаришить, що вони
роблять, якi забавки з глини вилiплюють, як поле мiряють, якi грошi з
мушлiв мають i хто з них найбагатший.
Господи, як багато цiкавої всячини, i дiд вiд того не надивується, а
Володько весь у тому, вiн тепер нiкого, крiм дiда, не знає, геть-чисто
забув i про дому, i про Катерину, i все з дiдом, i помагає йому крутили
медогонку, i носить щiльники, i замiтає повiтку. I нiкого їм при тому
бiльше не треба, нi Катерини, нi Клима, нi наймита Свирида, анi тих
дiвчат, що десь там за садом валкують конюшину...
А вечором, диви, пiшли обидва на прохiдку. Тихий, соковитий вечiр, над
усiм перепнута зеленава баня з рожевим присвiтом, iз-за лiсу нiч поволi
висуває шматок мiсяця, зорi там то там блимають, никнуть, то знов
з'являються, здається, йдуть одна за одною безмежною безоднею, нiби одна
одну ловлять iз зав'язаними очима.
Пройшли дорожиною на двi колiї, що веде з Мизоча до Лебедiв i далi до
Гiльча, минули придорожнi кущi грабини, що творять здовж дороги нiби
живоплiт, i подалися навпростець на лiс малою, зовсiм вузенькою, для
однiєї людини, стежинкою здовж широкого поля, засадженого цукровими
буряками, i доходять до долини. Тут обидва зупиняються, присiдають на
старих пнях i розмовляють далi. Вони ще не все один одному сказали. Тепер
ось Юхим оповiдає про самий цей край, оцю землю, по якiй вони ходять, про
людей, що тут живуть. I це також дуже цiкавить Володька, хоча вiн i не все
гаразд з того розумiє. Вiн задер догори своє округле, з ямочкою на
пiдборiддi, обличчя i весь слухає. А дiд говорить, брови його весь час
рухаються, мiсяць сипле на нього свiй промiнь i вiдкидає набiк його тiнь.
А перед ними широка долина з порубом на протилежному схилi. Там ще
минулого року стояла густа, струнка, нiби восковi свiчi, соснина. Тепер
там лише густо розсипанi пнi, на них цiлий день падає палюче сонце, а тому
тут так мiцно пахне живицею...
- Колись тiєю долиною,- казав дiд,- текла рiчка, та висохла. Вирубали
лiс, висохла i рiчка, а було тут колись того лiсу. Ще я сам пам'ятаю, як
усе довкiлля було самий лiс i лiс, а наш хутiр був сливе весь у лiсi.
Тепер лише отам чубок того запусту на Мартиновому зiсталось, та ще оцей
ось кущик на землi твого батька...
Ах, як шкода того лiсу i тiєї рiчки! Але нема на те ради.
А все покриває пахучий, мов кадильний дим, туман. Там далi, де
зупинився лiс, що нагадує лаву грiзного вiйська, що вийшло з мечами до бою
i враз закам'янiло, там стоїть невидимий, бородатий жрець i кадить. Його
дим поволi, плавно, розгортаючи поли, волосся й палькатi, широкi долонi,
пливе по воздусi, намагаючись, але не маючи сили, пiдняти i понести у
безлiч цiлу землю.
Збиваючи росу, що обсiла широколисту натину бурякiв, плутаючись у
хащавиннi Петрового батога, кашки, деревiю та заячої гречки, що густо
покрила широку межу, дiд i внук вертаються до свого дому. Вони натхненнi,
їм радiсно. Назустрiч їм розгонно мчить здоровенний кудлай Боско, що цiлий
день сидить прив'язаний i тiльки на нiч вiдпускається. Вiн повний сили,
щастя i свободи, накидається на дiда, мало не валить того з нiг, скавулить
радiсно, метушиться. Володьковi його трохи страшно, але вiн анi не думає
робити хлопцевi якiсь збитки. Щось поблажливе почувається в настрої Боска
по вiдношеннi до Володька.
I так утрiйку, з мокрими до колiна штанями, вони приходять до двору,
пiсля до хати. Сонний настрiй, Катерина вже спить, iншi також. Порається
лише одна невiстка Ганна. На Володька у свiтлицi на лавицi чекає постiль i
сон.
Другий ранок - недiльний ранок. Про це знає все. Сонце недiльного ранку
сходить не так, як завжди, лiс стоїть бадьорiше, поле майорить, мов прапор
святочний, небо синє, таке синє, аж нiяково... Мов залiзнi гравюри, стоять
на тлi синяви велетенськi, непорушнi черешнi, цвiтуть дикi ружi у бгiжi, а
довгий, зi стрiшкою, частокiл простягнув свої рамена уздовж дорiжки на
схiд i захiд, зникаючи-кiнцями у зарослях бузнику та бозу.
Пасiка нагадує забутий музичний iнструмент. Хтось ударив по його
струнах i вони бринять, зливаючись iз далеким дзвоном, що птахами несеться
з пiвдня, з-за лiсу, де в синiй далечi горить на сонцi позолотою хрест i
бiлiє над зеленню прадавня дзвiниця.
Воздух насичений медовими випарами... По роздзявлених устах лев'ячих
пащек совгають своїми тяжкими задами джмелi з незграбними, набубнявiлими
лапами... Великий квадратовий шмат розцвiлої конюшини, що в нiй довго живе
нiчна роса, нагадує килим тонкої тканини, розстелений тут для якоїсь
урочистостi, а вiд нього похило, довгою стрiчкою до молодого дубняку,
тiкає нивка гречки, обсипана мiрiадами бадьорих бджiлок.
Чекайте! Зараз iз того темного дубового гаю, зi спiвами гiмнiв вийдуть
величнi люди у довгих, бiлих одягах.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142