- Ну,- казав вiн,- робiть, як знаєте. Мене пiдкуплює ваша
безпосереднiсть i ваш ентузiязм. Але читальню можна було б пiдтягнути поки
що пiд статут кооперативу. Це було б просто, практично й позбавило б вас
багато працi, якої нiхто крiм вас не зробить. Ну, а куди дiнемо Габеля? -
запитав на кiнцi Андрiй Андрiйович.
- Це вже його турбота. Наше завдання вичерпається пiсля того, як вiн
вибереться звiдти. А це ми зробим - хоче вiн чи не хоче...
- Скоро казка кажеться, та не скоро дiло робиться,- казав Андрiй
Андрiйович.- Ну, але рiшено: ви робiть своє. Я зберу управу кооперативу й
закличу на засiдання вас. Виберемо вас iнструктором культурно-освiтнього
вiддiлу й вiддамо у повне ваше розпорядження читальню й все, що до неї
належить. Зробимо перевибори управи, затягнемо до неї нових членiв з
молодих, дiстанемо кредит, привеземо товарiв i рушимо крамницю в хiд.
Пiсля говорили ще про полiтику, про минулi вибори, про послiв. Час
iшов. Приходив i вiдходив Марко, щось вiдносив, щось приносив. Потiм
Андрiй Андрiйович прочитав уривок своєї п'єси. За цей час попiльниця
наповнилася попiлом цигарок, кiмната - димом, шлунки обох - чаєм. Самовар
натомiсть спорожнiв, захолов, цигарки вийшли, до кiмнати несмiло вступав
вечiр.
Володько мусить вiдходити. Умовились про засiдання, розпрощались i
Володько пiшов.
На старi яблунi, на вiльхи, що гуртами стоять в долинi над рiчкою, на
село сходив тихий сiльський вечiр. Володько ступав униз, мав добрий
настрiй, почувався в силi. Коло обмерзлої криницi багато людей. Однi з
бочками, iншi з вiдрами. На протилежному схилi долини розсипанi рухливi
точки. Це сходять або виходять люди з порожнiми чи повними вiдрами. Люди.
Народ. Все якось рухалось, все щось робило. Кожний має свою думку, свою
турботу. Багато, багато сiл навкруги й дуже багато таких людей. Володько
думав тепер якраз про них, про них усiх. Знав їх, бачив їх, розумiв їх.
А вечiр все зближався. Небо зовсiм затягнуте сiрою поволокою. З заходу
повiває нехолодний, одлижаний вiтрець. Починають падати великi, рiдкi -
там, то там - снiжинки. Пiсля вони густiшають, летять з вiтром, в'ються в
затишку, б'ються об дерева, об стiни будинкiв, липнуть до всього. У вiкнах
хат засвiтились неяснi вогники, люди ховались кожний на своє мiсце, собаки
сидiли по будах i гавкали, вечiрнi пiвнi вiщували свiтовi змiну погоди.
I дiйсно така змiна прийшла. Цiлу нiч падав густий, мокрий снiг, що
перейшов над ранок у дощ. Iз заходу вiяв мокрий вiтер, шарпав почорнiлi
дерева, гонив з мiсця на мiсце неспокiйнi зграї ворон, що лiтали похилено,
хрипко крякали, шукаючи поживи. За пару днiв на полях з'явились чорнi
лисини, на дорогах проломлювався вбитий, мов камiнь, снiг. У деяких мiсцях
його зовсiм не стало й виступала чорна, рiдка, нiби смола, грязюка.
А був це щойно мiсяць лютий. Недавно вiдпровадили веселi м'ясницi. Село
повинно було замовкнути, бити себе в груди. В селi рух, в селi якась
робота. Тепер вже не ставало самих вечорiв, як до цього часу. Дядьки, що
уважно й здивовано слiдкували за своєю "шкальнею", помiчали дивнi, просто
неймовiрнi речi. Спершу побачили, що в великiй хатi. побiч тiєї, де жив
Габель, одного вечора з'явилося свiтло. Свiтилось довго. Пара десяткiв
людських тiней сидiло навкруги стола. Не було перед ними нi одного
шкалика, але сидiли вони довго й вперто щось говорили, щось писали,
рухались, ходили.
Потiм дядьки бачили, що кiлька людей кудись їздило. щось привозили.
Потiм бачили Володька й Сергiя, що носили на плечах з-пiд дзвiницi товстi
дубовi дошки, що лишились там вiд того часу, коли робили церковну огорожу.
Бачили, як їх тесали, збивали з них лавицi. Ще через пару днiв помiтили,
що з комори дядька Каплiя роблять чомусь хату. Пробивають вiкна, дверi,
бiлять. За якийсь час дядьки з жахом помiтили, що бляшана вивiска з
написом "Продаж вуткi i лiкеруф" щезла з дверей "шкальнi" й з'явилася над
дверима бувшої Каплiйової комори. Одного дня погода видалася трохи
вiдраднiшою. Свiтило сонце, було теплiше. Цього дня дядьки бачили, як всi
вiкна, всi дверi "шкальнi" зненацька вiдчинилися, i всерединi з'явилося з
десяток дiвчат. Всi вони весело спiвали, але мали позакачуванi рукави,
попiдтиканi аж до колiн спiдницi i кожна мала скiпець з вапном. До вечора
дядьки вже не могли пiзнати своєї "шкальнi". Здивовано дивилися на бiлi
стiни, на чистi вiкна, на поправленi сходи. Вiдчували, що в їх село
увiйшли якiсь чужi люди й, навiть не питаючи їх, почали господарити. Треба
якось протестувати, якось боронитись, але як? Всi ходили збентеженi,
стурбованi. До Габеля вже не можна зайти. Там тепер так мало мiсця, що
один дядько Григорко, коли одягне свою нову гуню, цiлком засяде весь
простiр. Всi розгубилися.
А тим часом шкальня все мiнялась, все перероджувалась, нiби в нiй
панував якийсь чародiй. Одного дня всi вiкна шкальнi, навiть тi, що нiколи
не свiтилися, ясно освiтилися... У великiй кiмнатi пiд стелею висить
здоровенна лампа. Свiтло б'є з неї, нiби вiд сонця, заливає велику
кiмнату, виривається цiлим водоспадом через вiкна й освiчує болото дороги.
I навiть з дороги побачили селяни, що всi стiни й стеля великої кiмнати
оздобленi вiнками, якимись картинами, якимись прапорцями... Отам висять
якiсь два портрети... Тож всi добре пам'ятають, як там ще висiли портрети
царя i царицi в золочених рамах, а тепер... Боже! Тепер там якийсь чоловiк
в кожусi й шапцi, без мундира й без медалiв. А на полицях шкальнi за
дротяною сiткою, де ще недавно так привiтливо виблискували чудовi шкалики
- пiвоки, четвертухи,- тепер розложене жовте мило, сiрники, цукор. Он у
кутi мiшисько солi, бочка оселедцiв. Он порозвiшуванi вила, лопати. Якiсь
скриньки, коробки, бляшанки. З'явився крамар. Ось уже навiть якась
молодиця з вузликом яєць увiйшла й просить за два яйця солi, за три
"керосiни", за решту дiтям цукоркiв. Одна, друга, й торгiвля рушилась.
А був це доперва мiсяць березень. Ступала поволi, але певно весна.
Дороги розбитi, грузькi. Не раз i не два змiряв Володько своїми ногами
вiддаль мiж мiстом i своїм селом. Але робив це радiсно, завжди охоче i
завжди бадьоро.
Вiдчував якесь натхнення. Багато вечорiв i ночей вiддав вiн своїй
роботi, але тiшився, що з кожним вечором росте його сила, шириться його
вплив над селом. Вперто, мов вояк, крок за кроком добував хату за хатою,
людину за людиною. Мав перед собою непроглядну, дядькiвську, вперту душу,
оточену чортами, забобонами; безпросвiтною, вiковою темнотою. Мав проти
себе темнi, сатанинськi сили, що, здається, навмисне родились на цей свiт,
зiйшлися зо всiх кiнцiв землi, щоб ставити спротив, щоб боротися. I
все-таки чув, що перемагає вiн, Володько, син Матвiя, син землi дiдiв i
прадiдiв. Був гордий з цього. Щось Матвiєвого свiтилось в його очах. Чувся
справжнiм сином свого батька... Не вимагав за працю свою нiякої нагороди,
не чекав її, не думав про неї. Хто може тут нагороджувати? Якою нагородою?
Нiхто у цiлому свiтi, крiм цього села, не знатиме його iменi, нiхто не
запише у книгу iсторiї. Його - Володька й безлiч iнших Володькiв, що
родились, ростуть i працюють на цiй забутiй землi.
Найбiльшою нагородою для Володька був день вiдкриття його читальнi.
Простора, свiтла кiмната набита молодими, веселими людьми. Велика лампа
ясно освiчує кожний кутик. Нiхто не курить, нiхто не плює. Всi сидять, всi
уважно слухають. Це вже не тi люди, що їх ще недавно бачив Володько. Це
зовсiм iншi, що прийшли невiдомо звiдки й сiли тут i слухають мову
Володька, iнструктора культурно-освiтнього вiддiлу тилявецького
кооперативу. Це зовсiм iншi парубки. Вони якось iнакше сидять, якось
iнакше говорять. В очах їх рiвна, яскрава думка. Волосся їх причесане. Ось
один з них черговий. Вiн пильнує, щоб нiхто не курив тут, щоб не робив
смiття.
Зi стiн дивляться на всiх портрети, оздоби, написи. Тисячi рокiв
минуло. Було село, жили люди... Але вперше з'явились отам на бiлiй, рiвнiй
стiнi слова: "В своїй хатi своя правда, i сила, i воля". Простi, звичайнi
слова, але скiльки в них вложено! Скiльки неухильної, намацальної правди,
I скiльки сотень лiт минуло, щоб тi слова прийшли сюди, до цього села, щоб
стати всiм перед очима на бiлiй, рiвнiй стiнi! Дивiться на них i
розумiйте!
Тим часом iшла весна. Ще падав деколи снiг, але й одразу розтавав. А
одного разу повiяв зовсiм теплий вiтер, ринули потоки води, поля зовсiм
почорнiли. На деревах набухли бруньки. Жайворонки пiднялися вiд землi й
там високо пiд чистим, блакитним небом видзвонювали свої пiснi. Ще день,
два минає, парує й протряхає земля. На взлiссю виглянули першi квiтки. З
вирiю верталися птахи. Ось закурликали десь журавлi. Довго не можна
пiймати їх зором. Слiпуче сонце закриває їх своїм промiнням, але ось все
виразнiше й виразнiше чути їх радiсний голос, i око ловить першу низку.
Летять, вертаються. Були десь далеко в гостинi, але нiде не є так добре,
як у рiднiй землi.
Нарештi й берези пустили барву. Нiжнi, жовтуватi бруньки набрякли й
нагадують краплинки чистого воску. На поле виходить орач i закладає в
мастку, чорну землю плиту свого плуга. Полетiла набiк скиба. Сонце ллє на
неї своє тепло. Бризнули з руки сiяча зернята й оплiднили її.
Матвiй вийшов також на поле. Як i кожного року, так i цього йде полем,
сiє своє зерно. З ним Хведот. Он пiдходить Iван Кушка.
- Боже помагай,- гукає здалека.- Протряхло?
- Спасибi! - зупиняється й говорить Матвiй.- Рiлля гарна.
- А добре сiється? - гукає знов Iван , хоч сам бачить.
- Нiчого. Вiтер пiд руку!
- А де ж Володько? Не вчиться сiяти?
- Кожний сiє, що вмiє,- вiдповiдає спокiйно Матвiй.- Я своє, а вiн
своє. Аби тiльки на добру землю.
Не любив Матвiй, коли йому витикали Володьком. На кожному мiсцi
пригадували:
- Не помагає. Навчився. Смердить гнiй. Не хочеться за працю братися.
Матвiєвi й самому не зовсiм так хотiлося, як є, але що зробиш. Був один
- пiшов i не вернувся. Пiдрiс цей i знову невiдомо, яка доля його чекає.
Доброго не можна сподiватися. Нема звiдки. Але Матвiй все-таки розумiв, що
iнакше бути не може. I вiн так робив би. Тепер вже старий. Вiк свiй на
рiллi проробив, то хай хоча дiти за нього деiнде попрацюють. А що там
говорять - пусте. Самi не знають, що верзуть. Через те не любив Матвiй
починати тепер розмови з людьми. Навiть iз сусiдами. Оминав їх, як мiг.
Любив самоту, господарство, поля. Йшов сам серед чистого поля й розмовляв
з ним уголос.
- Гарно, гарно в Божому свiтi,- говорив Матвiй.- Шкода, що сили нема.
Ах, яка та землиця. Ось вже й витикається зерно. Коли б тiльки не прийшли
приморозки.
Був довгий, болiла йому спина, але, побачивши перший паросток зерна, не
мiг стриматись, щоб не нахилитись, не подивитись на нього зовсiм зблизька.
- Гарно, гарно сходить,- говорив знов уголос.- Вiтрець, здається,
досить теплий.
Пiсля дивився навкруги по широкому небу, нiби чогось шукав. Його
старечий вже зiр оглядав небо i, здається, просив його не бути надто
немилосердним до тих зовсiм ще малесеньких паросткiв. Хай вже пiдростуть,
хай будуть бiльшi. Цiла надiя всiх людей. Велике Боже добродiйство. Вiчнi
скарби землi. Пiт i кров. Гаряча молитва.
Небо було чудове, широке, синє. Єдине небо, якого бiльше нiде нема.
Дивилось звисока на цей земний свiт, трохи згорда, трохи поблажливо... Але
воно має повне право на те. Його краса, його величнiсть... Вкриває землю
навкруги, носить на собi хмарини, має дощ, росу, блискавки. Має чудове,
незрiвняне сонце... Чого ще треба тобi, дивна людино? Чого? Розуму треба.
Розуму. Трошечки розуму, щоб вмiти розумно жити, щоб щось творити, щось
давати життю. Трошечки того людського розуму, що дає бажання щастя,
розумiння свободи, поняття честi.
Йшло до Великодня... На полях вiд ранку до вечора ходять орачi. З вирiю
повертають птахи. Школу розпустили. Олег Левинський також приїхав додому.
Кожного вечора над селом бамкає дзвiн, i люди йдуть говiти.
У суботу перед вербною недiлею майже цiле село йде до церкви. Мала
церква далеко не вмiщає людей. Гарне свято. Пригадує Христа, що їхав у
Єрусалим на ослi. Народ з пальмовими гiлками стелить йому свої одяги,
гукає осанну... Христос їм не вiрив. Велика його душа чула, що завтра вони
будуть гукати "Розпни Його!" Вiн болiє над людською безраднiстю,
несвiдомiстю їх людського, розумного первня. Вiн знає їх до глибини, через
те сьогоднi не радiє з їх захоплення, так само, як завтра не осуджує їх.
"Вони не знають, що творять. Прости їм. Отче".
Матвiй дуже любив це свято. Не раз брав свою стару, ще "за отлiчiє i
успєхi" даровану на iспитi в школi Євангелiю i вголос читав тi глави
страждання i воскресiння Христового. А пiсля мiркував:
- У життi завжди є так. Дiти мої. Нiколи не возгордiться, коли вас
хвалять, i нiколи не падайте духом, коли вас гудять. Робiть добро й вiрте
в себе.
У вербну суботу цiла Матвiєва родина в церквi. Мати наперед всiм
насукала свiчок. Добрих, з чистого, пахучого воску. У церквi й бiля церкви
повно народу. Темний, хоч зоряний вечiр. У церквi спiвають. Тiсно.
Григорко Деберний вносить двi величезнi в'язки вербових галузок з
котиками.
Народ тиснеться. Молодий священик, що заступає хворого о. Клавдiя,
швидко роздає вербу. Над людьми замиготiло безлiч свiжих галузок. Хто вже
дiстав своє, витискається надвiр i засвiчує свiчку. Одна, двi, десять,
безлiч горiючих свiчок| Додому ще не йдуть. Стоять з палаючими свiчками й
чекають кiнця вечiрнi. Обличчя кожного якесь натхненне. У темнотi ночi
воно нiби горить i свiтить... Всi рухаються. Малi. хлопчики бiжать ззаду й
б'ють один одного вербою. "Не я б'ю, верба б'є, Великдень за тиждень..."
Володько був також у церквi. Вiн стояв у тiснотi на крилосi в
товариствi Олега, Романа й iнших своїх товаришiв. Вiн | не належить до
церковного хору, але став на крилос, бо в церквi нема мiсця. Крилос трохи
пiдвищений, i вiн може дивитися понад голови народу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142