Редактори зi Львова
сидiли поважно, як i належиться. Голова з приємнiстю передав одному з них
слово, i той почав говорити про "хлопську" радикальну партiю.
Володько мав дуже поважний вигляд. Ще докладнiше познайомився з одягом
пана редактора, не минув i гудзикiв, шпоньок. Зауважив, як ворушаться
губи, особливо нижня, як моргають короткi вусики. Пiсля досить довго
стримав свiй погляд на бородавцi на лiвiй щоцi. Вiн сидiв спереду й мiг
бачити редакторовi львiвськi черевики з широкими носками. Володько
подумав: "От. Ще вчора тi черевики ходили по вулицях Львова, а я не можу
там бути. Певно, велике мiсто. Цiкаво б побачити трамваї..." Одна шнурiвка
черевика, здається, порвана i зв'язана. "А цiкаво, у кого вони ночують",-
знову мигнула думка. Пiсля та сама думка захопилася словом "хлопи", далi
перескочила на щось iнше, ще далi знову на iнше, i, коли редактор казав -
"але, дорогi мої товаришi, про це розкаже вам мiй колега, якому й передаю
своє слово",- Володько отямився, витрiщив очi, трошки заплескав i дивився,
як товариш редактор, обтираючи хустинкою чоло, сiдає на своє мiсце.
Другий товариш редактор говорив досить довго. Люди намерзлися, у
кiмнатi тепло, через те над всiм всевладне панував сон. Видно було, як вiн
лiтає над всiма i, нiби великий прозорий метелик, спадає на ту чи на iншу
голову. Голова починала ворушитись i кивати, нiби квiтка пiд тягарем,
пiсля трошки хилитись додолу... Тодi товариш редактор збiльшував голос,
починав швидше нищити буржуазiю цiлого свiту, вiдчайдушнiше кликати до
мiжнародної солiдарностi всiх працюючих, i тодi голова скидала сон, що
знiмався i вiдлiтав десь на iншу голову.
Це тривало досить довго. Засвiтили лампу. Редактор скiнчив. Починалися
звiдомлення з мiсць. Прийшла черга й на Володька. Вiн встав i, дивлячись
на львiвського редактора, не знав, що йому сказати. "От,- подумав
редактор,- i з таких туманiв складається тут наша партiя", але терпеливо
чекав, поки Володько щось скаже. "У нас,- почав вiн несмiливо й обережно,-
для партiйної роботи зовсiм не пiдготовлений грунт. У нас, мовляв, треба
перш усього культурно-освiтньої, а по-друге, нацiонально-освiдомляючої
роботи..." Здається, Володько так i сказав, хоча вiн так хвилювався, що
тратив свої слова зараз, як тiльки вони родились на свiт Божий. Товариш
редактор терпеливо чекав, поки той виговорить свої нiсенiтницi, щось
записував до записника й коли нарештi Володько сiв, промовив:
- Ну, а тепер ви, товаришу!
Це стосувалося дядька, що сидiв побiч Володька.
Нарештi кiнець. Сталося це досить пiзно, але сталося. I Володько, i
Сергiй чують у цiлунках велетенський голод. У їх торбах є хлiб i сало, але
нема мiсця, де б можна спокiйно закусити. Додому йти не можна. По довгих
нарадах, всiх товаришiв партiйцiв розвезли на нiч по хатах. Втома була
велика й спалося чудово.
На другий день коло десятої години рано Володько й Сергiй вийшли на
мiсто. Метелиця втихла, свiтило сонце й було досить тепло. Гора Бона
бiлiла й посмiхалася, голуби лiтали над мiстом, жидiвки вiдгортали перед
хатками з хiдникiв снiг. Рух весь час збiльшувався. Володько з острахом
оглядався, чи не. ведуть кого, але на цей раз не вели. З сiл приїжджали
дядьки, везли дрова, жидiв, курей. У повiтрi вiдчувалась одлига.
Парубки йшли мiстом, розглядалися. Коло друкарнi Цвiка хтось кликнув:
- Довбенку!
Володько оглянувся. Це був Лазюк. У свому розхристаному цегляної барви
пальтi, у свому м'якому капелюсi, у своїх американських черевиках вiн бiг
до Володька й весело смiявся. Володько вже знає його давно.
- Здоров! Куди йдете? - говорив Лазюк.
- Додому,вiдповiв Володько.
- На з'їзд, на з'їзд прибули? - швидко, з нотою iронiї казав Лазюк. -
Слухали хлопiв-радикалiв? Ха-ха-ха!
Вiн увесь рух i веселiсть. Стояти йому нiяк не хочеться. його
американськi черевики так i пiдстрибують по черзi. Його короткi руки весь
час вправляють якусь шалену гiмнастику. Його товстi уста вилонюють безлiч
iронiї на всiх, на цiлий свiт. Сьогоднi вiн зовсiм пристойно поголений, i
слiди вiспи не дуже псують його грубi риси обличчя.
- Куди? Ага! Поїсти! Ну, так до Гашка. Добре?
До Гашка, так до Гашка. Зайшли до Гашка, Тут вже дядьки, валянки,
башлики, залiзна розжарена грубка, чорне пиво й сальтисон. Окупували стiл.
Лазюк говорив, смiявся, оповiдав. Кпини його безмежнi. Iронiя його
невичерпальна. Чого торкнувся - рознiс у порох. Постукував по столi
товстим, круглим кулаком, дрiбно сам з себе смiявся, розпитував про село.
Пiсля просив хлопцiв лишитися ще на одну нiч, та Сергiй не погодився.
Не мав змоги. Але Володько зостався. Зостався, бо мiсто тримало його. Яке
б воно не було, а все-таки якийсь рух, плакат, вiтрина, електрична
жарiвка. Все-таки сякий-такий хiдник i телеграф.
Цiлий день Лавюк не випускав з рук Володька. Були у бiльярдi Грицюка,
були у Повольного. Володько хотiв знайти Олега, але не вдалося. Увечерi
пiшли до "Звiзди",
Там дають "У пащецi лева". Третiй сеанс ще не розпочався. Чекали у
почекальнi. Посерединi велика ваза й глиняний Нептун. На стiнах Пат i
Паташон, Гарi Пiль, Мерi Пiкфорд. Двi штучних пальми, штучний, оббитий
мармур, штучна барва на губах окатої жидiвки в неможливо короткiй суконцi,
штучний шовк її панчiх.
Але Володьковi подобається та штучнiсть. Це мертве, блiде сяйво
електричної грушки, цей витертий плюш стiльцiв i лавиць, ця публiка, що
сидить i чекає сеансу. А дверi в залу ще зачиненi. Чути дзирчання
фiльмового апарату й звуки пiанiно. Ось вони цяпають повiльно й рiдко, то
знову зриваються, буряться, гудуть, бiжать шалено, нiби зграя звiрини.
Володькова уява малює вже привабливi картини, i поволi все навкруги никне
перед їх маєстатом.
Сеанс кiнчається. Вiдчиняються навстежiнь дверi, й з них натовпом
ринуть люди. Червонi, палаючi щоки, блискучi очi, теплi, розмрiянi,
розхвильованi. Вони тiльки що вернулися з далеких мандрiвок i ще не
вiрять, що вони тут, у Крем'янцi.
Хто б подумав, що вони живуть тут, ходять до кiна, грають бiльярд,
кохаються. Тут, на цiй землi, на якому-небудь п'ятдесятому рiвнобiжнику
нашої пiвкулi, за тисячу кiлометрiв вiд Парижу, Берлiну, Лондону. Десь там
далеко, далеко, поганеньке мiстечко, а все-таки воно живе, все-таки
пнеться... Хiба тi панночки не в таких самих коротких суконочках, як у
Парижi чи Лондонi? Хiба не так само барвлять уста чи стрижуть волосся?
Проситься їх не ображати. Вони на землi, мають барви й електрику, мають
кiно "Звiзду" й багато iнших благ.
Кiно також знає собi цiну. Воно не має лож?.. Як то не має? Он тих
кiлька потертих стiльцiв з самого заду. А що то над ними написано? Ложi.
Там можна бачити комiсара полiцiї i навiть самого пана старосту. Вiн ще
передвчора був у Варшавi, вiн ще пахне столицею, i його старомоднi
бакенбарди не мають найменшого зв'язку з провiнцiальнiстю.
Кiлька хвилин виходить публiка, кiлька хвилин входить. Входить i
Володько, входить Лазюк. Всi входять, всi знаходять свої мiсця i сiдають.
Он, здається, направду чи не сам пан староста. А може, то й не вiн. Нi.
Вiн. Сидить, пробачте, в ложi, значить, вiн. Декiлька людей обертається
туди, це також знак, що вiн.
Нарештi гасне свiтло. Сiренький, потрiсканий екран. На ньому
з'являється Африка. Хащавини бамбука. З'явився здоровенний, лютий лев.
Вирвався з куща, мов артист, i зупинився на сценi. Шкура на ньому їжиться,
поводить навкруги головою, потрушує гривою. Пiсля зненацька зривається й
бiжить. Це вiн помiтив оту дiвчину, що вибiгла з кущiв, у чоловiчих штанях
i чоботях. Побачивши лева, дiвчина робить жахливi очi й падає на землю, за
якийсь пень. Лев стрибає просто на неї, перестрибує й бiжить далi. Дiвчина
зривається, бiжить, зупиняється, когось кличе, її гарне личко в розпачi,
її очi великi, переляканi, її чудове волосся недбало розкуйовджене.
На її крик з'являється сильний, у порванiй сорочцi мужчина. Обличчя
його всипане великими краплинами поту, волосся розпатлане, й кiлька
мокрих, злиплих пасем спадає на чоло. На поясi у нього револьвер.
Вiн бiжить до дiвчини. Та кидається в його обiйми, але знесилена
заточується й падає непритомна. Мужчина пiднiмає її, мов дитину, мiцно
тисне до своїх грудей i, розгортаючи чагарник, несе кудись... М'язи його
рук напруженi. Мiцно ступає по землi дужими ногами. Уста його розтягнутi й
щiльно затиснутi. Вiн зникає у тiм самiм напрямку, куди побiг лев.
Картина мiняється. Пiщана, безмежна пустиня. На обрiї з'являється
вiддiл арабiв, їх конi мчать щосили, розвiваються бiлi одяги, вилискують
кривi шаблi. Вони мчать просто на лiс, що виднiє далеко перед ними.
Пiд'їхали до пралiсу й спинились. Веде їх дужий, страшний, чорний, з
лев'ячою головою вождь. Розмахуючи енергiйно руками, вiн дає верхiвцям
накази. Одна мить - i всi з обличчям хижакiв зникли у хащавинах. Лишилось
тiльки кiлька коло коней.
Рух, напруження. Скiльки у тих людей сили, яке чудове довкiлля.
Пустинi, пралiси, великi рiки, височезнi гори. Високi, стрункi пальми,
чорнi люди й лютi звiрюки. А ось знову мiсто з кам'яними, бiлими будовами,
пласкими стрiхами. Готель, музика, фокстрот мiж пальмами. Грає водограй. У
басейнi золотi рибки. Пiд'їжджають i вiд'їжджають блискучi авта, з них
виходять стрункi, у бiлому жiнки, так само мужчини. Йдуть швидко по
мармурових сходах, зустрiчаються зi знайомими, вiтаються, розмовляють,
смiються. Там знову танцюють, вигинаються чарiвнi жiночi постатi. П'янi
коханням очi дивляться у саму душу, а уста самi складаються до поцiлунку.
А до всього музика, що виривається з темноти, оповиває уяву, бере легко її
в теплi обiйми й вiдносить у безвiсть, нiби немовля.
Це i є той чудовий, величезний свiт. Пiти й завоювати його, пiзнати
його красоти, випити його солодощi, пережити його вибагливi химери. Не
бути там, не знати його - марно жити тодi на землi, де нема нi пишних
палацiв, нi великих мiст, нi широких рiк, нi високих гiр. Все сiре, все
маленьке, все спокiйне й ледаче... Ах, як мучить жагуча туга за повним
життям!
I тiльки на вулицях мiста прокидається Володько вiд своїх снiв та
помiчає, що вiн все-таки тут, на цiй землi. Бруднi, обдертi жидiвськi
хижки, нерiвнi хiдники, вузькi, хвилястi, нiби їх хто навмисне погнув,
вулички. Вже краще тодi село, нiж оця купа бруду, безладдя, що зветься
мiстом.
Вже пiзно. З заходу повiває й крутиться по вузьких завулках вiтрець.
Ноги ступають по нерiвних каменюках, час вiд часу ковзаються. Майже темно,
тiльки де-не-де манячить лiхтар.
Володько й Лазюк деякий час йдуть мовчки. Лазюк вже не смiється, вiн
щось думає. Володько також увесь поринув у думки. В очах його все ще
бiгають сильнi, енергiйнi, суворi люди, що, здається, тримають свою долю у
мiцно затисненiм кулацi. Вiн хоче щось говорити, але не знає, звiдки
почати.
Розговорилися аж на помешканнi Лазюка. Випили прохололий чай, Лазюк
закурив, пропонував Володьковi, але той вiдмовився.
- Так, так! Дорогий мiй! - почав Лазюк, нiби продовжуючи свою думку.-
Вiд нас самих залежить, чи виплутаємося ми з цього стану, в якому тепер
опинились, чи залишимось i надалi оцiм порожнiм на планетi мiсцем, що його
сьогоднi репрезентуєм. Я над цим думав, ви, мабуть, також думали, всi ми
думаєм. Не раз i не два стукалася менi до голови думка: звiдки й як
почати? З села? З мiста? Вiд "хлопа"? Вiд iнтелiгента? З "Просвiти" чи з
бомби? I прийшов до одного висновку: звiдки б його не починати, нам усiм
бракує одного - знання.
Треба йти й учитися Треба не боятися ризику! Треба здобути своє всiма
засобами! Треба братися тiльки за те, до чого прагне душа! Треба пiзнати
великий, Божий свiт! Треба пiзнати себе, нас, кожного дядька! Нас є
досить. Ми є також не дурнi, не слiпi й не глухi. Нашi голови створенi
також не тiльки для того, щоб добре за них нас вiшати, а також для того,
щоб думати й розумiти. Ми мусимо йти у свiт i мусимо бути тут! Ми мусимо
наповнити собою всi краї, всi народи. На кожному кроцi мусимо, мов крапля
камiнь, довбати вперто й послiдовно людську байдужiсть - тут у нас i там у
свiтi. I всi нашi починання мусять бути великi розмiром, глибокi думкою,
вiдповiднi до величi народу нашого. Сорок п'ять мiлiонiв! Сорок п'ять
мiлiонiв голiв! Сорок п'ять мiлiонiв сердець! Вдумайтесь, чоловiче, у те
число. Уявiть собi його. Сядьте, напишiть собi його на паперi й розложiть
в уявi на сорок п'ять мiлiонiв людських одиниць. Зважте їх фiзичну силу,
зрозумiйте масу, їх думки, вiдчуйте биття їх сердець. Боже мiй! Таж ви,
коли ви маєте хоч зерно"уяви, ви мусите жахнутись вiд величi народу, до
якого належите! Обiймiть уявою мiсце, що той народ займає на землi. Боже
мiй! Та ж це велич!
Володько вже не раз слухав мову цiєї людини. Тi слова, тi звуки... Вiн
знає їх напам'ять. Одначе вiн слухає далi... Слухає, бо треба це чути... У
вухах мусить завжди звучати та болюча музика... "Розшарпаний народ"... Як
часто вiн вживає цi вирази. Але що зробити? Куди вiд них втекти?
Границi... Навкруги границi...
Сидiли один проти одного, а в обох однi думки. Часом Лазюк вставав,
часом ходив. Рухами рук витичував перед своїм молодим гостем його життєву
дорогу.
Заснули пiзно. На другий день Володько вертається додому. Було гарно,
соняшно, тихо. В деяких мiсцях вiтер позносив з пiль снiг, в iнших знову
лежали хвилястi замети. Нерiвна дорога тiкала з-перед очей i десь далеко
на обрiю зникала.
Володько мав час передумати все, що чув i що бачив за цi два днi.
Перебiгав у думцi слова й враження, мiркував над ними й розкладав кожне в
належне йому мiсце.
А он вже, славу Богу, те вiчне його село. Вертається до нього завжди
однаково, завжди тiєю самою дорогою, як до неухильної дiйсностi, як до
того, чого нема сили обiйти.

VI
Молотили у Матвiя своїми силами. Не було за що наймати чужих людей.
Часом тiльки приходила Катерина. До кирата запрягали пару своїх коней.
Поганяла їх Василина. Хто зна, чи легка це робота.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142