Що це має бути? I дiйсно доїхали до
сощи. Володько дивується: є то дорога, вся вимощена камiнням, i як тим
людям хотiлося все то робити? А їхати по нiй не дуже добре, тарахтить
сильно i так трясе, що мало печiнок не витрясе. Володько терпеливо все то
зносить, бо їхати таким усе-таки дуже цiкаво.
Десь тут незабаром має бути й мiсто.
- Дивися, дивися! - каже батько i показує батогом перед себе. Володько
дивиться i бачить, як один молодий панич їде насупроти машиною на двох
тiльки колесах. Володько вже таке бачив бiля монастиря, але все-таки його
то дуже цiкавить. Йому дивно, як то так, що той крутить лише ногами,
машина бiжить на двох колесах i не перекинеться.
Порiвнявся з возом, задзвонив i поїхав далi. Володько довго проводить
його поглядом, дуже вдоволений, що побачив таке, буде що оповiсти
Хведотовi. Також цiкавлять його отi стовпи, що стоять здовж дороги, i тi
дроти, що на них висять. Коди проїздиш бiля такого стовпа, вiн гуде, нiби
на тих дротах виграють. Володько вже чув, що по тих дротах "шлють
телеграми", i йому дуже кортiло побачити, як то тi телеграми бiжать по
них. Але скiльки вiн не задирав голову, скiльки не дивився, йому не
пощастило побачити анi одної такої штуки. Дуже шкода. Тепер саме нiхто,
видно, не слав телеграм.
I чим воно ближче до мiста, тим бiльше несподiванок. Ось вже почали не
лише люди, але й пани появлятися. Он iде один, у черевиках i палицею
помахує, штани бiлi, пiджак темний - гарний панок. Дещо далi нагнав їх
фаєтон, запряжений блискучими, стаєнними кiньми, у фаєтонi якiсь великi
пани, колеса тоненькi i блискучi, що здається ось-ось розсипляться. Але
вони крутяться, котяться далi, блищать на сонцi, мов зi скла.
I нарештi мiсто, i виросло воно нагло, нiби з-пiд землi. Перш за все
цiлий ряд великих, кiлькаповерхових будинкiв, зовсiм один на один
подiбних. Батько пояснив одразу, що то казарми i що там живуть "москалi".
Це Володька дуже цiкавить, бо вiн любить дивитись на москалiв... Але й без
того тут є що дивитись. Баби з величезними кошиками на коромислах спiшать
одна за одною, нiби навперейми. Пiдвiд усе бiльшає i бiльшає. Отам далi
стоїть вусатий, у чорному одязi з блискучими гудзиками, чолов'яга з шаблею
при боцi i якимись плетеними шнурками через плече. Володько ще такого не
бачив, а батько пояснив, що то "городовий". Володьковi цiкаво знати, що
вiн тут робить, але цього вже вiв не питає. Володько лише старанно, зо
всiх бокiв його оглянув i досить налюбувався. Чоботи має добрi, халяви
блискучi, аж мiнить. Вiн йому подобався.
Їдуть бiля казарм, Володько весь там. Бачить багато москалiв, ходять,
марширують, такi гарнi, такi виструнченi. Володько зовсiм не мав би нiчого
проти й самому бути таким москалем. Батько дещо пояснює, тикає в той бiк
батогом.
- Он, бачиш, старший? То офiцер. Вiн командує. А там он причандалля
всяке. Стiна висока, рiв, драбини. Москалi мусять на то лiзти,
перескакувати, дряпатись. Котрий не потрапить - дiстане одразу. Все то для
вiйни.
Хм... Володько дивується. Йому незрозумiле, навiщо все то для вiйни...
Вiн бачив вiйну на малюнках, там б'ють, рубають, стрiляють, але... I вiн
мiркує i одразу пригадує: ,
- А то ж на вiйнi беруть фортецi! Їдуть на штурм...
Ага! Вiн уже розумiє.
Мiсто. Скiльки тут привабливого i цiкавого. Як тут, мабуть, приємно
ходити по отих рiвних дорiжках, а якi тут хати, якi он балкони, якi вiкна,
якi дверi. I скрiзь якiсь образки, папери, скрiзь щось написано. Володько
намагається все то прочитати. "Штатскiй i воєнний портной i. Цiмерман".
"Салон дамскiх мод - Роза Шапiро". "Ресторан Кiєв". "Заєжжiй двор - Iцко
Цукер". А як тут гамiрно, скiльки грюкоту, як усi голосно говорять...
Пiдводи їдуть одна за одною поволi, iнодi зупиняються. До них пiдходять
жиди i щось торгують. От i до Матвiєвого воза пiдходить стара жидiвка у
хустинi з великою, темною плямою на тiменi. Нiс у неї подiбний на
кривульку, губи розтяжнi, широкi, у кутках заслиненi, голос скрипучий.
- Хазяїн! - гукає вона.- Що маєте продати?
- Яйця,байдуже, не дивлячись на неї, кидає Матвiй i їде далi.
- Ну! Стiйте-но! По чому хочете? Покажiть! - цупотить вона за возом,
вчепившись сухою рукою за полудрабок.
Володько розглядає її, але Матвiй не звертає на неї найменшої уваги.
- А! - байдуже кидає вiн.- Усе одно не купиш. Це нiби обурює жидiвку.
- Ну, чому не купиш? Що значить, не купиш? Бодай менi стiльки лiт жити,
скiльки я вже купила, щоб я мала стiльки грошiв, скiльки я вже купила
яєць. Стiйте! По чому хочете? Ну, чого ви, хазяй, так поспiшаєте, хай менi
руки вiдлетять, якщо ви там далi продасте краще!
- По двi копiйки даси? - перебиває Матвiй її лемент, не зупиняючи
коней.
- Ой-вей, менi! По двi копiйки! Ви жартуєте зi старою жидiвкою, я вже
не молода. Жартувати - чому б нi, але жартують з дiвчатами, молодицями...
- Ну, то йди собi до чортової матерi! - рiшуче висловлюється Матвiй.- 3
тебе, видно, купець, як з моєї жiнки попадя. Хоч, щоб сперезав тебе
батюгою?
- Ну! Хазяй! Чого ви такi? Станьте! Хай мене Бог скарає, коли вам хтось
дасть по двi копiйки. Де видано, щоб у цю пору хтось платив за яйце двi
копiйки? Ниньки двi копiйки - грiш, двi копiйки на дорозi не валяються.
Берете за двi - три грошi?
- Не морочи менi, Рухльо...- i тут Матвiй додає негарне слово. Вiн i
говорити не хоче, iде далi, але жидiвка вже помiтила i пiвня. Це змусило
її ще сильнiше залементувати, вона ще мiцнiше вчепилася за полудрабок,
жовта, нiби копчений оселедець, рука вже лiзе до коша, розгортає полову,
пробує яйця, мацає пiвня. Матвiй їде далi, оглядається, обiцяє "оперезати
її батюгою череззауш", посилає її "до ста чортiв", до "чортової матерi",
але то мало йому помагає. Жидiвка вже не вiдстає, щось трохи набавляє,
встигла вже переклясти себе, свої руки, свої ноги, своїх дiтей, свою
рiдню, якщо вона заробить на тому хоча грiш. Вона купує на страту, зовсiм
на страту, вона дає йому нечувану цiну, от хай її грiм заб'є, якщо це не
так. Матвiєвi це набридає, вiн щось спускає, вiн готовий вiддати яйце за
три грошi, а тепер, як вона не хоче, хай iде собi, бо, їй-богу, вiн уже не
жартує. Жидiвка починає вiрити i снажиться виторгувати бодай пару грошiв
на копi, вона вже дає п'ять злотих i грошiв двадцять за копу, а Матвiй
хоче рiвно шiсть злотих i нi гроша менше. Ну, вона ще накине два грошi i
хай вона не доживе до шабасу, коли то варто бiльше.
- Ну, вже бери - хай тебе халєра,- резюмує Матвiй i зупиняє конi. За
цей час устигли доїхати сливе до середини мiста. Починається рахування,
спочатку яєць, пiсля грошей. Жидiвка оглядає кожне яйце, декотре проглядає
на сонце, Матвiй пильно за нею слiдкує, щоб "клята" не общитала.
- А що хочете за пiвня? - питає одразу.
- Ти-но плати за яйця, а там будемо говорити за пiвня. Жидiвка виймає з
глибокої, заяложеної кишенi великий гаманець-пулярес i тремтячими руками
вiдлiчує срiбними й мiдяками п'ять золотих i двадцять два грошi, тобто
вiсiмдесят шiсть копiйок, подає їх Матвiєвi, той ще раз перелiчує, ховає
до вузлика, а пiсля починається вперта i доготривала боротьба за пiвня.
Жидiвка знов клене себе, знов без упину лементує, Матвiй знов лає її, знов
обiцяє оперезати її батюгою, жене до ста чортiв. Жидiвка тим не
ображається, приймає то як належне до продажу, i по довгому торзi годяться
на сорокiвку i грошiв двадцять. Пiврубля, що його вперто домагався Матвiй,
нiяк не можна вдержати, натомiсть жидiвка дiйшла до цiєї суми вiд одного
золотого, осудивши нещасного пiвня геть дощенту, що вона, либонь, купує
самi костi та пiр'я i хай вона ще сьогоднi "своїх дiтей не побачить", коли
вона не втратять на ньому половину.
- Чорти тебе не вiзьмуть,- зазиачує вже спокiйно Матвiй i ховає свої
сорокiвки. А вiд'їхавши далi, з полегшею сказав:
- Слава Богу, що позбувся клопоту.- Терпiти не мiг вознi з яйцями та
курми - бабське дiло.
А Володько весь час уперто слiдкує за цiєю боротьбою. Вiн весь у душi
на боцi батька, i його нехiть до жидiвки дуже виразна. Вiн майже
переконаний, що "та клята" їх усе-таки обдурила, що тi яйця i той пiвень
коштують значно бiльше, але вiн мовчить. Не його дiло до цього втручатися.
Вiн ось уже не встигає на всi боки озиратися, щоб усе бачити, щоб нiчого
не пропустити. Усе тут йому подобається, i як було б добре i собi тут
жити. I крамницi, i люди, i панночки такi делiкатнi, спiднички на них такi
тоненькi, аж прозорi, i черевички маленькi на маленьких ногах, i жебонять
вони, мовби малi дiти, такими тоненькими голосочками. Очi хлопця хочуть
усе обняти, але хiба то можливо?
Доїхали до великого мосту. Знов нове. I сам мiст, i рiка широка, якої
ще нiколи не бачив, далi муре з вежами видно. Батько не має часу всього
того пояснити, тут треба пильнувати, щоб нi на кого не наїхати, але
все-таки тицьнув батогом на мури i сказав:
- То замок князя Острозького. А це ось рiчка Горинь. До неї отам далi в
Рiвному i наша рiчка впадає.
О, Володько вже чув про того Острозького, це, либонь, той самий, що ото
їхав тим конем i на нього дикий вепр напав i що вiн збудував монастир у
Дерманi. Його образ з "частинкою мощей" висить у тому монастирi...
А Горинь рiчка широка i гарна, так от вона де, у нiй, мабуть, i риби
безлiч, але, напевно б, i втопився одразу, дна зовсiм не видно.
Переїхали до Нового мiста i зупинилися на торговицi. Тут уже безлiч
пiдвiд, що годi пройти, скрiзь снують дядьки, жиди, галас неймовiрний,
погано пахне i духота нестерпна.
Матвiй закладає коням опалку i одразу вiдходить. Володько мусить сидiти
на возi i пражитися на сонцi - приємнiсть абияка, але вiн не нарiкає. Вiн
знає, що за щось його мусять iз собою брати, що їхати так даремно для
самої приємностi йому не належиться. I, як звичайно в таких випадках, тут
стiльки цiкавого, що й немає часу сумувати. Вози, конi, дядьки, хтось
приходить, хтось вiдходить, там щось торгують, б'ють долонею в долоню,
клянуться, божаться, розходяться, знов сходяться. Усе то полонить
Володькову увагу, все то його дуже цiкавить.
А по довшому часi приходить батько, обвантажений двома фабричними
серпами, новою косою i ще якимись пакуночками. Володько дiстає своє -
велику, за три копiйки, французьку булку. Його радостi немає меж. До
Матвiєвого воза починають сходитися дядьки, оглядають серпи, випробовують
косу. Серпи знаходять добрими, а косою довго по черзi подзвонювали об
обруч колеса, i думки їх розходились. Однi казали, що "нiчого собi", iншi
знов, що "здається, зам'яка".
Матвiй казав:
- Яка є, така є. Косу i жiнку не вгадаєш.
- То, знаєте, найлучче купувати косу у кацапа. Я, бачте, ще позаторiк
купив, скiсок один лишився, але тне, як бритва,- говорить один.
- То як попадеш,- говорить другий.- Я, було, також купив у кацапа, а
покосив трохи i викинув. Нiби з бляхи.
Довго говорили про серпи та коси, хто де i коли купив, як купив i що
купив, згадували старi ковальськi серпи, якi то вони були добрi, зовсiм не
те, що тепер ота фабрична тендита. Хтось при тому i ковалiв-циган згадав,
що вони, мовляв, виробляли найкращi серпи i що з них взагалi були ковалi
добрi.
I наговорившись уволю - розходяться. Матвiй з Володьком полуднають -
чорний, житнiй хлiб, свiжi, малосольнi огiрки i по шматку старого сала.
Свою булку Володько береже, вiн має привезти її додому i похвалиться нею
Хведотовi. Пополуднi Матвiй одразу здiймає опалку, гнуздає конi i вони
iдуть додому. Дорога не близька - двадцять верстов, до вечора ледве
доплужаться. По дорозi бiля рiчки напувають конi. Володько знов весь
увага, але тепер його дещо турбує булка, йому дуже кортить її спробувати i
по часi вiн вiдриває вiд неї шматочок - навiть не було видно. Але булка
так йому смакує, що, їдучи далi, вiн усе щипає i щипає, поки з неї лишився
тiльки малий кусник, що його навiть соромно везти додому. Вiн так i не
привiз нiчого i лише на другий день похвалився Хведотовi, що вiн самий
з'їв цiлу велику булку.
I взагалi пiсля цiєї поїздки Володько стає розумним неймовiрно. Вiн там
стiльки того бачив, що в цiлому Дерманi ледве хто мiг бiльше чогось
бачити, i Хведот просто чудується, як його у свiтi є стiльки всiлякої
всячини i як то все можна пам'ятати. А Володьковi довго ще марилось мiсто,
воно навiть йому снилось, а дещо згодом вiн почав морочити маму, щоб
купити йому такого кашкета зi звiздою, як то вiн бачив у того городовика,
хоча це його бажання нiколи не сповнилось.
Жнива видались добрi, жито вродило та й пшениця була не кепською, от
хiба дещо вилягла. Настя в тяжi, а тому прийшлося кликнуть дiвчат. Коли
воно дещо полiпшиться, коли засiки заповняться зерном, а кадуби борошном,
коли в боднi появиться дещо скоромного, тодi воно i дихати легше, i, може,
тодi, думала Настя, i "вiн" дещо втихомириться i залишить отi свої поїздки
хтозна-де по цiлому свiтi, хоча вона добре знає, що "його" не переговориш
i не перепреш i що "вiн" задумає, те i зробить.
А воно тут не так-то вже i зле. Маємо ось i хлiб, i до хлiба, правда,
воно прийшлося отягнутись дещицю, зате ж десятина поля є, аби Бог дав,
людоньки, здоровля, а решта - фрашки. От одно: трохи далеко до тiєї
церкви, а дiтиськам до школи, але людина собi мiркує, що коли можеш пiти
до церкви - пiди, а не можеш - вiзьми та стань перед образом дома i
помолися вiд щирого серця, i думаєте - Бог не почує? Почує. Скрiзь почує.
Принаймнi, я так, дурна, нетямуща баба, мiркую.
Так дiйсно мiркувала "вона", але iнакше мiркував той "вiн". Вродило то
вродило, але не на те вiн має твердi руки i на в'язах голову, щоб засiсти
з жiнкою в запiчку i тари-бари розводити. Землi, як не кажи, мало,.а дiти
ростуть - розiрвуть, рознесуть по куснику, i що то вони скажуть, що ми їм
не лишили того бiльше? Треба i якийсь будинок прибудувати, i худобину
прокормити та й жебраком вiчно не може людина бути. А тому не дай собi
спокою, не оплутай неробством, не ляж колодою, хай ти як день, так нiч
трудишся, мiркуєш, дбаєш, шукаєш, i тодi Бог тебе благословить, бо ж
недурно сказано: хто шукає - знаходить, хто стукає, тому вiдчиняють.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142