Ми
прийшли сюди не пащекувати, а робити дiло. Коли дядько Матвiй одмовляється
- його дiло, i вiн має рацiю. Бо ж, посудiть розумом, кому б це хотiлося
за гарма-дарма чужi клопоти на себе брати. Але я так мiркую: кожне дiло
нотребує доброго чоловiка. Хто може лiпше це зробити вiд Матвiя? Нiхто. I
я кажу просто: дядько Матвiй пiде, я вам кажу! Але ми мусимо за те
вiддячитись. Сам вiн хоче пiвдесятини брати - додаймо йому ще пiвдесятини
вiд нас усiх, i шабаш! I якщо всi згоднi - йдемо на Шинкiвцi, робiмо
списки та пiдписуймо з дядьком Матвiєм догоду. Чи згода?
Громада довго не слухала, що там той Кальчук говорить, та коли всi
втихомирились, почали слухати його уважно. Здавалось - той говорить до
речi. I коли вiн скiнчив, громада щось загула, щось, анi так, анi нi, але
скорше так, коли тут чорти вирвали Мотрю Нестериху. Ця куценька,
грубенька, нiби капустяний качан, осiбка була вельми неспокiйною i вже
давно поривалася щось i собi сказати, та її все до слова не пускали. I аж
тепер прийшла її година, вона рванулась наперед i задзеленчала на цiле
горло:
- Ой, менi, Господоньку святий! Ой, Господоньку та Матiнко Божа! I кому
це ми ще маємо кланятись до землi, та просити, та просити, та ще й землю
йому викуповувати? Чи ж у нас стiльки тих грошей, що й самим не треба? Ось
так: тому пiвдесятини, тому могорича, тому те, тому се, а тобi, бабо,
облизня. А ви, люди, й не знайте, що як помер мiй отой гниляк Нестор, то
лишив менi двi грядочки поля, що одна курка хвостом закриє, та копицю
дiтвори до того. А що я тепер з тими бахурами? А звiдки? А як? Найстарший
- тринадцять, другому одинадцять, третiй дев'ятий пiшов, четвертому...
- Тю, на тебе, дурна бабо! Свят, свят, свят! Втихомирся! - загукали на
Мотрю.
- Треба було менше ночами, а бiльше днями працювати,- докинув котрийсь.
- Дурна, дурна! - заверещала Мотря, аж їй голос зривався.- Завжди
дурна, коли бiдна. Не бiйсь, он тому багатiєвi так на, бери, а тобi нонами
витикають. То є таке "правленiє"?
- Ото-то-то! Вискочила лепетуха,- перебила Мотрю баба Велiтка.- Дуже ти
на всьому тямишся, а борщу людського не вдаси зпартолити...
- Ой, менi людоньки! - сплеснула Мотря долонями, що аж ляски пiшли.-
Дивись! А тобi ж то що до того? Зубата яка найшлася. Тьху на твою голову!
Та чи ти знаєш, що я ще любого чоловiка за пояс заткну!
- Го-го-го! - озвалася юрба. Усiм це, видно, подобається.
- А Нестеров! костурi вже забула. Як смикне, бувало, той "гниляк", то
аж пищиш, га? - докинув котрийсь.
Знову регiт.
- Стало бути, що тут бiднiй людинi i слова "нiдзя" сказати? -
заступився хтось i за Мотрею. Був то Iван Гуца, по-вуличному Панок, що
десять рокiв у графа Сангушки за льокая служив, iнколи "по-панськи"
закидав i фрак старий, старосвiтський, цегляної барви носив на животi з
мiдяним ланцюжком вiд годинника, бо самий годинник уже давно "не
дєйствував" i рокiв десять у прискриньку лежав.
Почувши голос за собою, Мотря таку веремiю зчинила, що хоч тiкай. Вона
розжалобилась, з очей потекли сльози, хустка її набiк зсунулась.
- Не согласии! Не согласии! - пищав Панок.- Не будемо комусь там землю
викупляти! Досить i своїх ротiв маємо!
Почалась справжня колотнеча. Мотря тарахтiла, мов розбитий вiз, що
котиться згори по кам'янiй дорозi, розкидала кужими руками, била кулаком
об кулак перед самим носом Велiтки, а та й собi не дармувала, обидвi
верещали, мов навiженi, сукали одна однiй дулi, нi одна не могла iншу анi
перекричати, анi перемогти, i коли напруження дiйшло до найвищої точки, їм
не залишилось нiчого iншого, як ухопитись навзаєм за коси. I так патраючи
та скубаючи себе зо всiєї сили, вони вперлися на мiсцi - анi туди, анi
сюди i при тому вивiскували, мов кобили, коли до них залицяються жеребцi.
До цього негайно включився весь жiночий актив. Створилось одразу двi
партiї - одна за Мотрею, друга за Велiткою. Бiй розгорiвся. Чоловiки лише
пiд'юджували та надривали а реготу животи, але до бiйки не втручалися.
Лише Iван Гуца-Панок та ще двоє-троє лицарських душ не змогли встояти
безчинно. Вони тупцювали сюди i туди, забiгали зо всiх бокiв довколо
воюючих, кричали, а найбiльше перешкоджали. Незабаром Мотрi потекла з носа
юха, хустка зовсiм злетiла, волосся нагадувало копицю сiна пiд час
буревiю, але вона боролася завзято, хоча бiльша Велiтчина партiя явно
перемагала. I якось так сталося, що Iван Гуца попав у саму гущу подiї,
спотикнувся на якусь бабу, полетiв шкереберть i за одну мить на ньому
височилася цiла купа жiнок, так що йому нiчого не залишилося iншого, як на
цiле горло, нiби його рiзали, верещати.
- От Панок! От так Панок! - викрикували з натовпу смiхуни.
Бачучи таке, Матвiй лише сплюнув, вiн терпiти не мiг "отого чортового
баб'я" i вiдiйшов набiк. За ним пiшло кiлькох iнших - Єлисей, Мартин,
Кальчук, Харитон.
- Хай чубляться, а ми ходiмо до банку на Шинкiвцi списки робити,- казав
Матвiй.
За колотнечею та за пiтьмою, бо вже вечорiло, баби зовсiм не
запримiтили вiдходу "головарiв", а коли партiя Мотрi була остаточно
переможена та коли на полi бою залишились тiльки пошматованi хустки i
тощо, i шановнi тiтки голосно сякали червоним, а Панок вирiвнював свої
потурбованi костi, в той час нi одного з поважнiших чоловiкiв не було
бiльше на мiсцi. До того ще з покоїв вибiг той самий тоненький панок, що
розмовляв з Матвiєм, i заявив, що як тi не розiйдуться "геть до чортової
матерi", то вiн прикаже випустити на них гончих собак, i це вплинуло
досить переконливо.
Оглянувшись сюди i туди i побачивши, що навкруги вже нiкого з тих
"головарiв", Мотря знов заверещала i ще бiльше затурбувалася.
- А! Дивись менi його! Повтiкали - рiзун їх матерi! - i мерщiй посукала
короткими ногами, плутаючись у довгiй спiдницi, в напрямку Шинкiвцiв. За
нею подалася i вся її гвардiя, що прийшла сюди здебiльша отак собi "на
людей подивитися".
Iван Гуца, кляпаючи задрiпаними крилами свого фраку, що сягали йому
сливе до п'ят, i собi пошкандибав за ними. Починав накрапати дрiбний дощ.
Списки складали сливе до пiвночi. Будинок кооперативного банку не
змiщав таку спусту народу, тому всi, що прийшли пiзнiше, опинилися за
порогом i мусiли киснути пiд дощем. Мiж тими була, розумiється, також i
Мотря Нестериха. Вона i тут пробувала домагатися "свого права" i
бунтувати, але їй iншi одразу заявили, що "як ви, бабо, не втихомиритесь,
то дiстанете по мармузi i пiдете собi до повiтри лихої", пiсля того нiчого
iншого не лишалося, як "зацiпити писок" i, шморгаючи носом, тихо хлипати
собi в кулак. "Вони хiба знають, отi камлiї, отi... отi проклятi, що тебе
болить? А звiдки їм це знати? Вiддалася за отого чортового горбуна,
смердiв-смердiв, хирляв-хирляв, ночами спати не давав... А дiти сипались.
А тепер? А тепер ось маєш. Вiн там зогнив, а ти тут мучся з його дiтьми,
пухни з ними з голоду... Коли б ще якось ту пiвдесятину набути, але хiба
тут допнешся за тими багатiями та тими чоловiчиськами, що тебе, бiдну
бабу, анi не пустять нiкуди, анi ходу тобi не дадуть. Клуньчину, думаю,
продати, та ялiвку, та яблук пару десяткiв пудiв, то, може, воно i щось
вийшло б... Воно-то i без клуньчини бiда - щось там збереш з поля i де
його ту мiзерiю зложити. А скiльки намучились, поки її злабудали, плечi
облазили, як носила з Бущенщини-крокви, та лати, та балки... Усе то на
плечах моїх..."
- Ой, видно, та баба хоче дiстати по пицi,- зазначує котрийсь там
спередi, з намагою повертаючи назад голову.
- Чи вам, тiтко, часом. Бог дасть, не зацiпить? - додає iнший.
- Ага!.. Зацiпить,- було її останнiм протестом. До пiвночi чекала i
рюмсала собi пiд нiс, але зовсiм мовчки. А вписали її на пiвдесятину десь
уже в серединi списку, чого вона й не знала, але додому вона не йшла, все
не вiрила. А що як вiзьмуть та одурять "дурну бабу". Нi, вона вже краще
постоїть, та помокне, та припильнує.
Вертаючись геть по пiвночi пiд дощем додому, Матвiй нiс зi собою
невеселi думи. Земля-то земля, а от де його тих грошей дiстати. I як вiн
усе то сам подолає. А тут ще й працi стiльки - i старої, i нової, i все її
прибуває та прибуває. Коли б мав хоч порядного помiчника дома, а то ж усе
таке от.... Сам i за плугом, i за бороною, i конi впорай, i води
принеси... Нi, нi. Невеселi думи нiс Матвiй зi собою, вертаючись тiєї
темної ночi до свого хутора.
Щосереди у малому мiстечку Мизочi, що сiм верстов вiд Дерманя
вiддалене, ярмарок. Другого дня i була якраз середа. Сльотило i шугав
вiтер. Але дорогою до Мизоча з самого рання тягнулась валка возiв. Хто
везе веприка, хто вiвцi, де в кого ялiвка за возом тягнеться, їхали, їхали
i їхали. I все це мало пiти на викуп Застав'я, усе то мав бути завдаток,
хоча нiхто ще нiчого не знав путнього, чи буде з тiєї купiвлi що, чи не
буде. По-перше - нема ще нiчого певного вiд пана, по-друге, чи тих пара
сотень десятин вистачить на стiльки люду. Доведеться декого зi спискiв
скреслити, декому норму скоротити. Та люди на це не зважають.
Але Матвiй ще не їхав на ярмарок. Вiн же мусить знов до двора на збори
тiпати. Треба ж до того пана добратися, треба ж чогось певного та ясного
добитися. Коли вже упрягея уi плуг, то вези.
Ще зовсiм рано, а бiля ганку покоїв товпляться люди. Така зборня - хоч
куди. i говорять, i регочуть. Про се i про те мiркують, а головне, як i де
грошей дiстати. "То, трасця матерi, казали: впишися, Семене, пайщиком до
банку та впишися. Нi, рiзал-ма' - не послухав. А тепер дулю, не позичку,
дiстанеш",- мiркує не один дядько.
А все-таки той банк єдиною надiєю села. Шкода, що має його тiльки
"панська" часть, який не є, а є, "казьонцi" i такого не мають. Зате у них
там "трахтир" он який пишається. I взагалi тi казьонцi господарi, що з
клоччя батiг, сама тобi голота, розважають "панськi".
Тут також ще одна справа виникла, якої учора не примiтили. Хтось подав
думку, чи варто пускати до купiвлi "казьонцiв". Двiр, мовляв, належить до
"панської" частини, то й викупити його мають "свої". Тамтi мають
монастирську землю, нехай ждуть на неї та Богу моляться.
Ця думка припала до вподоби сливе всiм "панщизнянам". i знову крики, i
знову колотнеча.
- Та воно дiйсно не пустимо їх. i своїх досить,- гукає котрийсь.
- А правда! Скiльки "наших" не дiстало, а тi, диви, загарбали он цiлi
лани.
- А що то там за такi свої i не свої? Усi ми люди i всi жити хочемо!
- То i жий собi на здоров'я, а до нас не лiзь...
- Диви, як його розпирає!
I галас розростається та розростається. На цей раз уже не баби, а
чоловiки. I коли зайшло геть далеко, тодi "казьонцi" заявили, що, коли вже
на те пiшло, то тiєї землi не тi, не тi не куплять. Пановi, мовляв, усе
одно хто її купить, але "казьонцi" можуть таку цiну нагнати, що хiба сам
чорт її докупиться.
I тодi Матвiй знов мусiв умiшатися.
- Що це ви, люди добрi, мотилицю дiстали чи кат зна що... Вiн пропонує
подiлитися. Отой клин, що входить до "казьонної" частини - "казьонцям",
решта "панським". Нi. Не согласни. Це буде кривда. "Казьонцi" дiстануть
самi суглинки та мочарi.
- Диви! - кричать "панськi",- йому, одному й другому, ще й вибирати
заманулося. Прошу! Зводьте, мовляв, найкращий шматочок, де вам захочеться.
Ха-ха-ха! Лихо їх матерi.
- Но, но, люди,- озвався Мартин.- Язик язиком, а дiло дiлом. Цiну
нагнати кожний дурень потрапить. Хочете прийти до згоди - купите, не
хочете - не купите. Не буде тут нiкому кривди, коли згодитесь, як каже
Матвiй.
- Ага! Хитрий ти! Собi бiльше хочеться! - бурчить котрийсь. А вголос
додавалось:
- Нi, люди! Коли ми не будемо мати таке ж право, як i всi - не бувать
купiвлi! Чи не правду кажу?
- Правду! Правду!
- Щоб тебе з такою правдою та чорти в пеклi привiтали. Минув день, а до
згоди не прийшло. Та й про землю нiчого певного. Матвiй з Харитоном усе
ходять та ходять до двора, а пана оконома все нема та й нема. Усе село в
напруженнi. Балачки тiльки про землю, сварня не вгаває. Де тiльки
зберуться, де пара тих i тих, одразу горлають.
- Ех, людоньки, людоньки! - каже старий Северин Задорожний.- Що тут
сваритися. Ваша бiда - наша бiда. Земля дар Божий - хто оре, то й має.
- То, дiду, за ваших часiв так думали. Тодi давали - не брали, а тепер
не дають - то беруть.
- Е,- махнув дiд рукою.- Вузький стає свiт.
- Що вузький, то вузький...
- Як помремо - усiм стане широким,- мудрує дiд. Матвiйова Настя
все-таки по-сбоєму радiла. Як-не-як, а сiм десятин - поле! Господинею
буде. Дiтворi хлiб забезпечений. Тяжко то воно тяжко, але коли мужиковi
легко...
Та коли вертався "вiн", та коли виглядав, мов з хреста знятий, то руки
знов опускалися. Чи потягне вiн сам оте тягло? Один Бог знає...
- Ну, як там Володькове око? - питає Матвiй. О, хто тепер про такi
дрiбницi, як те око, думає.
- Та нiчого. Вже либає,- каже Настя.
Матвiй перев'язав наяово, сам робив, сам оглянув. Видно, що гоїться. Це
йому дещо полегшу дає.
А другого райку знов до села палкує. Погода зовсiм розсльотилася.
Грязюка, що в постолах не вилiзеш, а тут того чобота шкода. I так на всяку
всячину того гроша потрiбно.
Бiля банку знов повно люду. Знов сварня, знов гармидер. А пана все
нема. Аж пополуднi прийшла вiсть, що "вже є". Народ заворушився. Нiщо їх
тепер не стримає, всi ставлять справу руба, i анi тi, анi тамтi не
поступаються. Хоч ти їм кiл на головi теши. До пана пiшли вже вiд
"панських" i вiд "казьонцiв". Вiд цих перших - Матвiй, вiд других Горбаєць
Микита. Дядькам довелося таки довгонько в передпокою посидiти, бо пан
щойно "приїхали" i "вiдпочивають". По годинах чекання, вийшов нарештi i
пан - живий та веселий хоч тяжкий, а вертливий, як фургало. Очi геть
залило каї шучками, i вiн ними либає, мов жаба.
Не почав одразу про купiвлю, а з iншого. Вiн же добi знає дядька
Матвiя, не раз проїжджав повз його хутiр.
- Ну, як там у вас? Чи не скучно на безлюддi? - птає.- Чи не страшно?
- Е, пане. У нас нiколи скучати. А страшно лиш тодi, нема чого в рот
уложити...
Гуторили i гуторили i нарештi й до "землi" добралися.
- Ну, як там нащот того Застав'я?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142