Мати
сказала виразно, що бiльше латати їх не буде.
А до того й погода змiнилася. Взагалi ця весна була мокрою, але ось
перед Зеленими святами засльотило на цiлi два тижнi. Не було дня, щоб
Володько так не накис у полi при худобi, що пiсля того йому було не до
лiсу. Але i в цих сльотах була якась приваба. Всi озера повнi води, вся
рослиннiсть яскраво-зелена. Пiвсонний спокiй заповняв, здавалось, усе
повiтря. Вечорами молодь сходиться до хати Ониська, що живе в батрацькому
будинку, Максим Стратонiв бере свою скрипку, Нестор Ониськiв бубенце,
Василь Матвiїв гармонiйку, миттю прибiгають босi й захеканi три Ганни -
Тарасова, Миколина й Кузьмина, за ними гналися iншi i танець починався.
Максим дуже зручно нарiзував польочку "Свинi в рiпi, свинi в рiпi, ой,
годино моя", а дiвчатка дрiбненько точились довкруги своїми босими, в
"калошах" з грязюки, ногами, i було шумно, i весело, прибiгали i з села,
напихалось дiтвори, стирчав тут i Володько, i це тривало геть за пiвнiч, а
потiм усi розходились зi спiвами i свистами, незважаючи на нiяку погоду.
Володько весь перейнявся новою думкою: конче захотiлося й собi грати на
скрипцi. Але як, але де, але на чому? Думав i думав, де б його тих грошей
роздобути, бо просити в батька чи матерi, та ще й на скрипку, коли вiн
зовсiм без штанiв, було б найбiльшим зухвальством, чого вiн навiть i не
думав робити. Грошi мусить самий роздобути, мусить їх знайти на дорозi,
мають упасти з неба, але мусить їх мати. Пробував кiлька яєць продати,
думав iти до мiста на службу, пригадав i жида-онучника, що часто проїжджає
дорогою i на все село горлає; "Онуч-онуууч! Онуч-онуууч!" - на що бiжать
стрiмголов жiнки i дiти, несуть ганчiр'я, а дiстають голки, шпильки,
олов'янi перстенi, скляне намисто, Дрiбненькi, як квасоля, рiзнобарвнi
цукорки, сухi рiжки. Весь той крам дуже сумнiвної якостi, хоча його
власник божиться i клянеться,- от хай вiн до шабасу не доживе, хай не
побачить своїх дiтей, коли це не найкращий товар у свiтi, i що вiн за те
дiстає? Ганчiр'я! Зовсiм нiчого не варто, непотрiбне ганчiр'я, яке вiн
отам далi викине до рову.
- Таке б ми тобi й повiрили.
- Не вiрите? От хай менi обсохнуть руки, коли кажу неправду!
- Скiльки то треба було б тих рук, щоб за кожним разом обсихали.
- Та вiн же має на думцi, щоб обсохли, коли вiн їх помиє...
- А! Хiба так.
Володько рiшив збирати i собi ганчiр'я - по ямах, по смiтниках, по
горищах i все те продати не за олов'янi перстенi, а за чистi грошi.
Назбирав купу, а коли понiс продати, проклятущий ганчiрник не хоче навiть
дивитись. За грошi? | Хто .за це дасть тобi грошi? Бери он двi голки, одну
шпильку i шiсть квасолин цукеркiв. Не хоч? Будь здоровий! Немає часу з
таким бавитись.
Остання Володькова надiя зникла остаточно. Назбирати грошей на скрипку
даремно й думати, а до того Максим йому сказав, що скрипка коштує найменше
три карбованцi...
Тодi вiн рiшив самий зробити собi скрипку, зрештою, це й не так тяжко.
Приглянувся добре до Максимової, витесав денце, дiстав мiцних ниток,
навощив їх порядно воском, натягнув на денце, пiдпер кобилкою - i скрипка
готова. Смичка зробив з кiнської волосини, натягнутої на каблучку, i натер
його живицею iз соснових дощок.
Скрипка вийшла значно гiршою, нiж Максимова, але вона все-таки грає i
Володько вдоволений. I все, що на нiй вигравав, брав умовно, збоку можна б
подумати, що все то те саме i воно нiчого не варте, та Володько має не
лише розум, але й уяву, а до того вiн став дуже корисним своїй дiточiй
громадi, що хоче також танцювати. Христинка, Хведорка, Улянка, Ганнуся
збирались старанно на ганку маказину, Володько брав свою скрипку, нiмий
бляху овальну, що на нiй "Государственное страховое общество" вибито,|
виходила сильна музика, а дiвчатка брались попiд руки i точились
дрiбненько зовсiм так, як тi там в Ониська. Гiрше, коли хто з дорослих
навинеться. Тодi та "зграя" безжалiсно розганялась, бо нiмий, мовляв, так
сильно бив у свою бляху, що iншим "вуха трiскали", що дуже дивувало не
лише нiмого, але й усе чесне товариство.
Життя йшло тверде. Багато працi, небагато харчiв. Декому їх зовсiм не
хватало i їли, що трапилось. Усi чекали новий урожай.
Нарiки на Матвiя не вгавали, нiхто його не любив, нiхто не водив з ним
дружби, хiба iнодi Стратон прийде щось радитись, зрештою, i сам Матвiй не
дуже квапився з кимсось дружити, був завжди сам iз собою, а тепер де його
вiльного часу взяти, коли навiть свята не було, не ходилосьдо церкви,
зрiдка коли їздилось до мiста i то лише тодi, коли конче було необхiдно.
Матвiй усе терпiв, як мiг, мав на все свою думку. Бог не обидив його
волею, мав її справдi сталеву i не мiг нарiкати, щоб коли найшла на нього
яка зневiра.
Та одного разу i його терпець урвався. Замiняв вiн ото той город з
Титком i разом з тим набрав на свою голову безлiч зайвих клопотiв. За
панських часiв через город навпростець iшла широка дорога до водопою.
Дорога та забирала дуже багато найкращого поля, а до того, по обох її
боках, худоба геть усе чисто витоптувала й вибивала, так що з тiєї
десятини мало що лишалося. Пановi це не дуже шкодило, бо в нього досить
поля, але зовсiм iнша рiч селяниновi. I тому, коли краяли городи, всi
одноголосно рiшили пустити дорогу боком, дебрею, уздовж сусiдньої межi, а
що там не зовсiм для цього зручне мiсце, було домовлено, що всi прийдуть i
толокою скопають нерiвнi мiсця, щоб зробити дорогу придатною для вжитку.
Так було ухвалено, але iнакше сталося, коли город дiстався Матвiєвi.
Про змiну дороги перестали й говорити. Копати нiхто й не думав. Тодi
Матвiй самий дещо скопав пригiрки i пустив дорогу за планом. Але його
спiвгромадяни заявили, що вони тудою не пiдуть i не поїдуть, а будуть
користати старою дорогою.
Але стару дорогу Матвiй старанно зорав i засiяв її викою. Не сподiвався
там першого року якогось урожаю, але земля не смiє лежати дарма. Думав, що
це змусить його спiвгромадян виконати свою постанову. Одначе помилився.
Коли на городi нiкого не було з його родини, бо будувався вiн не тут, а на
полi, люди ходили i їздили просто через поле, через рiллю, по засiву.
Матвiй поставив вiху. I це не вплинуло... Матвiй не знав, що з тим робити,
судитися не хотiв, а битися з усiма також не випадало.
Та одного разу - був душний, лiтнiй ранок - Матвiй працює з рискалем i
ломом бiля свого городу, рiвняє рештки з якоїсь корчми, що колись тут
стояла, працює з усiєю вирвою, пiт ллється з нього цюрком, одiння мокре до
рубчика... I бачить: Кузьма Запорука - повiльний i впертий дядько - веде
свої мишатi коники через поле i не звертає на Матвiя нiякої уваги. Матвiй
це бачить, його бере злiсть, розiгнув спину, оперся на рискаль i чекає.
Кузьма їде верхи поволi й байдуже далi, i коли доїжджає ближче, Матвiй
кладе на бiк рискаля, переходить дорогу i спокiйно каже:
- Що тобi, Кузьмо, вже не видно, де дорога, що ти менi через засiв
ведеш?
- Дорога має бути де була! - бундючне заявляє Кузьма.
- Але ж ти сам ухвалював, що дорога має йти долом. Що ж ти не
по-людськи робиш. Вернися назад. Ти ж не дитина, а господар... Знаєш же,
що й до чого.
Кузьма мовчки намагається їхати далi.
- Вернись, кажу! - твердiше каже Матвiй.
- Не вернуся! Дорога має бути сюдою, це всi люди кажуть! - говорить
Кузьма.
- Не вводь мене, чуєш, у злiсть, краще вернись i їдь кудою належиться.
Кузьма сидить охляп верхи i все-таки намагається їхати далi. Матвiй
хватає коня за оброть i рiзким рухом повертає його назад.
- Пусти повiд! - кричить Кузьма.
- Вернись - пущу!
- Не вернусь!
Матвiй рiзко шарпнув коня за оброть, кiнь сiпнувся назад,. Кузьма миттю
зiскочив на землю, схопив рискаля, що, лежав побiч, i шелестнув Матвiя по
головi. З Матвiєвого чола одразу закапала кров. Цього було досить. Матвiй,
мов роздратований слон, пускає коня, зводиться на весь свiй, зрiст i
кидається на Кузьму. Дике i рiзуче - "гвалт, рятуйте!" - рознеслося
довкруги. Недалеко працювала Настя, почула це i прибiгла. Прибiгло на
гшвалт i ще кiлька чоловiкiв i жiнок. А Матвiй бив. Звалив Кузьму на рiллю
i бив його кулаками, мiсив чобiтьми, гатив по чому попало, ах поки той не
замовк.
Люди кинулись було їх розбороняти, але вже не було потреби. Кузьма весь
у кровi лежав, а Матвiй - страшний i великий, з обличчям, залитим кров'ю,
з рискалем у руках,стояв проти всiх i кричав:
- Гади! Нелюди! Вам не хлiба, а каменю в животи! Я вам, чортова голото,
добра бажав, а ви ось як! Шпана чортова! Собача зграя! Тiчка паскудна -
геть! Геть з очей! Розiб'ю! - i вiн кинувся на юрбу.
Усi сипнулись врозтiч.
- Розiб'ю! У гроб ужену! - ревiв дико Матвiй i гнався за ким попало.
- Матвiю! Та втихомирся! Глянь он на свою сорочку! - гукала Настя i
намагалася його зупинити.
Матвiєва сорочка була дiйсно у кровi, вiн зупинився, тернув брудною
долонею по чолi, розвiв ще бiльше кров, пiсля трiпнув рукою, нiби хотiв
усе то струснути, i нагадував дикого, роздратованого звiра. Настя швидко з
себе хвартушка зiрвала i подала йому.
- На! Хоч обiтрись! Дивись, на що ти подiбний! Матвiй узяв хвартушка i
байдуже витирав обличчя. Вiн весь тремтiв, очi його дико бiгали, ще нiхто
не бачив його таким. Потовчений Кузьма лежав на землi i стогнав, конi його
паслись збоку у вiвсi.
- Ууу, будьте ви проклятi - таке гаддя, коли б був знав, що з такою
халєрою прийдеться дiло мати - краще б їм чуму, нiж землю, виходив!
- Чекайте,казав вiн сам до себе i лють його швидко, мов буревiй,
минала.- Тепер я з вами поговорю iнакше, їм тiльки попусти - на голову
вилiзуть, чортове хам'я!
I дiйсно, з того часу все пiшло по-iншому. Дорога раз назавжди пiшла
долом. Заповiв, щоб усi прийшли її рiвняти, i всi прийшли. Не з'явився
лише Титко Коган. Матвiй самий зайшов до його хати - не було дома.
- Де, Параско, Титко? - питає Матвiй Титкову жiнку.
- Де? Та ж нiде! У полi! У нас праця!
- Чув вiн, що сьогоднi треба йти до дороги?
- Але ж у нас...
- Цить! Не питаю! Зараз менi за лопату i марш копати! А за ним я сам
пiду!
I дiйсно пiшов. Тит орав. Побачив Матвiя здалека й зупинився. Матвiй
пiдiйшов. У руцi пужално.
- Казав тобi, Титку, Стратон iти сьогоднi до дороги?
- Не казав... Я встав раненько...
- Не бреши! Казав! Рiзун в твою-ма, хоч, щоб розбив на твоїй головi оце
пужално до цурупалка? Уже забув, як плакав? Щоб менi зараз був там!
З цим Матвiй повернувся i пiшов. Iде полем i розважає:
- З таким народом по-iншому не вийде! Якась тупота! Якась мертвячина!
Що вб'єш, те в'їдеш!
Боротьба мiж Матвiєм i рештою товариства з явної перейшла в таємну.
Його боялися. Уже не чути отих побожних побажань, але очi всiх горять
по-вовчому. Кожне, видно, лише шукало приключки, щоб помститися.
Матвiй, проте, не думав уступати з поля бою, не з такого тiста
злiплений. Не кричав, не бешкетував бiльше, але й нiчого нiде не спускав.
I це всi вiдчули. I стало спокiйнiше.
Але не для Матвiя. Ледве втихомирив свою громаду, як он село почало
капризити. Там, як i казав колись Деберний, люди не дуже ласкаво прийняли
до себе нових спiвгромадян. Нарiканням не було кiнця i вони все множились
i множились.
- Понаходили якiсь зайди, забрали нашу землю... Тепер до них не
пiдступиш, нi поговориш. Геть з ними. Не дозволимо їм їздити нашими
дорогами, не пустимо до церкви.
Матвiй казав до своїх:
- Мовчiть i працюйте! Покажiть їм, що ви розумнiшi... Найбiльшим
ворогом дерманцiв зробився Мельник Павло, кажуть, злодiй в минулому, на
Сибiрi був i недавно вернувся. Крутий i жорстокий чоловiк, людину, кажуть,
убиває, як муху. Так i звали - Каторжний-Мельник. I незлюбив вiн
дерманцiв, що тi "багатiї", що набрали "через губу". Десь вiн там у тому
Сибiрi всiляких дуже дивних думок набрався i все на багатих псячив.
Хома Ет-Тоє поїхав з бочкою по воду, пiдгорою зустрiв його Мельник iз
сокирою i порубав тому колеса. Вернувся Ет-Тоє i плаче:
- Я, каже, собi їду, виходить той злодюга, присiкався i бах-бах по
колесах. Не подарую! До суду!
- Чекай,каже Матвiй, - до суду! Тепер колеса, далi вiкна, а там i до
червоного пiвня дiйде. Краще зробiм ми от що: бачите, яка у них там
криниця? Срам, не криниця! Калабаня в багнi - нi пiдiйти, нi пiд'їхати,
вiк живуть, а криницi порядної не зроблять. А ми давайте от що: зберiмося
всi отак, громадою, набиймо каменю i змуруймо їм криницю. Як належиться. З
цебринами, з риштоком.
Титко, а за ним ще дехто пiдняли голос:
- Так, нiби у нас своєї роботи не хватало. Їди i їм ще криницю роби.
- Не їм, а собi! Не повiдлiтають руки, коли пiвдня попрацюєш для
громади. Я ось пiду до старости перебалакати, а там усi вiзьмемось до
криницi.
I Матвiй подався до старости. Хитрий, невеличкий iз широкою лисиною
чоловiчок. Дуже примеленний, любить чарчину i куму Прiську. Хатина
старосвiтська в зруб, троє вiконець, присiла до землi, як квочка. Матвiй
увiйшов i лобом у сволок дiстав. Привiталися, i Матвiй почав, - так i,
так, мовляв, я от до вас за дiлом, маємо непорозумiння, вашi люди не дають
нам води, воно пiсля ми будемо свою воду мати, але поки те та iнше, чи не
слiд би якось того... По-людському та по-Божому...
I Матвiй подiлився зi старостою своїми намiрами.
Еее! - заспiвав високим тоном, пiднявши вгору вказiвного пальця,
староста.- Цим ви наших мужикiв не купите.
- Як то не купите? Ми i не думаємо їх купувати, але...
- Але чекайте, дядьку Матвiю,- перебив староста.- Я про вас чув i знаю,
але в нас уже здавна-давен так водиться, що люди нашi не люблять того, що
них якiсь новi порядки заводить. Добре, не добре, а не люблять. От не
люблять i вже. I людей розумних нашi люди не люблять... Чекайте, чекайте.
Я ще не доказав... Нашi люди люблять отако собi... Як сказати... I щоб
розумний нiби, i не розумний, а найкраще отакий мiрний, середнiй, лагiдний
та щирий... От як воно. I раджу я вам от що, коли хочете-наших людей
позискати: зберiться одного разу отако гуртом та прийдiть до нас на
сходку, та як слiд привiтайтеся, тому руку подай, тому слiвце добре,
iншого за полу i:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142