.. їм, здається, було
шкода, що тут так мало речей i нема чого розкидати, обдивлятися, забирати
з собою. Жiночi старомоднi спiдницi, комбiне й чепцi не могли їх
вдовольнити, i, вернувшись до кiмнати пана Рони з порожнiми руками, вони
уважно заявили;
- Нам донесено, що маєте склад зброї.
Тут настала черга зомлiти самому Ронi, але вiн мужчина. Вiн вже встиг
прикрити свою наготу й набратися духу. Вiн рiшуче протестує проти такого
поводження з ним органiв безпеки й судовою дорогою буде шукати
справедливостi...
Органи безпеки сказали, що вiн може це робити, вибачились, взяли з
собою купу невiдомих їм паперiв (недописанi Роновi п'єси) i вiдiйшли.
Раненько пан Рона побiг у села, але вже нiкого не застав. Не мав кому
навiть поскаржитись. Потiм найняв пiдводу й швидко поїхав до староства.
На "лубенськiй рогачцi" в рiзних келiях сидiли тилявецькi хлопцi.
Деякий час не знали за що. Їх виводили, питали: де були тодi й тодi? Що
робили? Хто їх бачив? Чi не знають Йона Пацюка, Кiндрата Сливюка?..
Володька брали окремо... Вiн мусить признатись... Так, так... Мусить,
признатись. Але в чому? О, вiн сам знає... Де вiн був тiєї ночi? Дома?
Напевно, нi... За угорським заступом вбито жандарма... Вiн цього не знає?
Нi? Нiяк не знає? А хто знає? Де Йон Пацюк? Не бачив його? А хто бачив? Не
був з ним у спiлцi? Питання, питання, питання. Безконечна черга питань.
Все тяжчi, болючi, а вiдповiдi на них нема. Де вiдповiдь? Володько може
собi передумувати, має час. А вони все-таки, тi вiдповiдi, десь лежать.
Пiд землею, на землi, у душах, у природi. Бог також їх знає всi до
одної... О! Як приємно було б вiдповiсти, сказати собi щиру, добру, голу
правду в вiчi... Не боячись її наслiдкiв... Не оминаючи найменшого
питання... Не завиваючи його в нiяку вату... Бо чому ж так є? Чому вони
себе вбивають? Закони, заповiдi, добрi люди кажуть: не вбий! Не вбий
людини, й кiнець! Не можна з цим сперечатися. Так є. Правда. Не вбий, не
сотвори прелюби, не кради, не бажай злого своєму ближньому, не вiднiмай
вiд нього його добра, його землi, його мови... Не ображай його матерi. Не
муч його дiтей... Господи! - скiльки заповiдей i скiльки треба скрижалiв,
щоб їх списати! Але заповiдi пишуть, щоб їх топтати, щоб над ними кпитися,
щоб навмисне робити навпаки й сердитись пiсля, що ростуть злочини, що
треба тюрму, жандарма... Радiсть i щастя тим, що вмiють тримати за горло
собi подiбного, а все iнше тим, що горло своє спасають i кажуть, що воно
їх болить... О, свiте! свiте!
Але за тиждень всi тилявчани знов були дома. Всi питання лишились
висiти в повiтрi й нi один мудрець не дав вiдповiдi. Мовчав Володько,
мовчав Кiндрат, мовчав Антiн, мовчав Сергiй... Тараско, i той на цей раз
мовчав, хоч як любив говорити. Вiн би так хотiв говорити. Випити чарку,
говорити, захлинатися словами, судити свiт, людей, царiв i королiв. Але на
цей раз вiн мовчав, дивився, клiпав очима, розводив руками, шморгав носом.
За той час Тилявка трошки змiнилась. Змiнився староста. У село прийшла
сотня пограничникiв. Приїздив кiлька разiв "вуйт". Вiн кричав, тряс
кулаками, погрожував. У селi не стало Трохимового Кiндрата та ще кiлькох.
На вулицях у всiх кiнцях щовечора стояла варта.
Тараско вернувся на своє подвiр'я веселий, щасливий. Перше, що зробив -
пiслав до Габеля свою Калинку. Тепер вiн заговорить. Так. Царя з його
стiни зняли - не побоялися. Нiчого. Своїх товаришiв горне в широкi, щирi
обiйми. Ходiть! Пийте! Їжте! Знайте, що з вами чоловiк, муж, герой. Биймо
лихом об землю, плюймо на нього.
- Сьогоднi тiльки згадав свою молодiсть... - кричав вiн, взявшись у
боки.- Жiнко! В танець!
Третю жiнку загнав - все танцював, все присядом iшов через життя.
П'ятнадцять зродив дiтей. Правда! Ось вони всi - живi, здоровi, тут, там у
мiстi, в капелюхах... А-а!.. I вiн тупав пристрасно куцими ногами, тряс
кудлатою головою, жмурив маленькi, блискучi очi, плескав у долонi... Поля
йому! Мiсця! Танцює герой, мученик... Поля йому!..
Цiлу нiч у Тарасковiй хатi повно гульнi та спiву. Сходились сусiди,
дивились, смiялись, випивали за нього, за жiнку, за дiтей i за гостей.
Знайшлося на всiх i за всiх. На вулицi ходила варта, а вiн гуляв.
Незаборонять же йому молитися й гуляти...
На другий день на сiльському майданi, нiби нiчого не було, бiгають
спiтнiлi "прометеївцi", б'ють мокрого м'яча, що весь час падає їм у рiчку.
Крики, смiх, вигуки глядачiв, що йшли випадково дорогою й зупинилися...
Мiж ними й вояки "Ков-у"[26] в своїх округлих, з чорним обводом кашкетах
та широких, незграбних чоботях. Вони дивляться на гравцiв, смiються,
вигукують... Їм казали, що то бандити, злодiї, гайдамаки, але ось вони
дивляться на тих веселих бандитiв, що з таким завзяттям "кують" один
другому ноги, падають, кричать, встають i, бiль не бiль,- бiжать за
м'ячем... Дивляться, i їм в голову не приходить порiвняння з бандитами.
Сонце тимчасом заходить на своє мiсце, з полiв женуть худобу, мукають
корови, спiвають босоногi пастушки з бiлими торбинками при боцi... З гори
їдуть вози з бочками по воду, йдуть молодицi з вiдрами на коромислi,
весело вiтаються, гомонять дзвiнкi жiночi голоси, бряжчать вiдра.
Перед заходом сонця на грищi натовпи людей. Дiвчата стоять гуртами...
Вип'ятi, мiцнi груди, пiдтиканi спiдницi, загорiлi, твердi литки... Раз у
раз заходяться реготом. Он бiжить дебелий Кiндрат, що таки не видержав i
"вступив"..! Вiн ще не має "буцiв", нi "трусикiв", а скинув куртаха,
закачав рукави i в своїх тяжких чоботях гасає по грищi. Ось вiн женеться
за м'ячем. Йому назустрiч другий гравець, що намагається вирвати м'яча.
Кiндрат з розгону спотикається й стрiмголов "вкривається" ногами.
"Ха-ха-ха!" - розкочується по долинi...
Мiж дiвчатами також Наталка. Вона зiйшла з гори, присiла на колодi,
зложила руки на грудях i дивиться. Вона вже майже здорова, її великi, карi
очi горять, нiби агати, а на устах смiх.
Свисток. Дружини зупиняють гру. Вибивають славу, й гарячi, зi зрошеними
потом очами гравцi збираються над рiчкою бiля колод. Їх пружнi, молодi
тiла виграють, їм мало того руху. Ось Юхим вийняв свою губну гармонiю,
обняв її обома широкими долонями, приложив до уст i заграв веселої. Хлопцi
беруть дiвчат, i їх спiдницi мають у повiтрi. М'яка земля гнеться пiд
ногами, що вибивають танець... Гарячi, червонi обличчя смiються, миготять,
пашать. Володько взяв Наталку. Пiшла.
- Це вперше пiсля хвороби,- сказала.
Вiн нiс її обережно навколо; в очах пролiтали постатi, барви, усмiшки.
Ще вчора був у тюрмi, а сьогоднi ось знов свої люди, луг, рiчка, сади...
Широке небо й велика любов...
Вечiр швидко спадав на землю. Ясне, чисте небо вкривалось зорями. На
землю впала чиста, прозора роса...
Село жило. Сто, двiстi, триста чи скiльки рокiв стояли на тому мiсцi
купою хати й звались Тилявка, але цього, що тепер, вони не бачили.
Вiйсько, полiцiя, ревiзiї, арешти... Люди приходять, люди вiдходять.
Матвiй будує вперто хату. Василь перевозиться. Рух, рух, рух. Володько
бiгає й тут i там, а одночасно уривками пише. Вiн купив недавно кiлька
десяткiв аркушiв чистого паперу. Згортає у зшиток i надписує;
"Щоденник-хронiка". Котре число? Останнi двоє чисел на сiрому паперi
зiстались у дефензивi. Перерва. Першого травня в п'ятницю: ...(виривки)
"бо цю землю люблю. Не можу, дивитись на свiт байдуже. Хай знають
майбутнi, що ми жили, що я жив, що мiй батько жив. Предки лишили в землi
костi. Я хочу лишити списаний папiр. Можливо, хтось прочитає...
(небезпечнi мiсця)... Всього сказати не можу, бо живемо... (знов
небезпечнi слова). Крапки. Тi крапки хай наводять кожного на думку. Тi
порожнi мiсця хай кажуть, що в нас є думки, що їх не можна висловити
тепер. Хай вiдгадають їх колись. У дужках завважу, що я цiлий день помагав
бiля хати. Вечором тренували... А ще вечором у Наталки. Я її кохаю..."
А за три днi писав: "З травня. Недiля. Пан Глiб уперше "святкував"
конституцiю. Йшов зi шкiльними дiтьми до церкви. Мав обв'язану шию й
виглядав на хворого. Кожна дитина вперше несла державний паперовий
прапорчик. У церквi були самi дiти й пан Глiб. Вечором тренiнг. Менi
пiдбили знов ногу. Все-таки був у Наталки... Я її кохаю...".
На другий день нотував: "У нашому селi не переведено шкiльного
плебiсциту. Я не мав часу, iншi не догадались. Але ось продовжили на
пiвмiсяця термiн. Менi заслали нашвидко декларацiї. Я був у п. Глiба. Вiн
дав менi список шкiльних дiтей, але просив: ради Бога! Не кажiть нiкому. У
його кiмнатi зник зi стiни Шевченко. Зiстались тiльки двi листiвки -
Мiцкевича й Толстого в довгiй сорочцi без взуття. Я роздiлив декларацiї
наполовину - собi й Сергiєвi. Потiм ходив з хати до хати. Ось розмова з
Кузьмою Музичуком (довго i вперто пояснюю закони).- I це треба пiдписати?
- питає.- Так.- I йти до волостi? - знов питає.- Так.- I щоб вуйт
затвердив? - Так. (Кузьма довго думає й довго чухає бороду).- А хто ще
пiдписав? - Кажу. (Дядько довго розгойдується).- Та... - поволi, уривно
говорить,- воно, коли сказати правду... Понятно... Дiло хороше... Понятно,
що по-своєму воно так... Раз я, примером, українець... значить, по-моєму
мусить бути... Але добре, коли дитина й чужих язикiв навчиться...
Примером, нiмецького, або, скажiм, французького... Када я був на фронтi...
Ми от, примером, стоїмо отак, як сусiдова хата, а ниприятель отак трохи
далi... Рукою подать... Бували перемирiя... У нiмцiв водка, у нас хлiб...
Вони, сукини сини, вилiзуть на окоп i махають руками; камрат! камрат! Гиб
майн брот! А ти як осел... Хоч би одно слово тямив. I бачиш пляшку й не
розумiєш... Аж посля догадалися, та революцiя прийшла...
Тривало пiвгодини. У мене на чолi виступив пiт. Дядько все-таки
пiдписав... Обтер два рази руку и пiдписав".
"Уривок з розмови чорноокого Степана. (Не є членом кооперативу,
неграмотний, п'є в Габеля, курить махорку й б'є жiнку).- Шкода? А на чорта
вона менi? Хай там вчать i по-турецьки. Мене з мужика не згадять!
На його обличчi багато вiкiв неграмотностi. Залiзна тупота. Я все-таки
вирвав його три хрестики на декларацiї. До волостi також пiде. Як всi
пiдуть - пiде... Фу! Втомився! Тридцять сiм декларацiй! Те саме в Сергiя".
"9 i I0 травня. (Пишу одинадцятого). Двi бiди: протокол полiцiї за
декларацiї й "вуйт". На останньому треба зупинитись. Приїхав у суботу...
Жовта, нова бричка, гнiдi, з калаталами, конi. Зупинився в нового
старости.
Цього дня падав дощ i гримiло. Я трохи мав можливiсть вiдпочити. Зайшов
до Левинських i заграв з Романом партiю шахiв. Вiн мене три рази обiграв.
Потiм прибiг десятник... Задиханий.- А я,- каже,- за вами по цiлому селу
ганяю... Вуйт! Вас кличе вуйт!
Йду. Роман каже: вiднеси до читальнi шахи. Я взяв шахи й думаю занести
по дорозi до читальнi. Але читальня закрита. Йду з шахами перед "свiтлi"
вуйтовi очi.
У старости велика, нова хата. Кухня, кiмната... У кухнi смажиться
ковбаса. Входжу до кiмнати. Повно народу. За столом "його величнiсть"
вуйт. Направо й налiво дядьки. На столi бiлi й гнiдi пляшки. Вуйт
червоний, мов мiсяць пiд мороз. Побачив мене... Встав... Насупив брови...
- Володимир Довбенко? - суворо,Пустiть! - Дядьки дали йому дорогу.
Вийшов... Заложив руки за спину, похилився до переду... - То це ти? - А
очi жмуряться, i губи кривляться.- Я! - сказав я й вiдступив,- Бандите! -
хрипливо, п'яно вереснув. Перейшов на московську мову,Як з'являєшся? -
Вирвав вiд мене шахи й вдарив ними в землю.
Це тривало. Я не знав, що робити. Дядьки дивилися п'яними очима...
мовчали... посмiхалися... поважнiли... знов посмiхалися. Вони видавались
менi iдiотами. Я сам. Я тут сам. Навкруги п'янi й iдiоти. Я рванувся
наперед, але мене схопили за руки. Я, мабуть, увесь палав, бо чув, що уста
мої швидко висихають i очi горять. Вуйт мене арештував. Два нашi десятники
посадили мене на лавi бiля мисника. Вуйт ходив по хатi, кричав, тупав,
йому дослiвно бризкала слина. Я сидiв на лавi й з-пiд лоба дивився. Груди
мої швидко пiднiмалися. Я задихався вiд лютi й образи.
Потiм вуйт роздумав.
- Пустiть його! Тут для нього повiстка. На! Маєш заплатити тридцять
злотих...
Дав менi "наказ платничий" з суду за золото. Для цього вiн мене
викликав, але забувся. Мене пустили. Iдiоти, що дивились на мене, зiтхнули
вiльнiше. Вони були переляканi й здивованi. Я вийшов до кухнi й випадково
поглянув на стiл. Там стояла тарiлка ковбаси й трохи далi лежала свiжа
пошта. По звичцi сягнув по неї. О! Далi писати тяжко... Там був журнал, до
якого перед мiсяцями я вислав листа. Розгорнув... Володимир Довбенко. Це
написано друкованими лiтерами в двох мiсцях товстим, чорним шрифтом.
Журнал менi не належить. Вiн належить нашому молодому священиковi, але я
забрав його й стрiмголов побiг. Менi хотiлося скорше зникнути... Трохи
далi вiд вуйта, вiд iдiотiв. Десь заховатися й... Признаюсь. На очах моїх
тремтiли справжнi сльози. Хай мене Бог скарає, коли кажу неправду: я вже
не пам'ятаю, коли плакав, але тепер не видержав.
Потiм я перегортав журнал. Стара, зi свiтової вiйни картина. Нiмцi
вперше пускають трiйливi гази. А пiд нею стаття. На другiй сторiнцi
заставка й пiд нею моє iм'я. Кому б це показати? Батьковi, чи матерi, чи
братовi, чи сестрi? Їм всiм не скаже це нiчого. Це стверджую: я сам! А
все-таки дуже тут самотнiй. У руках моїх моя новела й наказ заплатити
тридцять злотих... До всього новий протокол i за ним нова кара... Треба
знайти слова, щоб сказати це батьковi. А все-таки... Я щасливий... О Боже,
як дякую тобi, що я борюсь. Я побiг через сад до копанки стежкою,
перестрибнув два рази, туди й назад, через зарослу травою борозну, схватив
галузку яблунi й кiлька разiв поцiлував. Вуйта забув зовсiм.
Цiлу ту нiч я не мiг заснути.
День другий. Десятого. Дуже гарний, соняшний ранок i дуже поганi подiї.
Вуйт зiбрав "сход". Йому прийшла в голову фантазiя закрити наш кооператив
i читальню. Для того змушував людей пiдписувати "приговор", що вони не
бажають мати в селi такої установи. Пан Рона звернув йому увагу, що це не
залежить вiд пiдписiв, а вiд суду.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142