Вiн нiколи не чує себе малим, сiльським хлопчиною у подертих штанцятах.
Нi. Нi. Хто б так подумав, жорстоко помилився б. Вiн чує себе володарем
цього всього.
Гур! Гур-гур! Земля на сотнi кiлометрiв тремтить вiд говору сталевих
потвор. Цi згуки, мов музика, лоскочуть його неусвiдомлене ядро душi.
I мало було "оцього навкруги". Це до огиди мало. "Руская победоносная
армiя", перед якою ще недавно схиляв у пошанi чоло, стала так знайомою,
сiрою i навiть не "грандiозною", як стара обридла кiмната. Хотiлося
пiзнати далi туди "за фронт". Хто там? Уявляв собi "тамтих" воякiв,
старшин. Уявляв собi їх одяги, їх обличчя. Хотiв знати, чи i вони вмiють
так само думати, бути такими великими й блискучими "офiцерами" з такими
чортячо-гордими виразами, як "нашi". Бачив речi тих воякiв i кожну з них
оглядав, як надзвичайну дивовижу. "Не така, як у наших". Може, лiпша, а
може, гiрша. Спочатку була безперечно гiрша. "Наша" лiпша. Пiсля вкрався
сумнiв. I разом з тим сумнiвом зменшилась сила, велич, вартiсть "свого".
Бачив полоненого. Це вбога, чорна, вихоплена з огню на цей бiк, людська
комердяка. Дивився на неї без страху, без спiвчуття - з погордою. Не було
на нiй нi порядної "шинелi", нi чобiт. Черевики з обмотками, якась
каптурка на головi.
Iнодi хотiв уявити собi тих у черевиках з обмотками, у смiшних
каптуриках людей при зброї, як вони ходять у себе, як говорять, їздять
автами.
О, тодi вони, напевно, не такi вбогi. Тодi вони, хто знає... Може, вони
тодi також вояки, що потраплять стрiляти i навiть "бити рускiх".
Ах, як цiкаво, як неймовiрно цiкаво.
Знов "набор". Одного сiруватого ранку, коли небо нагадувало наолiєний
папiр, через котрий ледь протискався соняшний жовток, прийшли до Матвiя
Стратон i Кузьма.
- Ну, дядьку Матвiю... Вже i ми йдемо...
Матвiй бачить, що шкоруплi жовтавi Стратоновi уста тремтять. Очi його
вогкi, прищупленi, i вiд них, мов промiння, розсипаються тоненькi пряски.
Чоло насильно морщене глибокими зморшками, якось згори, бо брови вперто
супляться i натискаються на ями-очницi.
- Все одно "помiрать",- витиснув скупi, вiдчаєнi слова Кузьма - Раз чи
два, тепер чи завтра... Все одно "помiрать" прийдеться...
Цим Кузьма нiби пiдбадьорював себе. Нема, мовляв, чого боятися.
Найстрашнiша смерть, але раз "все одно помiрать", то чого i її клятущої
боятися.
Меткiй пiдняв незграбно лiву руку i положив шорстку долоню на чоло.
- Так тепер зовсiм сам буду...- сказав вiн.
- Ах! Скiльки людей...- кинув Стратон, хоча вiн добре розумiв, що
значить "сам". Розумiв, що те грюкотливе страшне потворище, що так вперто
i неухильно повзе з далекого заходу, вириває з землi господарiв. Ось тi
руки, заковзанi чепiгою, косою, цiпилном, якi вже форму особливу мають,
якi окованi якоюсь особливою крицею, цi руки мають, може, назавжди,
вiдорватись вiд своїх речей i брати "вiнтовку". Як незграбно лежатиме вона
у тих руках. Як незручно вiзьме такий Стратон "ту западенну люшню", цупко
затисне в п'ястуки, прилипне животом, мов дiтвак чи п'яниця до землi,
приплющивши лiве з прясками око. Вiн сам здивується що та "проклята люшня"
- раз, другий, третiй i бахне. Його налякає смертельно розквоктаний
"знаряд", який хрусне так голосно, що земля затремтить. Над ним
заскавiчать, "дум-дум", зацьвьогають, як по шнурi, скорострiльнi кульки. I
тодi забуде вiн - не зовсiм, а все-таки забуде те, чим жив колись. Влiзе в
уста матюк.
"Котьолок" вiдучить вiд окремого "свого". Страх перед смертю наїжить
його зовнiшнiсть i його уста, очi, зморшки чола стратять лагiднiсть,
скриту доброту... I тодi не стане Стратона Булiя, а лишиться "москаль".
Матвiй лишається на хуторах "сам". Сам з тих, що йшли колись з ним в
однiй лавi завойовникiв землi. Лишається ще, правда, Тить Коган, Тарас
Здоров. Лишається, мов обтятий вiд пасинкiв стовбур, Хома Ет-тоє. Бо
другий син його - "моя кров", ет-тоє, якому хотiв майстерство в руки дати
i вчив "на коваля", також "пiшов. Забрали його в кiнноту.
Черга за молодесенькими "хлюстами", яким ще "молоко на губах не
обсохло", Матвiєвим Василем та Стратоновим Максимом. Це "один рiк". Нестор
Ониськiв пiшов i невiдомо, що з ним. Два мiсяцi перед вiдходом "на якусь
повiтру" оженився, дiвцi свiт зав'язав, живота їй лишив, а сам пiшов.
Бiльше нема кого брати. Навiть бiлобiлетчик безребрий Микола Гнидка, i
той потерпав. Не лишать i його, в обоз запруть i скажуть картоплю
оббирати.
Так, так... Матвiй попрощався зi Стратоном та Кузьмою. Прощався
"раз-другий-третiй", щоб забули взаємно все зло, яке один одному мiг коли
вчинити. Провiв їх полями, оглянули "може, востаннє" свої володiння,
говорили про Бога, про його незмiнну волю. Раз їм суджено так, значить,
так i буде, бо нiхто не в силi змiнити "волi Його".
Їм здавалося, що бачать це все дiйсно останнiй раз. Раз iдуть на
вiйну... Раз там з гармат, з кулеметiв човпуть людей, раз там газами
душать... Боже, хто вернеться звiдтам? Дивно... Йдеш i знаєш: там тебе
вб'ють, а все-таки йдеш, все-таки не маєш права не йти. Але "все одно, раз
мати родила, раз i помирать"...
Так мiркували дядьки, прощаючись з Матвiєм, з полями, з родинами...

III
Наближався час школи. Чи буде вона в цьому роцi? Володько по довшому
часi порiшив вiдвiдати учительку. Прийшов. Зiйшов на ганок, застукав.
Тихо. Нiхто не вiдповiдає. Застукав ще. Пiсля ще й ще, але в школi пустка.
Пiшов до сторожа.
- Еее, хлопче! Учителька вже давно вибралась. Не буде школи.
Це зовсiм Володьковi не до вподоби. Значить, цiлу зиму дома, I Ганки не
буде бачити. I так не бачив її цiле лiто. Раз один у церквi помiтив, але
не дивився на неї. Здавалося, що всi люди звернуть на нього увагу, коли б
дивився. Зрештою, вiн майже забув її. Вона зв'язана в'нього зi школою. От
сидiв собi на лавицi другої групи i не раз, коли не було що робити,
оглядав клас. Цiкаво було оглянути обличчя, тому уважно розглядав їх.
Здебiльша безвиразнi, блiдi й очi нецiкавi. Тiльки одно зупиняло увагу -
Ганчине. Тi "шельми" очi. Тi очi такi рухливi i такi блискучi. Хочеться на
них дивитися. Чоло цiкаве i нiс розумний. Навiть ластовиннячко не шкодило
йому. Навпаки. Здавалося, що через нього барва обличчя якась бiльше
притяглива.
Але це тiльки в школi. Коли вийшов з неї, коли пiшов у поле, зжився з
працею... Де там згадувати Ганку. I тiльки натяк на школу, тiльки мiсяць
серпень доходив досередини, мимохiтно згадалася Ганка. Ах, як би хотiв
знов зустрiти її, вийти в поле за лiс туди, на те мiсце, де колись сидiв
на пеньочку i дивився на озеро. Приємно було тодi. Вiдчував соковите
життя, вiдчував весну.
Вертаючись зi школи, Володько помiтив в долинi великий рух. З захiдного
боку з гори поволi тягнувся обоз. Нi, то вже не "галiцiяни". То справжнiй
обоз - москалi.
По селi пiднявся гамiр. В скорiм часi кожне подвiр'я мало гостей. Обоз
розташувався "по хатах". У школi зупинився штаб. На вивiсцi крейдою
зазначено: штаб такого-то обозного дивiзiону. Загицали по селi вершники.
На долинi зупинилися кухнi та санiтарнi вози.
Володько дивився на все зацiкавленими очима, а пiсля квапився додому,
щоб побачити, чи й "у нас є". А що, як нема? Володьковi надзвичайно
хотiлося, щоб i до них заїхало кiлька пiдвод. Новi веселi люди. Спiви,
гармонiя, вояцький "суп" значно смачнiший вiд своєї юшки, коли їсти його з
"котьолка" широкою вояцькою ложкою.
На жаль, "до нас" обоз не доїхав. На дерманських хуторах не було жодної
пiдводи. Тому, коли настав вечiр, Володько, Хведот i цiла армiя їм
подiбних подалися у село на вигiн. Там гамору, мов на ярмарку. Саме
дiставали "москалi ужiн". Зi всiх бокiв села йшли в долину з вiдрами по
"суп i порцiю" волов'ячого м'яса. Коло кухнi велетенськi балiї "порцiй",
нанизаних на маленькi дерев'янi патички. Кожний вояк дiстає у своє вiдро
кiлька черпакiв юшки, ложку масткої гречаної кашi i порцiю яловичини.
Деякi дiставали просто "в котелок" i зараз сiдали на землi й їли.
Здебiльшого не доїдали.
- Ей, малишi! Кто желает єсть суп?..
"Малишi" не голоднi, але хто вiдмовиться вiд таких ласощiв, як
"московський суп". Кожний бажає поласувати. Тодi вояк брав "котелок" i
йшов ще раз до кухнi. Там давали йому ще одну порцiю, яку з насолодою
нищили "малишi".
По вечерi "водопiй". Це також цiкаве явище. Зi всiх дворiв ведуть коней
до криницi. Коло одної мало мiсця, тому воякiв подiлили на "райони".
Кожний район має свою криницю. А там крик, матюки, вивiскування коней. В
скорiм часi конi так розгрузили землю, що до криниць не було доступу.
По водопої гульня. На широкому вигонi "круг". Перед кругом довгий
стiлець. На стiльцi з розтяжними "трьохрядками" гармонiсти. Навколо муром
сiрi шинелi, товстi червонi пики з вишкiреними зубами.
Кирпатий "чорномазий" Ванька пiд розлогi звуки гармонiй "трепака
вибиває". Його ноги, рухи i цiле тiло стрибають, як у "чортика". Присiдає,
плеще долонями по халявах, пiсля по щоках, по губах. Далi й далi - все
новi i новi викрутаси. Кружляє дзигою на однiй нозi, стає догори ногами i
танцює на руках.
Воячня вдоволена, щаслива. Деякi присiдають до землi зi смiху.
А коли скiнчився "трепак", виступив оповiдач. "За горами, за долами, за
широкими морями, за дрiмучими лiсами, в славнiм царствi-государствi
жив-був славний цар-государ - Матвей по прозванню Беревдєй..." - рвучко з
мiсця розпочав оповiдач, збивши свою "фуражку" на потилицю. Над чолом
копицею чуб, комiр "гiмнастьорки" розхристаний. Лiва рука в боку, правав,
мов нагай, вимахується над головою.
Воячня замовкла мов камiнь. Звучний голос оповiдача дзвенить, як дзвiн.
Над усiм небо чисте й зоряне. На заходi догоряє велетенська пожежа. А вояк
веде свою повiсть, як цар Матвей Берендей та задумав морську царiвну
красуню, володарку морiв, океанiв, зо всiма багатствами, скарбами, зо
всiма пiдводними царствами й государствами собi за жiнку здобути.
Пiдводна красуня косу має чистого золота, очi найкращi агати, тiло
барви бурштину. Цiлунок її пiк, мов дотик розпаленого до червона залiза.
Але нi один зо всiх найкращих лицарiв, багатирiв, козакiв-отаманiв не мiг
здобути її прихильностi. Тiльки грiзний цар Берендєй, що правив усiма
суходолами, усiма звiрами земними, усiма горами пiдземними, взявся здобути
її.
- Так,сказав Берендєй.- Кров з носа, лусни, умри, а мiць свою покажи!
Моря й океани вилий на берег, у рiки пiдземнi спусти всi води, а вилови
"шельму" - красуню чарiвну!
Ех, як гримнула вiйна. Суша i море звелися й вдарились. Звiрi земнi i
морськi чудовиська стялися у герцi жахливої смертi. I побiлив цар! Полонив
свою бранку, вiднiс її у "хороми" з хрусталю i камiння дорогого i поклав
на тронi своїм пiвмертву...
"У труби тодi трубили, в дзвони тодi дзвонили, били гармати двадцять
один раз! Пир тодi дав цар Берендєй усьому свiтовi на славу - пир на весь
мир! Вино рiкою текло, страви заморськi давали, музики грали хвалу
славному-преславному великому царю й государю.I при тому я також був, мед,
пиво пив, по губах текло, а в рот... так! У рот не попало. Да!.." - i
рвучко труснувши головою, закiнчив оповiдач.
- Браво, Анiско! - гримнуло зо всiх бокiв,- Браво! Браво! От, сукин
син! Про того... як його! Про султана! Про султана! - кричать з натовпу.-
Давай, брат, про султана! Говори!
- Про султана, так про султана! - обтираючи чоло долонею i змiнивши тон
i мову, заговорив Онисько. Перше говорив московсько-українською мiшаниною.
Останнi слова розмазав повiльною полтавською говiркою.
- Виходь сюди, козачня! - крикнув вiн.- Огню, стола! Клади огонь!
I десяток воячнi кинулося класти багаття. Дрова вже були приготованi.
Запалили сухий трусок i полум'я замаяло по вояцьких подобизнах.
З'явився стiл, лампа, якась книжка. Вийшли з натовпу з тузин козарлюг i
без слова зайняли мiсця навколо столу. Однi стоять, iншi сидять, ще iншi,
опертi черевом на стiл, напiвлежать.
Тиша. Приходить вiстун - проголошує:
- Славнi козаки! Великий султан, володар турецький, грецький,
македонський i єгипетський вислав до вас своїх послiв з грамотою.
- Го-го-го! - зареготали козаки.- Давай його сюди! Приходять посли. Це
у вивернутих шинелях вояки з позав'язуваними рушниками головами. Один з
них бундючне розгортає довгий папiр i згучним, глухим, повiльним голосом
проголошує:
- Я, великий султан турецький, грецький, македонський i єгипетський
володар... такий-то й такий, намiсник Аллаха i т. д.
Велетенський натовп завмер. Не чути нi одного згуку. Вояки, дiвчата,
дiти - все занiмiло з цiкавостi, все пнеться навшпиньки, щоб хоч одним
оком глянути на небувалу комедiю.
Серед великої тишi слова султанського пiсланця звучать натхнено й
урочисто. Палає вогонь. Обличчя тих, що мають щастя стояти спереду,
палають огненною барвою. У безвiтряному просторi дим товстючим стовпом
зводиться догори i там десь пiд зорями розводиться у бузово-сталевому
склепiннi.
Козаки вислухують грамоту i починають писати вiдповiдь, натовп
розсiдається вiд реготу. З його середини уривно виривається: -
Македонський дурень!
- Ха-ха-ха! - в один голос реве натовп.
-...Свиняче ухо!
- Xa-xa-xa! - rororo!..
- ...Кобилячий хвiст!..
- Xa-xa-xa!
- ...а нашого Бога блазень!..
- Xa-xa-xa!..
- ...числа не знаєм, бо календаря не маєм, мiсяць на небi, а день такий
у нас, як i у вас - поцiлуй ось куди нас!..
Тут уже дiвки, молодицi, бородатi вояки присiдають до землi, тримаються
за животи i регочуть,- регочуть.
Писав листа той саме Онисько, що перед тим оповiдав про Берендея.
Володьковi вiн видався чимсь надлюдським. Вiн пробився наперед, стоїть
в дуже невигiдному мiсцi, бо зi всiєї сили мусить опиратися напоровi
ззаду, вiд чого аж млiють i тремтять ноги, але все-таки вiн не пропустив
нi одного слова, нi одної, здавалося, рисочки на обличчi оповiдача.
Пiсля рухнула загальна гульня пiд гармонiю. Вояки хватають дiвок, цупко
тримають їх у дужих руках i викручують буревiйну польку. Викрики,
висвисти, дiвочi вивиски лунають долиною.
Зiйшов велетенський, надутий мiсяць i зупинився над вiльхами двiрського
ставу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142