Одної суботи, пополуднi, пiсля доброго
дощу напередоднi, коли небо випогодилось i засяяло всiма своїми барвами,
вiн вибрався в далеку мандрiвку - верстви двi вiд дому, до Василя, де той
пасе корови. Йшлось дуже довго. Часами вiн сiдав, спочивав. Iнколи його
цiкавили тi чи iншi речi. Ось вiн бачить рiвненьке, гладеньке мiсце,
нанесене вчорашнiм дощем. Сонце намул пригрiло, i вiн почав репатись.
Володьковi приємно шляпати по тому босими ногами, вiдколупувати вiдсохлi
кусники намулу, виписувати на них лiтери. В iншому мiсцi вiн зупиняється
бiля потiчка, що тече через дорогу без мiстка, зупиняється над ним i
вдивляється у воду, що по нiй швидко бiгають лапатi водянi павуки.
Володькове прибуття дуже було вгод Василевi. Пасовисько широке, але
все-таки з обох бокiв шкода. Василь зi своїм приятелем Семеном ляпають у
карти, а Володько ходить i одвертає вiд шкоди корови. Пiсля Семен почав
грати на сопiлцi; засюрчав, запищав i Володьковi це дуже подобалось.
Виходив якийсь танець чи пiсня. Володько почав думати, щоб i йому купили
таку сопiлку, це куди краще, нiж гармонька, а до того дешевше. Таку
сопiлку можна купити за двi копiйки, а гармонька коштує три. А Василь
усе-таки купив не сопiлку, а якраз гармоньку, i не таку просту, дешеву, а
дорожчу, широку, i заплатив за неї десять копiйок. I гарно грає. Тепер
вони з Семеном виграють гопака, польку, а як навинуться дiвчата, то й в
танець iдуть.
До того Василь має ще пiсенника i байкаря. Гарнi там пiснi - i сумнi, i
веселi, i жартiвливi, i байки даже гарнi, стiльки з них смiху, i про
цигана, що залiз у чужий город i просив господаря, щоб викинув його лише
за плiт, i про одного дядька, що шукав дьогтю в мiстi, i багато iнших.
Володько i нестямився, коли сонце стало над заходом.
- Смали додому, поки заповзеш - смеркне,- каже Василь.- Ти тепер
смiливо з черепахами в перегони ставати можеш.
I Володько поплужився. Пастухи ще залишилися. Долиною в'ється дорожина
на двi глибокi, виїждженi колесами, колiї, середнiй пруг порослий
шпоришем, Петровим батогом, горiшиною. Справа й злiва смужка лугу, на
ньому густо ромашок. Трохи вище в пшеницi цвiтуть червонi маки, синi
волошки. Над головою зо всiх бокiв видзвонюють жайворонки.
Володько не квапиться, має час. Його нагнав дядько, що веде пару конят.
Конята маленькi, а дядько довгоногий, їде верхи, а постоли його по землi
волочаться.
- Гей, малий! Що це ти так повзеш? - гукає дядько. Володько
зупиняється, не вiдповiдає нiчого, проводить дядька поглядом i йде далi.
На половинi мандрiвки, де схрещуються дороги, стоїть великий копець, що
вiдмежовує дерманськi поля вiд лебедських, i Володько присiв на ньому.
Сонце над заходом, вiд млина доноситься кляпiт, здалека чути пiсню, що
Василь уже жене свої корови i спiває:
Повiй, вiтре, на Вкраїну,
Де покинув я дiвчину...
А слова "де покинув карi очi" вiн особливо високо витягав. Хутко вiн
надiйшов i зрiвнявся з Володьком.
- Ти ще не дома? - питає вiн i йде далi.- Ходи, на корову посаджу!
- Iди, iди собi,- каже Володько.
Гей, чук-чумайдра,
Чумачина молода!
Заспiвав Василь весело i пiшов далi. Корови лише поскрипують ратицями.
Володько лишається на мiсцi, маєстатна краса вечора полонить його,
очеретяний мур стависька - таємничий i грiзний, стоїть насупротив, кiлька
чайок лiтає над ним, нiби вони сховзають по повiтрi, десь квакають дикi
качки, що згодом вириваються з очерету i спiшать, нiби їх хто жене, в
далечiнь.
Батько, мати, Василь i Хведот сидiли вже бiля вечерi, коли Володько
приволiкся.
- О! Нарештi! Повзе наш рак,- каже мати.- Ходи-но, ходи, небораче!
Ждемо тебе!
Вечеряють надворi, мати насипає крупник до мисок, над головами
звиваються i дзеленчать комарi. Батько оповiдає, що тут ще у нас не так
багато комарiв, а от у тiй Смоленщинi... Говорять про се i про те, а потiм
iдуть хто куди, батько ще огляне худобу - i спати.
I спить вiн тепер надворi, пiд повiткою, а часом i просто пiд голим
небом на соломi. Так йому подобається, легко, як вiн каже, дихається, щоб
було тепло, прикривається кожухом. На нього падає роса, вiтер кошлає його
волосся, дзеленчать комарi i з лугу доноситься безперервний крекiт жаб.
У невдовзi починається косовиця; на лугу одного соняшного ранку, нiби
на замовлення, з'являється багато чоловiкiв, i вiд рiчки до поля, впоперек
лугу лягають валки покосiв. Косарi з'являються разом зi сонцем, вони
переважно босi, колошнi їх штанiв по колiна закачанi, одягнутi у самi
сорочки, на головi або бриль солом'яний, або якийсь старий, пiм'ятий
кашкет. На поясi у кожного спереду висить кушка з бруском, а ззаду
застромлена за пояс дерев'яна мантачка.
Iдуть косарi легко, вiльно, ритмiчно, коса, здається, сама сховзає по
землi, великi покоси соковитої трави лягають набiк, а ззаду залишається
двi колiї нiг. I коли доходять до кiнця, витирають травою коси, спочатку
гострять їх мокрими брусками, а потiм мантачать мантачками. Приємний
брязкiт i шелест кiс розноситься лугом.
Матвiй починає також косити, але вiн не має лугу, а має лише конюшину,
що отам за лiсом насiяв минулого року. I поросла вона йому на доброму
полi, як лiс. Йому радили посипати поле ще й фосфором, i для проби вiн
висiяв тим погноєм своє iм'я, i тепер здалека видно було на конюшинi слово
МАТВIЙ, пiсля чого вiн любив казати сусiдам:
- Вiрте менi, що оте "удобренiє" добра штука. Треба назарiк спробувати,
чехи то вживають, i диви як у них родить...
Але i без того Матвiй накосив порядно конюшини, i любив вiн цю рослину,
вийде не раз, щоб отак лише пройтися й полюбуватися, а вона, мов килим
дорогий, розкладається, i тiльки джмелi гудуть...
Разом з косовицею неодмiнно починаються i сльоти, небо затягається у
брудну бавовняну отороку, без перерви сiє дрiбний дощ, на лугу мокнуть
покоси, або вже копицi. Такий час не подобається господарям, не
подобається вiн i Матвiєвi з Настею. У полi мокне конюшина, город заростає
бур'яном, усе скрiзь мокре, збiжжя похилилося в один бiк, плаксиво лiтає i
кряче ворiння.
У Матвiєвiй родинi ледве-ледве хватає хлiба, вживають його дуже ощадне,
їдять здебiльша картоплю, молоко, зеленину з городу, Настя умiє дуже
смачний зi щав'ю борщ варити.
I ще одна важлива подiя в родинi. Настя завагiтнiла. Матвiй став куди
лагiднiшим. Щоб трохи Настi помогти - полоти, окопувати, вибирати коноплi
плоскуннi, Матвiй пiшов i замовив дiвчат. Прийшли обидвi Катерини. На
хуторi стало гамiрно. Дощi скiнчились i знов погода ясна. Дiвчата то бiля
конюшини, то на городi, то бiля проса. Говорять, спiвають, жартують.
Оповiдає одна однiй про своїх хлопцiв, але клопiтська Катерина анi здалека
не може похвалитися таким, що залузька. Вона сама, на хуторi, та й вродою
їй далеко до залузької. У тiєї там i Павло якийсь там, що не дає проходу,
приносить їй якiсь там дуже гарнi цукорки, i має вiн дуже гарнi, русявi
кучерi... I залузька Катерина розповiдає й розповiдає, а клопiтська лиш
слухає i беруть її заздрощi.
А вечором дiвчата сидять на колодi i спiвають на два голоси, хоча їх
тут нiхто, крiм своїх, не чує. Василь весь час тут крутиться i намагається
їм щось "встругнути". Володько лише з залузькою Катериною дiло має. Вони
вже ось i говорять, Володько оповiдає про Гiльче, про щось прочитане,
багато вiн того не має, але що має, то має. А Василя гонять вiд себе, вiн
їм робить збитки. Ось вiн, наприклад, дуже негарно обдурив клопiтську
Катерину. Надер гороб'ячих яєць у клунi, нанизав їх на соломинку, пiднiс
Катеринi пiд нiс i каже:
-Дми!
Катерина вагається.
- Навiщо дути? - питає.
- Дми! Побачиш. Млинок буде. Все то буде крутитися... Катерина дме, а
Василь несподiвано збиває всi яйця долонями i обмазує Катеринi уста i
носа.
- О! О! Здурiв! - сердиться Катерина, обтирає уста хустиною, а Василь
лягає зi смiху.Ото менi жарт!
Дiвчата змовляються йти до рiчки купатися пiд мiсяцем. Вечором вода
теплiша, нiж удень. Їм дещо страшно i вони беруть зi собою Володька, лише
просять його не казати про це Василевi. Володько й собi вагається, йому
трохи соромно самому з дiвчатами, але годиться.
I ось вони так викрадаються, щоб "той кручений" не бачив. Викрались та
йдуть лугом стежкою, тихенько, одна за одною, а за ними Володько; i
знiчев'я з-за куща щось волохате з криком виривається i падає на стежку.
Дiвчата у вереск, зриваються бiгти, але тут же чують голос Василя:
- Та чого? Це ж тiльки я!
- Ах! - вiдсапнули дiвчата, а клопiтська Катерина вже напустилась на
Василя:
- Чи ти, бува, не здурiв зовсiм, чи на тебе лиш памороки найшли? I чи
ти при своїх? От менi втяв штуку! Соромся! Йди додому!
- А що як не пiду? - каже здалека Василь.
- Iди, iди, Василю, бо можеш побачити таке, що тобi брови посмалить, -
каже залузька Катерина, що все сприймає жартiвливо...
- А куди це ви йдете? - питає Василь.
- Не тобi знати,- вiдповiдає клопiтська Катерина.
- Може, часом купатись? А там, знаєте, русалки... Та водяник... Та в
кущах Гук сидить...
- Їй-богу, як ти менi не пiдеш,- сердиться клопiтська Катерина.- Як
нарву кропиви - геть випарю тобi спину.
- Васильку, голубчику! Ну, лишай нас. Ми хочемо купатися,- каже друга
Катерина.
Василь нiби їх лишає, iде геть, а дiвчата швидко-швидко бiжать у лози,
тягнуть за собою Володька, тут ще деякий час прислухаються, а пiсля
роздягаються. Володька проймає сором, вiн бачить двоє струнких, з
розпущеними, довгими косами, зовсiм без одягiв дiвчат, а тут ще одна з них
пiдбiгає до нього: "Володьку! Роздягайся! Швидше!" - i починає хутко-хутко
роздягати його. Вiн весь знiяковiлий, йому хочеться тiкати, але все так
швидко робиться, що тiкати нема куди. Вони вже ось над рiчкою, вже
стрибають у воду, вже плюскаються. А вода лише спочатку холодна, пiсля
вона стає дуже теплою, дiвчата плюскаються, пiдстрибують, хлюпають одна на
одну водою, стишено, щоб далеко не чути, викрикують вiд захоплення.
А Володько також тут, вiн уже не так соромиться, йому приємно вiдчувати
свiжу насолоду води, Катерина його швидко миє, обливає водою... Пiсля
дiвчата миють одна одну, над рiчкою стоїть туман.
I враз щось у воду падає. Дiвчата притихли, перечекали.
- Це знов той кручений! - каже клопiтська Катерина.- Ох, як зловлю
його.
- Нехай кидає,- каже друга Катерина.- Василю! - гукає вона.- А ходи!
Але Василь не йде i вона знає, що вiн не прийде, вiн бiльше соромиться
за них усiх.
А опiсля обидвi Катерини з Володьком, свiжi, чистi, охолодженi
вертаються додому. Дома оповiдають, як вони купалися i як Василь їх
налякав. Настя лише говорить:
- А навiщо ви того гниляка тягали з собою? - i показує на Володька.
- Е, нi, мамо! Не кажiть. Володько не гниляк. Володько козак. Вiн нас
оберiгав вiд русалок, вiд водяникiв...- i Катерина обнiмає Володька,
розчiсує гребiнчиком його густе, мокре, неслухняне волосся. Матвiй на все
то дивиться i лише посмiхається в ус.
Сплять дiвчата на горищi на сiнi i беруть, знов-таки для охорони,
Володька. Цiєї ночi Володько враз не захотiв з ними спати. Катерина дуже
здивована - нi, так не можна, Володьку, нам самим страшно. Так. Володько
йде, але цiєї ночi вiн довго не може заснути. Якийсь особливий запах
вичував вiн вiд тiєї Катерини, якась свiжiсть, святiсть, чарiвна
опоєнiсть, щось таке дивне, дуже дивне i незбагнуте промiнювало на нього,
а ранком вiн уже не мiг так просто й вiдважно дивитися в тi чарiвнi, яснi
i синi очi свiтло-русої своєї сестри...
Дiвчата побули иа хуторi тиждень i вiдiйшли. Волопьковi робиться сумно.
Вiн ось iзнов має на шиї того свого Хведотиська, тепер його ноги вже
окрiпли, i коли Хведот кудись тiкає, негайно дiстає за те вiд Володька.
Вiйна мiж ними жорстока. Б'ються чим попало, i внедовзi Хведот
переконується, що все-таки Володько сильнiший вiд нього, що його золотi де
свободи минулися. Ось вони сидять обидва за хатою на землi, на них падає
вечiрнє сонце, десь там далi в житi пiдпiдьомкають перепелицi, Володько
довго їх слухає, а пiсля починає i собi їх наслiдувати.
- Пiт-пi-льоп! Пiт-пi-льоп! - пiдпiдьомкає Володько.
I враз сердито, поважно й категорично вiдзивається Хведот:
- Не льоптай менi тутенька!
Володько дивиться на брата i враз голосно смiється. Той не розумiє, що
тут таке смiшне, i каже:
- Дулний!
Але бувають мiж ними i iншi вiдносини. Ось, наприклад, вечорiє, субота,
така тиша, що чути вечiрнi дзвони з Дерманя. Володько самий вертається
згори з-пiд лiсу i коли доходить до хати, бачить: на стежцi бiля тiєї
молодої грушечки-цукрiвки сидить Хведот, а проти нього собака Пундик.
Сидять, один одному дивляться у вiчi, похитують головами, а Хведот при
тому вичитує:
- На, на, цєнцiй баця - на! На, на, викий бака - на! - I це триває
довго, i нiкого вони, крiм себе, не бачать, i похитують вони головами
одним ритмом, i собака, здається, розумiє, що той його приятель говорить.
Володьковi не хотiлося їх рушити, але першим вiдчув його наближення
Пундик i все пропало. Хведот, нiби засоромився, пiдбiг до Володька i каже:
- А! А! А ти сцо? Де ти був? Лови мене! - сам тiкає, а Володько бiжить
за ним, i так уганяються обидва до хати.
- Дiти, дiти,- казала мати вечором, коли тi йшли спати.- Що то з вас
буде? - i в її голосi та її очах вичувалося стiльки до них любовi, стiльки
великої, неповторної, матiрньої любовi, що свiт, навiть коли б його одним
великим злом вважати, то задля однiєї крапельки тiєї любовi варто жити,
болiти i на глибокому схилi життя вiдiйти у вiчнiсть. Велична,
благословенна любов матерi! Кожний промiнь сонця, дихання кожного
листочка, кожний погляд закоханого дiвочого ока, щирий порух звiряти, смiх
i плач дитини i легiт небес - усе то з'єднано в одному теплому поглядi
матерi!
Будь благословенна!
I здавалось, усе гаразд. Вiдколи Настя завагiтнiла, на хутiр упав
спокiй. Та одного разу заходить до Матвiя Знахорець з панської частi. Це
високий, тонкий, з рудуватою, цапиною борiдкою дядько, що дуже розтяжне,
поволi, з сильною мiсцевою вимовою, говорить.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142