Бачать власникiв корабля, бачать пiратiв.
Потiм бачать, як пiрати перекладають золото. Хлопцiв пiсля помiтили.
Почали за i ми бiгти. Тi пострибали в воду й поплили. За ними стрiл але
даремне.
По довгих зусиллях хлопцi виплили на сухе й заховалися в очеретах. Що
тепер? Треба сповiстити про це забезпечальню Лойд у Лондонi. Але це за сто
миль. Як туди дiстануться
- Пiшки,сказав Блек.- Iнакше нi.
Нельсон не погоджується.
- Забув умову? - знов сказав Блек.
Добре. Нельсон погоджується. Вони пiдуть.
На другий день Блек чекає Нельсона на умовленому мiсцi. У нього за
плечима на палицi клунок. Вiн готовий в дорогу. Нельсон довго не
приходить. Блек терпеливо чекає, але ось i Нельсон. Вiн одягнений зовсiм
не по-дорожньому. Подає приятелевi руку й з жалем говорить:
- Небожу, Блек, з тобою. Мене вiддають на службу. Буду моряком i буду
воювати iспанцiв.
Це причина важлива. Блек жалкує, що Нельсон не може, але погоджується.
- Добре,каже вiн.- Тодi я йду сам. Будь здоров!
- Але... - мнеться Нельсон.- Я порушив умову. Ти мусиш мене вдарити.
- Нi. Не можу тебе вдарити,- каже Блек.
- Мусиш! Я вимагаю! Бий! - гнiвається Нельсон.
Блек легко вдаряє його в щелепи.
- Слабо! - каже Нельсон.
Пiсля прощаються й розходяться.
З великими трудами дiстався Блек до Лойду. Його там приймають,
нагороджують, пояснюють, що таке Лойд.
- Наша велика країна тримається торгiвлею. У всi кiнцi свiту сягає наша
торгiвля. Але все то побудовано на честi й солiдностi,- кажуть йому там.-
Тiльки чесна й солiдна праця дає великi наслiдки. ,
Блек слухає цi засади. "Так! - вирiшує вiн.- Я буду працювати чесно й
солiдно". З тим вiн вiддається працi. Вiн думає, як полiпшити iнформативну
службу. Вiн винаходить перший, примiтивний телеграф. Вiн наражується на
небезпеку й вислiджує таємницi ворожої Францiї, що намагалась знищити
потугу Англiї. Вiн рятує вiд переслiдувань наполеонiвських гвардiйцiв
жiнку великого аристократа, закохується в неї, закохує її в себе. Вiн
закладає в Лондонi власний картель, здобуває велике майно. Вiн бореться з
власним громадянством, що намагалося змусити мiнiстра флоту, щоб той дав
наказ воєнним кораблям охороняти торговельнi кораблi.
Блек перечить цьому. Воєнний флот не смiє бути роздiлений. Треба
з'єднати всi сили й змусити Францiю залишити переслiдування англiйської
торгiвлi. Громадянство з ним не погоджується. В рiшучий момент Блек
пускається на обман, їде через Ла-Манш i подає фальшиву звiстку:
французький флот розбито. Всi приймають звiстку з захопленням. Флот
лишають цiлим. В той час адмiрал флоту скупчує всi свої морськi сили,
змушує французький флот до бою й розбиває його. Це сталося пiд
Трафальгаром, I адмiралом тим був нiхто iнший, як колишнiй приятель Блека
Нельсон. У тiм бою Нельсон був смертельно ранений, але сила, потуга Англiї
врятованi назавжди. При цьому багато помогла Блековi жiнка, що його
кохала. У критичний час вона вiддала для його картелю все своє велике
майно, щоб спасти його вiд упадку...
Володько проковтнув цю книжку за раз. Мiж його вапном, цеглою, мiж
мулярами миготiв у його очах Лондон, забезпечальня, море, бої... Дужi,
могутнi люди... Великi пристрастi, великий спокiй, великi намiри й великi
наслiдки.
Це все оповiдає Володько Сергiєвi, потiм Наталцi. Наталка любить таке
слухати. Вiн оповiдає їй зрозумiло. Вона дивиться йому просто в рот i
живцем вириває слова. Потiм Володько каже:
- Ну, от... Ти бачиш, I я хочу бути таким Блеком чи таким Нельсоном.
Думаєш, не можу?
- Чому? Можеш,- вiдповiдає Наталка.
- Але я мушу звiдсiль iти. Тут нема мiсця.
- Куди ж ти пiдеш?
В це питання Наталка вкладає можливо бiльше спокою. Але слова не
виходять рiвними...
- А-а! Наша країна дуже велика, Наталко. Дуже велика.- Вiн намагається
їй пояснити, яка велика його країна. Вона не зовсiм це уявляє. Вона нiколи
не була далi, як у Крем'янцi. Хто зна, яка та країна.
- I ти мене покинеш? - питає потiм Наталка... Володько боїться їй
вiдповiсти.
- Ти все одно не будеш моя.
- Коли б ти тiльки хотiв. Ти ж знаєш.
- Ах, Наталко! - пристрасно викрикує Володько.- Я дуже багато люблю. I
то нараз. Люблю нашу землю. Люблю батькiв. Люблю свiт i люблю тебе. Я все
люблю!
Враження, що зробила прочитана книжка, довго не залишало Володька. Його
це пiдсилило. Вiн не тiльки мрiяв, але й хотiв. Його мрiя сплiталась з
планами, як досягнути вимрiяного. Навкруги стоять "обставини". Нема
грошей.
Нема пашпорту. Нема свободи. Границя. Ну? Що робити?| А треба щось
робити. Так не можна.
Володько живе свої днi напружено, радiсно. Все буде добре. Вiн знайде
вихiд з цього положення. Одначе за його обрiєм вже збиралися хмари. Щось
буде. Часами, коли його душа втихомирювалась, вiн чув щось непевне. Iнодi
йому снились турботнi сни. Вiн тiкав, за ним бiгла стежа. Вiн ховався,
вiдбивався вiд напасникiв. Все це збiльшувало його пiдсвiдомий неспокiй.
Але не було часу пiддаватись цьому. Та одного разу, коли Володько прийшов
на пробу, до нього пiдступив Iлько.
- Слухай,сказав вiн.- Наталка бiльше не прийде на проби.
- Чому? - швидко запитав Володько i насторожився.
- Ти сам знаєш. У неї скоро весiлля. А ти запиши її в спокої. Я так
хочу. Це Володька обурило.
- Але ж, Iльку! Зрозумiй. Ми перед самою виставою. За тиждень все
готове. Ми не смiємо самi розбити це. Стiльки працi.
- Сестра не може,- понуро й твердо проговорив Iлько.
- Наталка грає головну роль. Нiхто її не заступить.
Пан Рона здивований i сердитий. Всi обуренi.
- Як то? Чому? Чому не пiде Наталка? - налягали на Iлька.
- Не пiде i все! Не мушу вам казати! Вiн знає! - викрикнув Iлько й
тикнув рукою на Володька.
Бiльшiсть знали, про що йде. Не знав тiльки пан Рона.
- Посвятiть нас у вашi трагiчнi таємницi,- казав вiн напiвжартом.- Ми
сплетем двi драми в одну... Любов?
Нiхто не засмiявся, тiльки дехто пiдсмiювався. Мiж ними був Кiндрат.
Вiн вже давно знає "що в свiтi робиться". Але не моє, не лiзь. Вiн знає,
де Володько по вечорах зникає...
Але що робить Ганка? Вона забилась у самий кут, трошки почервонiла,
споважнiла й мовчить. Потiм вона непомiтно висмикнулась i зникла. Володько
навiть не бачив, як це сталося. Вона вже догадалась, у чiм справа. Вже й
так давно догадувалась. Пан Рона дуже зацiкавився.
- Володьку,сказав вiн вже серйозно,- Хочу з вами поговорити.
Володько вийшов i проговорив прилюдно:
- Андрiю Андрiйовичу! Нiчого нема. Скажу вам всiм:
Iлько боїться за свою сестру. Це дуже дивно. Вона вже не дитина, а
скоро має весiлля...
Вечiр пройшов напружено, цiкаво, схвильовано. Центром уваги був
Володько. Наталки не було зовсiм. Володько дуже хотiв її побачити й не
знав як. Пан Рона вже надворi, коли розходились, пiдiйшов до Володька й
почав говорити:
- Володьку. Краще признайтесь. Що сталося? Володьковi неприємно, що
втручаються в його справи.
- Нiчого! - рiзко й коротко вiдповiв вiн.- Просто Iлько збожеволiв.
Володько дiйсно не знав, що сталося. Покликав Сергiя, але й той не
знає. Тiльки догадується: Наталка, напевно, не хоче Iвана. Але що собi
думає Iлько? Вистава мусить вiдбутися! Ми будемо вимагати.
- Iльку! - гукнув Сергiй.- Ходи сюди. Iлько залишив товариство Антона й
Демида й пiдiйшов до Сергiя. Всi троє - Володько, Сергiй та Iлько пiшли
дорогою.
- Що тебе напало, Iльку? Здурiв? Вистава. Хочеш її розбити? Боїшся за
сестру?
- Нi. Не боюсь,- проговорив Iлько.- Але Володько сам винен. Вiн
закрутив їй голову. Батьки сердитi. Вона знов робить веремiї. Не хоче
Iвана... Ви ж знаєте, що вона мусить вийти замiж...
Володько мовчав. Iшли дорогою в напрямку до Сергiя. Зрiвнявшись з
дякiвською садибою, з-пiд Григоркової брами хтось неголосно покликав
Володька.
- Хто там? - сказав Сергiй.
- А тобi нащо знати? - почувся знов голос. Там було темно й не видно,
хто говорить. Голос дiвочий... Володько подумав, що це напевне Наталка.
- Я йду,сказав вiн. Попрощався й вiдiйшов. Але помилився. Кликала його
Вiрка Григоркова. Вона повела Володька в сад, i там побачив Ганку. Сидiла
на перелазi, загорнута в хустку, й мовчала. Вiрка одразу вiдiйшла.
Навмисне лишила їх самих. Це Володьковi неприємно. Та ж вiн зовсiм не
знає, що має казати цiй дiвчинi. Зовсiм не знає. А казати щось треба.
- Нiчого, Володьку,- проговорила дiвчина.- Я нiчого. Я тебе не буду
держати. Я... - але вона не договорила, не видержала, вибухнула плачем,
зiрвалась i хотiла кудись бiгти. Володько схопив її за руку. Вона
шарпалась i все казала:
- Пусти! Пусти! Ой, пусти мене!
- Ганко! Отямся! Прошу тебе! Нащо ж ти мене кликала? Вона сiла знов на
перелазi, тяжко хлипала, втирала очi хустиною, що тримала в лiвiй руцi.
Володько все повторяв:
- Ганко. Отямся. Ну, що хоч' сказати?
- Ти... зна...єш,- хлипала вона, мов мала дитина. Володьковi зробилось
її шкода. Пiдступив до неї ближче, обняв i пригорнув. Вона не боронилась.
- Ганнусю! - сказав вiн тихо й нiжно.- Не плач, люба! - гладив її рукою
по волоссю. Вона все-таки плакала, хлипала, тримала хустину бiля очей. У
саду зовсiм темно, й Володько не може бачити її. Потiм вона встала.
- Ходiм,ледве чутно проговорила.- Проведи мене. Володько її провiв.
Мовчали. Вона сказала йому все своїми сльозами. Вiн, зрештою, розумiв її
мову, але як мiг вiдповiсти. Нема вiдповiдi. I, аж прощаючись, запитав її:
- Будеш ходити на проби? Вона довго не вiдповiдала.
- Не буду. Не можу з нею... Не хочу її бачити... - сказала по часi.
- Але ж вона нiчого не винна. Винен я.
- Вона знала, що ти ходиш зо мною...
Володько почував себе дiйсно погано. У ньому боролось двi сили: добра й
зла. Вiн хотiв би вiддати себе цiй дiвчинi, а з другого боку, не мiг.
Одночасно мусить вмовити її, щоб ходила на проби. Що може на неї вплинути?
Пiдлесливiсть, брехня? Брр! Йому бридко, що в його чисте, справдi велике й
справдi святе почуття мусить вноситись цей бруд. Вiн не шукав Наталки. Вiн
не хотiв зраджувати Ганку. Це прийшло само вiд себе. Це було гарне й вiн
не мiг вiдгорнути вiд себе його. Нiчого, що перечило б його сумлiнню, не
знаходив у своєму поступованнi.
По часi Володько вiдкидає пiдлесливiсть.
- Ганко,сказав вiн звичайним, спокiйним голосом.- Май розум. Сталося. Я
не хотiв так, але так сталося. Ну, що тепер? Будемо топитися чи вiшатися?
Розпочали виставу. Мусимо її кiнчити. Ти ж сама знаєш... Подумай i скажи:
пiдеш чи нi? Ти була завжди розумна дiвчина. Вiрю, що зiсталась такою й
тепер...
На цьому скiнчилося. Вона сказала, що подумає. Розпрощались, i Володько
пiшов у темноту.
Йшов швидко пiд гору. На горi зупинився й подивився на протилежний бiк.
Нiчого не видно, але думка Володька була там "пiд черешнями". Можливо, й
вона тепер там. Дуже можливо, чи не пiти? Нi. Вже пiзно. Це було б
божевiлля...
Зайшов натомiсть до Сергiя. Той вже спав у клунi. Збудив його.
- Хто? - спросоння крикнув Сергiй.
- Не лякайся. Я! - сказав Володько.- Вже спиш? Чуєш
мене?
- Ну? Що хоч'? Де ти був? У мене була Наталка...
- Була? - Володько схопився. Мало не викрикнув.- Я хотiв сказати, щоб
ти завтра пiшов i вмовив Iлька...
- Не треба,сказав Сергiй.- Наталка казала, що все одно буде ходити.
Була зовсiм спокiйна й поважна. Думала, що ти прийдеш.
Голос Сергiїв хрипкий i заспаний. Темно. Недобре пахне мерва. За стiною
шелестить листя горiха.
Володько пiшов додому.

IX
Цiєї ночi, мабуть, Володько все обдумав i вирiшив. Довго не спав, довго
ходив по саду, довго думав. Нiч спокiйна. Молодi дерева навкруги. Лiг над
ранок i заснув мiцно.
Рано його не будили, бо недiля. Спав, скiльки хотiв. Встав, був
пiдсилений. Його костисте, змарнiле обличчя вiдсвiжилося. Добре помився
холодною водою й поголився.
Матвiя не було дома. Був у церквi. Хведот i Василина в полi, бiля
худоби. Настя порається по господарству. Коли Володько увiйшов до хати,
вона довго мовчала. "Мабуть, гнiвається,- думає Володько.- Всi встали,
тiльки вiн спить...." Потiм Настя заговорила:
- По цiлому селi ходять про тебе чутки... - казала непевно.
- Хай собi ходять,- сказав байдуже Володько. Мати бачила, що вiн не
хоче про це говорити, й замовкла. Володько знав, якi чутки, i вони його не
цiкавили. Йому все одно. Ось тiльки треба виставу докiнчити.
Потiм Володько пiшов з дому. Зайшов, як звичайно в недiлю, до
Левинських. Вiдвiдав пана Глiба й Ольгу. Олег ще в школi.
Пан Глiб був зайнятий, але Ольга, як звичайно, радо з ним розмовляла.
Стан її не погiршився й не полiпшився. Здебiльша лежить у крiслi-гойдалцi
де-небудь на соняшному мiсцi, читає або, закривши очi, думає. Обличчя її
все таке ж повне. Вона зовсiм не загоряє. Шкiра блiдувата, суха, хоч часто
на чолi з'являються дрiбненькi краплинки поту.
- Ну, як ваша вистава? - питала вона Володька... - Всi ми пiд враженням
вистави... Навiть Галя. Ач, як змiнилося вiд минулого року. То було все
ми, а тепер роблять iншi, а ми збоку. Один Роман там... Але вiн не має що
робити... А вчора вiн оповiдав про вас. (Володько спустив голову). Гарна
та дiвчина? Нi. Я не так хотiла сказати... Чи цiкава? Гарна, то гарна...
Бачила її не раз у церквi...
- Як кому,вiдповiв Володько.- Менi цiкава.
- Але вона виходить замiж.
-Так.
Ольга поважно, байдуже дивилася перед собою. Потiм повiльно казала:
- "Не всi тiї та сади цвiтуть, що весною розцвiтаються..." Чи не
правда? А вам грiх, що ви її зводите...
- Тяжко вам це пояснити,- сказав Володько. Дивився вбiк. Виминав її
погляду.- Ви самi казали колись, що треба любити.
- Певно. Але любити вiльну...
- Люблю те, що можу... Люблю не для втiхи. Люблю, бо бачу в нiй те, за
чим тужив... Але життя життям. Можете казати, що це грiх. Бог цього
напевно не скаже.
- Ну... Можливо. Ми цього не знаємо... Це дiйсно Божа рiч: любов,
кохання, щастя, нещастя... Життя i смерть... Все йде, минає... Приходить
щось нове. Але жити треба вiдважно. Навiть перед смертю.
Потiм прийшов обiд. Володько залишився обiдати. За обiдом пан Глiб
оповiдав за iнспекторську вiзитацiю школи. Мав добрий настрiй, через те
оповiдав зi смiхом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142