Вiн тобi
сьогоднi пiддався. Такого ще з ним не бувало. Таж вiн мiг би звалити тебе
одним помахом кулака.
Володько сам собi посмiхнувся.
- Кулак не завжди найбiльша сила.
- Смiшно,говорив Сергiй.- Попручався, побурчав i пiдгорнув хвоста. I
плаща гумового купив. Зовсiм, як твiй. Навiть краватка подiбна. Має Iван
щастя. Iнакше Йон збив би його на квашу. Вiн же також стрiляє за
Наталкою...
- Хто? - швидко запитав Володько.
- А Йон!.. Я знаю, хоч вiн того не казав. Я раз принiс Наталцi
книжки...
- Вона читає?.. - перебив його Володько.
- Та-ак! I багато. Вона мудра дiвка. А скiльки знає пiсень! Цiкавих,
старих. Десь там у Тителькiвцях навчилась... А Йона не любить...
- А Iвана?
- Хто знає. Вiн гарний i багатий. А у Наталки одна краса. Правда, має
ще двi сестри й п'ять братiв. I це на трьох десятинах. Iлько заробляє
поденщиною.
Володько мовчав. Потiм розмовляли про Никона, про Сергiєвого батька.
Нарештi Сергiй сказав:
- А знаєш? Ти б все те описав. Я ще нiколи не читав про нас так, як
воно є. Перецукровано, медово. Люди - янголи або шалапути... А ти додай
кровi. Нашої, селянської, густої...
- Побачимо,вiдповiв на це Володько.- Тепер пiду. Попрощався i вiдiйшов.
Було пiзно. Село спало глибоким сном. Навкруги велика, чорна тиша...
Матвiй зiбрався молотити. Дощ трохи перестав. Зранку Володько пiшов у
село покликати до машини Катерину. Коли вернувся, застав на подвiр'ї
екзекутора Вислоцького. Вiн говорив з батьком крикливою мовою
по-московському i весь час матюкався. Володько прийшов на двiр, сказав
добридень i пiшов собi до своєї роботи. На Вислоцького не звернув нiякої
уваги.
- Це ваш син? - запитав той Матвiя.
- Мiй,вiдповiв Матвiй.- Хотiв вчити, але так сталося... - не договорив
свого.
- Бомки тепер стрiляє,- говорив Вислоцький.- Чув я про нього... Ним
цiкавиться полiцiя. Ви-но, Матвiю, не дуже давайте йому волю...
Володько був у клунi й цю розмову чув. Знав i чув також досить про
Вислоцького. Колишнiй царський держиморда, нiби полковник, чи щось...
П'яниця, скандалiст. Пiд час революцiї робив якесь повстання, а тепер у
податковому урядi. Ходить за податками. Володько не раз бачив його в селi,
але нiколи не звертав на нього уваги. Його очi, п'яна, розпухла пика
викликали огиду. Випитував у селян про Володька, пиячив i подавав куди
слiд. Це Володько знає також.
Коли вiдiйшов Вислоцький, Матвiй сказав Володьковi:
- Будь з тим чоловiком обережний. То отруйна гадина. Зо мною вiн
добрий, бо
Володько не казав нiчого, порався коло машини, чiпляв до кирата шлеї.
Прийшла Катерина й почали молотити. Володько вiдкрив вiд соломотрясiв
солому й вiдносив її на стiжок. Пригадував нiчну розмову з Сергiєм i думав
над нею.
А вечором сидiв дома. По вечерi присiв на краєчку столу й почав писати.
Квола лампочка блимає на столi, освiчує папiр, каламар, схилене чоло
Володька. Всi сидiли в хатi, гуторили, але Володько не звертав на нiщо
уваги. Рука його ввесь час виводила стрiчки на паперi. Перегорталися
сторiнки, аркушi. Вiн все писав i писав. Вуха i щоки його вже горiли, рука
починала тремтiти, лiтери виходили нерiвнi й невиразнi.
Полягали всi спати, але Володько сидiв далi. Далi блимала нафтова
лампочка, далi перегорталися рядки. За вiкном дув i бився у тахлi вiтер. У
хлiвi через сiни побрязкували ланцюгами конi й корови. На лiжку рiвно
дихали мати й Василина.
А Володько все писав. Хотiв списати все, що бачать його очi, що чують
вуха. Хотiв зробити великий протокол, щоб приставити його на суд iсторiї.
Є Бог на небi. Є судi Вiчний суд, що не минає нiкого й нiкому не дарує. Є
щось, що тримає у мiцних руках цiлий свiт. Володько знав, що не можна
мовчати. Вiн знав також, що є Правда й Справедливiсть, i їх треба
домагатися. Силою, розумом, працею. I через те Володько кидав вила чи
граблi i немитими, мозолястими пальцями тримав це просте, заiржавлене
держальце пера, вмочав його в чорнило й писав.
Йому здавалось, що коли вiн цього не зробить, не зробить цього нiхто.
Бог вибрав його одного. Так, це чує вiн цiлим своїм єством. Це знав колись
дiд Юхим, коли читав йому про трьох вершникiв, коли пророчив йому силу i
владу, коли просив: сядь i все то спиши. Диявол буде кидати вас у темницю
- не бiйся. Видержиш i переможеш. А як згинеш, то згинеш тiльки тiлом.
Твої слова, дiла й думки зiстануться i будуть далi чинити твою волю.
На лiжку поворушилася мати. Розплющила очi, побачила у хатi свiтло,
побачила схиленого над столом сина.
- Боже, Боже, дитино! Що ти собi думаєш. Вже третi пiвнi спiвають. Чи
ти з того хлiб будеш їсти, чи що? Всю керасiну випалиш,- стогнала як
звичайно стара.
- Спiть, спiть, мамо. Я зараз...
Вiдiрвався вiд столу, встав. Пiсля ще довго стояв i дивився перед себе.
Чоло його нахмурене. Часом на очi насуваються густi брови. Але уста
посмiхаються, здається, що вiн чогось радiє. Здається, що там у тiй
далечинi, куди сягає його зiр, бачить щось таке, що радує його душу й
змiцнює велику його вiру в себе.
Пiсля пiшов до клунi й заснув.
На другий день знову молотили. А ввечерi Володько зiбрався i пiшов у
село. У Сергiя застав цiлу юрбу парубкiв. Посерединi стояв Сергiй з
Кiндратом, обидва розмахували руками й виводили грiмку пiсню... За ними
тягнули всi хлопцi. Вiдчинились дверi й увiрвався Володько.
Хлопцi загули. Подав усiм руку.
- А вчора де був? - питає Йон.- Приходимо, сидимо, а вiн, чорт... Що?
Читай що. Про козакiв!..
- Часу не мав! - кинув Володько. Помiтив, що Никон також з'явився.
Пiдiйшов до нього й байдуже запитав: - Ну, як?
- Маєш там яку книжку? - запитав Володько Сергiя.
- Кащенко.
- Давай.
Володько почав читати. У хатi зробилось тихо. Проходять години. Коли
скiнчилось, Антiн пiдходить до Володька.
- Чи не дав би ту книжку менi? - питає.
- На цигарки? - жартом каже Володько.
- Йди к коров'ячому хвосту! Дома своїм прочитаю. Це, брате, все-таки
здорово.
- Нi, Антоне! Кинь! Книгу беру я! - рiшуче заявив Йон.- Володьку! Я! -
i вiн вдарив себе кулаком в груди.
- Антiн перший сказав, вiн i бере. Ти вiзьмеш пiсля,- сказав Володько.
- Ну чекай... Я тобi цього не дарую,- образився Йон. Але пiсля всього
пiдходить до Володька.- Слух! Не хоч з нами?
- До Євдошки? - посмiхається Володько.
- А хоч би... Там же Ганнуся, гуся-сюся! Нi? Дiвка, але проти Наталки
нуль! Нi?
- Вiдступи, нечистий! Не спокушай! - басом, жартiвливо насупившись,
проговорив Володько.Йдем!
Парубки насунули шапки й вийшли. Дорогою болото, через те звернули на
городи. Легко, нiби молодi тигри, перестрибнули кiлька плотiв. Йшли
швидко, тiльки закарвашi мокрої землi вiдривались вiд закаблукiв i летiли
взад. Мовчали.
- А знаєте що, хлопцi? - почав Володько.- Здається менi, що Сергiєва
хата не зовсiм для нас вигiдна. Нас вже забагато...
- Бiльшу треба. Ясно, i ми про це говорили,- кинув Йон.
- Я думаю - варто б попробувати у шкальнi. А як ви?
- Там же Габель.
Далi йшли, далi летiли вiд закаблукiв закарвашi.
- Габель? - промовив по часi Володько.- А хiба що? Чи ми з ним не
справимось? Потиснемо й видушим.
Прийшли на Євдошине подвiр'я. Загавкав собака. Вiдчинилися однi й другi
дверi, й хлопцi ввалились до хати.
Так iдуть днi. Ось вже перестали дощi. Дерева обкидали листя. Ночi
хрусталiють приморозками. Ще далi й починає замерзати земля. Худобу
виганяють на завруненi пшеницею чи житом поля. Одного ранку небо почало
хмаритись, але хмари не летiли розшарпанi, як це було до цього часу. Десь
взялися з пiвночi, рiвномiрно заложили небо олов'яно-сiрою дергою. Майже
тихо. Земля замерзла, дерева стоять спокiйно. Починає трошки теплiшати.
Ось десь вирвалась одна снiжина. Летiла вниз поволi, довго летiла у
повiтрi й десь зачепилась. За нею з'явилась друга. Ще кiлька хвилин i їх
вже цiлий рiй. Вiдриваються вiд сiрого, зовсiм низького неба й падають
химерно. На землi з'явився легкий пушок. Все навкруги принишкло, нiби
заслухалось. Село замовкло, тiльки десь-не-десь на току пацають цiпи.
Часом десь заспiває пiвень або загавкає собака. Поза цим зовсiм тихо,
тiльки снiжинки легко, химерно спадають, крутяться, переплiтаються i
припадають до землi. Добре вслухавшись, чути їх ледве чутний шелест.
Приємний, спокiйний i рiвномiрний шепiт бiлих кристаликiв, що десь там
вгорi створились i спадають людям пiд ноги.
До вечора вже скрiзь бiло. Зi школи бiжать школярi, репетують,
топчуться по м'якому снiгу, кидаються ним. Он там вже хтось поїхав саньми
по воду. Конi весело й нечутно бiжать, попирхують, а полоззя саней ще не
зовсiм легко ховзають по дорозi. Очi ще не звикли дивитись на такий бiлий
i чистий свiт. I коли вечiр прийшов, не було вже так чорно навкруги, як до
цього часу. Земля, стрiхи, дерева - все те дбайливо окутане м'якою, бiлою
периною. Нiч м'яка, спокiйна, тiльки з димарiв на хатах зводиться i
пiднiмається дим i десь там ген пiд сiрим небом зникає.
Прийшла гарна, весела зима. Вже кiлька рокiв не було такої. Тiльки
перед Миколою почались першi метелицi.
Матвiй закупив на хату цеглу, й Володько перевозив її саньми. Вже
кiлька рокiв стягається потрохи на хату й все не можна її розпочати
будувать. Докучила вже та буда. Аж соромно, що в такiй хатi приходиться
жити, але нема ради. Вiйна й революцiя знищили господарство. Треба було
добудовувати й iншi будинки. Треба було купувати коня, корову. Треба було
зробити нового воза. Скрiзь треба, а грошi на дорозi не валяються. Треба
десь заробити, а де тi заробiтки? Не продаси який там пуд тiєї пашнi, не
будеш мати. А тут i пуди не дуже так сипали. Два роки не вродила озимина.
Хлiб їли з ячменю. Конюшини також не було два роки. Оце перший рiк, що
зародила вона, але на все так тих грошей треба. Так дуже треба. Василинка
росте... Бiгала вона цiле лiто, працювала. Не можна ж, щоб вона в зимi, в
холодi не мала теплої одежини. Також i Хведот свого домагається. Вiн вже
ось-ось парубок. Вигнався догори, вже скоро буде вищий за Володька. Був
якийсь там старий, вояцький кожух. Хведот просив, щоб йому купили сукна та
покрили того кожуха. Тепер майже всi у таких ходять. А Володько? Цей також
не хоче дiдом ходити. Йде мiж люди, бачать його скрiзь. Хоч-не-хоч, а
якусь поряднiшу одежину справити треба. Зима вже. У тому гумовому плащi
тепер не видержиш.
На щастя, трапилась добра нагода. Пан Глiб пошив собi доброго кожуха,
але вiн на нього трохи замалий. Чи не мiг би купити Володько? Той запитав
батька. "А скiльки?" - запитав старий. Вiсiм долярiв. Не яких-небудь
злотих. Е-е!
Матвiй покрутив головою. На такi грошi ми не купцi. Але коли побачив
кожуха, згодився. Рiч добра. Викинеш грошi, але на десяток рокiв
вистачить. Не якась жидiвська тандита. Довго старий мiркував, довго
обдумував, як i де тi грошi взяти. А до того долярiв? Але все скiнчилось
гаразд, i от Володь-ко справжнiй пан.
- Що, що,казав Матвiй вже по всьому.- А одяг i харчi мусить людина
мати. Нащо тодi живе?

Одного дня Володько дiстав листа. Велика подiя. Писали йому з партiї,
щоб прибув на повiтовi збори.
Саме мело снiгом. Хуртовина розiгралася i в полi свiту не видно. Але
Володько пiшов до Сергiя й обидва порiшили йти. Чей же не завiє.
Надягнув свого кожуха, теплу, вовняну шапку, й подалися. Коли вийшли в
поле, коли навкруги загуло, хотiли вертатися. Вiтер накидався, мов пес
лютий, рвав одяг, шарпав за поли, снiгом засипав очi. Ну! А може, таки
доб'ємось. Ану!
Йшли, боролися з вiтром i десь коло полудня дiйшли. Зiйшли у долину
мiста. Тут затишнiше. Вiтер вiяв горою, сiяв дрiбненьким снiгом, бавився у
провулках, але це вже не поле. Тут вже люди ходять. Бiжать зi школи
зiгнутi гiмназистики, снують сюди й туди жиди. Вiзники зi своїми шкапами
стоять перед рестораном "Удзялуфка", перед готелем "Бона", перед
"Пасажем". Он полiцай, там далi староство. Кiно "Звiзда" дає фiльм "У
пащецi лева" - серiя перша, частина третя. "Iнтимний театр" грає "Троянду
Стамбула". Виступають Горев, Полiнова - артисти Александровського
iмператорського театру. У кав'ярнi Повольного сидять люди й попивають
каву. Володько знає, що колись у цьому будинку була велика книгарня
Просвiти.
Тепер вона геть далi. Прийшли туди. У маленькiй кiмнатi повно людей у
кожухах. Посерединi стiл до писання, кiлька стiльцiв, по боках двi шафи з
книжками. На стiнах плакати:
"В своїй хатi своя правда", "Борiтеся - поборете!", "I чужому
научайтесь, свого не цурайтесь". Он i Шевченко у шапцi та кожусi. Сидить
насуплений i на всiх, мов Бог, поглядає. Коло нього худий, скромний Франко
у вишитiй сорочцi. Трошки далi подiбний на учителя "воскресної школи"
Драгоманiв. Зовсiм близько голо нього гетьман Мазепа. Пишний, гордий, нiби
йому нiяково у такому демократичному товариствi.
За столом до писання - худа з довгими, тонкими пальчиками панночка,
невеликий, лисий мужчина й потужний з товстим носом, у кожусi, як у
Шевченка, пан. I це все. Говорили псi потиху, кожний своє. Лисий добродiй
щось цокав на рахiвницi, худа панночка писала тонкими пальчиками, пан з
товстим носом розмовляв з молодим дядьком i весь час приємно й лагiдно
посмiхався.
Пiсля довго шепталися, довго бiгали. Ще пiсля сказали, що будемо
виходити, але не разом. Треба йти аж на другий кiнець мiста гуртками й
кожний гурток iншою дорогою. Сьогоднi усi, мовляв, кому треба, на ногах.
Хай принаймнi попрацюють, бо ж про сходини все одно знають.
Кiмната, де вiдбувались сходини, невелика, але вмiстила цiлу партiю.
Пiдлога навiть навоскована, й по часi, коли почали розтавати селянськi
чоботи, на її поверхнi поставали озера. Вiдкрив сходини той самий
симпатичний пан з товстим носом, тiльки вже без кожуха. Привiтав присутнiх
товаришiв i представив їм двох товаришiв редакторiв зi Львова. Всi
витрiщили на них очi. Все-таки вони iз самого Львова. Володько
познайомився з їхнiми пiджаками, штанами, черевиками, краватками, й поки
тривало це знайомство, голова встиг сказати головне.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142