"Еее, всi вони однаковi!"
Але Володько, як син землi, може бути iншим захоплений. Цього
захоплення поки що не подiляють нi Стратон, нi Iван, анi навiть рiдний
батько. Воно має свiй грунт не на землi, а в душi. Вiн прочитав уже
Кащенка. Вiн вивчив Шевченка. Вiн знає, що були колись Сiч, Запорiжжя,
вiльнiсть. Його душу полонила романтика того привабливого давноминулого, з
чубатими козаками, з днiпровими порогами, зi степами широкими. То була
Україна. Так. Це Україна, його батькiвщина, дивна й незнана земля, що має
два обличчя. Одно чорне, з потом працi, друге радiсне, усмiхнене, рожеве,
як барва рожi, зрошеної росою. I це приваблює Володька. I за це вiн хоче
битися i звести до бою батька, сусiдiв - чорних, зачовганих працею
чоловiкiв... Володьку! Ти смiшний.
Конi бiжать. Ось уже Жолобки. Гайдамаки сидять i курять. Виїжджають з
долини на пригiрок.
Їдуть вулицею. Пiд'їжджають до кращої бiльшої хати.
- Стiй! - чує Володько. Оглядається.- Стiй тут. Пiдем снiдати. Хто тут
живе?
- Дяк,вiдповiдає Володько i зупиняє конi.
- Прекрасно! Он i дякiвни тiп-топ виглядають. Стiй i чекай на нас.
Зiскочили i побiгли на подвiр'я. Володько сидить на возi. Конi стоять i
помахують хвостчми. На них падають гедзи i тнуть. Гайдамаки сховалися в
сiнях, звiдки одразу чути гармидер. По деякому часi вибiгла струнка i
гарненька, вдягнена в суконку з доморобного полотна, дякiвна. Вона
усмiхається. Володько дивиться на неї з-пiд лоба.
- Чого ти такий сердитий? - питає дякiвна. Володько сказав, чого.
- Ну, то ми їх там заговоримо, а ти їдь собi i все... Знають вони, де
ти живеш?
А Володько й сам уже думав над цим. Тепер мiркує лиш, як його краще
"чкурнути". Дякiвна допомогла. Пiшла до хати i, коли гайдамаки поїдали
яєшню, вийшла та махнула рукою. Володько рушив, спочатку хода, далi
смикнув по конях батюгою i тiльки хмара куряви знялася за ним.
Другого ранку Володько був у Кордишевi й усе оповiв батьковi. Той
зазначив, що тепер не дасться вдержати цi конi.
I його слова справдились. Через кiлька днiв до Тилявки прийшов вiддiл
нiмцiв. Виявилося, що це той самий вiддiл, що так особливо розквитувався з
Мошаницею. Зi собою мали вони ще багато мощаницької здобичi. В однiм
добрiм мощаницькiм возi зломилося колесо. Почали шукати по хуторах чогось,
чим би можна того воза замiнити. В Матвiя стоїть на подвiр'ю добрий
"казьонний" вiз. Побачили його i без слова замiняли на мощаницького. Та на
цiм не кiнець. Володько привiв саме з пашi конi. Нiмцям сподобались
вони... Оглянули, вiдв'язали кару кобилу, шось гергочуть i ведуть геть.
Цiла Матвiєва родина в лемент, але це мало впливає на нiмцiв. Володьковi
сльози стоять на очах. Нiмець вивiв кобилу на шлях, веде за повiд. За ним
ступає розгублений Матвiй, а за Матвiєм Володько. Вони не хочуть вiрити,
що той чужий чоловiк забере їм їх власну коняку. Вони йдуть i на щось
надiються. А може... А може, вiн таки змилосердиться...
- Пане! - просить Матвiй.- Не берiть менi її. Я не буду мати чим робити
в полi.
Який вiн дивний, той Матвiй. Це ж все одно коли б вiн благав отой
камiнь, щоби вiн зiрвався i летiв птахом.
Але Матвiй все-таки не падає духом. Йому приходить на думку неймовiрне.
Коли дiйшли аж до церкви, Матвiй виймає з кишенi свого пуляреса, видобуває
з нього "катеринку".
- Пан! Гей, пан! - кличе Матвiй i пiдходить аж до самою нiмця. Той
оглядається, Матвiй тицяє йому катеринку. Той робить вираз ображеного,
але, пройшовши крокiв десять, зупиняється. Володько бачить це, i в його
душi острах та надiя. Кобила байдуже стоїть, помахує хвостом. Сонце
ллється на її чорну гладеньку спину, на клуби i вiдбивається. Ось вона
зводить високо голову, випростує пружнi шпичастi вуха.
Нiмець протягає руку i бере в Матвiя сотку. Натомiсть передає Матвiєвi
повiд Карої. Володько пiдстрибує.
- На! - гукає Матвiй. Володько пiдскакує, миттю злiтає на кобилу i з
копита пускається в чвал. Матвiй суворий i сердитий поволi йде вулицею.
Вiн мiркує. У нього вже виникло тверде рiшення продати тi конi. Не мине їх
революцiя.
А нiмець пiшов собi далi.
Ще через кiлька днiв прибули до Матвiя купцi. Сторгувалися i забрали
кару i Киргиза за три тисячi й сто карбованцiв. Половину "миколаївками",
половину "хвартушками" та "осиковатими". На цих останнiх герби й атрибути
Української Держави. Але нi Матвiй, нi Володько не виявляють з того
великої втiхи. Не чуються вони в своїй державi. Хтось, десь невiдомий
править тiєю державою, з якої тiльки i є, що тi "осиковатi" знаки
державної скарбницi.
Наближаються жнива. Матвiй купує новi конi, звичайнi селянськi коники -
сiра кобила, карий кiнь i в добавок до того, купує великого, молодого, але
дуже занедбаного коростявого шпака.
Перед самими жнивами сталася подiя, що лишила Володьковi глибокий слiд.
Одного дня з Дерманя прибуло кiлька молодих жiнок. Мiж ними дядькова
Єлисеєва Палажка i молодша дядина Мотря. Їдуть до Почаєва. Це уперше,
вiдколи затихла вiйна. Кличуть також Катерину i Володька.
Володько на такi справи перший. Мандри, вiдвiдини незнайомих мiсць...
Iти широким шляхом, полями, лiсами, селами... Звiльнитися трохи вiд
турботи i гризот щоденних... Думати над долею рiдного краю i любуватися
його чарiвною красою - на це Володько перший. I мати не проти цього:
- Бувало, дiтоньки, й сама ходила... Десяток разiв, милi мої, iшла
вiдвiдати святе мiсце, де сама Мати Божа на камiнь ступила i лишила вiчний
слiд.
Ще звечора палахкотить у челюстях печi вогонь. Печуть коржi i смажать
м'ясо. На другий день раненько - ще сонце не винеслося з-за жолобецького
лiсу - вiдхiд. Володько накульбачив на себе торбу. Чоботи позв'язував на
палицi, а йде босонiж.
Пражить сонце. Направо й налiво поля мов застиглi золотi озера. От-от
пiдкладай косу, серп i вали дорiдне жниво.
Їдуть через Крем'янець. У мiстi тихо, чисто. Коло будинкiв полiцiйної
управи вартовий у шоломi. Нiмець. Стоїть i насуплено дивиться. Дивнi,
суворi люди. Нема в них усмiшки.
Перейшли Широкою i звернули на Костельну до гори. Коло будови колишньої
"уєздной касси" Володько зупиняється. Вдивляється в напис "Повiтова
скарбниця" i над цим тризуб. Приємно. Нiщо iнше не вказує, що це
українське мiсто, хай хоч що-небудь.
Далi на гору. Звiдтiль видно цiле мiсто. Бiлi, великi будови лiцею,
собор, монастир. Сади розкидалися по взгiр'ю. Гора Бона нагадує забутий,
врослий у землю велетенський шолом. А навколо села, сади i знов села.
Велична земле моя, радiсть моя! Благословляю красу й ширiнь твою i люд
правдивий, щирий, простий. Може, земле моя кохана, i над твоєю долею засяє
ясна зоря свободи. Ще крок, ще тiльки один крок... I чудесна, споююча,
свята свобода розгорне золотi свої крила над цими селами, садами, полями.
Як неймовiрно радiсно. Володько забуває все те, що було недавно. До
нього вертається його божок, божок цiкавостi, радостi, божок молодої сили.
Ще далеко, дуже далеко, двадцять два кiлометри той Почаїв, але з гори
Хрест уже виразно видно золоту баню його дзвiницi, що палахкотить у
соняшнiй зливi. Вона стоїть на чорнiй смузi лiсу, мов маяк на скелi
океану. Лiси, яри. Сходять мандрiвники вниз. Баня Почаєва ховається. Пiд
ногами мiняється грунт. Мiж гаями крейдянi поля, вбогi розбитi села,
виснаженi люди.
Слiд вiйни помiтно надто виразно. Рiвнина Iквй спорота здовж i поперек
окопами. Чагарники колючого дроту вростають бур'яном. Де-не-де, на мiсцi
колишнiх сiл зводяться хатки; через непокритi стрiхи курить дим, голi дiти
вибiгають на дорогу.
- Дайте, тiточко, кусник хлiба! - протягають худi, мов патики,
рученята. Подорожнi скидають торби, виймають хлiб, дають. Урадуванi дiти
бiжать до своїх недокiнчених хат.
Дунаїв. Село, де всi мандрiвники вiдпочивають, полуднують; п'ють чисту,
мов лiд холодну, джерельну воду. Ще один перехiд в'юнкою сошею, через лiс
i вже Почаїв. Ось тут, кажуть, стояла колись каплиця. Пiд нею завжди
вiдпочивали мандрiвники. Володько стiльки разiв чув про ту каплицю. Тепер
з неї лишився тiльки один фундамент. На її мiсцi поставили хрест, на якому
скарбонка для пожертв.
Цiле село розбите. Залишилося лиш кiлька хат i дерев'яна церква зi
збитою i похиленою на бiк банею.
Володько сидить на каменi в гуртi мандрiвникiв i думає. У ногах сiпає
бiль. Засмажене сонцем обличчя горить. У голову тиснуться думи над
минулим, теперiшнiм i будучим. Уявляється йому вiйна, що бушувала тут ще
недавно. Уявляються тi люди, що робили з цiєї землi руїну, билися, клалися
трупом, щоби все так нагло урвати i безславно зникнути.
Поїли, попили, вiдпочили, обдiлили жебрацьку дiтвору та калiк i далi.
Дiвчата веселi, смiються, жартують. Володьковi радiсно, але йому нiколи
смiятися. Його приневолює до поважностi надзвичайна хвилина. Зворушливе,
дивовижне, надзвичайне дивовисько, яке пройшло перед його очима, це вiйна.
I от тепер вiн ступає по тих мiсцях, де кожний камiнець кричить вiйною. По
дорозi валяються розбитi вiйськовi вози, рiзнi речi, набої. По полях
розсипанi ями вiд стрiлен, що рвались.
Почаївський лiс. Старi товстючi дерева. I тут помiтно вiйну.
Розторощенi стовбури, укриття. Порозкиданi, зiпсутi речi.
У лiсi дещо прохолоднiло. Йдеться легше. Жарти i смiх стихають, бо ще
пiвгодинки, ще пара кiлометрiв, i перед очима Почаїв. Виходять на взлiсся.
Всi зупиняються, стають навколiшки, хрестяться. Володько в полонi
враження. Вiн хреститься також. Перед очима велетенська, маєстатна постать
лаври зi всiма її будовами. Володько безлiч разiв бачив її на малюнках i
от аж тепер нарештi бачить її власними очима. Це вона, та гора, де "пасли,
пасли пастирi, пасли овци на горi, та й увидiли Божу Матiр на скалi". Це
тут змагалися здобути святиню турки, що впали жертвою кари Матерi Бога.
Сила враження, вiри охопила й узброїла його. Вiн бачить лише
великанську бiлу, залиту передвечiрним сонцем святиню, до якої впродовж
вiкiв зi всiх куточкiв його рiдної землi спливали люди, щоби бодай тут,
разом iз водою зi "стопи" Матерi Бога, зачерпнути пiдсилення вiри - єдиної
опори жорстокого селянського iснування.
0н клячать гурти в бiлих свитках i постолах. I цi сiрi розчухранi
постатi, з цiлими горами клункiв на плечах, бозна з яких лiсiв i багон,
принесли на показ свiтовi свою бiду, свою темноту. Он стоять вони
навколiшках, i їх безбарвнi очi горять великою вiрою.
Вiра. Страшне недоторкане слово. Над свiтом вiйна, над свiтом пожежа, а
вони клячать у поросi. Якi сили пiднiмуть їх iз того пороху й уведуть у
храм, де зустрiне їх усмiхнений Бог i скаже їм: встаньте! Ви образ i
подоба моя! Огляньтеся на себе i пiзнайте своє вбожество, вiднайдiть у
собi гiднiсть мого найкращого творiння, яке я назвав найкращим iм'ям.
Встаньте i будьте самi собою!..
Вдарив велетенський дзвiн; i вiд його громового рокоту затремтiли люди,
дерева, земля.
- Ну, люди! Вже час! Вставаймо!
Серед глибокої тишi, пiд звуки велетенського дзвону слова тi видаються
закликом.
Всi встають, назувають на ноги взуття i йдуть. Все ближче i ближче
лаври. Все ближче i ближче мета. Все потужнiше гуде великий дзвiн,
розтягаючи своє бамкання геть навколо, як далеко сягне око.
Приходять. Скрiзь люди. Шукають мiсця для нiчлiгiв. Багато хат
розбитих. Знаходять одну хату, де їх приймають. Ще не оправлена вона вiд
вiйни як слiд. Новi дверi, новi вiкна, полатаний помiст. Меблi зганянi. На
стiнi стародавнiй з тягарками годинник. Чоловiк, жiнка, двоє русявих,
живих малих. Мандрiвники займають передню кiмнату i розташовуються по
помостi.
Перед спанням iдуть "на вечiрню". Зi страхом i трепетом вступають пiд
зводи велетенського храму, де розноситься спiв, ладан, золотий вiдблиск
сяйва свiчок i електрики. Он золота iкона над стопою. Онде-о тi вiдомi з
чистого срiбла дзеркала. Кажуть, нiмцi пiдмiняли їх. Онде мiсце, де стоїть
чудодiйна iкона Матерi Божої. Пiд нею милицi людини, що колись належали
калiцi, який вiрив i одужав. Малюнки чудес, якi сталися тут, на цьому
мiсцi.
Володько на деякий час стає знов тим малим Володьком, який не має часу
нi молитися, нi роздумувати над усiм, що бачить. Вiн увесь увага, ввесь
переживання, ввесь уява. Розкiш святинi полоняє його, i треба все
оглянути, пережити нутром i затямити кожний непомiтний звук великої
душевної музики.
Другий день. Молодицi, дiвчата спiшать на ярмарок. Там буди з всiляким
дешевим крамом. Свистуни, гармоньки, кульчики, бляшанi хрестики. Юрби
дiвчат купчаться коло балаганiв, торгуються, купують. Он стоїть безногий
чоловiк iз катеринкою. На катеринцi папуга, що тягне "щастя". На хiдниках
пiд парканами янчать калiки, риплять своїми невибагливими струментами
лiрники. Висвистують свистуни, виграють на губних гармоньках, вигукують
продавачi.
Володько оглядає все, цiкавиться, але не знаходить для себе нiчого
гiдного уваги. Вiн кидає жiнок, якi захоплюються торгiвлею i пiднiмається
нагору, проходить брамою на лаврське подвiр'я. Там вiдчиненi образарнi,
книгарнi. Володько заходить до книгарнi. Вiн хотiв би купити якiсь книжки,
писанi по-українськи. Але таких немає. Книжки все русскi. "Святiтєль
Пiтiрiм Тамбовскiй", "Сергiй Радонєжскiй", "Серафiм Саровскiй". Он вiдома
"Откровєнiє воїна iз карiта". Бачить також "Ад i рай". Цi книжки нагадують
Володьковi дитинство. Не любить вiн тепер такого читання, але чомусь купує
"Ад i рай" i "Откровєнiє". Нiяково так вийти, не купивши нiчого.
Далi йде пiд дзвiницю, задирає голову догори. Висока. Мури якi! Сила
людська непроста рiч. Все зробить. Заманулося полiзти на дзвiницю. На
другому поверсi велетень дзвiн. Коли знiмали його i вивозили "вглуб
Росiї", пробили цiлу стiну. Тепер вона забита дошками, а дзвiн знов на
своєму мiсцi. Полiз далi, вилiз на самий останнiй поверх, туди, де стоїть
машина годинника. Вiйна зупинила його i вiн не рухається. Через дiрки в
його циферблатi нiмець слiдкував за руским. Розказували ж, що руский хотiв
з "орудiй" креснуть по дзвiницi, та побоявся грiха.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142