- Ей, братва! - кричав котрийсь знадвору,- Сюди!.. Половина мужви
знялися i в хмарi пари витиснулися в чорне провалля дверей. На дворi
мороз. Велетенських розмiрiв мiсяць хвойно злетiв на широчiнь небес i
зупинився. За лiсом, за пiдлiсом, там, де угорське озеро, гудiло, гуло,
клекотiло, здавалось, мороз i мiсячне сяйво тнуть i трощать лiси, мерзлу
землю, кам'янi гори i саме склепiння неба, яке час вiд часу, нiби
смертельно хвора людина, озарялося тремтячим струмом червоного сяйва.
Кулемети лiчили одним тягом. Гармати наподоблювали дiда, що зайшовсь
страшним коклюшем, посинiв, зачмихавсь i вже невстанi зупинити шаленого
пориву... З глибини, десь з-пiд лiсу, нiби з придушених подушками ротiв,
виривалось глухе: "Урааа! Урааа! Урааа!.."
Солдати збились тичбою, повитягали шиї. Мiж ними молодики безвусi, отi
перкальовi юнаки. Всi наслухують говору заходу, який, здавалось, iде сюди
якимись таємними пiдземними ходами.
- Iш надайот! - зауважив котрийсь.
- Да. А завтра-то i ми iспробуєм нємєцкаво перца...
- Ми, браток, вже нанюхалися його, аж у носi крутить,- додав той самий
полтавець.Пiдемо спать! - байдуже закiнчив вiн i пiшов до хати. За ним i
решта пiшли. Лиш один молодик довше стояв i вслухувався у мову вiйни.
"Назад" не верталися. Шляхом назад гнали лиш часом козаки полонених.
Iдуть цибатi кiстяки по грузькiй дорозi в черевиках з обмотками. Хочеться
дивитись на них з витрiщеними очима, такi вони дивнi, чужi й не нашi.
- Хлєба! - просить i протягає жовту ручиську. На долонi металевi
грейцарi. На чорта вони. Сховай. На шмат хлiба... А, мадяр? Не дiстанеш,
коли мадяр...
А також гнали до штабу й зi штабу дезертирiв. Це народ iнший.
Розплювательний - вишкребки великої iмперiї. Приводили таких до штабу,
клали, один козак всiдався на карк, другий на п'яти, третiй вкладав на
дезертирську спину - двадцять п'ять, п'ятдесят або й подвiйно - вiдповiдно
до того, скiльки раз без дозволу частину свою залишив.
А козачнi в Жолобках повно. Рослi, стрункi, з кучером на двадцять
п'ять. Дiвоньки липнули до таких, а зупину не було. Не одна носила пiд
серцем козачого сина. Кров волинських лiсiв i придонських степiв зливалась
в полум'ї кохання i тремтiло серце, i палали очi, ноги самi в танець несли
пiд козачу гармонiю.
У цi днi Володько пережив подiю, що поклала йому на душi незабутнiй i
незлiчимий рубець. Все перегорiло i попiл розвiявся. Не розвiявся тiльки
отой змiст, який має в собi кожна подiя. Весна, лiто, осiнь, зима
кружляють навколо людини, що стоїть в серединi всього, а змiст подiй
лишається в колi i творить повiтря людини, творить її клiмат.
Стiл безногий, стократ проклятий, i купа книг, якi Володьковi руки
зняли з-пiд вояцької пiдошви, наробила гамору. Вернувся нiби хтось до
двора... Кажуть, знайшов порожнi покої зi стiнами, на яких однi плями
вказували на минувшину. Пiшли по селу запити та перепити. Докотилося i до
Матвiєвого хутора, бо ж Зiнька Кущина "хрест святий i приссяибо" власними
(от хай повилазять, як нi) очима бачила, що Настя несла дуже гарний стiл.
I вона, Зiнька Кущина, подумала собi: це, певно, з двора. А хай йому
частець. Пiдiткнула спiдницю вище колiн i стрiмголов до двора. Спiзнилася.
Не знайшла бiльше стола для себе.
Ну, чекай. Вона тiй Настi западеннiй не подарує. Понеслася i все чисто,
де треба, розказала.
Настю нiхто не чiпає, але Матвiй таки дiстав "повестку" тодi-то й тодi
явитись до штабу корпусу - Жолобки, дня i т. д.
У штабi суд i розправа. Те i друге короткi, стислi i без того, що
зветься жалiсть. Кажуть (це всiм на злiсть тiтка Зiнька пустила), там
кладуть двадцять п'ять у певне мiсце, заплати за "вбиток" i кiнець.
Матвiй чутки легковажив, але "повестка" й козаки, якi вже знали, що в
таких випадках робити, повергли його у тьму i морок кромiшний. Йти туди,
спускати латанi штани на такому-то сивому роцi житття... Нi. Це трохи
забагато. Нi, не брав, не крав, нi соломини чужої, нi, навiть у думцi. В
розглядах його - як далеко не сягають вони - все було, лиш не було нi
одного зерна, що таїло б у собi корiнь нечистого дiла. Путь його, довгий i
встелений тернами, йшов вiн власними ногами i кривавi слiди, що лишались
за ним, були його слiди, литi з його кровi.
I от пiсля тiєї "повєсткi" Матвiй раптом вгруз сам у себе. Вiн взяв
папiрець у руки, розглянув його, очi дивно погасли. Глянув на жiнку, на
Володька i знов загорiлися вогнi очей, як колись у днi Лебедщини. Кров
його збурилась i закипiла. От вони! От вони, тi винуватцi. Сидять перед
його зором i клiпають своїми дурними балами. Скоч на них звiрем i стратуй.
Знищ разом з ганьбою i соромом.
Нi. Матвiй цього не зробить. Уже не той вiн, що був колись. Рука його,
може, i мiцна, але воля трiснула i подалася виразно. Встав мовчки, брязнув
дверима i пiшов до клунi.
Через малюсiньку незамерзлу латку в тахлi вiкна Володько бачить
батькову постать, лисину без покриття зi жмутком рiдкого довгого волосся,
яке патлає i перегортає поривний пiвнiчний вiтер. Спина його виразно
гнеться, мов ресора, пiд великим тягарем. Здається, вiн несе десятипудовий
мiх пшеницi... Навiть, здається, ноги його слизькаються...
Батьку! - кричить Володькова душа. Баатьку! I рве щось те, що сидить у
хлоп'ячих грудях, чого не змела нi вiйна, нi солдати; рве його груди
гостродошкульним гаком... А слiв нема. Слiз також нема. У грудях, нiби
рiка замерзла, ломить свою поверхню i спинає одну на другу гострокантi
крижини. Володько хлiб жував, i коли батько вийшов, рот перестав
працювати, кусник хлiба застряг у зубах, а решта, що був у руцi, лiг на
краєчку столу i лежить. Всi закамарки його душi наповнив гiркий дим згару,
який гриз сумлiння, як гризе кислота залiзо.
А час бiжить. Настав обiд. З'явилася на столi миса тлустої зi салом
капусти. Нiхто не торкається нi столу, нi ложок на нiм. Пара капусти, мов
зменшена хмара, пiднiмається й урочисто розкладає на боки свої патли.
Розпочали Василь з Катериною, якi грiха за собою не чули i якi, може, й
грiшно тiшаться з горя матерi та її улюбленця.
- Йди-но клич тата,- озвався Василь навмисне до Володька. Володько
щойно прокинувся. Вiн спав i очi спали. А прокинувшись, щось там накинув
на плечi i пiшов до клунi.
Рипнув i вiдхилив тяжкi на дерев'яних бiгунах половиннi дверi. Тихо
тут, нiкого нема.
- Тату! - несмiло промовив вiн. Нiхто не вiдгукнувся. Все мовчить такою
впертою суворою мовчанкою.
- Тату!
В околотах щось заворушилось. Схилена постать, кiлька соломин на
чупринi. Син нiколи не бачив сумнiшого видовиська, i нiщо в свiтi не
проймало його так гостро й боляче, як та картина зiгнутої дебелої постатi
з отими невинними соломинами на чупринi.
- Ну? Чого ти хоч? - падає батькiв запит. Володько дивився йому у вiчi
ясним, теплим поглядом. Батько глянув також i зiр їх зустрiвся.
I як дивно. Цього Володько нiколи б не мiг пояснити. I чого з очей його
викотились отi сльозини. Дивно i ще раз дивно. Коли ж вiн отак з нiчого
перед батьком плакав? Таж нiколи. А то глянув i сльози пустив, а пiсля
цього рухнув на батька, пiймав його руку i голосом розбитим: "Ой, тату,
тату!" - просив.
- Я ж не знав...- ковтає Володько слова, лiтери, точки i зупинки разом
з солоними сльозинами, якi нагальне ринуть з очей.
- Ви... Я... Тату... Я сам пiду в штаб. Я... Я... Я розкажу... Хай мене
й б'ють... Iй-богу, тату, пiду...
Батько анi не поворухнувся. Стоїть дещо похило, i лiва рука пiднята в
напрямку сина. Пiсля чоло його зсунуло гармонiю зморщок, заглибило їх,
пiднятi на цiлих два сантиметри брови. Очi такi великi i такi все-таки
добрi виринули звiдтiль з отiєї ями. Володько ж знає, що пiд тими бровами,
за тими зморшками i мiшечками барви новелу ховаються батьковi дзеркала, в
яких свiт i вiн сам, Володько, вiдбивалися у справжнiй величi натури
буття, без єдиної струнки фальшивих барв чи тонiв.
На те якраз хтось над'їхав. Через шпари дилiв видно надворi двох
вершникiв на цибатих спiтнiлих конях. Один пiд'їхав пiд вiкно i знайомими
словами загукав:
- Хазяїн! Атєц! Дома ти?.. Матвiй вийшов з клунi.
- Здрастє, атєц! Ми вот апять к тябє...- зрадiв "бiловусий фуражир".
- Салому iмєєш? Цєну палучiш...
- Солому? Нi. Не маю...- проговорив Матвiй. Вiтер сипле зi стрiхи
дрiбний снiг, який чiпляється неприкритої Матвiєвої голови. Володько це
помiтив, здмухнув сльози, стрибнув до хати i винiс батьковi вовиянку.
-Да ти, ста рiк, нє упрямся. Знаємо дело - салом iмєєш... Нє врi...
Полна тябє упрямiтся, как дєвка под. вєнцом... Два рубля за пуд палучiш...
Пудоф двадцать надоть...
- Ну,сказав Матвiй.- Два рублi тепер не гропгi, але солому свою я вам
покажу. Як хочете.- I повiв фуражира пiд ожереду.
Це була купа промоклої овсяиицi, яку розтягнули були солдати й яку
пiсля пiдiбрав. Солома запрiла i змерзлася. Фуражир вийняв шаблю i ткнув
нею пару разiв у солому. Пiсля жменю висмикнув i глянув...
- Нiчаво! - сказав.- Бєрьом... От самаво утра єздiм, нiгдє саломи
нєт...
- Як хочете...
З цим вершники вiд'їхали, заявивши, що завтра приїдуть по солому.
- От бач,сказав Матвiй Володьковi i Василевi, який також вийшов з
хати.- А треба було, дубило їх ма', все нищити. Мене те все вже дурним
робить...
- Ходiть, тату, їсти,- сказав Володько.
- Ходiть, бо капуста холоне,- додав Василь. їв Матвiй мовчки i мало.
Поїв i знов на двiр подався. Володько слiдкував за батьком, пильнував
кожного його кроку.
Третього критичного дня Матвiй вибрався до штабу. Зрання зiрвався вiтер
i мело снiгом. У штабi треба бути "в дев'ять часов". Але годинника нема,
сонце також не свiтить, тому ранок застав Матвiя i Володька, який разом з
батьком не спав цiлу нiч, на ногах. Ах, i нiч то була. Володько бачив не
раз, як нагай офiцера здiймався над головою вояка. Бачив, як вояк стояв
струнко, не смiв захищатися i тiльки очi та уста вказували, що в тiй
людинi є душа i все те, що чинить вираз болю.
I от на мiсцi такого вояка Володько уявляв собi батька. I ще гiрше. Там
кладуть, знiмають штани... Ууу! Хлопець цiпив зуби, обертав головою i з
уст його рвались куснями згуки... Нi, нi. Володько пiде, впаде, розкаже
все... Де ж тi пани? Де, в чорта, тi пани? Може б, вони не тягнули його
батька, який нiколи ж не був на панському дворi, який навiть не знає, як
виглядають тi покої.
Панський двiр аж за селом i за долиною. Чого б туди батько ходив. То
тiльки його, Володька, понесла туди нечиста сила, щоб учинити нечувану для
родини бiду.
Ранок. Батько чомусь заговорив, не є такий сумний, як минулi днi.
Говорить за всякi господарськi справи, щоб усе було в порядку, наколи б
його задержали, чи що...
Але хiба це Володьковi втiха? Мати, мов у воду опущена. Пече картоплянi
млинцi й очi її мокрi. Батько з'їв кiлька.
- Ну,каже,- лiпше пiду. Лiпше хай прийдеш скорше, як спiзнишся.
I одягається. Вийшов, не сказавши нi слова. Володько також накинув
вiдоме своє "пальтiшко", що з великого зробилося малим i з нового аж надто
старим. Латки почiплялися до нього, де тiльки могли, i барви їх - сама
невибагливiсть та суперечнiсть...
Хто знає, куди збирається Володько, i яке кому дiло, куди вiн
збирається. Вийшов пiд ранок i метелицю, вибрався через замету, де лишився
батькiв глибокий слiд. на шлях i пiшов у напрямку Жолобецького лiсу. Вiтер
пре в спину. Спереду ледь маячить темна постать - батькова постать. Слiди
його одразу замiтає вiтер, хоча Володько широко ступає, щоб попадати
чобiтьми на тi самi мiсця.
Чи бачив батько свого послiдовника? Хто знає. Вiн не оглядався. Йшов
усе далi полем. Вiтер напирав йому в спину, прибивав до нiг критого
вiйськовою шинелею кожуха.
Ага. Он вiн.оглянувся, обернувся. Видно, таки зауважив, бо ж став.
Володько зупинився також. "Аа-о-у-е..." - видно, батько гукає. Вiтер рве
на шматочки слова i розсiває, де йому хочеться. Ще й ще кричить батько,
але син, хоч ти його вбий, не розбирає нi одного пiвслова. Он батько махає
рукою, одвертається i борхається далi.
Володько, мов тiнь, волочеться за ним, Матвiй ще раз оглянувся i йде
назад. Тiкати? Стояти? Поки що стоїть хлопець i чує: "Ве-рр-ни-ся!" Куди ж
?
Вiтер люто шарпає i пре вперед. Здається, коли б пустився та лiг на
снiгову габу - понiсся б вихором, мов дубовий лист, просто на чорну лiсову
стiну.
- Вернися, ти, шмаркачу! Куди там полiзеш?.. Марш менi додому! Чуєш?..
Наказую!..
Брав той наказ хлопець, як те останнє, що одно хiба поверне ним - проти
вiтру, проти метелицi i проти власного сумлiння - додому.
Матвiй пiшов далi. Син його стоїть на мiсцi й дивиться йому вслiд.
Фi-уфiii-iii!..- їдко i хижо вчепився вiтер якоїсь сухої билинки i
висвистує беззубим ротом. Он плужаться сiрi оберемки. Здалека нi нiг, нi
колiс не видно. Здається, щось над землею проти вiтру повзе. Щось, видно,
надто вперте. Пiсля видно, що то пiдводи. На них... Хто ж має бути на них?
Це пiдводи "земського обозу", що лазить отут кожний день i пiд мерзлими
брезентами тягає сюди й туди якiсь клунки. Люди повлазили у кожухи, у
валянки, в сибiрськi шапки, що й грiм їм нiщо. Конi якось тягнуть отi
возиська, що нагадують мажi середньовiччя. Шпицi в колесах затинкованi
багном та зледенiлим снiгом.
Пропустив повз себе земцiв. Далi з лiсу вирвались козаки. До чорта,
хiба в таку пору верхи їздити. Носи їм померзли, конi борюкаються з
вiтром. Чи бачили вони Володька, що ось збоку стоїть чогось i чапить на
холодi? Хто там їх знає. Чи ж їм до якогось там Володька тепер? Кожний
щось своє має. А Володько ось постоїть ще трохи, поки батько не зникне з
зору й вернеться.
Що ж йому ще залишається? Не впаде ж отут серед снiгу i не дозволить
вкрити себе заметою, поки серце його чiтко i мiцно стукотить у дзвiнких
грудях, що нiколи, нiколи не вiдмовляли мiсця i простору отому метушливому
куснику м'яса.
Матвiй вже зник. Тiльки сiра завiса вiд неба до землi окружена чорним
рубцем лiсу. I там десь по тому вже боцi i батько Володька. Хлопець
вернувся...
Але так трагiчно не було, як це видавалося. У штабi i своїх справ "до
чортової матерi".
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142