Володька вiн майже
не помiчає. Аж коли малий роздягнувся, i збирався шмигнути не до столу (не
до iдла було), а мерщiй на пiч, у найзатишнiший куток, устав раптом i
батько, здiймаючи свою попругу...
- То ти, трясця твоїй матерi, так пасеш худобу! - почав вiн, навмисне
розтягаючи з притиском слова.
Володько не дослухав усього. Вiн, мов в'юн, метнувся i миттю зник пiд
пiччю. Спершу шмигнув пiд пiл, а звiдти потайки, попiд тапчаном, на
чотирьох ногах, буцаючись у перестрасi об усяку всячину, перемандрував пiд
пiч.
Володькова звиннiсть не дуже подобалася батьковi. Вiн зробив два кроки
в напряму печi, розкарачив ножиська перед самим виходом Володькової
цитаделi i безцеремонне: - Вилазь, стерво! - гримнув...
В очах Володькових лише два здоровеннi бруднi батьковi чоботи та кiнець
згорненої удвоє попруги. Той кiнець так страшно, так неймовiрно страшно,
погойдується перед очима хлопця. Залiзна, вичовгана, блискуча пряжка.
- Ой, тату, тату! - вже репетував Володько.
- Вилазь, собачий сину! Шкуру спущу! - Чоботиська батька перед пiдпiччю
незграбно затупали. Голос його з-поза зацiплених зубiв виривається.
Шипучий якийсь.
- Ви-лазь менi! Вилазь, кажу, бо засiчу!.. - при цьому вже не втримався
батько. Нахилившись, шмагнув попругою пiд пiч. Володько рiзко скрикнув i
вiдскочив до другого виходу, у безпечний кут. Вже не видно йому
батькiвських чобiт. Але в ту ж мить попруга батька захльостала з другого
кiнця, i Володько, тремтючи, буцаючись головою об мур, пересувався з
одного мiсця на друге. Це ще гiрше дрочило батька. Бачучи, що нiчого з
того путнього не вийде, вiн покликав Василя.
- Василю! А дiстань-но ти менi його. Ну ж! Раз-два!.. Тягни його
сюди!..
I попруга батька досить дошкульно торкнулася Василевих штанiв, що
збiльшило його рухливiсть.
- Ой-йой-йой! Василю! Тату! Боже мiй!.. - лементував малий злочинець,
але руку його, як вiн її не ховав, пiймав уже Василь i тягнув на хату. Ось
батько зiгнувся. Ось простягнулася його пальката ручище. Ще хвилька, ще
мент i безборонна Володькова ручка в тiсному потиску батькової долонi.
- Ой, гвалт! Мамо!..
Але батько вже сягнув Володька. Мов легеньке пiр'ячко, пiдхоплене
буревiйним поривом гурагану, так вилетiв Володько з-пiд печi й опинився в
батькових руках. Той перегнув малого через колiно. Дошкульнi удари попруги
посипалися на задок хлопця, що нагадував маленького хробачка, наступленого
великим чоботом. Вiн звивався, пiсля кожного удару ним смикало, шарпало, а
з уст його виривався рiзкий та болючий рев.
Малий Хведот утiк i сховався на пiч у самий кут. Мати шпурнулась на
батька, але її забiги не значили бiльше, нiж удари розлючених хвиль моря
об незрушну гранiтну скелю.
До того батько штовхнув її рукою, i в одну мить вона лежала коло
дверей, кленучи та голосячи.
Хведот на печi почав i собi ревiти. Один Василь, залiзши далеко в
запiчок, затих i нi мур-мур...
- Оце тобi капуста! Оце тобi корови! - приговорював батько.- Я тобi,
дубило твою ма', покажу млина!
- Здурiв, здурiв старий мурмило,- янчить мати,- Заб'є дитину. Та хай
тая капуста в землю ввiйде, хай її черви зжеруть, коли за неї дiтей
катувати,- лементує вона.
- Зацiпни! Нi слова! - батько залишив захриплого хлопця, i його попруга
грiзно знялася над материною головою. Та пригнулась i вишмигнула з-пiд
руки, а рiзкий удар свиснув даремно в повiтрi.
Володько лежав i ойойкав на долiвцi. Засапаний, червоний, розогнений з
люто-блискучими очима, потрусуючи попругою, стояв серед хати батько.
Страшна в цю мить його величезна постать i нещасна, мiзерна та дитина, що
янчить вiд болю на долiвцi бiля його нiг.
- Я тебе ще навчу, як заступатися,- погрожує вiн матерi. А вона
метнулась у сiни i вже звiдти, коли їй не грозила небезпека, дала волю
свому рухливому язиковi.
- Люди, людоньки! Здурiв чоловiчище! Ти, медведю! Слоне ти! То ти хочеш
нас позабивати! А руки б тобi вiдняло! Зацiпнув би ти! Янчав би ти, як та
дитина! Дубище западенний, щоб тебе лихе повiтря забрало!..
- Зволочi! Гидота! Дрань! Я вас, чорти, навчу менi шануватись! Я з вас
вперед бебехи випущу, а тодi вже будете менi патякати.
Крик, лемент зчинився на хуторi. Тяжка є батькова рука. Знає її добре i
Василь, i Володько, i мати, i навiть Хведот. Цiла родина знає дуже добре,
чим пахне, коли збудити у батьковi, їх могутньому, барчистому,
великоголовому батьковi, його звiрячий гнiв.
Збитого Володька кинули на пiл, прикрили якоюсь рядниною i там вiн
довго i глибоко стогнав, тяжко й уривно схлипував, здушуючи щосили
напливаючi пiд горло ридання. Вiн знав, що плачу батько не терпить.
Другого i третього дня не мiг ще хлопчина сiсти. Побита частина тiла
дошкульно болiла. Цiлий другий день провалявся вiн у постелi, крiм води
нiчого не брав до уст i вперто мовчав. Мати тошнiла над ним, ламала руки,
але Володько, неохочий до розмови, непорушне лежав ниць, уткнувши в
подушку обличчя.
У родинi стало тихо, напнуто, похмурно i грiзно. Нi доброго слова, нi
усмiшки.
Аж третього дня, коли Володько знову погнав корови, вiн дав волю
сльозам. Вiн уже нi на крок не лишав худоби самої. Вiн плакав, думав.
Глибокий жаль до самого себе чавив, запирав його дух, видушував останнi
сльози, яких за цi три днi безлiч вилилось. Думав, мрiяв, снував
фантастичнi плани помсти. Ось, наприклад, до них уночi пiдкрадаються
злодiї. У його мiркуваннях злодiї - найстрашнiше, що може в свiтi бути.
Вони пiдкрадаються до стайнi з великим ломом та французьким ключем у
руках. Хочуть виважити дверi i викрасти конi. Володько перший помiтив
злодiїв, забув за своє велике горе та образу i гукає: - Тату, тату!
Злодiї!
Батько миттю кидається до дверей, якi злодiї вже встигли виважити
ломом, але в його руках нiчого немає, чим мiг би одiгнати злодiїв. I коли
батько кидається на них та починає борикатися з одним, другий хапає сокиру
i замахується нею на батька. Тодi Володько забуває все, мерщiй кидається
до злодiя, пiдбиває йому руку так, що сокира не влучає в голову батька,
але, падаючи вниз, вона вдаряє Володька i вiдрубує йому руку.
Батько вбиває одного по однiм злодiїв i тодi помiчає залитого в кровi
Володька. Вiн розгублений. Вiн не знає, що робити.
- Сину, сину! Що з тобою? - дико викрикує батько.
- Нiчого, тату! - вiдповiдає Володько.- Слава Богу, що ми захоронили
нашi конi.
- Даруй, даруй менi, моя дитино кохана! Даруй, що так гiрко з тобою
поводився! - I батько бере Володька на руки, несе до хати, дмухає на його
страшну рану, але рана та не болить його. Вiн щасливий, що змiг доказати
батьковi свою велику до нього любов хоча б цiною власної руки.
I багато iнших страшних випадкiв вигадує малий. Але чому, дiйсно, не
станеться таке, щоб Володько прилюдно вчинками мiг доказати свою добру
волю i великою своєю добросердечнiстю змусив каятися навiть таку незламну
людину, як батько? Чому? Але так не сталось...
Аж третього дня ввечерi уперше забалакав батько:
- Понадувались. Образив. Немилосердний. Що ви там собi не думайте, але
коли менi не шануватиметесь, то шкiру з вас поспускаю. Це собi затямте i
зарубайте на носi. Нi одного зерна не змарнувати. Нi одної крихти хлiба не
смiєте знищити без "пользи". Нi одної картоплини не повинен я бачити, щоб
ото менi попiд ногами валялася. Бережiть взуття. Шануйте одежину, бо
будете в мене мов голопуцьки бiгати. А не слухатимете слiв моїх, то
послухаєте своєї шкiри. Я вже подбаю про те. Коли ви одного вiвсяного
зерна не потрапите зберегти, не шануватимете крупини, щупка муки, сорочки,
чобота, не вшануєте ви й худобини, анi себе самих. Голодранцями родитесь,
проживете життя жебротою i здохнете пiд чужим плотом... Я вам це кажу... i
дивiться менi. Слова цi не на вiтер пущенi. Тобi, стара, дiстанеться
найбiльше.
Тихо, гробово тихо. Нiхто не одважиться хоч слово заперечити. Володько
залiз у самий кут запiчка i мов хиже звiрятко визирає звiдтiль.
I коли пас корови поблизу конюшинища, то чатував нiби найкращий вояк
порохiвнi. При однiй згадцi, що могло б статися, коли б котра з його корiв
об'їлась, у малого замерзав мiзок, волосся дуба по головi ставало i по
спинi перебiгали дошкульно-холоднi мурашки.
По тижневi в родинному огнищi Матвiя сталася знову визначна подiя.
Iдучи в недiлю до церкви, Матвiй, пiсля Божої Служби, не вернувся, як
звичайно, додому, а зайшов до родичiв на Запорiжжя. Вiн рiшив основне
перемолотити все своє збiжжя (поки ще тримається погода), а тому мусить
кликнути толоку до машини. Зайшов до брата Єлисея та попросив у нього
другу пару коней. Звiдти обiйшов кiлька обiйсть i змовив дiвчат до соломи,
подавання в барабан тощо. Робiтникiв покликав самих найкращих, не якихсь
ледарiв.
У понедiлок, удосвiта, як тiльки благословилося на свiт, прийшов з
кiньми старший Єлисеїв син, також Василь. Унедовзi за ним не забарились i
решта робiтникiв. Матвiїв Василь не смiв перервати на пару день науки. Сам
батько рiшуче цьому спротивився, бо "раз взявся за щось, то вези"...
Василь нiчого б не мав проти, щоб побути пару день дома, хоча б навiть i
коло машини... Будуть веселi та гарнi дiвчата, будуть жарти, спiви. Але
хай би спробував вiн хоч запикнутись про це.
Зате Володьковi припала надзвичайно вдячна робота. Вiн має поганяти
одну пару коней у кератi. Це просто таки чудово. Нiчого кращого, як гонити
цiлий день конi, розмахувати та цьвйогати батогом, малий не мiг чекати. Це
куди краще та почеснiше, нiж пасти отi осоружнi коровиська.
I вiн ще затемна, десь вiд других пiвнiв, схопився, одягнувся. Їсти i
не питай. Вiн зовсiм не хоче так зрання, не попрацювавши, напихатися. Усi
снiдають, а вiн пiшов на подвiр'я, узброївся своїм батогом, цьвйогнув ним
разiв зо двадцять, чи досить гнучкий, i почав терпеливо чекати коло
розiсланих перед дишлем шлей, до котрих мають ще запрягти конi.
Чекання триває досить довго, але Володька це не зражує. Прийшов час,
вивели з хлiва коней. Батько оглянув їх, погладив, поплескав, похвалився
Василевi i висловив жаль, що доведеться таку добру худобину збути. Василь
запрiг у другий дишель своїх - кобилу каштанку та її молодого сина огира,
якого тiльки що привчали до тяжких праць.
Приготовлено все як слiд, забурчала машина i праця замшiла. Дiвчата не
працюють, а бавляться. Хiхи та хахi. Реготи безупину. I де його в нещастя
ото смiху стiльки набереться - зауважувала Настя. Вона цiлий день
пiдтикана, бiгала, то на двiр, то до клунi, то до хати. їй нiколи до
машини носа тицьнути, хоча страх хочеться. Вона майже переконана, що без
неї там як слiд нiчого не зроблять, але треба також i обiд зварити.
А дiвчата з дядьковим Василем чудасiї витворюють. Єдиний мiж ними, не
парубок ще, але парубчак уже порядний.
Декотра з вертух i до Володька заглядає. Дражняться з ним, кепкують,
але вiн без церемонiй. Батюгою її i все. Хай не лiзе, коли Володько
серйозною працею зайнятий.
Так iшла робота аж до вечора. Надвечiр смiхи та жарти трохи вщухли, бо
все-таки понагрiвали робочi лоби. А коли вже геть смерком перестали
молотити, треба випрягати конi та вести їх до води. Хто поведе? Василi
обидва. Але дядькiв Василь не може залишити свого пестуна Володька. Знав
вiн, що нiчого приємнiшого, як проїхатись верхи на конi, для Володька,
мабуть, не iснує.
- Хочеш, Володьку, на каштанцi проїхатись? - гукає Василь. Володько був
утомлений - ледве ноги волоче, але як стояв, так i зiрвався вiд клунi до
хлiва. По дорозi як навмисне щось впало йому до лiвого ока. Якийсь устюк.
Володько тре око, квапиться з заплющеними очима до Василя. I в ту мить
завищав огир. Володька щось бемцнуло в голову, в очах креснуло iскрами i
далi не стало нiчого.
Коли опритомнiв, зобачив навколо себе юрбу людей, чув крики, метушню.
Вiн був мокрий iз сильно скривавленою головою, але болю не вiдчував. Це
вдарила його копитом каштанка. Пiд її ноги пiдлiз Володько в той саме час,
коли її вкусив неспокiйний огир. Удар якраз улучив у праве око. Найбiльше
переляканий тiєю подiєю батько. Вiн був увесь, вiд нiг до голови,
облiплений ковтунами куряви з барабану машини. На вустах, бородi, старiй
вовнянiй шапцi телiпалися цiлi торочки нанизаної на волосинки куряви. I
забувши за це все, забувши обтруситись, вимитись, на перший викрик
Володька: "О Боже!.." - батько кидає все, бiжить до дитини. Зобачивши, що
син лежить на землi без руху, старий викрикує якийсь незрозумiлий вигук,
бiжить до сiней по воду.
- Насте! Василю! Ганню!.. Води! Води менi! - гукає батько, а води
немає. Всi метнулися до водянки, начерпнули якогось хузу i полили
Володька. Пiсля цього батько схопив малого на руки й, облiплюючись кров'ю,
що змiшувалася з курявою, нiби навiжений побiг з ним до хати.
За ним, спотикаючись, бiжить мати. З неї спадає курява, бо пополуднi
ввесь час подавала батьковi снопи в барабан, її сухе обличчя брудне та
дике. Чорнi, довгi патьоки слiз рiжуть кострубато-вилинялi щоки.
- Сину, сину! Ох, дитинонько ти моя! Ох, те болюче!
- Не скавули, давай миттю води, чистих шмат,- гукнув батько. А тим
часом вiн не знав, де i як положити малого. Вiн крутився, мов навiжений, з
ним по хатi, гойдав на руках, дмухав. Кров сочилася малому з ока.
Сочилася, збiгала на брудну батькову долоню. Матвiй чув цю теплу кров
дитини своєї, i вона пекла його твердiзнi мозолi, як топлена мiдь.
Мати метнулась, затуптала на мiсцi, нiби стояла на гарячому. Десяток
рук дiвочих кинулися, опритомнили стару, поклали на полу подушку, вкрили
її бiлим рядном...
- Кров'ю!.. Кров'ю обмажете. Дайте щось чорне... Он спiдниця моя,-
гомонiла стара.
- Не слухайте дурної. Стелiть, дiвки! - ревнув батько.- Нiколи!..
Володька положили на подушку. Двi плями вiд змiшаної з кров'ю куряви
лишили батьковi руки на ряднi. Сам вiн мерщiй у сiни вибiг, коло мисника
вiника вхопив i мiцно оббивався... Хмару цiлу збив, але в пiтьмi не видно.
А опiсля сердито похапцем мився, витирався, що аж рушник трiщав, i,
схопивши велику череп'яну мисалу, налив у неї окропу, що був на галушки
готовий, долляв квартою холодної вещи i пiдiйшов до хлопця.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142