- А де то вашi хлопцi?..
- Нашi хлопцi такi, як i ви... В лiсi...
- Ну... Попадуться вони в нашi руки...
I дiвчата пiшли. Володько i гурток його приятелiв пiдходять до воякiв.
Пом'явшись, Володько несмiло виявляє бажання вступити до "петлюрiвцiв".
Тi регочуть.
- А що ж, синку, ти в нас робитимеш?.. - питають...
- Воювать... Воювати будемо! - горда вiдповiдь.
- Кого?
- Та всiх, хто проти України...
- От так-так! А де ж ви були, коли вашi он на Здолбунiв iшли?..
Хлопцi вияснюють, як то сталося. Вояки вдоволенi. Володько знаходить
одного земляка з Крем'янеччини. Той картає дерманцiв. Таке чудове село, а
таке несвiдоме...
Пiсля церкви проглосили велику "сходку" в залi семiнарiї. Покликали
старостiв обох частин села. Гострий наказ, щоб з'явилися усi господарi.
Зала набита. Прибув полковник. Молодий, меткий i рухливий вояк. На
обличчi великий шрам. Одягнений у жовтий кожушок, штани-галiфе. На ногах
жовтi елегантнi чоботи.
При його появi в залi народ розступається на двi лави. Посерединi
лишається порожнє мiсце. Не входячи на пiдвищення, полковник починає з
мiсця енергiйним, рiзким тоном свою промову:
- Селяни! Не бачу мiж вами нi одного молодого обличчя. Це добре. Добрi
з ваших синкiв герої. Заварили, мовляв, кашi, а ви, батьки, розхльобуйте.
Дуже менi прикро, що я, полковник українського вiйська, мушу знiмати свiй
полк iз фронту проти москалiв i обертати його проти своїх збунтованих,
збаламучених несумлiнними агiтаторами селян... Бо чи ви знаєте, проти кого
ви бунтувалися? Чи знаєте, на чий млин лили i ллєте ви воду? Нi. Напевно
не знаєте. Ви не знаєте, що пiшли ви зi зброєю в руках проти свого ж
вiйська, в якому служать такi ж саме українськi селюхи, як i ви... Ви не
знаєте i вашi проводирi вам напевно цього не сказали, що те вiйсько, проти
якого ви виступили, боронить вас, ваших дiтей i ваш добробут перед
большевиками, московськими бандами, якi напирають на нас iз Московщини i
якi хочуть знищити вас, як господарiв... Вони хочуть заперти вас усiх до
комуни, забрати од вас усе i зробити з вас слухняних рабiв своїх,
наймитiв, щоб могли вами, як їм захочеться, каверзувати. От на чий млин
лили ви воду, от кого слухали! Большевики, комунiсти розпускають скрiзь
своїх агiтаторiв, якi бунтують народ проти нас... Але ми докажемо, що
маємо ще силу в руках. Знайте, що за те, що ви зробили, наша українська
влада по головцi вас не погладить. Вона покарає вас i то покарає суворо.
Ми вимагаємо вiд вас, щоб протягом двадцяти чотирьох годин ви видали в
нашi руки всiх своїх головарiв, яких список ми маємо зi собою. Iнакше ми
знайдемо спосiб, як вiддячитись вам за нашi сьогоднiшнi у вас вiдвiдини. Я
не погрожую, а кажу: коли не послухаєте своєї влади, будете вiчними
невольниками чужих влад, якi розмовлятимуть з вами iншою мовою, Я маю
великi повновластi i можу зробити з вашим селом те, що в ньому не лишиться
камiнь на каменi. I це собi зарубайте на носi. Всi тi люди, що списанi на
ось цьому паперi, мусять бути в наших руках. Старости! Наперед! -
скомандував полковник.
Вiд такої мови селяни споважнiли. На кожному обличчi з'явився острах.
Обидва старости, цi вiчнi мученики революцiї, без єдиного слова спротиву
виступили наперед перед очi сердитого полковника. Очi їх широко вiдчиненi,
чола напруженi думкою. Полковникенергiйно пiдступив до них i рвучко
запитав:
- Видасте нам оцих харцизяк?
- Господин... Ваше високоблагородiє! - заговорили обидва старости
нараз. Вони не знають, як їм говорити. "По-мужицькому" нiяково, а
по-русски зле. Пан же перед ними i то справжнiй, бо сердитий.
- То пожалуста. Очiнь радо i даже з приятнiстю видали б ми вам отих
сволочiв... Але змилуйтесь. Вони ще перед кiлькома днями втiкли. Одного,
дякувати Боговi, пiдстрелили, а решта повiялись... А куди - хто його
знає... Ось людей спитайте!..
- Правда, правда... Правильно! - загула сотня голосiв.
Полковник не здається, хоча бачить, що мова i вираз їх облич щирi. Вони
знають, що зробили помилку, але як її направити? Та й вчора мали нагоду
безпосередньо вiдчути, що то значить, коли над твоєю хатою, де твої жiнка
та дiти, прогуде ота пекельна страшна видумка.
Нарештi полковник зменшує свої вимоги. Вiн заявляє, що в скорiм часi
селяни помiтять самi свою помилку. Вiн не буде нищити села, але вимагає
якоїсь нагороди за втрати, спричиненi цими подiями. До другого ранку до
монастиря мусять знести таку-то й таку кiлькiсть сiна, вiвса та iнших
необхiдних для вiйська продуктiв.
Селянам нема iншої ради, як погодитися. Слава Богу, що хоч на тому
скотилося. Могло бути значно гiрше... Багато помiг випадок Грицька коло
млина на Мостах i та кулька, що одним доторком перетяла биття серця,
зараженого страшним трунком зловинної iдеї...
За пару день зi школи зник один з Володькових приятелiв. Кажуть, вiн
"подався в петлюрiвцi". Також кiлькох парубкiв зi села пiшли до Здолбунова
i там зголосилися до вiйська.

Х
Семiнарiя готується до великого свята. День-денно пiсля лекцiй вправляє
хор. Прибирається зала. На стiнах з'являються плакати: "В своїй хатi своя
правда, i сила, i воля", "I чужому научайтесь, свого не цурайтесь",
"Встане Україна i розвiє тьму неволi", "Обнiмiться, брати мої! Молю вас,
благаю!.."
Мають жовто-синi прапори. Нарештi з'являється на сценi бюст. Це вiн. Це
той, чиїм словом, волею повстала з мертвих приспана, окрадена... Повстала
в огнi i муках. Найяскравiша Правда Правд... Великий Творче неба i землi?
Зниспошли свою ласку на народ сей i дай очам його узрiти Правду вiд духа
Твого iзшедшу. Ти благословив крiпачку матiр, що завагiтнiла i дала спiвця
правди i волi, благослови i той чин, що вирiс зi слова любовi, слова
страждання, слова, вирваного з мiльйонiв душ... Боже Великий! Ти хотiв,
щоб малий пастушок ягнят пiдслухав мову кожної билинки степу, кожної
пташини гаю, кожної сироти, кожної матерi - всiх, хто був, хто є i хто
буде на цiй нашiй землi... Благослови ж, о Боже, днi сiї i сiї ночi, в якi
над всесвiтом зводиться нова зоря, що єдина освiтить темноту неволi... Ти
хотiв, щоб син темноти i неволi встав, розторощив трон, порвав порфiру i
на сторожi отих рабiв нiмих поставив своє: слово - правду, слово - волю,
слово - любов. Хай тричi буде благословенний той день, коли родилось те
слово.
I ще раз благаю тебе. Творче Всесвiту, вiдкрий вуха всiм живим тепер i
тим, що будуть пiсля, щоби чули Слово Правди Правд. Пошли згоду, мир,
пошли їм свободу i те, що дає право на неї - розум, силу i хоробрiсть.
Та буде святе iм'я Твоє во вiки вiчнi!..
Так молиться Володько, слухаючи концерт. Не цими словами. Нi. Але душа
його повна молитви, повна прагнення великого. Вiн не згадує слова Бог.
Нащо? Хiба не приємнiше зацiпити уста, зуби, заплющити очi, забути всi
слова i тiльки всупереч усьому i всiм вiдчути найбiльше зближення з
Найвищою Силою. 1 тодi не страшне безвiр'я. I тодi навiть не страшне все
те, що твориться там, за муром зали в селах, мiстах, степах широкої його
батькiвщини. Вiн добре знає цей мент i має готове для нього iм'я. Не
лякайся, хлопче, мук народження. Лякайся кiнця, смертi, забуття...
Он вийшов на сцену хор. Мають барви, тi самi барви, яких повно серед
ланiв, гаїв, степiв. Тi самi радiснi барви. Бризнули голоси. Такi голоси
родяться тiльки в одному мiсцi на землi: там, де небо i земля широкi без
меж... Вiнок дiвчат дзвiнких, мов струни... Якi щасливi мужi тiєї землi,
на якiй виросли тi пишнi квiти. Якi радiснi дiти будуть сходити по сходах
вiчностi зi самого низу до самого верху, їм вiчнiсть, їм слава, їм
будуччина...
З глибини грудей, з плотi i кровi виривається кантата:
"Б'юууть порооги!.. Мiсяць схооодить!.."
Цiла зала повна, повна людей, зникає... Нема вже нiчого в очах, тiльки
Днiпро, тiльки пброги, тiльки величний, жорстокої барви мiсяць маєстатно
встає з-за чорного муру дубового лiсу, пiдноситься вверх i зупиняється над
самою серединою могутнього Днiпра.
Неухильною лавою котять води. Тисячi самоцвiтiв знизу i згори
сполучують низинь i вишiнь, мiж котрими гнучко рине велична рiка... Он
каменi на дорозi. Скелi. Рiка не знає перешкод. Вона зводиться дуба, крає
на тисячу скалок мiсяць, зорi i з лютим ревом плигає у пiнну безодню...
I хочеться далi дивитися великим оком душi, i хочеться бачити: свобода,
гiднiсть, честь. Бо так наказує закон землi. Так наказує кожна мить
великого часу i простору всiх вимiрiв. Так у тому синовi крiпачки, бюст
котрого стоїть, умаяний прапорами того народу i тiєї держави, про якi
снився йому чарiвний сон. I який короткий час вiд сну до дiйсностi. Там, у
цiй ночi, на полях боїв рев гармат говорить: "Встаньте! Кайдани порвiте!"
Там вражою злою кров'ю кроплять волю. А тут, у великiй родинi, безлiч душ
згадує незлим тихим словом ту дивну, ту особливу, ту незрозумiлу людину,
що вiщувала цi страшнi й незабутнi днi.
Концерт кiнчається. Володько встає зi свого мiсця, весь споєний
образами, думами. До нього пiдходить його брат Хведот, i Володько не
втримується. Кидається до брата, тiсно обнiмає його i на очах безлiчi
товаришiв i незнайомих людей мiцно цiлує. Який немужицький прояв
захоплення. Яка ганьба сентименту. Але що зробить Володько, коли ним так
сильно заволодiв Бог любовi, вiри i прагнення.
- Буде Україна! Буде, буде! - виривається з його уст. Виривається
голосно i так певно, що Хведот i вся решта товаришiв не втримуються i
починають гукати:
- Слава Українi! Слава, слава, слава!..
Це пiдхоплюють iншi i сотнi голосiв одним звуком вигукують славу.
Зi середини натовпу вириваються слова гiмну, всi пiдхоплюють,
зупиняються, i звуки пiснi народу стихiйно заливають залу. Всi стоять,
спiвають. Щоки червонi. Горiючi очi. Вираз натхненний. Спiвають старi,
малi. Спiвають навiть тi, якi ще недавно глумилися з мови, прагнень свого
власного народу. Он стоїть, витягнувшись, Ферапонт Яковлевич. На ньому ще
старий "сюртук" бувшої iмперiї. Той сюртук прилип до кожного сантиметру
його тiла. Вiн зрiсся з ним в одно, але все-таки i Ферапонт стоїть струнко
i спiває. Бо ж як не спiвати? Сила вiдродження страшна, неухильна. Нема їй
спротиву i нема їй кайданiв.
За пару днiв Василь iде до Острога навiдати Пархвена, який все ще
лежить у лiчницi. Володько й собi бажає поїхати з ним. Добре. Одягаються.
День гарний, соняшний, хоч по полях ще скрiзь снiг. Дорога санна, але
попсута близькою весною.
Володько не був ще в Острозi вiд того часу, коли малим хлопцем їздив
туди з батьком. Пригадує виразно те захоплення i тi переживання, якi
викликав у нього кожний новий шматок простору, кожна нова подiя. Як далеко
пiшов вiн наперед тепер! Мiсто для нього не має вже такого значення, як
тодi. Пригадує ту жидiвку, що воювала з батьком за пiвня, пригадує пана на
велосипедi, москалiв, що спокiйно маше-рували на подвiр'ї казарми,
панночок, вiтрини.
Зовсiм не те тепер. Перше, що кинулось, це полк вiйська, що вступав у
мiсто. Василь зумiв з'їхати на сторону i перечекати, поки пройде вiйсько.
Володько не може сидiти, захопившись тим полком. Звiдки взявся вiн. I
наплiчники, i патронташi, i лопатки - все, честь честю, справжнє вiйсько,
якого вже давно не бачив Володько вiд початку вiйни. Їдуть та йдуть вояки
лавами, бадьорi, червонощокi, веселi. На вовняних шапках жовто-синi значки
з тризубом.
- Звiдки йдете? - питає Василь воякiв.
-З фронту. На вiдпочинок.
Дивно. Зовсiм не видно на них слiдiв фронту. Такi радiснi, такi
голоснi. Володько не сидить. Нема сили сидiти. Вiн же власними очима
бачить вiйсько України, своєї держави, своєї великої батькiвщини. Володько
встає i зовсiм близько пiдходить до лав вiйська. I, побачивши його кiнець,
кидає Василя зi саньми й iде побiч машеруючих лав у напрямку мiста. Там,
коло казарм, назустрiч полковi виходить вiйськова оркестра. Блищать на
сонцi мiдянi труби. Спереду чути команду:
- Струнко!.. Рушницi на плече!..
По лавах пробiгає вогонь. Всi випростовуються. Рушницi з
понасаджуваними на них багнетами вкрили щетиною вiйсько. Оркестра вдарила
марш. Серце Володька затрiпотiло i вiн виразно вiдчув дуже приємний бiль у
нiм. На очi зiйшли сльози радостi.
Коло оркестри завважив начальство i багато людей, здебiльша молодi. По
одягах Володько пiзнає учнiв i учениць мiських гiмназiй. У кожного
пришпилена жовто-синя стрiчка.
Перед начальством сотня за сотнею проходить полк. Молодi козаки
вибивають крок. Рушницi на струнко. Зближаючись до начальства, сотенний
командує:
- Вправоо д'вись!
Всi очi звертаються направо. Головний начальник стоїть струнко i вiтає
пiднесенням долонi на рiвнi правого плеча. Молодь скидає кашкети i дружнє
"слава" змагається з маршем оркестри.
Полк заходить до казарм. За полком ще обоз. На санях гурт веселих
козакiв.
В одного видно гармонiю. На самому кiнцi iде кiлькох кiннотникiв на
гарних гнiдих конях...
Коли скiнчився похiд, Володько пiдiйшов до Василя, що поволi їхав
позаду вiйська разом з безлiччю iнших пiдвод.
- Ну, що, Василю? - питає Володько, знаючи, що Василь не раз кепкував з
"петлюрiвських козакiв".
Василь не вiдповiдає нiчого, але з усмiшки, що сяє на його обличчi,
виразно променить радiсть. Це Україна! Вона виросла зненацька з небуття.
Це український полк, зроджений з простору, з туману. Якийсь генiй захотiв,
щоб вiн став, i вiн став.
Ще бiльше несподiванок чекало їх у самому мiстi. На всiх будинках, на
всiх крамницях жовто-блакитнi прапори. На хiдниках повно народу, бо
недiля. Видно гiмназистiв, що чiпляють всiм якiсь карточки i за те їм
кидають до скарбонки грошi.
Володько й собi пiшов на хiдник, щоб i йому причепили карточку. Але
вигляд Володька зовсiм не нагадує грошовиту людину, тому його обминають.
Тодi вiн пiдiйшов до одної пари.
- Дайте i менi карточку,- сказав вiн i вкинув до скарбонки п'ять
гривень...
Чудова, кучерява, чорноока панночка пришпилила нiжними бiлими руками
Володьковi значок. Володько зовсiм вдоволений, бо, крiм цього, панночка
обдарувала його дуже милою усмiшкою i не менш милим "дякую".
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142