Схiд зблiд, починав рожевiти, гасли меншi зiрки, тiльки тi
бiльшi, ядернiшi цупко трималися своїх мiсць. Хати, понуро задуманi й
задивленi самi в себе, стояли в тiнi дерев, нi одно вiкно не свiтилося, нi
одна людина не показалася на дорозi, тiльки на перехрестi коло Гершка
стояли одягненi в кожухи два вартiвники.
- Хто йде? - озвався вiд них голос.
- Свiй! - байдуже буркнув Володько й не зупиняючись пiшов далi.
За дерманськими хуторами було вiльнiше. Починалось поле. Темнота поволi
розвивалася, й далеко-далеко ледве помiтно на обрiю чорну смугу
жолобецького лiсу. Володько почував себе погано. Сором, невдоволення
мучило його, i йому не хотiлося так вертатися додому. Чи не краще
завернути в поля чи в лiс i сховатися. Нiч то нiч, але й нiч має свої
чорнi очi. I в ночi є щось гострозоре, насмiшкувате, що свердлить тебе до
самого сумлiння.
Але й так добре! Нiчого, що перед тобою, не обiйдеш. Мусиш торкнутися
того й другого. Мусиш вкусити кожного овоча, а раз почав - iди, вези,
тягни... Пий до дна свою чару, що б там не було...
II _
Сергiй Макарiв мав дивну звичку посмiхатися в ус. Сидить, курить
цигарку, пускає густо дим i мiркує. Лається зрiдка, зате з чуттям. З часу
як завiв люльку та почав залицятися до Мокрини, життя дещо змiнилося. Став
веселiший.
- Ех, люлька моя. Закурим, що? Тягни, Сергiю, бакун!
I закурював, дим iшов, колотився над Сергiєвою розкошланою головою. Не
було iншої жури, але хто без жури живе. Почав Сергiй журитися, що так ось
жити не годиться. Батько батьком, Мокрина Мокриною... Але й поза тим є
свiт. Не мiг його бачити. Село вузьке. Тодi брав книги й просиджував цiлi
ночi. Раз до Крем'янця пiшов i принiс великого Шевченка в кожусi. Вправив
його в саморобну рамку й примостив бiля святих. На дворi також зробив
вiдзнаку. На липових дверях клунi вирiзав тризуба, а навколо нього три
лiтери: У. Н. Р. "Це вiд чортiв",- казав вiн i посмiхався в вуса.
Мав вiн клопiт з батьком. Занадився старий до Теклi... А Текля
Мокринина сестра. Макар вже давно вдiвець i може женитися. Це сердило i
Сергiя i Мокрину.
Володько знав Сергiя давно, ще зi школи, але сприятелювався з ним перед
роком. Заходив, приносив ту чи iншу книжку. Часом iшли за село, за хутори.
Сiдали десь збоку й говорили.
Пiсля цього Сергiй попав спочатку в "Просвiту", далi почав арифметику
вчити. Потiм перейшов до алгебри. Все це йому подобалось.
I цього вечора Володько зайшов до Сергiя. У хатi ще не свiтилося.
- Добрий вечiр! Сергiй дома? - дивиться Володько у темряву й нiчого не
бачить...
- Заходь, заходь,- вiдповiдає з темряви голос,- Мотре! Засвiти! -
гукнув на сестру.
- Нi! Краще вийди надвiр,- сказав Володько. Сергiй вийшов. У зубах у
нього стирчить люлька. Мiцно потиснув i трiпнув Володькову руку.
- Де був? - проговорив грубо й уривно.
- У Дерманi. Ховав семiнарiю,- так само коротко вiдповiв Володько.
- А я вчора гуляв. Була на другiй горi музика. Ти б коли зайшов... Не
каявся б... А що нового?
- От хочу виставу робити... - вiдповiв Володько. Йшли поволi до вулицi.
Сергiй здивувався.
- Ти? - крикнув вiн.
- Я. Розумiється. А ти також... Притягни iнших хлопцiв. Потребуємо
хору.
- Це було б дiло,- зазначив Сергiй.- Тепер думаєш робити? - запитав вiн
знову, нiби не вiрив.
- Ну. Думаю тепер. Я вже все обдумав. Потребуємо хору. Хто тут добрi
спiваки? Антiн? Ще хто?
- Є досить. Тiльки, чи пiдуть? Десь скоро мають вернутися з вiйська
Йон, Демид та Iлько. Сама артилерiя. Баси. Ну, нiчого. Я цього допну, -
додав вiн по короткiй надумi.
Поки дiйшли до дерманських хуторiв, справа була обговорена. Повернули
назад. Володько мав багато що розповiсти своєму приятелевi. Дiйшли аж до
церкви. У Левинських свiтилося, i Володько вiдважився вступити до них,
незважаючи на час.
Його дуже радо зустрiв Роман, одначе вiн хотiв говорити з панною
Ольгою. Тимчасом усiвся в їдальнi, де свiтилась на столi мала нафтова
лампа. По часi увiйшла панна Ольга. Була у квiтчастому шляфроцi, коси не
заплетенi, тiльки зв'язанi на потилицi стрiчкою.
Обережно почав говорити про своє пiдприємство.
- Я ще нiколи не грала на сценi,- казала панна Ольга. Вона вiднеслася
до цього поважно. Володьковi не тяжко було вмовити їй, що грати на сценi
зовсiм легко. Це ж цiкаво, нi?
Прийшов зi школи пан Глiб. Довiдався в чiм справа й пiдтримав Володька.
Панна Ольга погодилася.
Потiм усi пили чай. При цьому цiла родина поважно обговорювала справу
вистави. Кожний щось пропонував своє, один тiльки Саша мовчав i не
втручався до цього.
Пiзно вночi Володько вернувся додому. Мав добрий настрiй. Йому
здавалося, що починає жити. "А можливо, й пiде! Чому б не пiшло?" -
говорив собi. Уявляв усе наперед. Сцену, декорацiї, артистiв, публiку.
Маленьке це дiло, але все ж таки... Таж це село стоїть на цьому мiсцi
багато столiть... А чи бачило воно у себе театр? Нiколи. I от приходить
Володько, починає думати про це, шукає людей... Це ж дуже цiкаво. Зводити
тих людей, вибирати з них кращих i казати:
от ти роби так. А ти знову так. Всiх стягати, всiх... Ставити їх на їх
справжньому мiсцi, вчити говорити правдивi слова, ще нечуванi тут i
небувалi...
Така справа захоплювала Володька. На другий день говорив з панною
Розою. Її не треба було вмовляти. Накинулася сама, бо їй так смутно у
дядька. Вiчно тiльки сяде, виставить черево й сопе. А яку дiстане роль?
Володько сказав:
- Матiр.
- Матiр? Стару? - перелякалася Розочка.- Я ж молода.- Образилася.
Володьковi щось треба казати.
- Матiр найпочеснiша роля в життю,- сказав Володько. Хотiв нiби
жартома, але вiрив у свої слова,- Це досить тяжка й вiдповiдальна роля. Це
одна з головних. Там є ще дочка, але що дочка. Мiзерна ролька... - i
Володько забожився.
Все-таки Розочка погодилась.
За пару днiв усе полагоджено. Пан Глiб вiдпустив у школi своє
помешкання. Хотiли клас, але класу не можна. На такi речi класу не можна
дати. Обiйшлися без класу. Почалися проби. Одночасно стали говорити по
селi про "кумедiю". Чутки добiгли до Андрiя Андрiйовича Рони. Як можна, що
його не запросили? Це дуже дивувало пана Рону. Одного вечора сам прийшов i
запропонував свої режисерськi послуги.
I це було до речi. Сам Володько не зовсiм добре справлявся з цим.
Пан Рона вже поважний пан. Вiн був у Києвi, Петроградi, Москвi. Вiн мав
знайомства з вiдомими артистами. Вiн сам грав i навiть сам писав п'єси.
Нарештi, у нього на носi пенсне... Володько навiть здалека не мiг
рiвнятися до пана Рони. Андрiй Андрiйович одразу все перевернув по-своєму.
Того поставив там, того там. Той мусить говорити так-то, робити такi-то
рухи. Кожний голос має своє мiсце. Розумiється...
I справа пiшла.
Кожного вечора в кiмнатi пана Глiба повно молодi. Свiтиться велика
лампа. Вiкна завiшенi. Зi стiни дивиться Шевченко...
Надворi дощ i темно... Зовсiм темно, хоч око виколи... Захiдний вiтер
нагнав повно хмар океану. Полився нудний дощ. Поля розмокли, дороги
розмокли, стрiхи розмокли. Дим не пiднiмається догори, а котиться по
мокрих стрiхах, по зболоченому подвiр'ю, по кострицi на городi. Ворони
сумно чистять свої дзьоби, зрiдка невдоволено крякають i перелiтають з
города на город. Горобцi зашиваються пiд стрiхи й так мовчки сидять, мов
покаранi. Собаки по ночах виють з нудьги. Однi п'яницi розкошують у такi
днi. Цiлi довгi вечори просиджують у Габеля, а, вертаючись додому,
виспiвують "голоту" або "прощай ти, город, прощай, Кавказ..."
Цiєї осенi по селi йде чутка: будуть театри. Так. Будуть театри. Чутка
перелазить з хати до хати. Сьогоднi тут, завтра на другому кiнцi, пiд
Одерадiвкою. На всiх вечорницях, у Габеля, у козака. П'янi й тверезi - всi
гуторять про театри. Кажуть, нiби переодягнуться й будуть говорити до
ладу, i все смiшне. Нiкого тепер не впускають до школи. Кожного вечора там
люди пiд вiкнами, але до середини не пускають. Готуються...
До Матвiя та чутка давно дiйшла, але вiн довго мовчав. Володько до
цього часу сидiв дома, а тепер зникав кожного вечора. Дощ не дощ, болото
не болото, а вiн iде. Коли вертається, нiхто не чує. Це не
по-господарському.
- Знаєш що? - заговорив одного разу батько.- Ти вже вирiс i маєш свiй
розум. Театри театрами, але господарство перва рiч. Кажу: не забувай
господарства... Он, кажуть, полiцiя вже розпитувала про тебе... Це казав
козак...
- Ви боїтесь полiцiї? - запитав зненацька Володько. Матвiй збентежився.
- Ну... То нi... Але... Володько перебив старого:
- Тату. Я знаю, що роблю.
На цьому їх розмова скiнчилась. Матвiй вiдiйшов. Пробувала ще говорити
мати.
- Завжди не сидiв, завжди шукав на себе лиху годину... А прийдуть, а
заберуть тебе...
- Не прийдуть i не заберуть. Не бiйтесь,- коротко вiдповiв матерi. А
сам iшов далi. Не мав часу на довгу розмову. Жив. Був мiж людьми. Чув i
бачив їх. То в Левинських, то в Сергiя. Говорив, говорив, говорив.
Сперечався з паном Глiбом, повчав Сергiя, грав роль Тимоша, спiвав "Ой, що
ж то за шум", смiявся, танцював з панною Женею, що недавно приїхала
гостювати до Левинських. Ольга вмовила її, i та приїхала.
Часом заходив до Андрiя Рони. Пили чай i розмовляли про Iбсена. Потiм
переходили на полiтику. Рона переконує, що треба владi скоритися. Влада є
влада. Дурна чи розумна, але влада. Але, розумiється, не можна зложити
руки й сидiти. Треба робити.
Володько має на цi речi свiй погляд.
А проби йдуть. Скоро вистава. Треба вiд староства дозвiл. Написали
прохання, приложили марки, Володько випросив у батька конi й поїхав.
Староство. Червоний, поверховий будинок. Над дверима овальна вивiска,
орел i напис. Вузький коридор, направо дверi, налiво дверi... Просто сходи
на поверх. Прохання приймають на поверсi. Там молодий пан у френчi. Довгi
ноги, руки, пальцi... Володько подав йому прохання. Той подивився й по
часi сказав:
- Мусите додати до прохання два примiрники п'єси.
- I бiльше нiчого? - запитав Володько.
- Нiчого.
Володько побiг до мiста, обпитав у всiх книгарнях, чи не можна купити
два примiрники п'єси. Не знайшов. Прийдеться ту рiч два рази переписати.
Вiд'їхав додому, взяв собi на допомогу Романа й за два днi знову з'явився
у староствi. На цей раз пiшки.
Ага. Це вiн. Добре. Прошу почекати внизу до другої години, поки пан
староста розгляне ваше прохання й накладе резолюцiю.
Володько сходить вниз i чекає. Почекальня досить йому вiдома. Чекав тут
аж три днi разом з батьком i матiр'ю, коли перед роком му сiли брати
легiтимацiї. Велика, простора, з поганим, недокiнченим помостом кiмната.
Навкруги бруднi, недбало зробленi й небарвленi лави. Двоє дверей, налiво й
просто. Двоє великих, барвлених червоною барвою вiкон. На стiнах
оголошення про недавно розстрiляних бандитiв, великий державний орел i
портрет начальника держави в мацєювцi[19] та сивому вояцькому френчi.
На всiх лавицях сидять люди. Багато з них не мають де сiсти, через те
стоять, а невибагливiшi сидять просто на затоптанiй, бруднiй долiвцi й
сумно дивляться перед собою. З тих чи iнших дверей час вiд часу виходять
урядовцi, проходять через почекальню й зникають у iнших дверях. Часом
когось покликають. Тодi з тих дверей, що напроти, виходить молодий, у
сiрому одязi, зо шрамом на чолi панок, дивиться насупленими очима по
кiмнатi й кличе. Хтось, десь встає, дверi зачиняються, i по часi виходить
знову. Вигляд його сумнiший вiд осiнньої ночi. Вiн щойно був у карного
референта пана Лiванського. Входять новi люди. Ось привели полiцаї юрбу
закордонцiв. Пiймали їх на кордонi, коли переходили купити сiрникiв, мила
чи солi. Всi обiдранi, виснаженi. Ноги, здебiльша босi, дивляться навкруги
розгублено, дико.
Всi, хто тут не є, так само як i Володько, чекають до другої години,
щоб дiстати резолюцiю вiд пана старости. Дехто тяжко зiтхає, ось там тихо
плаче старша жiнка, тисне в собi кожний звук, тiльки сльози не в станi
затиснути. Витiкають з глибоких, запалих очей i течуть по щоках. Вона вже
навiть не пiдтирає їх.
Час тягнеться поволi, лiниво. Тi, що стоять (а мiж ними й Володько),
переступають з ноги на ногу або виходять, щоб трошки пройтися.
У двi години у дверях з'являється карний референт з цiлою купою паперу
в руках. Починає читати вироки. Пiднiмається плач, крики. До дiла
приходять полiцаї i вiдводять кого треба.
Володько довiдується в своїй справi таке:
- Пан референт, що дає дозволи на вистави, не встиг переглянути ваше
прохання, i через те ви мусите прийти ще раз...
- А коли? - запитав Володько. Настрiй його впав дуже низько, так що й
голос вiдмовляється висловити якесь слово.
- Ну, прийдiть так за днiв три.
За три днi Володько з'являється знову. Знизу його послали нагору,
звiдти знов униз. Унизу урядовець розсердився i заявив, що вiн з тим не
має нiчого спiльного й хай знову йде нагору, число дверей п'ять.
Володько ще раз пiднявся на горiшнiй поверх, несмiливо вже постукав i
несмiливо увiйшов. Кiлька столiв i кiлька за ними урядовцiв. Володько
пiдходить до першого, що сидить налiво... Лисий такий, з чорною, зарослою
волоссям латкою коло правої брови.
- Прошу ласкаво так i так. Я... Але Володько не скiнчив свого речення.
Урядовець, видно, зовсiм його не слухає, насупив брови, очi його забiгали.
- Ви що? - визвiрився вiн на Володька.- Куди ви зайшли? До корчми? Чи
до уряду?
Володько вiдчуває, що блiдне, й здивовано знизує плечима. Дивиться на
себе, помацав у руцi кашкета.
- Руки! - ще сильнiше крикнув урядовець.- Де вашi руки? Як ви їх
тримаєте?
Володько аж тепер помiтив, що пiдступив надто близько, щоб його краще
почули, i що його руки торкнулися пальцями до урядового столу. Вiн швидко,
нiби вiд гарячого, вiдриває руки, вiдступає кiлька крокiв назад, починає
сильно хвилюватися, забуває всi чужi слова й не може як слiд пояснити,
чого властиво йому треба. А урядовець все кричить:
- Вже час навчитися державної мови! Лепече чорт зна що, пся-крев!
I пiсля цього урядовець вiдсилає Володька до сусiднього столу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142