.. Трохи гiрше, що вони лишили по собi
спадщину... I досить-таки тяжку, досить глибоку i досить погану, якої ми
ще не скоро позбудемось... Ми ще все i все - паки й паки - не знаємо самi
себе - раз монголи, раз хахли, раз малороси, а тепер ось ще одна нацiя -
товаришi... Хтось, звiдкiльсь, щось нам нашепче до вуха i ми вже готовi за
те розпинатися, битися, ненавидiти один одного... Отже ж, здавалося б, що
кожний з нас має на плечах свого власного баняка i кожний щось там у ньому
варить. Та будьмо ж нарештi самi собою! Думаймо своїми головами! Тож маємо
ми i свої справи... Нашi, кровнi, тутешнi i не тутешнi... I мова, i
освiта, i культура, i господарство, i полiтика... Чи маємо розпинатися
лишень за когось?.. Кажемо - товаришi! Певно, що товаришi... Але мусимо
також знати, хто вони, звiдки вони i чого вони вiд нас хочуть? Ви знаєте
ось мене, я знаю вас... Знаємо себе як облуплених... Скiльки з'їджено
разом капусти, скiльки випито оковитої... Скiльки наспiвано,
натанцьовано... А тут ось враз ми чуємо, що ми, тобто моя скромна особа, є
якийсь непрацюючий елемент, що я надавав вам якихсь недобрих газет,
поганих книжок, що я буржуй, що Сергiй мало не якийсь банкiр Морган... Тут
ось мiж вами i мiй батько... Хочте менi вiрте, а хочте нi - а як нiяк не
менше працюючий, нiж наш шановний товариш Йон... I книги, якi ми тут
читаємо, все-таки нашi книги, нами написанi i про нас написанi... I
газети, якi ми читаємо - нашi газети, виданi у Львовi, у Луцьку... I
нашими людьми. Про нашi справи... I я нiяк не можу зрозумiти, чому вони не
подобаються нашому товаришевi Йоновi.
Але я чую i бачу, що йому подобаються iншi книги i iншi газети...
Виданi десь iнше... I кимсь iншим... Дуже добре знаємо, що то за книги i
що то за газети... Там на них написано: пролетарi всiх країн - єднаймося!
А хiба ж ми пролетарi? Ви, я, всi тут присутнi?.. Ось хай нам наш товариш
Йон пояснить, що то є пролетарi... Це є тi люди, що нiчого не мають. Нi
кола, нi двора, нi навiть iменi, їм навiть кажуть, що вони не мають
батькiвщини... Маркс каже їм дуже виразно: пролетар не має батькiвщини.
Вiн лиш сам по собi голий, босий пролетар... I що такi люди мають в цiлому
свiтi поєднатися...
Добре. Хай собi на здоров'я єднаються... Але менi не-вiдомо,чому
товариш Йон i нас закликає до їх товариства... Ми тут у нашому селi живемо
з дiда, прадiда i ще прапрадiда... Тисячi i тисячi рокiв... Це наша
земля.. Наша батькiвщина... I маємо ми тут поля, городи, садки, хати,
клунi... I кумiв, i сватiв, i буднi, i свята... Нi, нi, мої милi... Ми тут
нiякi пролетарi... I я ось вас тут одверто питаю, чи хотiли б ви ними
стати? Тобто стати тими самими пролетарями?
Дуже п'яний вопрос, як сказав би наш товариш Корнiй... Бо цiла кумедiя
в тому, що тi самi святi пролетарi, об'єднавшись поки що лишень на
територiї царської iмперiї, пiд командою помiщицького сина Ленiна i
куркульського сина Грецького, рiшили силою накинути свою владу всiм людям
усiєї країни i все населення обернути в пролетарiв. Вiдобрати вiд них все,
що хто мав, зрiвняти їх з тими найбiднiшими i почати життя вiд печi. На їх
мовi це зветься диктатурою пролєтарiяту. На мовi людськiй це було б
насильством, безправ'ям, грабунком. Але саме така штука на нашiй землi,
отам далi за Шумськом вже переведена... Пролетарями Лєнiном й Троцьким...
За допомогою таких пролетарiв, як наш бундючний товариш Йон... (На залi
почувся смiх).
Смiйтесь не смiйтесь, але це гiркий жарт. За це мiлiони людей
позбавляють життя. Виганяють з дому, розбивають родини, ув'язнюють,
засилають.. Зрештою, ви їх всi ще .бачили... Пригадуєте тi всiлякi
"развьорсткi", "уравнiловкi", "продналогi", "лiквiдацiї iзлiшков", "всьо
на фронт"... Як то чистенько обчищали вони вашi хлiви, комори, засiки,
сади. Обiцяли все дати, але поки що тiльки все забрали. I коли дадуть,
невiдомо, I тепер там одно лиш виразно ясно: люди не мають чого їсти. Так,
мої шановнi друзi! Не мають чого їсти. I не мають чого одягнути. Вони
обiдранi, босi й голоднi. I тисячами тiкають через всi границi, ними
набитi всi нашi тюрми, їх ув'язнюють, їх вертають назад - найнещасливiшi
сотворiння роду людського, пролетарi над пролетарями, колишнi такi ж
селяни, як ось ми тут, на цiй землi... Батьки, мами, брати, сестри -
дорослi, старi i дiти. Чи хотiли б i ви такими стати? Вiдповiдь тепер за
вами,- закiнчив Володько свою мову.
I пiсля цього сiв. Це зробило помiтне враження, на залi зчинились
оплески, Йон миттю зiрвався з мiсця i викрикнув:
- Я прошу слова!
- Поступила пропозицiя припинити дискусiї,- вiдповiв Сергiй.- I мушу
подати її на голосування.
- Я прошу слова! - вперто домагався Йон.
- Не можу дати слова, поки не проголосуємо пропозицiї,- стояв на своєму
Сергiй.
- Слова, слова, слова! - кричали прихильники Йона.
- Тихо! Ви не худоба i це не є хлiв,- безцеремонне вiдповiв Сергiй. Але
зала не втихала, а скорше навпаки... Всi встали з мiсць, i тi, що були за,
i тi, що проти. Кiндрат не витерпiв i знов хопився стiльця. Навiть Матвiй,
що так уважно i спокiйно слухав все, що говорили, не видержав i встав.
- Люди добрi! - казав вiн. Хтось з публiки викрикнув:
- Тихо! Дядько Матвiй хочуть слово сказати. Всi оглянулись на Матвiя,
зала поволi втихала, деякi сiдали на свої мiсця, а згодом трохи
заспокоїлись. Матвiй незграбно, як завжди, як i все, вiв свою мову.
- Люди добрi! - повторив вiн ще раз те саме речення. його голос
спокiйний, майже тихий, але слова звучали твердо i виразно.- Помирiться!
Ну, за що тут мова? Я не маю що бiльше сказати, за мене сказав син... Я ще
трохи додам яснiше: з большевизмом нам не по дорозi! Ми люди, а там
злодiї. Я їх бачив не раз i нiколи не забуду...
- Правильно! - викрикнув якийсь дядько високим фальцетом.
- Так! Правильно! Бачили їх! Досить! - встало ще кiлькох дядькiв.- Геть
з большевизмом! До чортової матерi!!
Здавалось, прихильники Йона, як звичайно, пiднiмуть бучу, але цього не
сталося. Було помiтно, що їх значно зменшилось, а тi, що далi стояли на
своєму, стратили свiй порив. Сергiй знов почав дзвонити.
- Люди добрi! - гукав вiн.- Це ж не полiтичне вiче, а загальнi збори
кооперативу. Прошу до дiла. Забороняю говорити не на тему, особливо тим,
що не є членами... Ставлю на голосування пропозицiю припинити дискусiю.
Хто за - прошу пiдняти руку.
Бiльшiсть було за. Володько пiдняв також руку. Йон не пiдняв, був
червоний, сидiв насуплено. Вiн уважно слiдкував за залою i був виразно
невдоволений.
Дискусiя припинилася. Дальша точка - вибiр нової управи. Володько
запропонував удiлити старiй управi абсолюторiю. Бiльшiсть було за
резолюцiєю. Стара управа уступила, оголошено п'ять хвилин перерви, щоб
скласти список нової управи.
Було вже досить пiзно, люди вставали з мiсць, збивались у гурти,
заставляли проходи. Йон був сердитий, вiн намагався цього не показати, але
його намагання були марнi. Вiн склав також свiй список i подав Сергiйовi.
Рона пiдiйшов до Матвiя.
- Дякую вам,- казав вiн.- Без вас було б тут погано. Матвiй, здавалось,
не звертав на цi слова уваги, вiн збирається додому, бiльше вiн не має що
тут робити, i непомiтно вiдiйшов.
Збори тривали далi. Складались списки, голосували. Йон був остаточно
збентежений, коли його список перепав. Вiн домагався переголосування. Йому
дозволили. Голосували вдруге. Його прихильники пiдносили по двi руки, але
i це їм не помогло, а скорше пошкодило. Управу вибрано за списком:
Сергiй-Володько-Рона. Залишились переважно старi члени, на мiсце великого
товариша Iлька увiйшов Володько, на мiсце блаженного Симона - дядько
Михалко. Йон, Iлько, Никон i Демид лишились без нiчого. Демидовi нiяково й
прикро, вiн потрапив до тiєї партiї тiльки тому, що був старий приятель
Йона, але вiн нiяк з ним не годився колись, а ще менше тепер... Тепер вiн
хотiв би вернутись, бо "що менi з того пролєтарства"... "I кому воно
потрiбне взагалi"...
Але Йон мав ще досить своїх прихильникiв i без Демида, особливо з
молодших хлопцiв, як Трохимiв Кiндрат, як Деберний Сидiр... Хлопцi, хоч i
молодi, зате бойовi i для Йона це добра потуга.
- О, нi! - намагався вiн бадьоритися.- На цьому ще не скiнчилося. Ми ще
поборемось... Повоюємо. Большевики так легко не здаються...
I вiн вiдiйшов. За ним вiдiйшли всi його поплiчники, люди розходились
взагалi i згодом залишились тiльки найвiрнiшi, старi, випробованi члени
нової управи. Рона трiумфував...
- Ой, чую, що буде у нас знов мокро,- казав вiн, натякаючи на гостину,
якi вiн любив робити з приводу своїх успiхiв... - Кiндрате! Кажу! Буде
дощ!
- I є за що,- казав Кiндрат.- їй-Богу, є за що, Андрiю Андрiйовичу! А
я, знаєте, вже був готовий розколоти крiсло на чиїйсь головi...
- Но, но, но! У нас крiсла дорогi. Дядько Матвiй зробив краще. Одно
добре, просте слово: i крапка! Кажу: для селянина часом важить одно слово.
Коли воно в точку... Але, панове! Завтра недiля! Вечiр у мене! - казав
Рона.
Розходились. Була туманна, нехолодна нiч. Село спало, але там то там
все ще стояли гурти дядькiв, якi захоплено обговорювали свої останнi
збори. Таких зборiв у цьому селi не було, як свiт-свiтом. Свята, чиста
правда!
Кiндрат пiшов проводити Рону, а Володько пройшовся трохи зi Сергiєм.
- Знаєш,казав Сергiй,- твiй старий сьогоднi себе показав. Нiколи не
сподiвався...
-- Вiн може. Вiн завжди був такий. Але Рони вiн не похвалює. Не за те,
що Йон. Не за панство. А за те, що той не вмiє бути паном... На його мовi
- господарем.
- I дивись, як послухали. А там же були впертi йонiвцi. Як ось мiй
власний батько. Я помiтив, що i вiн пiдняв руку за нашу управу... А диви!
У Левинських свiтиться,змiнив тему Сергiй...
- Хворi,вiдповiв Володько.- Нiкого з них не було на зборах...
Вони ще пройшлися разом ген до школи i розiйшлися. Володько вертався,
мав добрий настрiй, але, проходячи побiля церкви, знов згадав Левинських,
а в тому також Наталку, яка була так само хвора. Так би зараз пiшов до
неї, лишень нiяк це не випадало робити. Йшов тим своїм знаним селом, i
видавалось воно йому дуже дивним, надмiрно загадковим, повним всiляких
таємниць, по-своєму глибоких, як сама вiчнiсть.
Коли прибув додому, батько вже спав. Лежав, як звичайно, на полу пiд
стiною горiлиць, прикритий кожухом. Вiн не мiг лежати на бiк з огляду на
свою спину. Володько хвилинку дивився на батька, поправив на ногах
покриття, а мати з. другого кiнця полу тихо казала:
- Там на плитi юшка. Вже зовсiм вихолола...
- Нiчого,вiдповiв Володько. Йому не хотiлось навiть їсти, був надто
схвильований... I, напевно, йому не вдасться одразу заснути. Натомiсть
йому хотiлось присiсти до столу i щось писати. Байдуже, що всi тут же
спали, був звиклий, як також були звиклi всi iншi в цьому маленькому
просторi. Останнiми часами на нього часто налягало це дошкульне бажання
щось писати. Здавалося, цiле життя спиралося в його головi i вимагало, щоб
про нього сказати людським словом.
I Володько дiйсно роздобув шматок паперу зi звичайного шкiльного зшитка
i присiв до столу. За тим шматком прийшов другий, опiсля третiй. Писав про
минулий день. В його уявi, нiби на екранi кiна, мигали гарячi червонi
обличчя, блискучi очi, звучали голоси. Вiн зовсiм забув, що це нiч i що
треба також вiддати їй данину. Отямився, коли у вiкна лiз сiрий свiтанок i
за вiкнами виводив свою ранiшню оперу пiвень... А коли прокинулась мати,
вона злякалась:
- Дитино! То ти ще не спав?
- Я зараз, я зараз, мамо! - вiдповiв вiн, дуже швидко роздягнувся,
прилiг тут же на лавi бiля столу на готову постiль, прикрився грубим
рядном i заснув. Юшка на плитi так i зiсталась стояти прохолола...
Володьковi приснився сон: вiн стояв на подвiр'ю Левинських i бачив, як
з того подвiр'я через сад в глибину вiдходили двi глибокi колiї, так нiби
туди хтось вiд'їхав тяжким возом... У цей час вiн також i прокинувся, або
краще його розбудили, бо у хатi було зовсiм ясно i велася голосна розмова.
Говорила якась незнайома людина, а потiм говорив батько:
- Ну, що ж... Так мусило бути. Божа воля. Чужа людина говорила далi:
- Бiдна матушка. Вона стiльки витерпiла. А далi запитала мати:
- А коли буде похорон, не знаєте?
Володько розплющив очi i пiдняв голову. Бiля другого кiнця столу сидiв
Довгоногий Архип, i його направду довгi ноги були далеко виставленi на
хату, так що вони одразу кинулись у вiчi Володька. Рудi, вузькi штани
залатанi на колiнах круглими чорними латами. До Володька пiдiйшла
Василинка.
- Попiвська Ольга померла,- шепнула вона.
- Ще не знати, коли буде похорон,- тим часом вiдповiдав Архип.- Панич
Глiб поїхали до Крем'янця замовляти труну.
Володько лiг знову на подушку i дивився на низьку, закоптiлу стелю. Ця
вiстка не здивувала його, вiн знав, що Ольга давно хворiла i цього можна
було завжди сподiватися, але вона навела його на iншi думки. Померла. Не
стало Ольги. Така молода. Так часто її бачив, жартував, грав з нею на
сценi, танцював гопака... I її вже нема... I нiколи не буде... Отець
Клавдiй все-таки пережив її... Йшли ось такi простi, короткi думки. Вони
зв'язували його, ще живого, з тiєю дiвчиною, вже не живою. То, значить,
думка живе довше, нiж ми. Особливо коли вона кимсь висловлена...
Тривалiшою, нiж людське тiло, мовою...
По обiдi Володько пiшов до Левинських. Саме вернувся з Крем'янця Глiб.
З ним прибув також Олег. Не було нi бурхливого вiтання, нi радiсних
усмiшок. Глiб виступив iз саней у своїй довгiй, чорнiй з вовнистим комiром
шубi, Олег у легкому сiрому регланi... На санях лежала обкидана зверху
шматками мокрого снiгу бараниця. Конi мокрi, з позав'язуваними хвостами. З
них хмарою пiднiмалася пара.
Володько висловив братам спiвчуття i всi разом пiшли до хати. У кухнi
поралася заклопотана матушка. У неї блiде, опале, мiшкувате обличчя...
Володькового спiвчуття i привiтання вона майже не помiтила.
- Глiбчику! А Льовочка? Приїде Льовочка? - питала i на швидко.
- Вони приїдуть... Нiна i вiн. Мабуть, i Женя... Я замовив... Завтра
буде готова... - Це малась на увазi домовив
Галя, Роман, Саша.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142