В нього вже зрiли новi плани.
Бачив, що вiйна з "червоними" затягається. Ось одного разу Йона таки
поважно арештували й вiдвели. Кажуть, вiн напав на екзекутора й потовк
його. Потiм у "гмiнi" стявся з "вуйтом". Це трохи зменшило напруження в
селi. Вечором можна було йти спокiйнiше. Йоновi прихильники самi не
вiдважувались нападати. Одного разу Кiндрат стявся з Iльком i розбив тому
голову. Це, казав, за Володька. А Володько покликав Кiндрата й сказав
йому:
- Послухай. Ти сам казав: як бути п'яним без горiлки? Пам'ятаєш?
Кiндрат кивнув головою.
- Вони вiрять, а ми? У що ми вiримо? Яка наша вiра? Ми розбиваємо один
другому голови. Ранiше це було за дiвчат, тепер за Ленiна...
Кiндрат думав.
- Я такими дiлами не займаюсь. Твоє дiло дати нам вiру. Дивись, Симон.
Вiн найшов- А дурень набитий... Читальня, кооператива, часописи... Ну, що
ще?.. Україна? Але в Україну тяжче повiрити, нiж у манну небесну. Я так
думаю.
Був великий пiст. Поволi наближалася весна. Снiг гинув, знов падав, щоб
мiг гинути далi. За цей час Володько нашвидко робив у читальнi
переорганiзацiю. Тепер це не було так тяжко, як спочатку. Матерiал
готовий. Почали складати спортовi дружини. Цiлi години посвятив Володько
для пояснення значення спорту. Одночасно вчився сам. Ходив до Крем'янця,
купив пiдручник копаного м'яча й самий м'яч. Мiркував, де б краще зробити
грище. Не було iншого мiсця, як там на вигонi, де лежать колоди. Треба
тiльки їх усунути. Вони вже вросли в землю.
Робота йшла. Одно тiльки турбувало Володька - що з Наталкою? Не мiг з
нею зустрiтися. Мокрина часом казала:
- Хвора... Вас згадує.
I це все. Тодi Володько звернувся до Настi.
- Вона часом до нас приходить,- казала та.- Зайдiть... Умовилися, що
Володько зайде... Вечором. Хай прийде, як може, Наталка.
I вони зустрiлись. Наталка була блiда, худа... Очi її ще збiльшились.
Здавалось, вона самi очi, як це часом малюють на образах святих. Вона
намагалась усмiхнутися. Вiд хвилювання бракувало їй слiв. Вона пiдiйшла до
нього зовсiм близько, дивилася в вiчi й обома руками гладила його плечi.
Це було в хатi при Настi, але вона не звертала на нiкого уваги. Володько
намагався бути веселий, та це йому не виходило.
- Що тобi сталося, Наталко? - питав. Вона не вiдрив, вiд нього очей i
мовчки знизувала плечима, що значило знаю".
- Болить тебе що? - питав вiн знов. Вона, заперечую хитала головою. Вiн
не знав, що її бiльш питати.
- А ти за мене згадував? - запитала вона. Це були першi її слова.
- Чи згадував? Певно! Завжди! Хотiв тебе бачити.., Але ти ж знаєш, як
воно є? Ну, от... Але скажи: що тобi? Болить що?
Вона знов заперечила похитом голови.
- Нiчого. Я буду здорова. Я вже починаю їсти. Була в лiкаря, а той
сказав: все буде добре. Мене болiли груди... Але все тяжке минуло,-
закiнчила вона. Цим нiби хотiла змiнити розмову. Дивилася на нього своїми
великими очима, в їх бездоннiй глибинi свiтилася радiсть, щастя, кохання.
Було це справжнє кохання. Те, що чарує... Те, що в'яже й манить... Те, що
опановує й полонить, володiє над душами i серцями. Володько, вже трохи
збайдужiлий, торкнувся знов його променiв i вiдчув, що знов є такий, як
був. Вiн любить її, хотiв би взяти її в обiйми й нести кудись з собою.
"Моя ти, люба, мила, хороша, добра!.." - кричала його захоплена iстота.
"Ти, що так полюбила... Що так вiддалася... що так зрiклася всього, крiм
мене... " Вiн посадив її на лаву, взяв її руку й пiднiс до своїх уст. Вона
злякалася...
- Нi, нi, нi... Так не треба,- швидко заговорила вона.- Я ж не
попадя... Я проста дiвчина... Ти ж знаєш мене...
Але все-таки їй це подобалось. Вона бачила й вiдчула, що вiн її не
забув. Повiки його очей здригалися. Самi очi горiли тим, що було в них
колись. На щоках цвiв рум'янець...
- Сьогоднi я знову щаслива,- казала вона по часi.- А думала, що вже так
догорю... Жила... Ах, як це сказати... Володю? Чи повiриш? Як ти
вiдiйшов... Чи маю тобi казати?
- Ну, ну.
- Я собi подумала: бiльше життя не може менi дати. Я все дiстала. I
тодi менi не захотiлось жити... Все одно... Нi що... Я зробилась, як не
своя. От так iду, а землi не бачу Здавалось менi, що лечу... Нiчого не
бачила... Навiть людей... Бог менi свiдок, що правду кажу... Я ходила по
полях... Руки нi до чого не пiднiмалися, а тут до мене з весiллям... Дайте
менi спокiй! Я не хочу! Вiдчепiться! Я ледве живу на свiтi. "Вiн" прийшов,
а я йому кажу: "Iване! бачиш сам. Лiпше зречись мене. Я тебе не люблю".
Потiм... мати, батько... Iлько. Ет... Я лягла i... Я... - вона не
знаходила висловiв. Цiла її iстота хотiла говорити, тiльки не ставало
слiв. Володько чув її й без слiв.- Я не була хвора... Я тiльки нидiла.
Мене не брала їжа, i я навмисне не силувала себе. У мене з'явився
кашель... Менi кажуть: iди до лiкаря, а я навiть не могла думати за
лiкування. Мати були сердитi, а потiм i вони зм'якли... Привели Палажку, а
та подивилась i каже: вона не хворiє, а в'яне. Так i сказала... Це мене.
Господи, як здивувало...
Хвилина мовчанки. Потiм вона дивиться й нiби сама собi не вiрить:
- Невже це ти? - помацала його цiлими долонями.- Все думаю, що це менi
сниться... Менi не раз ти снився. Раз, чуєш... - i вона присунулась трохи
ближче. Голос її став iнтимнiший.- Сниться менi, що я вийшла в поле за
черешнi... Сонце таке... Жита... А мiж житами дорожина... Тiльки не та, що
йде до двора, а якась iнша... Йде десь туди, до дiброви... Така довга,
довга... А навкруги жита... Я, знаєш, iду й зустрiчаю... тебе... - Вона
подивилась йому в вiчi, так нiби ще тiшилася своїм сном.- Ти тодi був у
тюрмi, а я лежала. Вiд того дня менi полегшало...
Говорили довго. Настя тимчасом лягла спати. В хатi стало тихо. До того
в лампi вигоряє нафта, i її свiтло починає поволi згасати.
- Треба йти,- майже пошепки говорить Володько.
- Чого. Сиди.
Володько кивнув головою на тих, що сплять. Вона надула уста:
- То нiчого... А ти ще прийдеш? Я так давно не була в селi. Ще не
можу... А ти прийдеш? - повторила вона... - Прийди. Скорше. Я буду
чекати... На наших не дивись. З Iльком я не говорю. Я в нього все одно не
буду.
Вона провела його в сiни, потiм до порога, далi на двiр, хотiла ще
далi, але вiн не пустив.
- Змерзнеш... Вернися...
Але вона тримала його обома руками...
- А ти трошки мене обiйми, i я не змерзну... Ну, от... Боже мiй, Боже
мiй !..- I вона урвала слова. Вiн горнув її до себе щиро, обережно. Вона
тулилася цiла, мовчки, з запертим диханням, пiдсилена й одночасно непевна.
Нiч темна, передвесняна з приморозком. Небо чорне, густо втикане
великими зорями. Густi обриси дерев закривали обрiї, робили затишок i
творили спокiйний куток, де загорялась знов пригасла любов, готова ось-ось
спалахнути ще небувалою пожежою.
Пiсля того Володько мав добрий настрiй, I днi були гарнi. Свiтило
сонце, гинув не тiльки снiг, а й лiд. Мiсцями земля, протряхала й сiрiла.
Горобцi радiсно цвiрiнькали, стрибали, купалися в брудних калюжках. Пiвнi
виводили свої родини на городи, високо пiднiмали гордi, оздобленi голови й
дивилися, чи все кругом в порядку. Час вiд часу вони уважали за потрiбне
затрiпати крилами, витягнути шию й голосно на цiлу околицю затягнути своє
"кукурiку". Це для того, щоб i сусiд його чув i заздрив йому... А
заспiвавши, довго вслухались, чи не почують гiдної вiдповiдi, й при тому
кидали оком на всi боки та похитували "коралями"...
Люди почали ходити говiти. Тi, що мали бiльше часу, й побожнiшi не
бажали тягнути сповiдi до останнього тижня. Йшли "до запису", чекали своєї
черги й кожного вечора слухали вечiрню... Настя також говiла. Потiм буде
тiснота, а до того не буде часу. Вона кожного вечора надягала свого
критого чорним сукном кожуха-бекешу i йшла до церкви. Сповiдав молодий
пiп, що заступав хворого о. Клавдiя.
Матвiй все вiв своє господарство. Як добрий капiтан корабля, так i вiн
не покладав нi на кого надiї, а вiв сам свiй корабель. Вiн думав за те й
за iнше; там щось поправляв, там готував до весни якесь начиння, там
виносив на сонце пашню чи одежину. Мов добрий годинник, вiн iшов кожний
день, кожну добу за заведеним порядком, не дивлячись нi на болi, нi удари,
що сипались на його стару голову. Вiн iшов спокiйно, певно й рiвно. Хай
там що робиться, а вiн тут на своєму... господар i пан. Його око завжди
дивиться за господарською машиною й тiльки помiтить маленьку перешкоду -
вiн iде, торкається вправною рукою й усуває її.
А Володько, крiм читальнi, куди кожного вечора ходив, зайнявся
писанням. Що вiн писав? Хто може сказати. Пише. Папiр, чорнило, перо...
Щось там, на краєчку стола сидить i пише. Чи є хто в хатi, чи нема,
найкраще ввечерi. Нi батько, нi мати, нi тим бiльше Хведот не питали, що
то буде. Колись питали, й що ж? Наговорив, наговорив, а хто то второпав.
Хай, зрештою, пише. Iнодi вiн пише вiд самого ранку... Прилипне до того
столу й не вiдiрвеш. Аж вечором якось встане - червоний, майже п'яний,
нiчого не говорить, їсть, що дадуть, i вiдходить...
- Ах, Боже, Боже... - таке зiтхання виривається в Настi i, коли вона в
церквi, вона дуже довго молиться за сина. Так так... Дуже довго... Вона
так за нього боїться, бо ж... Господi Та ж що з нього вийде? У цiлому селi
нема такого. I то власний син... Мати Божа, з тим чорним, скорботним
обличчям! Охорони його й поведи по добрiй дорозi Хай не зiйде на безпуття.
Мати Господа мого,- благаю тебе я, грiшна й недостойна !..
Молитва матерi мусить бути вислухана. Нема Бога, щоб не почув її...
Мати... Вона вкладає в молитву огонь своєї могутньої любовi, краплини
кровi свого серця, свої гарячi сльози, цiлу, як є, себе... Нема бiльшої
iстини, як та, що вложена в слово Мати, з якої вiдходить навкруги все,
обняте життям.
Одного дня Володько захотiв до мiста. А чого? Iду i вже... Вiн потребує
на пошту... А що дорога розбита, що грязюка по колiна й що дома нема
зайвого гроша, йому байдуже. Батько довго монявся в своїх хустинках, де
хороняться вузлики з грошима... Потiм дав синовi вiдчепного пiвзлотка. Син
подивився, взяв, але не сказав нiчого. Вiн переконаний, що це йому мало, а
хто йому дасть тi десять чи кiлька грошiв, що будуть йому бракувати. Але
казати щось батьковi нема вiдваги. Батько за нього вже стiльки наплатився,
що йому прикро.
Дорога дiйсно погана, але не стiльки, щоб не можна йти. Хто потребує -
йде. Ноги грузнуть у розмерзлу землю, ковзаються... За чобiтьми тягнуться
закарвашi болота... Ну... Воно погано... П'ятнадцять кiлометрiв на пошту,
цiлий день - туди й назад... Але як треба...
Володько вже великий парубок, а виглядає цього дня, як дитина. Вiн
ступає по болоту, нiби за те йому заплатять, нiби вiн дiйсно пiймає те, що
бачить перед очима... Те, щось велике, не означене нiякими словами,
невловиме й неуявно далеке... Слава його манить. Цього не можна казати.
Нiхто не смiє на землi знати, що й Володько хоче бути славним... Матвiїв
син... Запханий в якийсь куток на землi... Трохи зацькований, зо всiх
бокiв обставлений сторожею. Ах, яка та дорога брудна, грузька й далека...
Але кому треба...
На поштi сердита (обов'язково!), гарна панночка кинула Володькiв
пакуночок назад.
- Полєцони? Шестьдєсьонт гроши!
Вiн це знав. Лист тяжкий, а так звичайно пустити його не можна... Можна
б ще зайти до Лазюка. Тих десять грошiв... Позичить. Давно в нього не був.
Соромно заходити. Вiн, нiхто iнший, казав Володьковi: нема там України, а
той не послухав. За один неповний рiк людина може багато пережити й багато
навчитися.
Лазюка нема дома. Стара господиня сказала:
- Посидьте. Вiн на лекцiях... Зараз прийде. Подивилась на стiнний
старий годинник i додала:
- Десь скоро.
У кiмнатi висить велика мапа Європи. Є ще iншi оздоби, але мапа забирає
всю увагу. Барвистi плями держав, державок, розкиданих випадково, в
непорядку, червонi, поплутанi жили залiзниць, чорнi - рiчок...
Велетенська, зелена Росiя... Зелена. Цiла зелена, нiби овоч недостиглий.
Пiд нею синя Україна. Посерединi розгалужений Днiпро... Йде не просто до
Чорного моря, а на пiвденний схiд до Азовського, але потiм роздумує й
поволi вертається. Ах, Днiпре, Днiпре .. Дивишся на тебе й думаєш... Ми
недостойнi тебе, старий дiду. Потiм Володько дивиться на Нiмеччину -
ясно-жовта, нiби розлита пляма барви. Берлiн, Гамбург, море... I Англiя...
Блiдо-червоний, розтягнутий острiвець, а навколо океан, вода, Атлантика.
Дивно дивитися на той острiвець i думати, що на ньому живуть люди... Пани
свiту... Володарi морiв, океанiв...
У сiнях тупiт, брязкiт дверей...
- Ой, йой! Кого я бачу! Зараз, зараз! - це Лазюк. Убiг розчервонiлий, в
окулярах... За шкельцями блискучi очi. Володько уперше бачить його в
окулярах. Вiн мусить краще витерти ноги. На вулицi таке болото... - Тепер
поважання! Де пропадали? Дяка Боговi - знайшлися. Ну, ну... А виглядаєте
добре... Я чув... Я все чув... Скiльки? Сiм мiсяцiв? Вiсiм? Ого! Трохи
багато. Але тепер... Е, буде добре... Все буде добре. Альо! Панi
Виспянська! Два борщi!.. Поїсте зо мною? Так? От це гаразд!
Перерва. Говорить Володько. Село, боротьба, читальня - все нуднi й
знанi речi. Приходить борщ - один, другий... Тарiлки на бiлому
настiльнику; блискучi, витертi, мiдянi ложки, ножi, видельця... Карафка з
чистою, прозорою водою, тонкi кришталевi шклянки.
- Будь ласка. Прошу...
- Вам треба Заходу... - продовжує перерване Володьком Лазюк, розстеляє
на колiнах серветку, бере ложку... - Казав вам... Вам треба туди. Тут...
Так! I тут земля... Своя, дiдiвська, але там Берлiн, там Париж, там Рим.
Що ви хочете? У нашому доброму Крем'янцi є все, тiльки нема головного:
Європи! А нам треба її. Треба! Бiльше її, як сонця... Я там був i знаю.
Мусимо казати: ми й Європа. Iнакше нiчого не вийде. (Вiн вдарив на
"нiчого"). Ви пробуєте писати? А бачили ви велике мiсто, трамвай,
копальню, готичну церкву? Тюрми та полiцая не вистарчить... Нi, нi, мiй
голубе.
Це був його тон. Слова, що вiд нього виходять, усмiшка, вiдблиск
шкелець на очах, рухи - живе все, цiкаве, бадьоре. У нього повно думок.
Вони вибризкують у реченнях, i Володько їх приймає.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142