- питає полковник.
- Незвiсно. Нема, бачте, чуток. Може, вже й не жиє...
- А цей?..
- Цей нiби того... На школу його подав...
- О, це добре зробили!.. - пiдкинув один iз курiнних, що уважно
слухають.
- Народний учитель буде,- додає священик.
- Так, батюшка! I таких тра чимало... А хлопець має до того голову. Що
тепер земля. Науки все пiшли. Голова важнiше рук.
Настя наварила баняк кашi i поставила на стiл миски.
- Просимо! - встав i нiяково сказав Матвiй.- Бачте! Що маємо - тим
вгощаємо. Я навiть дуже радий, що до моєї хати такi гостi зайшли... От
коли б чого лiпшого, але самогону я не п'ю... Не пив "казьонки", не п'ю i
цього, пробачте, хузу. Характер не такий...
- Нiчого, нiчого, пане хазяїне! - каже полковник.- I ми тiшимося, що за
довгу мандрiвку натрапили на таку хату...
- Ей, бiдна вона, бiдна... Коби ще не вiйна... Я мiркував багато, та
вийшло мало... Була сила, було хотiння... Тепер от старiю...
Всi засiли за стiл. Полковника засадили на покуттi. Вiн хотiв, щоб коло
нього засiв конечне Матвiй, але той вiдмовився на користь священика. З
бокiв посiдали курiннi отамани. Матвiй з Володьком.на стiльцi, а Хведот,
Катерина з Василиною коло припiчка на плитi примостилися...
- А ви ж, тiточко, чому не примощуєтесь?.. - звернувся полковник до
Настi...
- Аа!. - махнула та рукою.- На мене, якусь там бабу, не зважайте... Я
буду на стiл подавати...
- Ее, нi. То вже нi! То вже вибачте... Ми маємо джуру. Сiдайте з
нами!..
В той час увiйшов джура. Вiн принiс якийсь пакунок. Розгорнув i виняв
консерви, сир, ковбасу.
- Еее, тiтко! Гадаєте, що тiльки ви багатi... Ми маємо також!.. -
заговорив один iз курiнних.
- Матiнко. То ви ще багатшi, нiж я. Дайте, москалику, сюди... Я вам
присмажу... - каже Настя.
- Ха-ха-ха!.. - сипнули всi реготом... Настя засоромилась i не знає, що
їй робити.
- Тiтко! Та який же вiн москаль? Це наш Мирон Ковальчук, такий саме
українець, як i ми!.. - пояснює полковник...
- То, бачте... - встрiває Матвiй - у нас же, знаєте... Було так: що
вояк, то й москаль...
- Ну, а як же? - дивується Настя.
Настя пiдсмажила ковбасу, сало. Розрiзали консерви... Всi їдять,
гуторять. Володько, що довший час мовчав, i собi до розмови вмiшався.
Утворився дивний, небувалий настрiй.
По вечерi молитва. Священик прочитав уголос кiлька молитов i почали
ладитися спати,
У хатi мало мiсця. Нема де всiм подiтись. Матвiй полiз на горище.
Полковника зо священиком примiстили на полу. Курiнних поклали на
розстеленiй по долiвцi соломi. Володько з Хведотом також тут примостилися,
бо в клунi теж нiде приткнутися. Решта - хто де мiг...
Настала нiч. Хмари дещо розiйшлися. Виглянув щербатий мiсяць. В його
сяйвi стоїть село, бiлiють хати, хвилюються пашнi. На Матвiєвому хуторi
тихо, тiльки коло вiйськової кухнi на подвiр'ї сюди й туди походжає
вартовик.
На другий день полк вiдходить далi. Перед вiдходом закупили у Матвiя
двадцять пудiв картоплi. Курiнний, що весь час кликав Володька народним
учителем, завзято торгувався за цiну. Матвiй ходив у село, тож продавав
Володько. Обидва вперто змагалися за кожного шага...
- О, ти умная голова, народний учитель,- говорив курiнний.- 3 тебе буде
господар не гiрший вiд батька. Полковник стоїть i смiється.
- I гаразд,каже вiн,- Кожний має свого пильнувати.
Добре, молодий козаче!..
Матвiй вернувся з села, запряг конi i вiдвiз картоплю до сусiднього
села Башковець.
Зараз по вiдходi Стародубського полку приїхав якийсь гарматний полк. Цi
зовсiм не подiбнi на попереднiх. Начальник гарматникiв в'їхав на подвiр'я,
не сказав нiкому
нi слова й одразу подався до клунi.
- Хлопцi! - скомандував вiн там.- Машину винесiть на двiр i заметiть.
Сюди влiзе дванадцять коней, а сюди також дванадцять. Раз-два!
Голос його суворий, низький. Сам здоровило. Обличчя подiбне на цеглу.
Видно, недавно зголив бороду, бо мiсце, де вона росла, вiдбиває вiд решти
лиця, нiби вибiлене крейдою.
Володько спробував було перечити, бо на току лежить якраз прикрита
околотами купа вiвса. Це рештки непроданого з весни.
Начальник глянув на Володька нiби з вежi i затрубив:
- Ну й гаразд. Значить! овес на мiсцi маємо. I пiсля цього не було
гутiрки. Пiвтузiна широкоплечих гарматникiв легко схопили i винесли
молотилку. Гармати виставили на полi сусiда, а конi завели до клунi.
Володько не перечить. Що перечити. Коли б хоч не чiпали вiвса. По часi
начальник гарматникiв звертається до Володька:
- Гей, батькiв сину! А де ж твiй старий?..
- Батько?..
- Само собою.
- Поїхали зi Стародубським полком. Не знаю, коли вернуться...
- А мати?..
- На полi...
- То, значить, ти тут цар i Бог. Не продаси ти нам того самого вiвса?..
- Коли б приїхали батько... Вони...
- Батько, батько... А ти ж що? Не хазяїн?.. А конi нашi також не
виявляють бажання чекати. Ну?.. Володько вагається...
- Досить ломатись. Давай i все. Цiну дiстанеш. А то прийдуть большевики
i по вiвсi тiльки мiсце лишиться. Тi з тобою не стануть лимонничать...
Хлопцi! За вiвсом! Постачання! Сiм копанок чортiв, бiсовi дiти!
Вiд батареї прибiг начальник постачання.
- Бачиш,каже полковник.- Ось тобi й овес виторгував. Тягни вагу!.. Але
хлопця не обдури... Сам припильную...
Володько, хоч-не-хоч, вiдкрив овес. З'явилася вага, мiхи. Почали
насипати. Але Володько помiтив, що в деякi мiхи вложили торбинки. Двоє
тримають мiх, один сипле.
Пiсля тримає один, а один. виймає з мiха повну торбину i тiкає.
- Козаки! Так ви зветесь українськi козаки?.. Красти овес?
- Мовчи ти, гусячий пуп!
- Що значить мовчи? Купувати, так купувати! А красти й лаятись
нiчого...
- Iш ти!.. А ти хто такий? Хоч, щоби перегнув тебе через колiно та
всипав?..
- Що за крик? - затрубив голос ззаду. У дверях начальник. Володько до
нього. Так i так...
- Хто? Сто копанок дияволiв... Хто краде. Завернуть усiх!.. А ти чого
лаятись?.. Його добро i вiн має право на нього. Поняв?..
- Так є, пане полковнику! - витягнувся гарматник.
- Ну, але нема часу. Конi їсти хочуть, та й ми нiякого люципера не
жерли... Ти, молодий громобiй, не журись. Дiстанеш заплату...
Овес розважили, записали, грошi заплатили. В кожного коня на головi
торбина. Приїжджає Матвiй. Глянув. Гостей повно. Коло кiпця над льохом
багаття, а над ним велетенський чорний казан. Настя сюди й туди бiгає.
Матвiй розпрягає конi. Володько помагає. Матвiй не зовсiм вдоволений.
Особливо прикро йому, що винесли машину. Роки стояла на мiсцi. Вмоцована,
а тепер виважили i чортизна-що...
Десь навинувсь полковник...
- Це ви, старий, тут хазяїн будете?
-Я.
- Не гнiвайтесь. Бачте, вiйна... В селi повно козакiв.
- Вiйна то вiйна,- сказав Матвiй.- Знаємо вже її. Надивилися.
- Але такої, як це, не бачили...
- Хвала Богу, й таку побачили. Може, iншi багато даватимуть, щоб таку
побачити...
- Правда, дiду! А що буде, коли ми от завтра та закотимо отак звiдти з
того горбика вогонь. Дочуваємось, що огудою поза селом коло Титильковець
большевики...
- Ее!.. То ви вже лiпше трохи вiд'їдьте далi. Бо ще коли тiльки ви отi
штуки маєте - добре... Але може так бути, що й тамтi мають... Вам нiчо...
А менi все з коренем видовбуть...
В той час розгонно в'їхав на подвiр'я якийсь вершник...
Матвiй перший його побачив i пiзнав.
- Ого! - вирвалось у нього.- Так це ти?..
- Василь! - викрикнув Володько i кинувся до Василя. Той сплигнув з
сiдла.
- Син мiй! - Звертається Матвiй до полковника i усмiхнувся матвiївською
усмiшкою.
- Дай Боже, батьку! Як живем? - i обнялися. Пiсля обнялися з Володьком,
який одразу переняв вiд Василя коня. Прибiгли Настя, Катерина. Хведот у
полi з коровами. Василинка бiжить iз городу, аж спотикається.
- А у вас досить гостей! - завважив Василь.- А я думав своїх сюди
завести...
- А ви, пане, якого полку? - запитав полковник.
- Наливайкiвського. Полк мiй у походi. А ви?..
Полковник сказав.
- Ну, вояку,- ходи! - каже Матвiй.- Стара! Готуй там що...
Матвiй навiть заметушився. Скоро впорав свої конi. Володько розсiдлав
Василевого каштана. Вгонився бiдняка. Мокрий. Скрутив зi соломи вiхоть i
витер мокрого коня. Пiсля поставив, щоби прохолов. Не можна гарячому
коневi одразу овес давати. Схватиться.
В той час Катерина ганяє за курми. Чути кудакання. По часi курка
смажиться. Василь скидає пояс зi шаблею та револьвером, верхню блюзу i
миється. Матвiй дивачно тупцяє. Вiн хотiв би якось виявити свою радiсть.
Пiднiмає Василеву зброю й оглядає...
- А Володько також збирає оце,- i тикнув зброєю перед себе.- Не носив
цього анi я, анi батько мiй.
- А ми ось, батьку, носимо i дiтям заповiмо, щоби носили,- миючись,
каже Василь.
У хатi топиться. На дворi повно гарматникiв. Полковник заборонив їм
заходити до хати i сам вiдiйшов - видно, щоб не перешкоджати родиннiй
радостi. Володько весь час порається з Василевим конем. Надто вiн йому
сподобався, i вже наперед пообiцяв собi проїхатися на нiм верхи. Ось
тiльки вiдпiчне та наїсться.
Василь умився, почистився i, поки готується страва, вийшов з батьком
надвiр.
Володько своїм братом аж надто захоплюється. Пружний, стрункий,
високий. Здається, погрубшав, сильно загорiв. Зовсiм не подiбний на того
тендiтного Василя, якого знав колись.
Матвiй видається коло нього малим. Старiсть. Але зате як вiн радiє.
Стороннє око не запримiтило б цього, але Володько знає свого батька до
найменших дрiбниць. Вiн знає, коли той неспокiйно тупцяє, посмiхається в
ус, погладжує двома - великим i середнiм - пальцями свою бороду, значить,
йому приємно.
- От приїхали, мене не було дома, закупили овес, i собi нiчого не
зосталося,- не забув поскаржитись Матвiй.
- Нiчого, батьку!.. (Звiдки Василь навчився отого батьку? - думає
Володько). Хай купують. Прийдуть большевики - заберуть. Тi не купують.
Твайо-майо... Ви ще їх не знаєте.
- А прийдуть?..
- Пруть здорово - значить, прийдуть. Наша армiя не справиться, їх
бiльше...
- А що ж буде?..
- Вiдступимо. Пiдемо на Подiлля...
Матвiй хитає головою. Це йому не смакує. Пiдходить полковник
гарматникiв.
- Ну, що, дiду? Тiшитесь?
- Тiшуся... Ось як прийдуть тi самi большевики... Буде не до втiхи...
- А сюди їх, дiду, треба. Волинь ваша "пiдкачала". Ось пустимо сюди
большовичкiв, а тодi i згадаєте нас... Так, так... А то отам у лiсах коло
Кунева на нашi обози "нальоти" робили.
- Тим, що робили, гiрше не буде... А от нам... - каже Матвiй.
- Ну, батьку! Не сором нашого роду. Скиглить нiчого,- вмiшався Василь,-
Одвоюєм Україну, i все. Так чи так, а одвоюєм... Без жертви й таргана не
вб'єш. А не одвоюєм ми - нашi дiти одвоюють. Мусить так бути...
Пiшли в садок. Щепи значно пiдросли. Цвiте й одцвiтає мак. Соняшники
повиганялися вище людського зросту i кивають ще нерозцвiлими головами.
Натина бурякiв i листя кукурудзи виблискують на сонцi. Немов зеленi вужi з
полум'яними квiтами розповзається бадилля гарбуза. З квiтки на квiтку
перелiтає товстий джмiль.
Чоловiки не завважують того. Василь оповiдає про Жмеринку. Бої там
великi були. Сам мало до большевикiв не попав. На завтра сподiвається свiй
полк в свому селi побачити...
З порога гукає Настя:
- А ходiть но, люди!.. Клич, старий!..
Коли увiйшли до хати, на столi вже стояло повно страв. Покликали i
полковника гарматникiв. Всi їдять, розмовляють. Бої, комунiсти, москалi.
Матвiй висловлює свої здогади. Полковник лає Волинь. Василь боронить i не
боронить. Володько то сям, то там i свого шага до загальної гутiрки
докине.
На другий день до Тилявки вступив Наливайкiвський полк. До Матвiя на
подвiр'я в'їхало двi тачанки з кулеметами i кiлькох вершникiв. Василь
буйно зустрiв товаришiв походу.
- Гей, панове. Злазьте всi. Ось знайомтесь. Це мiй батько, це мати, це
ось сестра, а це брат, будучий професор чи що!.. Володьку, жени до
Гнидки... Вiн напевно має... Ось тобi!.. - i вийняв з пуляреса стопку
гривень.
Володько побiг до Гнидки, що гнав найлiпший самогон. Настя тiльки знай
своє... Печи, вари... Катерина їй допомагає. Батарея ранком знялася, то
прийшли iншi. До всього насходилося сусiдiв. Дехто принiс зi собою
пiвока[16]. Засiли, обiйшло по чарцi. Матвiй довго змагався, але не
видержав.
- Ех... Знаю, що завтра вiдлежу, та була-не-була... Раз так. Хто знає,
чи скоро побачимось. Дай Боже здоров'я, дiти мої!.. - i випив.
Гей, у лузi червона калина похилилася...
Чогось наша славна Україна зажурилася...
Затягнув соковитим баритоном Василь...
А ми тую червону калину пiдiймемо! А ми нашу славну Україну
гей, гей!.. розвеселимо!..
Дружно пiдхопили козаки. Пiсня рвонулася, затопила хату, пробилась
крiзь вiкна та дверi надвiр. Матвiй чогось зажурився. Селяни, видно,
хотiли б i собi пiддержати спiвакiв, але пiсня для них нова. От коли б так
ще "У Києвi на риночку". Але i це гарна пiсня.
- Так, люди добрi,- почав зворушений Матвiй, коли скiнчилась пiсня. -
Не тямущий я, простий мужик... Не вмiю гладко говорити... Нiхто мене не
вчив розуму. Одна земля наша годувала i вчила мене. I робив я, що мiг.
Багато нi, але без працi також не сидiв. Свою дорогу чесно йшов, душею не
кривив. I ви, мої дiти, не згадаєте свого батька кепським словом, бо не
пропив я, не згайнував, не затратив марно анi одного зернятка. Все думав:
виростуть вони - хай мають. Бог благословив мене - хай i їх не лишить
своєї милосердної опiки. Але перш за все потрiбна їм моя опiка, як
батька... Отак i робив... А ви... Перед вами новий свiт розгортається. Але
де б ви не були, що б не робили, повиннi тямити, що тiльки власною працею
власних рук, голови, здобудете щастя своє. Чи це на вiйнi, чи в школi, чи
на рiллi... Україна наша, дiти мої, потребує чесних людей, розумних людей
i працьовитих людей.
При цьому вiн знявся на цiлий свiй зрiст, випроставсь, пiдвiв сиву
голову. Його дебела, костиста, з чiткими пругами жил, права рука знялася
над столом. Вiн подiбний на патрiарха, на пророка. Очi його вогкi i
натхненнi.
Козаки слухають його з великою увагою. Один з них не видержує,
зривається на ноги, хватає руку Матвiя i говорить:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142