.. А не бiйсь, рiзун його-ма... Не бiйсь, не прикупив
замiсть фракiв зайвої десятини... Тепер дiти його чавляться, як оселедцi в
бочцi... От якi то нашi батьки були. Бо не було кому бити або, може, вже
панщина занадто їх забила... Нема в нашiй Росєї порядку. Нема й не було...
Чехи через губу землю хапали, а наш мужик репаний, коли дiстав той
"надiл", то так i заскоруз. Батько он наш. Три десятини на штирьох
полишив. Не дурно ми, дiтвора, й голодувати мусiли. Берiть, берiть...
частуйтеся... Ще чарочку. Бог, звiсно, тройцю любить... Ну, сусiде...
Прошу, прошу...
I тут ще пiдлив. Григорчук випив. Матвiй розчервонiвся i, хоча сам не
пив, мабуть, вiд одного захоплення сп'янiв. Очi блиснули, рухи довжезних
рук стали розкiшi i швидшi. Кулак не раз пристукнув по лядi стола, аж
чарка, сало й огiрки пiдстрибували... Григорчук уже слухати не хотiв, а
рвався сам щось оповiсти. Одначе Матвiй поки що далi тримає слово.
- Так ото є... Дiстали ми четверо три десятини. Поки виросли, голодали,
чужi ягнята, телята пасли, а потiм у найми в каторгу до панiв та чехiв
пiшли. Щойно з п'яти пальцiв, працi рук своїх, вiсiм десятин докупили,
хоча платили вже по сто карбованцiв. Легко воно тепер сказати. Он чех Дус,
як дiстав тридцять десятин, так i внук його ще тридцять матиме, бо то
легко з капiталом докупляти. До того землi вони не дiлять, а прикупляють,
або йдуть мiж люди i вчаться, або якого ремесла, або на дохторiв, чи
iнженерiв. Не то, що ми. Три десятини на клаптi шматуємо i тиснемось на
них. А що з трьох десятин прикупиш... Звiсно...
I Матвiй хльостко, злiсно спльовує...- Треба хiба так працювати, як я
працював, що витягав собi кишки i руки, що спину поломав. А чи зажив чого
в життю? Цигарки не викурив. Чарки горiлки не випив. Чобота "порадочного"
не зносив. Тепер он встанеш рано, так з постелi не можна стягнутись. А яка
була сила! Був, як бик, здоровий! Десять пудiв - мiшки носив i не чув
нiчого...
- Усе зїли отi кривавi п'ять десятин, якi ось тепер маю. Ну, але ще
чарочку, на здоров'я... Старої от щось довго нема...
Випив... Григорчук вчепився напiдпитку до Матвiя, щоб i вiн
випив.Матвiй дав себе зломити i також випив, але забожився, що бiльше не
буде, мовляв, "характер такий". Григорчук згодився...
- Так, так,каже Матвiй. Вiн захоплюється своїм просторiкуванням. Всi,
хто знає його, знають, що з Матвiєм балачка може тiльки "сурйозна" бути.
Жартiв Матвiй не любить, а коли й жартував, то невмiло. "Характер" i тут,
видно, противився...
- Батькам дурниця в руки лiзла - не брали. Тепер от, що хоч, роби.
Завше я плачусь на батька i буду плакатись. Бити не було кому, а треба
було бити..А що буде от ще через пару рокiв. Згадаєте моє слово, що, може,
тисячi платитимуть, та землi не буде.
- Вiйна прийде...- перебив Григорчук.- Мусить вiйна прийти. Переб'ють з
половину i знову землi, скiльки хоч. На що ж Бог i вiйну дав...
- А щоб ви думали. Вiйна потрiбна, їй-бо...
- От у мене три хлопцi. Коли я їм тепер не прикуплю землi, то вони хоч
i радi б опiсля прикупити, то не прикуплять, бо не буде де. Де його
прикупиш? Ну, скажiть, де? Он уже ходять поголоски, що Застав'я хутко
дiлитимуть. Вашi лебедцi свою землю вже викупили. Тут уже кiнець...
Дерманцi за один день викупили б, та пан ще якось тримається, не продає. А
як i продаватиме, то що там тої землi... Ковтнуть, як суницю...
Матвiй безнадiйно махнув рукою i посунувся ближче до Григорчука. Хведот
шморгнув на печi носом, i то так голосно, що аж батько звернув на нього
увагу...
- Їсти вже, мабуть, хочеш?..
Хведот нiчого на це не сказав, лише страшно засоромився, пiдтер кулаком
бруднiзного носа i полiз далi на пiч. Матвiй вiдложив пiвкусня хлiба,
вiдрiзав крихiтний шматочок сала i подав те на пiч малому. Той узяв i,
сховавшись, мов курча, щоб нiхто не бачив, десь там собi тихенько, без
найменшого згуку, їв...
- Нє,сказав Матвiй, присiвши до столу, i то сказав якось вперто,
рiшуче, наперекiр всьому, нiби його хтось у чому довго вмовляв, а вiн
все-таки не згодився.
- Нє!.. Мушу я кудись звiдси вимандрувати. Росєя велика. Безлiч у нiй
землi... Степи, пущi непроходимi, а тут ось тиснемось один на одному. Та
зрештою не треба вже й Росєї... Он у нас на Волинi... Он туди на
Крем'янеччинi... Гой, гой! Там ще "iмєнiй", Господи... Оце я думав та
думав i вирiшив; пощу. Ще цеї зими кудись поїду. Спробую щастя.
Перепродам... Земля такий крам, що цiна його росте не по днях, а
годинах... Бiда от, зайвого гроша нема... I скрута "вобче" на нього тепер.
Нема, та й годi. Але ви таки нiчого анi не п'єте, не їсте... Вибачайте...
Отак за розмовою та й забуваю. Прошу, прошу... Випийте... Частуйтесь...
- Не турбуйтеся... Я вже себе не того...- i при цьому вихилив
чарку....крякнув, але вже значно помiркованiше, нiж спочатку, закусив.
- То ви, кажете, землi шукати думаєте?
- Прийдеться,- розводить руками Матвiй.- Що поробите?
- Ну-о-о! Воно то "покамiсць" i в нас можна ще прикупити...
- Щось я нiде не чув... Застав'я?.. Куплю... Там ще можна буде...
- А ось менi трапляється у Лебедях двi десятини. Правда. Не дуже то
того... Земля неважна. Щоб родила, треба ще на нiй пособкати. Мочар,
знаєте, але при хатi i - думаю, що вдасться її трохи осушити. Но, те саме,
що й у вас. Грошi на перешкодi... Нема гроша... То ж то воно.
- Гм... Що нема, то нема,- помовчавши, проговорив Матвiй.- Я то себе
дуже зле... Дуже зле почуваю...
- А я... Я вже дiйшов до того, що хочу десятину поля продати...
- Та невже? - здивувався Матвiй. Але зараз же зробив байдужий вигляд.
- Отак, як бачите... Мушу. i то найкращу десятину. Оцю, що коло вас за
садком,- це "за садком" виговорив з притиском i головою в ту сторону
кивнув.- Найкраща, їй-бо, десятина. Ото тiльки й продаю, що нужда, та вона
трохи, признатися, далеко вiд Лебедiв. А я собi мiркую, що i вам варто над
цим подумати...
- Та я-то цю штуку вже чув,- каже Матвiй, забувши, що перед хвилею
виявив було таке здивування, нiби це для нього бозна-яка новина.- Чув,
знаєте, i думав, Але дума i є думою, коли свистить у кишенi. Що, зрештою,
менi та одна десятина поможе... А стягатися до сорочки. Дiтей морити
голодом.
- Ее, не кажiть такого. Якось то Бог та дасть. Не кажiть. Одна
десятина, та ще при свойому, межа в межу. О, не кажiть. Це допоможе
багато.
- Правда воно-то правда... Але за грошем, то воно тепер дуже... Самi
знаєте - скрута. А як ви того... з цiною?
- Цiна? - поставив Григорчук величезний знак запиту, торкнувшись цього
делiкатного питання.- Цiна... Та як? Як i в людей. Звичайно, зiйдемось
по-людськи. Я ж знаю вас, а ви мене. Здається, вам не первина в таких
речах...
- Ох, не первина, не первина. Боками купня вилазить. Цiлий вiк тiльки
те й робиш, що купуєш, i нiчого з того не дивиться...
-Я-то, знаєте... Бачите, я просто мiняю, чи, либонь, хочу змiнити. Тут
десятина, а там двi... Але тi двi, знаю, не вистануть за цю одну, ото
лишень, що при домi. Надiя ще, що при добрiй волi дасться таки з неї щось
зробити, до чогось дiйти. Он наш Мирон мав таку саме мочар, а тепер пiдiть
- поле, як щастя. П'ятсот сiмдесят рублiв коштуватимуть тi десятини.
Грошенята, правда, грубi... А поле абияке. До врожаю найменше рокiв п'ять
прийдеться чекати. Думаю, що моя оця десятина не буде видаватись дорогою,
коли воно й погноєна, i як слiд вироблена. Сiй лишень пшеничку i радiй, як
ростиме, та засiки на зерно готуй... Ось вона якраз перезябльована.
Навеснi приволочити бороною, пересипати i сiяти ячмiнь. На зарiк можна
лишити парениною, а там знов пшениця... Та це, до того при вашому. Вам
просто-таки не випадало б упустити її, а з вами менi краще, нiж з iншими,
дiло мати. З порядним господарем порядний гешефт. Це вже вiдомо. Це ж все
одно, що капiтал, та ще й при купi. Мене питав уже й Харитон. Питав i
Михалко. А я кажу: нi, наперiд мушу з Матвiєм поговорити. Мушу його
запитати, як i що вiн. Не вiзьме, то вже якось то буде. Ну, отже, як ви
думаєте?
Матвiй глибокодумно мовчить. Сидить на лавi. Одна рука за пазухою,
друга на столi. Очi впер у долiвку, в одну якусь точку i з натугою
мовчить. М'язи обличчя, особливо уст, час вiд часу корчаться в якусь
болючу гримасу. Чоло зрiзане глибокими двома на всю ширину зморшками i
двома меншими, над бровами. Вигляд впертий, але нерiшучий. Григорчук кладе
у рот шматок хлiба з салом i лишень зрiдка поглядає на Матвiя. Вiн
проявляє якийсь скритий, глибокий острах, бо хоч за десятину питали i
Харитон, i Михалко, але такого покупця, як Матвiй, вiн не знайде. Вiн
навiть готовий деякi незначнi уступки поробити...
- Не знаю...- виговорив по довшiй надумi, глибоко й хрипливо зiтхнувши,
Матвiй.Тяжко менi...- i покрутив головою.- Боюся, що от-от продаж Застав'я
проголосять. Там за тi грошi удвоє можна б купити. А що робитиму, як з
вами зв'яжуся? Нi. Таки правду сказати, менi дуже тяжко. А все-таки... Як
ваша цiна?
- Шкури не здеру. Християнин же я. Думаю, що вам не першина чути, якi
цiни на такi куски. Он Красовський купив при свому, заплатив п'ять сотень
двадцять. У Лебедях наш Олiйник заплатив п'ятсот. Гадаю, що i для вас не
буде кривдою, коли скажу: п'ять катеринок. Ну? Воно-то багато здається,
але як розважити... Що? Подумати тiльки, яка земля. Пiдсоння, новина,
вигноєна, вироблена, без пнiв. Ну?
Матвiєвi це несподiванкою не могло бути. Вiн, знаючи в цьому толк,
розумiв, що дешевше такої землi йому нiхто не продасть. Вiн пiдлив чарку,
пiдсунув її гостевi i, подумавши, сказав:
- Подумаю. Випийте-но ще одну. Але все-таки менi трудно, дуже трудно.
Де його чоловiк сьогоднi таку суму вiзьме? Подумати тiльки, що п'ять лiт
тому все моє господарство, що маю сьогоднi, стiльки коштувало. Зрештою, ви
знаєте, з ким маєте дiло. Справу я знаю. Знаю, що зайвого ви не сказали. А
як з запродажною та купчою? Чи не взяли б ви те все на себе?
Григорчук почухав потилицю.
- От, коли б ви, дядьку Матвiю, бачили, за що я втелющив п'ятсот i
сiмдесят. Насмiялися б, їй-бо... Як будете в Лебедях, навмисне вам покажу.
Двi десятини, кажете? Але Христом-Богом клянусь, що вони не вартi цiєї
одної. От не грiх, що божусь. Я вас люблю i поважаю. Роки ми от сусiдами,
а один одному кривди на грiш не вчинили. А це все, каже, за людиною. Так i
буде. Запродажну i купчу беру на себе... Ну? Що?
Матвiй знов таки вiдповiв не зараз i не просто.
- Як надумаюсь, то скажу. Не радився ще зо старою. Не по силi, знаєте,
це менi... Повiрте,- не по силi... Стягнувшись до сорочки, можу ту
половину зiбрати... Ну, а друга?..
- Є грошi, як каже чех. "У банце сов пенiзе".
- Це-то я i без чеха знаю. Але думаєте, що у "банце", то отак i дадуть
i що туди не треба вiддавати?
- Вам дадуть. На чотири проценти дадуть. Цiлу пiвтисячу дадуть.
- О, нi. У дерманському банку, по їх закону, можу сотню дiстати. Не
знаю, чи у вашому лебедському можна б що...
- Цього-то вже не знаю... У нас, настiльки пам'ять мене не милить,
можуть позичити тiльки пайщики... Так, здається... Але я думаю, що у
дерманському вам напевно пiвсотню зайвих дадуть. Ну, а решту вже
хоч-не-хоч, а треба буде до жидка звернутись...
Це останнє вимовив Григорчук якось непевно, з острахом i приниженим
голосом, нiби боячись цим образити кого... Матвiй все-таки великої на це
уваги не звернув. Вiн мiцно, широкою, мозолистою долонею розтирав зморшки
свого чола, нiби хотiв зачавити пiд ними важку свою думу.
- Цц...цмокнув вiн, а опiсля ще раз цмокнув.- Над цим треба
помiзкувати.
З печi виглядає Хведот. Нiс його обсмарований чимсь чорним. Сидить вiн
тихо i терпеливо. На запiчку скромно примостився Василь. Вiн думає: "I
знов ходитиму зиму до школи без чобiт... Пасеш, пасеш тi корови, а що з
того маєш?"... На згадку, що прийдеться покинути свою найкращу привабливу
мрiю про чоботи зi стоячими халявами - "бутилками", настрiй його глибоко i
нагальне падає. "Так уже тi постоли обридли"...
На цiм розмова про землю й закiнчилась. Горiлки в пляшцi меншало, а
разом збiльшувалися гутiрки та просторiкування... Звичайно, заговорили про
вiйну. Матвiй зловiщi свої сни пригадав i сотий раз їх розказав.
Григорчук на фiлософiю не майстер, але Матвiя слухає радо. Розмову свою
ввесь час вели навколо справ "сурйозних". Нiколи було їм бавитись у жарти.
"Життя чавить",казав Матвiй.- "Той герой, хто з-пiд теї чавухи хоч з одним
цiлим ребром вилiзе"... Та ще "аби люди Бога не гнiвили. Без Бога мужик
порожнеча. Як ото клуня без снопiв чи засiки без зерна"...
Почало сутенiти, i мужики розпрощалися. Матвiй без верхньої одежi i без
шапки провiв гостя аж до дорожини, що бiгла з Дерманя до Лебедiв повз його
хутiр, пообiцяв, що "на днях сам до вас заскочу, а там бачитимем... А
Харитона вже сюди не мiшайте, якось-то й самi цю справу закiнчимо".
Тьма по землi стелилася. На хуторi глибока тиша i спокiй. Небо чисте,
передосiннє, дзвiнке. З млина чути плескiт колеса. та лятатання кiвша.
Садок, обнизаний рясно овочами, дрiмає непорушно, нiби закохана в свою
будучу дитину, перший раз вагiтна молода жiнка.
За рiчкою, на дерманському боцi, пiд Заставською сосниною чути форкання
коней. Це ночлiжани по скошених уже сiножатях розкошують. Видно пiд
сосниною велику заграву багаття, i густий тяжкий хвiст диму довжелезною
летючою вуаллю простягнувся геть далеко над лугом, сягаючи аж до
лебедського порубу i зникаючи десь там у Михалковiй дебрi. По хвилинi
задзвенiла ночлiжанська пiсня. Вона знялась, мов чайка, з болот та низiв
i, прорвавшись пiд згучне небо, вiдбилась вiд нього та дрiбним рокотом
розсипалась на тисячу реготливих тонiв по цiлiй щиротi долини.

"СВIТЕ ТИХИЙ..."
Матвiй ще раз обходить свiй садок. Дещо поправити треба, яку там
занадто обтяжену гiлку певнiше пiдперти. "Пiдпора, здається, i мiцна, а
дивись, рiзал-ма', як зiгнуло",- говорить вiн вголос. Пiдпирає, крекче.
- Коли б його, Бог дав, продати ту овоч як слiд... А грошиськiв треба.
Ой, треба-треба!..- Пiдпер, постояв.- Ну, ця вже одна пудикiв тридцять
дасть,розважає, обтирає об штани руки i простує до клунi. По дорозi
пiднiмає кiлька яблук, що попались пiд ноги, ховає їх до кишенi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142