Доносить їм ва мене...
Метелиця не втихала, бiля церкви зайшли пiд дзвiницю i стали в
затишку...
- А,- казав Сергiй,- тут знаєш, все так чортяче сплелося, що сам дiдько
не розбереться. Село дiйсно кипить, i я не знаю, яка з цього вийде юшка.
Як завтра програємо - все пропало. Козак веде свою лiнiю, злигався з
полiцiєю, доносить, що у нас тут дiється, але добре, що вiн стявся з
Йоном...
Володько вислухав цiлий довгий звiт про цi справи до найменших
подробиць, йому ця картина стає ясною, вiдчуває i свою вину, а головне -
повна несвiдомiсть людини у всiх її промiрах. Вкинуто бацилу "класової
боротьби" туди, де не iснувало нiяких класiв, а тому постала боротьба для
боротьби, гарячка мiкробiв тифу в примiтивно-здоровому органiзмi
недорозвиненого iнтелектуально людського єства. Розумiється, що це
пов'язане i з нацiональною амбiцiєю цих людей. Вони тут "пiд Польщею", а
там же Україна, байдуже яка за формою, а коли це лиш "трудящi", "робiтники
i селяни", то, можливо, ще краще, дарма що i тут нiяких iнших класiв, за
винятком до кiнця зпролетаризованого колишнього помiщика Рони, вони не
бачать... Але вiв лиш одна, в деяких справах дуже корисна, а морально
знищена алкоголем iстота, i нiякої небезпеки для "трудящого народу" вона
не може творити. Чому ж тодi боротьба з "помiщиками й буржуазiєю"? На це
питання нiхто не збирається вiдповiдати, бо його давно вияснив Карло Маркс
i Володимир Лєнiн. Тому навiщо про це думати.
- А слухай... Що з Наталкою? - обережно запитав Володько.
- Хворiє. Тяжко... Сухоти чи що... Не виходить нiде. Зараз, як ти
вiдiйшов - лягла. Кажуть, дуже простудилася... Десь там на полях ходила...
Була, мов непритомна. Мокрина вiдвiдує її. Я казав Iльковi: не силуй її.
Не хоче, то не хоче Але Iлько, як Iлько, розуму в нього, як у доброго
козла... Боїться, що замiж не вийде i зiстанеться йому на шиї. Хiба ж
Наталка з таких, що сидiтиме комусь на шиї... Iлько страх проти тебе...
То, каже, вiн все наробив... Його стримував Йон, думає, що ти з ним, але
тепер, як довiдається... Знаєш, як то там у них водиться. Поки ти "з ними"
- все добре... Hе з ними - бiда. З тебе зроблять смiття. Це їх етика -
також "для добра людства".
Володько мовчав. Згори, з пiддашшя, особливо коли повiвав вiтер, сипало
дрiбним снiгом, але холодно не було, а було тихо i навiть затишно, лишень
тi неспокiйнi думки i тi болючi вiдчування.
- Наталка анi тепер не виходить? - запитав Володько.
-Нi.
- Лежить?
- I лежить i не лежить... Ти б її тепер не впiзнав. Один кiстяк. Я оце
було до неї зайшов... Вона запитала: думаєш, вiн мене ще буде любити? Я
кажу: хiба я знаю. Зовсiм занепала Зовсiм. Каже: я хочу вмерти. Попiвська
Ольга також вмирає I взагалi, у Левинських,- продовжував Сергiй,- тепер
дуже кепсько. Вмирає також о. Клавдiй. У хатi двоє вмираючих i обоє на
сухоти. Глiба iнспектор хоче перенести на iнше мiсце... Роман пиячить...
Олег залишив гiмназiю й перейшов, до духовної семiнарiї, щоб уникнути
побору... Одна матушка все ще держиться на ногах, але також дуже пiдупала.
Володько, розумiється, мав про що думати... Йшов поволi додому, темна
нiч, засипана снiгом дорога, шумiв вiтер...I всi цi клопоти, що зiбралися
нараз, нiби зграя хижого вороння. Ще ж треба платити тридцять злотих кари
за пашпорт...
А де тi грошi взяти... Нема ось за що сестрi чобiт купити, на сiль, на
сiрники, на нафту не хватає... А тут ще один суд над головою. Не
сьогоднi-завтра викличуть на суд за тi золотi монети, що їх вiдобрали на
границi... I мало - вiдобрали, прийде нова кара... Добре, що бодай
слiдство припинили... Невiдомо як надовго, але поки що видається все
гаразд.
А головне, те село! Те село. Його болюча рана. Так багато було
зроблено... Що буде з ним. Воно зовсiм хворе. Воно в гарячцi лихолiття, i
треба негайно щось робити.
Другого дня Володько встав рано, метелиця трохи ущухла, збиралося на
вiдлигу. Матвiйове подвiр'я завалене заметами. Володько одразу взявся
прочищати снiг, кормити коней, худобу... Матвiй знов мав дiло зi своєю
спиною, а тому мусiв зрання полежати. Настя зробила снiданок i покликала
Володька.
Снiдали самi чоловiки - батько й сини. Мати поралась бiля печi, а
Василина виносила свиням помиї. За звичкою, Настя почала бiдкатися за
Володька... Знов з тим селом... Мало йому старої бiди, то шукає ще
нової... Володько вiдповiдав рiшуче й остаточно:
- Це, мамо, треба! Не можу стояти осторонь. Я мушу там бути!
- Господи... Хоч, щоб знов замкнули.
- Замкнуть, то замкнуть. До розмови встрявав батько:
- То є, як було i зо мною. Я вивiв людей з Дерманя... Купив їм тут
землю, а ти бачила, що вони робили? Тепер господарi, а тодi мало мене не
загризли. Коли б був пiддався - затоптали б. Такi ми люди.
Володьковi ця батькова мова не дуже подобалась, сподiвався iншого. Вiн
знає, що старому та його мандрiвка дуже не була до серця, вiн сердився, нi
разу не вiдвiдав у тюрмi... Старий як сердився, то сердився, але тепер це,
здається, минуло.
Володько розповiв про кооператив.
- Я то вже чув,- сказав старий.- Того чортового комунiзму не допустiть.
Я вже раз бачив його... В революцiю. Досить.
Володько не гаяв часу, настрiй йому сприяв, надворi розпогодилось,
потеплiло, свiтило сонце, слiпуче блищало бiле рiвне снiгове поле. Вiн
одразу вибрався, просто через поля, сади i долину до Рони. Було бiля
години десятої, але Рону застав ще у постелi. Вiн читав щось з Купрiна...
У кiмнатi, як звичайно, "лiричний непорядок", а до того сьогоднi додавався
ще й "собачий холод". У сiнях розчухраний Марко возився зi самоваром.
- Володько? - викрикнув Андрiй Андрiйович, коли
Марко доповiв про його прибуття.- У-у! Прошу! Розумiється!
Володькiв вхiд нагадував вихiд на сцену якогось артиста Рона був дiйсно
несподiвано заскочений, не мiг заховати свого вдоволення, просто як був у
нижнiй бiлизнi, зiрвався з постелi i почав швидко натягати зiм'ятi, доброї
темно-синьої матерiї штани.
- Марку! Швидше самовара! У мене тут... чортячий холод... Немає дров. А
це прекрасно! Коли ви прибули? А що там? А як там? Кажiть, кажiть, кажiть.
I дуже добре, що вас там на тiй границi... Що? Недобре? Посидiв трохи. Ха!
Велика справа! А ми тут по шию в клопотах. Безлiч. Жах. Сьогоднi у нас
загальнi збори. Чули? Хочуть нас викинути. Ну? Що ви скажете? Мене? З мого
кооперативу? То ж я його викохав. Я вдержав його при життi... То ж туди
пiшли всi мої... Га! У мене он нема за що дров купити, а Йон: буржуй!
Тобто, за Йоном - я буржуй... Ну? Що ви? Кажiть. Ви, напевно, за Йоном!
Володько спокiйно посмiхнувся.
- Нi, Андрiю Андрiйовичу,- вiдповiв вiн.
- З нами? Чуд-дово-о-о! То ми будем дужi. Але чого хоче. той самий
святий пролєтарiй Йон? Я ж йому казав: Йоне Трохимовичу. Хочете до управи?
Прошу. Дамо вам функцiю. Тiльки працюйте. Нi, вiн, бачите, хоче сам
керувати. Хоче викинуть мене, Сергiя, Антона... Але ж дурень. Не розумiє,
що без нас це дiло не пiде. Не хочу хвалитися, але ж всi недобори покривав
я. Зi своєї i так порожньої кишенi. Десятини продавав. Загляньте тiльки до
книг... Приватники нас б'ють i в хвiст i в гриву... А вiн тут з тим
комунiзмом... То ж там нi одної грамотної людини, i сам Йон женився на
куркульцi i затiває он забрати мiсце козака. Як вам це подобається. А
влада матиме блискучий претекст розв'язати всю ту нашу лавочку... - Рона
говорив поспiхом, шукав без пенсне на столику цигарки, нiчого не бачив,
нервувався... - Марку! Давай чай! Ви, Володя, вип'єте також скляночку...
- Дякую. Я вже поснiдав.
- Е! Вип'єте! Це вже обiд. Не роздягайтесь - замерзнете. У мене недавно
був турнiр. Грали й комунiсти. Але мене тi турнiри зажеруть. Ледве хватає
на призи, А ваш браток вже засiяв на моєму озимину. Чули? Навеснi переїде.
Тринадцять десятин вiдпустив i вже просвистав... Хай хоч хтось працює.
Я... Ет... Який я, скажiть, господар.
Шаховi турнiри, пiсля кооперативу, театру, футбольної гри i пиятики -
ще одна хронiчна пристрасть цiєї своєрiдної, загубленої у глибокiй
провiнцiї, людини. Вiн помiтно, добровiльно, добродiйно здавав своє життя
в ломбард i єдиною його чеснотою було - не сперечатися з долею. Так,
мабуть, хтось хоче i нема потреби робити якiсь зусилля спротиву.
Марко принiс на дерев'янiй тацi двi порцеляновi чашки чаю, обидва
присiли до круглого, розколотого посерединi, мармурового, холодного
столика, пили чай, i Володько, своєю плутаною мовою... (вiн завжди, в
товариствi Рони, почував себе не свобiдно) намагався пояснити поступовання
Йона.
- Я знаю Йона,- казав вiн.- Як також про що їм ходить. По-перше, Йон не
з тих, щоб дiлився з кимсь владою... По-друге, вони мають згори iнструкцiї
перебирати на мiсцях всi органiзацiї... Що тi органiзацiї, пiд претекстом
комунiзму, влада може закрити, це їх мало турбує. Для них важливе не
органiзацiї, а настрiй народних мас... По-друге, це буде корисне i цим i
тим, i там у Москвi, i тут у Варшавi... Буде рух, фермент, невдоволення,
покривдженi... Причина для визволення тим i причина для лiквiдацiї цим.
- Можливо, можливо,- байдуже казав Рона,- але у нас тут... Тож
кооператив народовi... Це його хлiб... Коли я вiдiйду... Що це їм дасть?
Володько делiкатно перебив:
- Дозвольте, Андрiю Андрiйовичу... Хочу звернути вашу увагу на одну
справу... Оповiдають, що ваш прикажчик приятелює з козаком.- Володько на
хвилинку замовк... - I ще бiльше... Що вiн посилає покупцiв до козака,
навiть коли має потрiбнi товари у себе.
- Не вiрю,рiшуче вiдповiв Рона.- Не може бути... Що Бухлов сволота -
так, але що аж така сволота - не вiрю.
- Але чим пояснити, що постiйно маємо недобiр?
- Бо мало купують. Всi iдуть до мiста.
- А чому козак не має недобору?
- Бо вiн, по-перше сам... По-друге - наш народ ще не звик до
кооперацiї. Це... Зрештою, ви це добре знаєте... - казав Рона.
- За шiсть рокiв був час призвичаїтись. Колись же торгiвля йшла... I
були зиски.
- Розумiється... Були зиски... Бо були люди... Зацiкавлення... Тепер
молодь думає за все, лишень не за те, що треба.
Володько не вважав за потрiбне вдаватися в суперечки, вiн мав на це
свiй усталений погляд. Козак вiв справу сам, особисто, незалежно...
Кооператив це iнституцiя, форма, бюрократiя. Все догори ногами... У
м'ясницi привезуть оселедцiв, у пiст їх забракне. Але такi думки на Рону
не впливали... До того ж вiн не економiст... Вiн тiльки цю справу любить i
в неї вiрить... Хоча самої вiри для цього мало.
Зрештою, це цiла фiлософiя, тим часом треба думати про конкретне. Всi
їх справи поважно загроженi i треба знаходити вихiд. I саме про це йде
мова... Яка кiнчається ген по обiдi...
- Ах, Володимире Матвiйовичу,- казав на закiнчення Рона, весь
зачаджений тютюновим димом,- село страшна потвора. Головне, що воно дуже
глибоко вросло у землю... А треба б трохи i неба...
Цього самого часу у хатi Трохима Пацюка, у тiй самiй низькiй з малими
вiкнами кiмнатi, де то за вiйни штабс-капiтан Смiрнов робив звичайно свiй
"рощот" за працю на окопах, велася жива нарада. Сидiли, стояли, ходили
Йон, Iлько, Никон, Демид, кiлька молодших парубкiв... Було i пару старших
хазяїв - Терешко Соловей i Гнат Чорноокий... Одягненi у чорнi ватовi
пiджаки, настроєнi ударно. Йон вiв промову... Одруження надало йому поваги
i взагалi вiн, як казав Сергiй, "є дурний дядько".
- Отже, кажу вам, товаришi... Наша перемога в наших руках. Маємо
сiмдесят п'ять вiдсоткiв членства. Я був у старости. Так i так, кажу...
Мусимо забрати дiло в нашi руки".. Дамо молодших людей, рухливiшу
управу... А то цi проп'ють. Сам пан Рона проп'є ту крамничку. Тепер нiби
вiн її пiдтримує, але, питаємо, чому? Бо вложив туди свої грошi... А коли
не стане грошей, що тодi? Пан Рона набирає все в борг, розплачується раз
на пiвроку, капiталу нема. Його прикажчик веде коншахти з козаком... Це ж
ми всi знаємо i знає це пан Рона. Але чому не розщитають Бухлова? Бо ж з
ким пан Рона, коли прийде до крамницi, буде грати в шахи. Це, товаришi,
нiякий жарт... А прав да... Гниль... Залишки зi .старого часу... I чи
треба це терпiти далi?
Вiдповiдь на це була проста:
- Викинути їх всiх до ста чортiв i все,- загули всi майже в один
голос.- В кооперативi треба навести порядок!
До Йона пiдступив маленький, згорблений, у пiдраному ватовому пiджаку,
спитий дядьчина. Це Сергiїв батько Макар.
- Знаєш, Йона,- казав вiн.- Вернувся Володько.
- Товаришi! Вернувся Володько,- оголосив на голос Йон.
- Вернувся? Гов! - загули довкруги голоси.
I в цьому гаморi була ще одна мовчазна людина, яка почула цю вiстку i
сприйняла її дiткливо. Це молода Йонова жiнка Ганка, яка поралась у
ванкiрi за бугаєм i виглянула на хату, нiби хотiла краще чути, що скаже
Йон.
- Ви його бачили, Макаре? - запитав вiн.
- Був у нас вчора.
Йон не питав бiльше, але Макар сам додав:
- Було там бiльше. Мабуть, радились.
- Нам їх наради не цiкавi,- вiдповiв Йон рiшуче,- Хочу сам з ним
бачитись.
Йон довго не роздумував, зняв з вiшака короткого кожушка, пiдтягнувсь
поясом, нiчого не сказав i вийшов. Було пiсля полудня, через молошно-сiру
поволоку неба просвiчувало сонце, зi заходу подував теплий, одлижаний
вiтер.
Йон одразу подався "на Дерманцi", мав намiр зайти до Володька, не
застав його дома, невдоволений вертався назад, але бiля Стратонової хати
вони все-таки зустрiлися. Володько вертався вiд Рони.
- Здоров, товаришу! - весело привiтався Йон. Його широкi енергiйнi уста
дiйсно посмiхалися, мiцне пiдборiддя напружено витягнулось.
- Здоров, Йоне! - i потиснули мiцно руки.
- А виглядаєш добре. Коли прибув? Не хотiв би пройтися зi мною? -
енергiйно говорив Йон.
- Спiшу додому, ще не обiдав. А в чому справа? - вiдповiв у тон
Володько. Вони пiшли в напрямку дерманських хуторiв.
Йон не гаяв часу i одразу коротко, ясно i рiшуче вияснив своє
становище. Володько уважно його вислухав i без вагання заявив:
- Я, Йоне, не схвалюю твоїх намiрiв!
- Можливо, маєш на це свiй план? - запитав вiн стримано.
- Мiй план простiший простого: не розбивати села партiйними чварами,
кооператив лишити кооперативом - увести хiба до управи кiлькох
енергiйнiших членiв i звiльнити Бухлова.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142