Василь рiзав поросята. Баняк холодницi зiпсувся i не було нi одного
голодного пса, який би на таке поласував. Гармидер навкруги, огнi, дим,
дощ... Дядьковi одному шкапи пристали. Скривив рота, вагався, що скидати -
жiнку чи мiх з мукою. Чорт з мукою, а жiнки жалко. Розв'язав мiшисько i
сипнув муку на рiденьку грязь дороги. Вiтер дещо пiдняв, але дрiбний дощик
зразу ж уйняв мучну хуртовину.
- Вйо! - Шкапа одна не йде. Впала, чортова тварина, i лежить... Просто
в муцi!..
- Вйо! Вйо, згорiла б ти ясним огнем!
Шкапа лежить i постогнує. На дядька лють, мов чорна хмара, найшла.
Обернув пужално держалном. Бемц, бемц по ребрах. Тiльки ногами засовала. У
дядька пiна ротом виплюснулась. Плигнув на вiз... Якiсь миски, якiсь
горшки, якась дiжечка, все те випурхувало з буди i розлiталося на скалки,
ще не доторкнувшись землi.
З'явився якийсь москалик. Зiйшлися люди. Нагай затанцював по спинi
тварини, полосував її вздовж i впоперек. Нарештi люди кiлками пiдважили,
поставили-таки на ноги, витягнули з багна колеса, що вгрузли по самi
маточини, пхали воза, а вiз шкапу. Дядько поплужився далi "вглуб Росiї".
Обоз не рушє. Вiз у клунi готовий - честь честю - стоїть. Колеса в
битий шлях вгрузають. Купа вiвса також лежить. Не продав Матвiй нi одного
пуда. Гармати день i нiч виграють. Часом брязкотять скорострiли i,
видається, десь отут за башковецьким "казьонним" лiсом.
Матвiя їжа не бере. Сон десь зник. У думцi покошена i мокра конюшина,
що лежить в копицях на полi. А повна така, головчаста - пудiв
п'ятнадцять-двадцять було б, по десять рублiв пуд.
Метушливi люди вибиратись квапляться.
- Ось, кажуть, перетнуть нам дорогу в Шумську на греблi i баста. I так
по три днi стоять втiкачi, поки через греблю переповзуть... А коли ще
натиснули б.
- Хочете, то вибирайтесь, а менi дайте чисту годину,- сердито
вiдповiдав Матвiй. Баби не одважуються самi рушити. Хай вже "вiн" наперед.
А той "вiн" сидiв, мов камiнь i нiяка вiйна не зрушить його. Кiлька
дядькiв з Тилявки не видержало i знялося. Виповзли на шлях i поряхалися в
напрямi жолобецького лiсу. Матвiй провадив їх очима i мовчав. Що їм
казати. А їх хати, вже другого дня, стояли вилущенi, мов порожнiй стрючок.
На мiсцi дверей i вiкон однi нори, а всерединi, нiби буревiй бушував.
Кажуть, завтра чи коли там, козаки вiд Iвана з тамтого кiнця село
пiдпалять i люд, мов блощицi, викурять. Хай. Хай палять. Все одно.
У Матвiєвiй хатинцi двадцять "денщикiв". У печi палає огонь, смажаться
кури, поросята... Дверi навстежiнь вiдчиненi, долiвка, мов на дорозi. Сам
господар не сидiв у хатi. Ходив i ходив. I коли сили спадали, приходив,
брав мовчки в кулак дещо "покомлати" i вiдходив до клунi, до свого. вiвса,
до своєї машини, яку щойно два роки тому купив. Там i жив, мов горобець у
стрiсi.
Володько також купку марок за кури та всякi прислуги зiбрав. Були синi,
з "Миколою другим", зеленi з "першим". Солдати якось до двора пiшли i
мiшок яблук приперли. Висипали серед подвiр'я i хто хотiв, їв.
Розказували, що там твориться.
Володько нiколи у дворi не був, бачив здалека велику садибу, покої.
Бачив часом паничiв, що з зализаними головами "спацерували" селом. Але
близько не пiдходив, нiчого спiльного з ними не мав i чомусь не любив
того... Не чув до них того, що, бувало, в Дерманi до учнiв семiнарiї. Тi
також "чисто ходили", блискучi "козирки" кашкетiв, блискучi халяви мали,
але Володько сам хотiв "таким бути". Нiчого лiпшого не було, як бути
учнем-Паничем? Нi. Прийде тобi.
- А, скажiте, пожалства... Что ет' такое? - показує на жито.
Не знає, що таке жито, а жиє ж у селi. Тьху! Руки якi у них... Пальцi,
мов шклянi. Коли б здушив - розсипалися б... Дiвки губи до червоного
мажуть...
Тепер слухав, що "там" твориться, i собi пiшов. Подивитись.
Сад гарний, великий. Яблунi гнуться вiд овочу. Скрiзь, де не глянь,
солдати. До яблунь поприв'язували коней. Яблука спадають просто пiд копита
i тут чавляться.
У покоях уже всьому кiнець. Лиш бiлi папiрчики, що летять з вирваних
вiкон та дверей, пурхають вiд вiтру по клумбах квiтiв. У палiсаднику
обтрощена пальма i пара кактусiв. Володько вiдломив i собi одну цiкаву,
невидану, подiбну на пiр'їну гiлку з пальми.
Пiсля не без остраху всередину вступив. Там солдати, баби, дiти. Якiсь
розбитi бебехи. Пух розвiяний по помостi. Вирванi з одвiркiв дверi лежать
пiд порогом i по них топчуться.
У просторiй кiмнатi дзеркальна стiна. Перед нею москаль у мокрiй шинелi
- вус фертом, шапка на потилицi чудом засiла. Володько i свою непоказну
постать перший раз на цiлий зрiст побачив. От чоботи, тi самi, якi у
батька виканючив, надто у грязюцi. Аж злякався, коли глянув, Що вони на
помостi, колись, мабуть, навiть лакованому, стоять. А очi якi смiшнi.
Чуприна, як щiтка, якою замiтають. Шморгнув носом i пiшов далi.
З протилежних дверей вилiз ще москаль. У руках його сокира.
- Ти што, мать твою розтаку, как баришня, рило свойо расматрiваєш! Вот
єво!
Бах, бах! Вправо, влiво! Обух торкнувся дзеркала i те, мов розбита
вода, хлюпнулось на всi боки. Бренькнули кусники шкла, а москаль кашкета
збив на потилицю, лiву руку в бiк упер, у правiй сокира - стоїть гордо,
нiби переможець великий.
Один Володько, мабуть, здивувався, решта все, що входило i виходило,
бiльше бачило. Той, що розглядав "своє рило", до фортепiана пiдсiв i взяв
кiлька акордiв. Фортепiано заревiло i заповнило простiр дикими згуками.
- Какой-то-сукiн син сапагамi по клавiшах топтался,- з серцем вирвалось
у музики.
- А ти рєж! - кричить на нього той з сокирою.- Раскамарiнскаво!
Той брязнув щось розгульне. Солдат сокиру за пояс заткнув, плюнув на
руки так, нiби з тим сплювком усе серце виплювать хотiв, i тупнув кiлька
незграбних присядок.
Десь взялися дiвки. Закрутились шинелi, спiдницi. Чоботи гупотять по
помостi i розкидають закарвашi болота, фортепiано одчайдушне реве, пики
барвою наливаються i бiлi зуби мигають, мов блискавки.
I зненацька музика урвав. Розкрученi пари фургалом вертiлись далi.
Зупинились i стихли, коли "розкамарiнский" попiд стелею розвiявся, а на
мiсце його розлилася розлога та повiльна мелодiя.
Володько не розумiє того всього, але задубiло стоїть i цiлою iстотою
вникає в оточення. Ось музика буриться, пiднiмається на височiнь. Чує
вiтер, що б'ється об скелi i квилить злим духом. Чує густоту мороку i
вихор, що бушує в ньому, оточуючи блiду пляму сонця, яке ледь проривається
через хмари. Чоботи, носи, очi червонi, чорнi, синi... Чуби, що мають вiд
вiтру... Жмут сяйва, що хлеще у прижмуренi очi й освiчує велику, насторч
розбиту брову.
Все преться i преться перед очима, мов змора. I коли влетiв з нагаєм
офiцер i рiзким голосом ревнув: "Смiрнааа!" - у Володька все ще бiльше
змiшалося в головi i вiн витиснувся через розтрощене вiкно пiд капiж, де
лежала розчовпана купа вазонiв.
З дверей покоїв бомбами вириваються вояки, баби, дiти. Деякi несуть на
плечах знак брудного нагая. Але все чомусь регочуться. Видно, були
вдоволенi.
Володько обiйшов покої. В одному вiкнi побачив знайомого хлопця. Той
манить його пальцем i щось показує на помостi. Володько пiдiйшов до вiкна
i глянув досередини. Там стоси розбитих книг. Володько плигнув через
пiдвiконня i накинувся на книжки.
Вибрав з них те, що вважав найцiкавiшим. Скинув пасочок, яким
пiдперiзував штани, i накладав на нього стоску книжок, недописаних
журналiв, картин. Все це рухнув на плечi. Але вага була надзвичайна.
Прийшлося трохи скинути. Володько довго вибирає менш вартiсне, але кожна
книжка липне сама до його рук.
В iнших кiмнатах обривали на стiльцях плюш, розбирали якiсь горшки,
розбивали шухляди i витягали з них клямки та замочки. Володька це не
цiкавить. Вiн несе скарб, несе так, як несе кожна людина щось таке, що
безперечно й невiд'ємно їй, i тiльки їй однiй належить.
Все одно ж там все те знищать. Що, нi? Напевно, так. Знищать. А вiн же
хотiв це прочитати. Перший раз у життi мав вiн нагоду бачити, вiдчувати i
торкатися до такої маси книг. А якi соковитi, виразнi, палаючi картини,
лiтери... Нi, нi. Хто посмiє заборонити йому вирвати тi скарби з-пiд
салдатського чобота, який не знає милосердя i шани?..
Але, пiдходячи додому, вiй бiльше вiдчував, як розумiв, що цього вчинку
батько не похвалить. Тому вiн i не показався на очi батьковi. Пiдiйшов не
з дороги, а з горбу... Обережно прокрався поза ожередою соломи i занiс до
льоху. Там у темнотi звалив усе з натомлених плiч i сiв навшпиньки перед
здобиччю... Довго розкладав зiм'ятi листочки, обривав пошарпане, складав
розсипанi сторiнки. Надзвичайно мало свiтла, тому призирався до всього,
мов слiпець, що цiлим єством прагне побачити яснiсть предмету. Шкода, що
вiн не може ось тут засвiтити i сiсти на цiлу нiч за читання. I хай там
б'ють зверху гранати... Хай валиться там свiт... Що то все його обходить,
коли перед ним купа дорогоцiнних скарбiв.
Розказав про це тiльки матерi. На другий день i та пiшла з ним
подивитися на руїну. У покоях було вже порожньо. Якимсь чудом лишився i
лежав у кутi, мов тяжко ранений iнвалiд, круглий лакований столик. Три
ноги його вiдбитi, i невiдомо де знайшли вони свiй кiнець. Одна четверта,
зухвало й жалюгiдно, сторчить догори...
Настя злякалася. Таке багатство гине... Така розкiш... Вона мало не
ридала над тим нещасним столом. А стiл аж просився пiдняти його, дати йому
змогу далi жити, робити комусь вiрну незаздрiсну службу.
I жiнка пiдняла його на свої худi плечi, стогнала, сапала i так занесла
бiдолашну калiку до своєї темної, з мокрою згруженою долiвкою, хати.
На те навинувся Матвiй. Уже одного його погляду було досить, щоб Настя
почала:
- Ото все нищать. Все розбивають на скалки. Думаю, хай вiзьму, а
вернуться, тодi вiддам. Поставимо у хлiвi. Це ж так добре буде на ньому
кришити буряки, картоплю...
Але не договорила.- Знаєш ти, стара, що? Тобi вже, видно, таки зовсiм в
головi перевернулось. Чи ж тобi не сором? Зараз менi вiднеси оту непотрiб
туди, де взяла! Чуєш? Щоб я й слiду вiд цього не бачив! Бо як вiзьму
напругу, то я тебе навчу...
Цього було досить. Лiпше не чекати на щось бiльшого. Бо хiба ж ви не
бачите, як виглядає сьогоднi "наш батько". Вiн же тiльки що "новину"
дiстав. Хоч ти в землю лiзь, а вибиратися мусиш. Прибiг засапаний десятник
- жiнка Iвана Бабиного, i сказав:
- Завтра всi, як один, мають виїхати. Обоз також вiд'їжджає...
Матвiй тодi подався до клунi мiж свої снопи, машини i всяке таке... А
там на стiл, на якiм подають в барабан, голову на руки спустив i пережив
одну тiльки годинку так. Хм... Коли б ви знали, що то є...
Встав був Матвiй, як сторож роду свого, як здоровий корiнь землi
своєї... Десятки рокiв минуло з того часу. На весь зрiст пiднявся вiн,
непоборний син п'янкого чорнозему, щоб закреслити й загладити вину дiдiв i
батькiв. Його потуга росла, мов повiнь, мов гiрська стрiмка лавина. Силу
великої душi i сильних м'язiв впоїв у землю, напоєну дивним чадом, що
давав життя, муки, радiсть i смерть. I пiслав у життя синiв, дочок з
твердою наукою: закон ваш - закон землi. Будьте сильнi, як вона,- i
вiчнiсть вам забезпечена.
I от на цiй висотi, на цьому тронi чистоти, вiри i могутностi застає
його цей страшний жорстокий гад, "що тiлом брязкотить i де проповзає, там
все вигоряє". Перед роками чула його душа того гада й у снi пiдказувала
страшнi роки.
Вiйна. Нечувана, небувала. Вона свавiльно, неухильно ступає по хрустких
кiстках мiльйонiв i от-от готова схопити в свої обiйми й Матвiя, щоб
жбурнути його знов у безодню темноти, горя й нужди.
I виростуть такi сини i дочки, напояться отруєю порохового чаду, пiдуть
по широких дорогах степiв i лiсiв, розгублять чистоту душi... Кров, барва
i випад її, змiшанi з тонами гармат, хто знає, чи не похитнуть вiри в Бога
поколiнь, землi i неуявної батькiвщини...
У Матвiя тремтiли руки i ноги. Вiн ходив, стояв, сидiв, спав, як i
завжди, але у цi днi вiн вiв надлюдське змагання з якоюсь невидимою силою.
Часами цiпив зуби, нiби тамував невимовний бiль, нiби тлумив страшний
крик, що самохiть рвався з його здушених грудей...
О, Володько так знає, розумiє, вiдчуває свого тата. Нi одне слово не
вирветься з нього на знак протесту. Вечером за башковецьким лiсом особливо
ревуть гармати. Небо там пожежею жарiє i, здається, по хмарах iдуть
легiони воякiв, щоб iз неба лити на землю вогонь.. Дорогою йде обоз. У
таборi горить безлiч огнiв, i дим застеляє долину.
Володько звалив на спину стола й пiшов з ним униз городом до долини...
Пiшов, твердо ступаючи пiд тягарем молодими ногами, i сховався пiд
покровом диму.
Йшов по межах, чув як двигтiла земля вiд гарматнiх перегукiв...
Здавалося, йде тут останнiй раз. Ось минув поле Хоми Ет-тоє. Далi
Гнидкове. Невибранi, посохлi бараболi. Хтось, видно, ще недавно вибирав
їх, клав огонь, димок вiд нього ще тоненькою вуалькою пiднiмався i пахнув
так знайомими згарами бараболь.
Далi i далi пер того проклятого безногого стола. Хотiв минути своїх
хуторян, щоб заховати сором батька бодай перед своїми. Йому тяжко. Голову
зовсiм зiгнув, i жмли на карку сильно натягнулись i вип'ялись. Руки
розп'яв i мiцно тримав стiл на плечах. Донiс свою ношу майже до
жолобецького лiсу. Там жбурнув її в рiвчак, зарослий лiщиною та вовчими
ягiдками. Чомусь зупинився над тим мiсцем, куди покотився стiл, i деякий
час дивився униз.
Недалеко чорна стiна старого дубового лiсу. Небо затягнене хмарами.
Легкий вiтер поривно вiє з заходу. Пiд тилявецькими садками горять огнi,
там чути вигуки, спiв, згуки гармонiї. Час вiд часу погуркують гармати.
Володько оглянувся навкруги. "Яка дивна, несамовита околиця. Що це
твориться перед моїми очима?" - думає вiн. Але немає часу довго над цим
зупинятися. Поверхня землi здригається, нiби по нiй щось неймовiрно тяжке
котять.
Згадав ще про книжки. I те мусить вiн десь спрятати. Батько не повинен
ще раз впадати в гнiв. Зiрвався з мiсця i швидко поскакав межами назустрiч
вiтровi з димом, назустрiч огням.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142