Побачиш, якi
з них ще коники вийдуть.
Вечеряли мовчки. Василь "дметься" далi. Батько також не в дусi. Вiн i
сам сумнiвається чи що з них вийде, щось вони надто вже сухоребрi, але що
зробити. Матвiй майстер до коней, вiн хоч яку шкуру вбере в м'ясо.
А Володько до того не втручається. Щоб звiльнити стiл, вiн зiбрав свої
скарби на оберемок i полiз на пiч, ближче до лампи, що блимає на коминку.
Вiн також ще не вечеряв, але їсти йому нiяк не хочеться, а мати все лиш
гонить та гонить.
- Iди-но їсти, смаркачу! Ще надивишся!
Володько вдесяте перегорнув свого букваря i хоч не хоч, а мусить усе
кидати та йти їсти.
По вечерi, хоч i пiзно вже, не пiшли спати одразу. Батько вийшов ще до
коней, нiби ще раз переконатися, чи тi шкапи чогось ще вартi. А Василь
спересердя не хотiв навiть дивитись. Вiн полiз на пiч до Володька i почав
одразу того байдуже вчити.
- Яка це буква? - сердито, незучаснено питає Василь. Володько у
клопотi, вiн зовсiм не знає, яка це буква i чого той Василь сердиться.
- Дурень ти! То Б.
- То Б,погоджується безперечно Володько.
- А ця?
- ?
-То В. Володько повторяє.
- А ця? - показує знов на Б.
- То Б,бездадуми каже Володько.
-А ця?
- Аа! То я вже давно знаю "Ааа!" - викрикує Володько,
зрадiвши, що бодай одну знає.
I так почалася наука. Iншого разу Володько нiзащо не стерпiв би такої
Василевої поведiнки, але тепер йому здавалось, що так i треба. Василь
також чувся в правах учителя, хоча сердився вiн за конi. Тепер, думав вiн,
такими кiньми соромно буде мiж люди виїхати.
Василь показав ще Володьковi: ге, де, е. Володько миттю все затямив i
хотiв ще далi. Вiн хотiв ще трохи пописати на дощинi, але мама гукають
спати. От лихо! Ну, нiчого! Завтра досвiта встану, думає вiн, то зараз i
почну писати. Добре, що не треба гнати на пашу худобу.
Але вiн так розхвильований, так пiднесений, що не може заснути. Вiн
лежить, плющить очi, а в них стрибають А, Б, В, Г. На кожну лiтеру шукає
вiн порiвняння. То як крокiвка з низькою бантою. То гачок... На деякi не
мiг видумати порiвняння, але щось вони все-таки йому нагадували. В,
наприклад, чомусь нагадувало йому Мотрю Нестериху. А вiн її знав з
Дерманя.
Зима розпочалася. Довга, смутна зимиська на хуторi. Нi тобi людей, нi
вийти з хати. Снiгу наринуло, луг засипало, тiльки на льоду в деяких
мiсцях вiтер снiг позмiтав i там можна ховзатись. Володько мусить сидiти в
хатi i єдиною його розвагою є буквар.
Батько перемолотив усе жито, поробив кулi, а снiпки десь на провеснi
поробить. Тепер вiн пiшов до села i там з Єлисеєм "заняли собi кар'єр".[6]
З торiшнього, був тут же поруч, вибрали ввесь камiнь, а лiзти глибоко
небезпечно.
Праця то неабияка. Справжня праця, не робота. Робота то щось там собi,
як - орати, сiяти... А це праця. Як попогупаєш цiлий день вiд свiтання до
смеркання пiвпудовим ломом, або великим трембом-молотом, то не бiйсь... I
циганськi дiти будуть тобi не милi...
По-перше, зверху треба зняти метрiв пiвтора землi. А вона замерзла, як
камiнь. Опiсля молотами пробити верству каменю i ломами її виважувати.
Коли добре земля промерзне, то каменярi не здiймають її весь час, а йдуть
"у глиб". Себто роблять глибокi печери, залазять туди, роздягаються до
сорочки i видобувають камiнь. Це, щоправда, досить небезпечно, бо часто
трапляються обвали i тодi може прийти до нещастя. Не один дядько знайшов
собi вiчний спокiй на днi виритої власними руками кам'яної могили, але це
нiкого анi вiдстрашує, анi не зупиняє в працi. Передовсiм заробiток. За
цiлий день копiйок вiсiмдесят на своїх харчах заробляли... А каменю
потребували багато. Навколо всi села кинулися ставити кам'янi будiвлi -
клунi, хлiви, льохи... Цiла велика пiдгора зрита отими "кар'єрами", а
величезнi багатосаженнi стоси камiння стояли скрiзь, чекаючи покупцiв.
Матвiєвi ще та невигода, що треба дуже далеко ходити. Верстов десять, а
то й бiльше в обидва кiнцi буде. Устаєш - ледве на свiт благословиться, а
вертаєш пiзно смерком.
А скiльки подереш одягiв, постолiв... Чобiт до камiння не настачив би.
Як на вогнi, усе горить, бо камiнь же, вiдомо, який.
Розумiється, що в такi днi до батька не пiдходь. Вiн злий, як голодний
вовк. Прийде, худобу огляне, наверещить, як тiльки щось не по своїй
вподобi зауважить, попоїсть i спить тяжким сном, мов отой камiнь, який вiн
ламає. Уночi хропе на цiлу хату. i так день за днем, день за днем. Дома
рiдко коли буває, хiба в недiлю. Та й їсти не дуже є що. Годовану льоху
продав. Цiлу Пилипiвку пiст. Хлiб iз цибулею та олiєм. Картоплю з огiрком
та пiсний крупник. Цiлий тиждень не обiдає Матвiй гарячого. Зав'яже йому
Настя вузлик i тим обходиться. Правда, на харчi вiн не вибагливий. Що йому
"стара спартолить", те вiн i їсть. Але стара не жалувала йому нiчого, хоча
нiколи не було мiж ними повної згоди. "Гризуться" мало не щодня i то за
всяку дрiбницю. Трапляється, що й до колотнечi доходить. Тодi на хуторi
стає дуже гармидерно. Кричать усi, властиво кричить тiльки Матвiй, а решта
плаче та лається.
Дiти нидiють вiд сиднi та поганих непоживних харчiв. "Завше те саме й
те саме",- скаржиться Володько.
- А що я тобi? Марципанiв дам, чи що? - насварить мати. I Володько
мовчить, бо ще й дiстане за "велику губу".
Вiн зблiд. Чуприна завжди розчухрана. Букварець його порядно
обтрiпався. Совається цiлими днями з ним по полу та печi. Але зате вмiє
вже багато. За всяку недотепнiсть дiстається йому вiд Василя. Називає його
ослом, дурним, щипає за вуха, смикає за чуприну, виробляє з ним усе те, що
робив у школi вчитель iз самим Василем. I Володько не суперечить, не
противиться, а терпить. Що ж... Учитель.
Найтяжче йому давалися склади. Букви то дуже швидко затямив. А тi: ми-а
- ма, ми-а - мама - нiяк капоснi не хотiли слухатись. Ще "мама" то
сяк-так. Але вiзьмiм отаке:
бе-у - бу-к - бук... Ве-а - ва, разом "буква", до цього ще треба додати
р i тодi нарештi вийде слово. Нелегке завдання.
Але Володько мучився, терпеливо переносив Василевi кпини та прозивання,
i за короткий час вони досягли значних успiхiв. Володько вмiє читати,
писати каракулi. Вiзьме дощечку, напише щось i до Хведота:
- Що то я написав? - питає,
- А хiба я знаю?
- Тут написано: Хведот порося... - i Володько смiється, а Хведот
скаржиться матерi.
- Маамо! Володько мене б'є...
- Ах, ти. Ну, чекай,- нащ' ти брешеш? - i Володько робить грiзний
вигляд.
Мати щось там на хатi порається, товч мiшає, чи миє картоплю:
- Ну, ну там... Я вам дам... Не сидiть-но менi тихо,- сварить вона на
дiтвору.
"Боже, коли б та вже весна швидше. Може б, отут не гиркались",- думає
вона.
Володько кидає Хведота i бiжить до вiкна. Вiкно замерзло. Квiтчастi
ласицi розмалювали шиби i через них нiчого не видно надвiр. Навiть
подвiйнi вiкна, i тi замерзають. Володько дихає на скло, видихує маленьку
плямочку чистого i витирає пальцем. Скло пiд пальцем пищить.
- Володьку! - гукає мати.- Як вичавиш шибу, то я тобi пальцi пооббиваю.
- А дайте менi чоботи, то не буду,- каже Володько.
- Ну, ну, ну! Он як прийде батько, то вiн з тобою пожартує...
- Дайте, дайте, мамо,- просить вiн таким нещасливим голосом.
- Що ти хоч? - кричить мати.- Куди ж, ледащо, полiзеш? Там тебе
хуртовина завiє. Я мушу он води худобi принести, до льоху пiти, дров
принести, у хлiвi пiдстелити,- починає вичитувати мати. I Володько знає,
що поки вона все те зробить, то й вечiр прийде. А йому так дуже хотiлося б
на годиночку надвiр, так дуже. Там мороз, але добре вкутавшись у мамин
жупан, насунувши батькову вовнянку та обмотавши добре хустою шию, хiба
змерзнеш? Зате вiн побачив би, якi вже високi замети, що робить лiс, луг,
рiчка. Цiлими тижнями не бачить їх.
- А як все поробите, то дасте? - пробує вiн вже використати останнi
можливостi.
- Ну, тодi дам...
I Володько далi нудиться, вигадує всячину, пробує що-не-будь з Хведотом
заграти, щось iз казки. Володько буде вовком, а Хведот лисом. Або нi.
Хведот вовком, а вiн лисом. Вiн буде їсти рибу, а Хведот має прийти i
питати: "Що ти, кумонько, їси?" А вiн вiдповiдатиме: "Рибу". А тодi
Хведот: "То дай менi, кумонько, риби". Володько скаже: "Iди собi, кумоню,
налови. Я ось наловила". "Де ти наловила?" - має питати Хведот. "А там в
ополонцi, на ставу",- навчає Володько.
А все це роблять на полу. Це має бути замерзлий став. В одному мiсцi
розсувають дошки так, щоб була ополонка.
Одягнутий Хведот у штанцi з камiзелькою та прорiзом ззаду. Через прорiз
вилазить ворочком сорочка. Володько ще бiльше висмикне її i це має бути
вовчий хвiст. Намуштрувавши так Хведота, вiн починає його навчати далi, як
то ловити рибу:
- Пiдеш на пiл, всадиш хвоста. Оце твiй хвiст,- i смикне його ззаду за
сорочку.
- Не тягни так! - скаржиться Хведот.
- Отож всадиш хвоста в ту он щiлину i приказуй: ловись, рибко, велика i
мала! I так наловиш.
Хведот нарештi зрозумiв, i гра починається. Коли Хведот iде до
ополонки, стромляє у неї хвiст та сидить i покрехкує,
Володько миттю лiзе пiд пiл i бере за сорочку.
- Вовись, вибко, вевика i мава,- шепеляє Хведот. А Володько починає
знизу тягнути за ворочок. Хведот хутко це помiчає i починає пручатися та
хоче встати. Але Володько тягне сорочку додолу так, що Хведот змушений
сiсти на полу i починає кричати. Володько ж нашвидку пiдв'язує до сорочки
якесь полiно чи ожог i сам вилазить на пiл.
- Тягни, тягни! Це ж рибка вчепилась,- гукає на Хведота. Прив'язаний
Хведот не хоче вiрити, що то риба, i верещить на всю губу. Гру розв'язує
мати, яка вбiгає з налигачем, потягне через плечi Володька, визволить
Хведота, насварить на обох i йде знову геть... А Володько, виплакавшись,
починає:
- Ну, чекай! Бiльше з тобою не буду гратись. Там у казцi, як вовковi
примерз хвiст, то вiн нiчого. А ти, дурний, ревеш...
I рiзниця мiж казкою та дiйснiстю та, що в казцi, коли вовк примерз,
прибiгають мужики й починають його бити, аж поки бiдолашному ие одiрветься
хвiст, а тут навпаки.
Дiстається не вовковi, а лисовi.
I так минають днi, тижнi. Кожний день приносить новi Володьковi
вигадки. Кожний день приходиться дiставати "прочухани". Ростуть дiти
одинокi, замкнутi в чотирьох стiнах брудної, пiвтемної хати. Ростуть
далеко вiд людей, нелюдянi, соромливi. Зате не знають вони нi лайок
поганих, нi божби. Володько нiзащо не може виговорити: їй-Богу. Хай би
йому не знаю що давав, не сказав би,
Коли ж дiстане материнi чоботи, iде куди-небудь. До побережника в лiс,
або до мельника. Буває так, що прийде кудись, увесь змерзлий, стане коло
порога, а "День добрий" чи "Помай-Бi" соромиться сказати.
Стоїть так i мовчить. - Чого ж ти прийшов? - питають.
Володько паленiє вiд сорому. Вiн i сам не знає, чого вiн прийшов. От
прийшов, та й уже. А з нього починають смiятися, його не розумiють, його
вважають за великого дурня. Це все добре Володько розумiє, але мовчить.
- Чого ж ти прийшов? Що, тобi язика зацiпило, що мовчиш?
- Так... - здобувається нарештi вiн. А коли хтось, що його не знає,
запитає:
- А чий ти? Вiн вiдповiдає:
- Нiчий... - i всi регочуть.
- А як ти звешся?
- Нiяк.Знову регочуть.
- Як же то так? Нiчий, нiяк? Що ж ти, з неба впав? I доведуть його до
того, що вiн мало не плаче. Тодi, нiчого не сказавши, швидше насуває шапку
i драла. За ним усi регочуть. Дуже не любить, коли на нього звертають
увагу. Слухає дядькiв у млинi так довго, поки його не зауважать; а тiльки
зауважать, миттю втiкає. Це найлегший спосiб позбутись отих осоружних
запитiв: "А що? А чий?"
"I яке їм дiло? Я ж їх не питаю?" - думає малий. Але чудово розумiє, як
виглядав вiн у таких випадках. Вiн розумiє, страждає вiд цього,
заздростить тим, що можуть говорити й поводитись скрiзь, не соромлячись.
Заздростить тим; що мають добрi, до мiри, одяги, маленькi, свої власнi
чоботи. Заздростить тим, що можуть кожний день iти надвiр, робити там, що
хочуть, бiгати, верещати, битися. Вiн усiм заздростить, але що то значить?
Вiн знає, що для нього свiт маленький. Вiн має порваного букварця, якого
вивчив напам'ять. Має дощечку, образок, олiвець, жмут пописаного паперу,
кiлька невибагливих цяцьок, шматок простору в хатi, де скрiзь тiльки: "Не
руш! Посидь! Не гарцюй! Не займай! Розiб'єш! Порвеш!.." I скрiзь, що не
вiзьме, куди не кинься, все заборонено, все не можна. А важне, чому? Чому
йому все забороняють? Чому вiн мусить вiчно коптiти в тiй хатi? Хоч би
песика впустили коли, так нi. "Поганий. Блохи розносить". I не поганий
вiн, i не розносить блiх. Скiльки вже вiн у них, а Володько не бачив нi
одної блохи.

НА РIЗДВО
Тиждень перед Рiздвяними святками залишив батько каменоломню i був
дома... Тут також завелося досить роботи. (Це вже робота). Треба було з
Григорчуком закiнчити. Вiд коней залишилося йому бiльш, нiж сподiвався, бо
аж вiсiмдесят карбованцiв.
До коней має, видно, Матвiй щастя. Купленi "шкапенята", що спочатку
ледве ноги волочили, почали дуже швидко поправлятися. Не їли вони вiвса,
бо все пiшло "на землю", зате їли добру сiчку, облиту картопляною юшкою.
До того мали досить конюшини, а це не те, що тобi яка-небудь болотяна
смердяча отава. До всього, каже Матвiй, худоба любить, щоб за нею
припильнувати, доглянути. В час накорми, в час напiй, вичисти, не давай
якої-небудь води, а завжди джерельної, бо худобинi також погана вода
шкодить.
Свої мiркування Матвiй здiйснює на практицi i може похвалитися добрими
вислiдами. Його конi й худоба виглядали завжди добре, сито, чепурно. Рано
та ввечерi переважно сам усе то оглядав, а в полуднi, коли не було й
Василя, мусiла то робити Настя. У хлiвi було тепло та сухо, в жолобах
завжди щось iз корму, i тому не диво, що тi двi шкапи, якi ледве долiзли з
ярмарку, дуже швидко пiдняли вуха i почали вбиратися в стерво. При входi
Матвiя вони вiтали його своїм "гi-гi-гi!", що тому дуже подобалося.
Також дуже велике замилування до коней має Василь. Любить до них i
зайти, i поплескати по стегнах, i почистити згреблом, i нiколи не минає
нагоди, щоб не похизуватися перед iншими своїм знанням цих тварин, їх
породи, їх вiку, їх цiни.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142