Скаже: то вас уже
розпустили? I тодi бреши, а нi то на другий день назад пожене. Одначе
Володько дуже добре розумiє, що батьковi допомога потрiбна. Не буде ж вiн
сам i за плугом ходити, i сiяти, i скородити.
I як тiльки минув Великдень, почав Володько мiркувати, як би i школу
скiнчити i батьковi допомогти. Всi предмети науки знав добре. Цiлий курс
майже пройдено. Лишається тiльки дочекатися розпуску та дiстати свiдоцтво.
Та коли це буде.
Хлопець вирiшує звернутися до учительської ради, щоб дозволила йому
скорше лишити школу. I несподiвана радiсть. Йому дозволяють це. Йому
видають свiдоцтво i з Богом. Свiдоцтво гарне. Таке свiдоцтво не осоромить
його перед батьком. Прийде, виложить: дивiться! Даремно не стратив часу.
Батько подивиться, але не здивується. Чого б там дивуватися. Його син i не
смiє дiстати iнше свiдоцтво. Iнакше хай iде не "на школи", а свинi пасти.
Нiчого даром не дається.
Так. Володько лишає Дермань. Лишає дядька, своїх приятелiв. Його вже
тепер не цураються, не кепкують, не оминають. Його проводять добрi хлопцi
зi школи, прощаються i просять навiдатися до них улiтку. Аж тодi десь, як
садовина поспiє. У Тилявцi, напевне; нема таких садiв, як у Дерманi.
Добре. Володько не промине навiдатися, а восени, як Бог дасть здоров'я,
знов прибуде до школи.
Виходить Володько в далеку дорогу зовсiм раненько. Ледь на свiт
благословляється, ледь обарвилось небо на сходi, а Володько вже палкує.
Ось знайомi хати, сади. Люди ще не скрiзь повставали. Свiжо. Повiває
сухий, схiдний вiтер. Ах, далека та клята дорога. На пiшака аж надто
далека. А чекати, поки приїдуть, нiколи. Речей своїх не забрав зi собою.
Колись приїдуть i заберуть.
Знов знайомi лiси, пiски, самота. Нiхто в цих лiсах не ходить, нiхто не
їздить. Лише час вiд часу якийсь зачовганий полячок проповзе пiсковою
дорогою своїми череватими конятками. Дубовий лiс ще не розвився. Лиш по
землi зеленiє трава та розквiтчались веснянi квiточки.
Володько йде швидко. Не зупиняється, не роздивляється навкруги, як тодi
восени. Нема часу. Хотiлося б ще цього дня дiстатися додому, але ледь чи
вдасться це. Коли б яку пiдводу нанесло. Присiв би i пiд'їхав би. Ноги
вiдпочили б, а тодi хоч цiлу нiч iти.
В полудень на Зелений Дуб дiйшов. Сiв на пригiрку пiд сосною коло
колодязя i пополуднував. З'їв кусень старої паски, що лишилася вiд
Великодня. З'їв шматок сиру. Пiсля витягнув з колодязя вiдро води i все те
порядно запив. Дещо прикро з губами. Суховiтер обпiкає їх i вони засихають
та репаються. Ноги також промовляють за себе. Поки йшов - нiчого. А сiв,
посидiв i вставати не хочеться. Так би й сидiв тут до ночi. Ах, як приємно
було б тепер присiсти до кого-небудь i пiд'їхати.
Як на тоте з гори затарабанив вiз i з-за кущiв виїхала якась пiдвода.
Володько зрадiв. Подивився на конi. Здається, шустрi стригуни. Ще зовсiм
молоденькi, але нiчого собi. На возi дебелий обвiтрений дядько.
На бiльше Володькове щастя дядько пiд'їхав до колодязя i почав напувати
конi. Володько визвався витягнути води. Дядько недовiрливо з-пiд
насуплених брiв подивився на хлопця i мовчки погодився на це. Володько
запрацював, викрутив кiлька вiдер i налив повне корито. Конi п'ють, а
дядько посвистом пiддає їм смаку. Дядько все ще мовчить, загнуздує конi.
Володько також не знаходить вiдповiдних слiв для розмови, хоч розмовитися
необхiдно.
Нарештi дядько питає:
- А ти звiдки будеш?
- О, здалека. З Тилявки.
- З Тилявки? А де то є? - байдуже, поволi питає далi. Володько коротко
i ясно вдовольняє його цiкавiсть. Дядько поправляє на конях шлеї i сiдає
на вiз. Пiдвезе? Не пiдвезе? Треба сказати. Нi. Не повертається язик. А
дядько вже рушає.
- Чiпляйся там iззаду,- вже на ходу кидає дядько. Володько миттю
виковистовує нагоду. Пiдбiг, пiдскочив i присiв ззаду на голiй дошцi. Коли
хлопець уже садить, на дядька находить сентимеят.
- Сiдай, чуєш, зручнiше. Тягни он опалку пiд себе.
-- О, менi й так добре. Дуже добре. Оце трохи пiд'їду. Чортовi ножиська
болать, знаєте...
Але дядько, видно, наговорився вже вволю i бiльше не має бажання.
Дорога саме йде в долину i дядько нагнав конi. Володько рiвно ж не виявляє
великого бажання провадити розмову з таким насупленим типом. Iдуть
трусячком. Дорога м'яка пiскувата. Володько вдоволений. Не знає, куди їде
дядько" як далеко вiдвезе його. Все одно. Коли дядько звертатиме туди,
куди Володьковi не по дорозi, хлопець зiскочить з воза i все.
Переїхали долину. З обох бокiв дороги поруб. Ще перед вiйною почали тут
рубати лiс, наставили гелеток, стосiв, кiз i так залишили. Вже засiявся i
пiдрiс молоденький запуст. У запустi безлiч рясту, спiвають птахи. Дорога
зводиться пiд гору. Коники звiльняють бiг i йдуть ходою. Дядько щось
мiркує, киває головою i звертається пiвзворотом до Володька.
- А. того... Ти ж звiдки того... Йдеш? То ж Тилявка аж десь отуди...
пiд того, пiд Крем'янець.
- Я йду з Дерманя. Перерва. Мовчанка. По хвилi:
- Аааа! З Дерманя. То десь того... отуди, як до того... Отуди пiд
Здовбуново.
- Еге. Коло Мизоча.
- А того... А що ж ти там... робив?
- Я там учився. Там є школи. Там є семiнарiя,- не проминув похвалитися
Володько.
- Семiнарiя? Ого! То мусять бути того... великi училiща. То ти,
значиця, з отих, як його... Зо студентiв. Ой тi студенти... Я б їх коли б
узяв. А добре, що нiмцi прийшли. Їй-бо, добре. Там люди того...
скаржаться, а я кажу: добре i шлюс.
- А то ж чому?
- Порядок зробили. Чому? Вiн ще того... чому, питає. Я б, коли би був
яким мiнiстром, чи там урядником, то того... зiбрав би отих самих
скубентiв та всипав би кожному по двадцять п'ять нагаїв, i май.
- А то ж чому ви так на студентiв? - осмiлюється запитати Володько.
- Чому. Вiн ще того... питає. А революцiю хто робив? Хто, спрашується?
Студенти, каторжанє. А ще соцiлiсти. Тож нацiя. Скинули царя i порядку
нiкакого. От так все на вспас, твойо-майо. Ганархiя повна. Вилiзе тобi на
бочку такий горлатор, розверне ротиська i репетує... А до роботи вiзьми,
то його, не бiйсь, i гаком не затягнеш. Бо вже у студентах побував, на
каторзi. Там усе за дурничку. Там не треба рано вставати, йти в поле,
орати, сiяти. Там сiв собi, закурив делiкатну папiроску i попльовує. А наш
брат, землю верни. Наш брат, пiт лий. Наш брат, рийся в гною, як отой жук
подорожний. От яке то правлєнiя. А коли ти чого добився, так вiн тобi в
очi твоїм трудом цвiркає.
Дядько зовсiм розiйшовся. Кострубата, тяжка його мова розгладилась,
набрала мiцi, вогню. Володько просто захопився.
- I добре,продовжує дядько,- що прийшли нiмцi. Вони б'ють наших хахлiв.
То iстинна правда. Вчора, кажуть, у Шумську стоїть на греблi їхнiй
патруль. Їде мужик. "Гальт!" - кричить той. Це, нiби по-їхньому все одно
що стой. Це в них так. Але наш що. Що мужик понiмає. Йде собi, та й годi.
Нiмець як пiдбiжить, вихопив з такої кабзульки якогось патика i давай
молотити дядька. Збив, збив i ще на гавпвахту потяг. Так-то. Але порядок
завели. Тепер тобi от не пiдеш, куди очi бачать. Тепер гальт, цурiк, то
роби, а то не роби. Їде клятущий конем, пiд'їхав до криницi, вийняв
градусника i воду мiряє. Каже, щоб коневi в зуби зашпори не зайшли, щоб не
дуже холодна була вода. Воно-то в нас у криницях води не грiють, але
дивись, сто чортiв його матерi, який тобi порядок. I нам того треба. От
чого нам треба. Порядку. Був цар, був вратник, був порядок. А тепер що
стало? Каторга пiшла порядок робити, а тож звiсно...
Володько й собi переймається розмовою. Спочатку легко, далi все певнiше
i певнiше починає перечити дядьковi. Вiн, мовляв, тiєї думки, що порядок
потрiбний... Це признає кожний. Але щоби вмiти порядок робити, треба
вчитися. Не всi вчаться тiльки на те, щоб закурити делiкатну папiроску й
попльовувати. Були й такi, але вони приносили бiльше шкоди, нiж добра.
Тепер учаться на те, щоб вмiти краще жити, краще господарити, краще уряди
вести. Цар. Воно правда, що за царя був порядок, але який. За царя мали
право тiльки однi. Тi могли вчитися, тi могли уряди займати, а iншi
нiчого. Десь там якийсь мужик мiг достукатися чогось лiпшого. Але то
коштувало його багато працi та намаги, бо мусiв сам, своїми силами
пробивати собi дорогу. А за дворян, за багатих людей грошi робили. Дядько
слухає уважно. Пiсля зазначає:
- Воно то як розсудити сознатiльно, ти маєш правду. Але зачем робити
революцiю.
- Революцiю роблять для того, щоби дати право всiм без роздiлу. Всiм
класам народу.
- Еее! - махнув рукою дядько.- Када нема порядку, то й право нипочом.
Перш треба навчитися порядок робити, а тодi право давати. Так я думаю.
Їдуть все далi i далi. Володько вдоволений, що може стiльки пiд'їхати.
Ось уже Гiсерна. Ще один великий переїхати лiс, i там Москалiвка. А далi
поля, бита дорога. Дядько переходить з полiтики на господарськi справи.
Питає Володька, хто його батько. Дивується, що той такий самий господар,
як i вiн, а задумав так марнувати свого сина. Володько знов перечить. Вiн
намагається пояснити дядьковi, що вiн зовсiм не збирається вчитися на
пана, а тiльки, щоби бути розумнiшим, щоби вмiти лiпше господарювати.
- Ееет! Для того вчитися не треба. Дай менi тiльки досить поля, то я
тобi без науки докажу, який з мене господар.
Володько знов перечить. Вiн згадує отих самих нiмцiв, яких дядько так
вихвалював. У них, мовляв, усi люди вчаться, тому вони й порядок знають.
Дядько, видно, признає Володьковi рацiю, але перечити не перестає.
- Не кажи. А я тобi скажу. У них вже то в кровi. Так!
Володько знов переконує, що й нiмцi не завше в себе мали порядок. Були
й у них заколоти i революцiї. Але вони вчилися, всi вчилися, i тепер вони
у всьому толк мають.
Переїхали Москалiвку i виїхали на поля. Пiски лишилися в лiсках. Знов
чорнозем. Зi сходу дме прудкий вiтер. На полях вовтузяться люди. Орють,
сiють, скородять. Нiде не видно революцiї. Ген на пiвдень у соняшнiй
далечинi бiлiють якiсь хутори. Пiд'їжджають до Васьковець. У селi
неймовiрне болото. Колеса грузнуть до маточини. Конята ледь тягнуть воза.
Дядько лається. Нарештi вилазять iз брудних Васьковець i наближаються до
Шумська. Якось дивно. Володько найбiльше знає цi мiсця ще з тих часiв,
коли тут було скрiзь повно люду, обозiв. Тепер порожньо, тiльки здалеку
видно, на головному мостi греблi стоїть нiмецький патруль у шоломi.
Виїхали на шлях, що йде на Крем'янець, i дядько зупинився.
- Ну,- каже вiн,- тепер ми розминемось. Я їду отак через мiсто, а тобi,
здається, сюди на Крем'янець.
Володько дякує i злазить. Дядько зовсiм подобрiв i шкодує, що не може
далi пiдвезти. Але, може, хто буде їхати з мiста i Володько знов
попроситься.
Нiчого. Володько i так вдоволений. Вiн зовсiм вiдпочив i, коли
прийдеться йти пiшки, також не бiда. Ще раз подякував i йде.
Сонце ще досить високо. Хотiлося б йому до заходу сонця добитися до
дому. Йде через село Рохманiв. Дорога тут лiпша, виложена дерев'яними
кругляками. Побiч здебiльша жидiвськi, обiдранi хати. Виходить у поле.
Вiтер сильнiшає, напирає ззаду i помагає йти. День, хоч весняний, але
непривiтний, холоднуватий, сiрий. Уста зовсiм порепалися. У ротi й у носi
висихає. Ноги вiдпочили, i тепер майже не чути втоми.
Як завжди, так i тепер, Володько виразно помiчає змiну країни i людей.
Там, за лiсами, коло Дерманя, йому значно бiльше подобається. Якiсь
яскравiшi, виразнiшi люди. Цiле життя якимсь дзвiнкiшим видається. Тут
сiрiше. Села тут i не бiднi, але вигляд їх надто простацький. Люди
здебiльша байдужi. Тут i революцiя не так помiчається. Нема тих великих
сходок, нема промовцiв. Землi i тут домагаються, але не так пристрасно. Де
причина цього? Не треба далеко за нею ходити. У Дерманi школи, монастир. А
тут... Тi маленькi пiд солом'яною стрiхою хатини, що звуться школами, хiба
то школи? А он Жолобки, Угорське i багато iнших подiбних, скiльки стоять
на землi, не бачили в себе школи. Не диво, що й люди тут сiрi, лишайнi,
розчухранi, мало не дикi.
На вечiр Володько дома. Смеркає. Ще здалека почув його собака Пундик i
вибiг назустрiч. Зворушливi обiйми, пестощi. Он рiдний хуторець. Садочок
розростається, а навкруги поле. Вiтер свобiдно шугає, б'ється об мури
хлiва i хатини, на клунi мiсцями позривало снiпки i майже зовсiм зiрвало
стропа.
Володько входить до хати. Там одна мати з Василиною. Привiтався,
поцiлував матiр у руку. Стара заметушилася. Вона зовсiм не сподiвалася, що
той прибуде.
- Яка низенька хатина. А плита. Зовсiм низька. Мало не по колiна,- каже
Володько.
- Бо ти вигнався,- радiсно зазначує мати,- Було таке кордупленя, а то
дивись...
Володько аж тепер помiчає, як багато вiн за зиму вирiс. Тепер вiн мало
не парубок. Справжнiй "скубент". I делiкатностi набрався. Все тобi так
зручно в нього виходить. Навiть мова злагiднiла. Не така уривна,
кострубата.
Зовсiм смерком приходить з поля батько. З ним Катерина. Хведот ще
ходить до школи, а пiсля школи пасе товар.
Батько побачив Володька i першим йопэ словом було:
- Ну, так уже прийшов? Розпустили?
Володько привiтався з батьком так само, як i з матiр'ю. Поцiлував
брудну батькову руку. Вiн боявся одного, що застане батька дуже слабим.
Але тепер нiчого такого особливого не помiтно. Батько ходить щодня в поле,
працює.
При вечерi коротка розмова. Володько показує свiдоцтво. Батько взяв
папiр у руку, подивився i зараз повернув. Не сказав нiчого. Володько
вдивляється тiльки у вираз батькового обличчя. На цей раз усi прикмети
вказують, що батько вдоволений. Далi вiдпочинок, гасне лампочка. Володько
аж тепер чує свої ноги. Але нiчого.
Другого ранку Володько вже в полi. Знов вiтер, рiлля, жайворонки. Знов
простiр i рiдна, чорна земля, а Володько син її, справжнiй син
найсильнiшої з матерiв.

VIII
Шалiє весна. Цвiтуть i одцвiтають сади. Земля жене iз себе силу велику.
Ростуть i хвилюють жита. Небо наганяє потопу сонця i дощу.
Володько господарить з батьком. У його розпорядженнi конi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142