- Ступай дамой! Нєт мєста i
больше нєчево гаворiть!
I батюшка пiшов. Вiн навiть не хоче з ним говорити. Всi вчителi також
не звернули на Володька анi найменшої уваги.
Володько вiдходить. Та сама дорога, але вiн не помiчає вже нi ставка,
нi осокорiв. Йому боляче. Не розумiє, чому люди такi недобрi. Вiн так мало
собi бажає, а вони i того йому не дають.
Дома не сказав нiчого дядьковi. Порiшив пiти ще завтра, а може, якраз
приймуть. Але i завтра не помогло. Батюшки вже не бачив, але й iншi навiть
не хотiли Володька чути. Прийшов додому i хоч-не-хоч, а розказав дядьковi.
- А ти ж їм сказав, що пiшки аж з Тилявки йшов? - питає дядько.
- Певно, що сказав.
- А "свiдєтєльство" своє показав?
- А що ж. Певно.
- А чому ж ти не попросив добре?
- А хiба ж я не просив. Ще й як. Нема, кажуть, "мест" i все.
Дядько Єлисей далi не питає. Вiн мiркує. Володько мiркує також. Обом їм
невесело. Пiсля дядько каже:
- Ну, пожди. Завтра ми обидва з тобою пiдем... Де самого архимандрита.
Серце Володькове пiдскочило. Надiя, мов блискавка, знов мигнула на його
захмареному небi. Добрi дядько. Нi, що не кажiть, а Володько таки в
щасливий мент народився. Всi за ним. Хай тамтi ще почекають. Ми побачимо,
хто-переможе. А дядька вiн завсiди любив. У них короткозорi очi, але вони
багато знають. Кожної вiльної хвилини у них завжди книжка в руках. У
вiйську "унтирцером" були, татар вчили i з ними татарської мови навчилися.
Вони люблять спiвати:
I кепести чекарган,
i барчак тукарган,
i кузук утарган,
матер буис семинга.
Оповiдають про старе, про князiв та генералiв. Щось неприємного,
скорбота якась, чи що... Дядько напiвноважно, напiвжартом питають:
- А чи знав ти князя Ашкiнази?
Володько всмiхається, i йому знов добре. Нема смутку, нема горя. А коли
i є, не треба перейматися ним до глибини. Перш за все пошукати можливостi
до виходу з тяжкого становища.
На другий день дядько натягає свої "новi", ще з передвоєнного корту
штани, взуває вояцькi чоботи, не менш вiд штанiв iсторичного кашкета, бере
улюблену свою сукувату палицю, й обидва з Володьком iдуть до монастиря.
Приходять. На монастирському подвiр'ї спокiй. Увiйшли до будинку, де
живуть ченцi, i запитали, кудою зайти до архимандрита. Їм показали.
Довгий, темний коридор. З обох бокiв багато дверей. Широкi, старi сходи
провадять на другий поверх. Там показали їм однi дверi. Єлисей вiдчиняє їх
i бачить, що за ними ще однi дверi. Увiйшли.
Опинилися в мешканнi архимандритового келейника. Це блiдий, зi синiми
на скронях жилками, хлопчина. Вiн ввiчливо привiтав гостей, просить сiдати
й зачекати. "Його преподобiє" зараз прийдуть. Чекання. Невеличка келiйка.
Стiни закопченi. Чорний образ Христа в терновому вiнку i якогось єпископа,
подiбного на Миколу Чудотворця. Пахне карболкою.
Володько зiтхнув. Дядько подивився на нього i моргнув рудуватою бровою.
Не журися, мовляв.
По короткому часi дверi раптом вiдчиняються i входить архимандрит. У
чорному, високий, стрункий, подiбний до Христа, вiн одразу подобається
Володьковi. Яснi хоробливо блискучi синi очi. Борiдка каштанова клинцем.
Такої ж барви довгi коси, роздiленi посерединi виразним продiлом. Володько
з дядьком пiдходять пiд благословення.
- Ну, гостi мої? Кажiть, що вас направило до мене,- заговорив
архимандрит.
- Ваше високопреподобiє! - зачав дядько.- Оце прийшли ми до вас
просити, чи не могли б ви з ласки своєї допомогти нам примiстити оцього
хлопця до школи при семiнарiї. Це є син мого брата. Живе у крем'янецькому
"уєздi", п'ятдесят верстов звiдси. Прийшов вiн таку путь пiшки, а школа не
приймає його. Має добре "свiдєтєльство".
Архимандрит глянув на Володька, пiдiйшов до нього, поклав свою руку
йому на голову.
- Ну,- каже вiн.- Бачу, що вiн дуже хоче вчитися. Добре. Я переговорю з
управителем. А ти завтра приходь туди.
Володько ожив. Цi кiлька слiв вернули йому вiру в справедливiсть. А
також вiн певний, що є радiсть велика, тим бiльша i яскравiша, чим темнiше
її тло i чим тяжчий шлях до неї.
Вийшовши вiд архимандрита, Володько до цiлого свiту смiється. Радiсно
йому. Так багато стало простору i так весело свiтить велике сонце. Ах, як
приємно ступається по такому просторому свiтi. Йдуть - дядько i вiн... Як
мало треба було, щоби зробити їх щасливими, щасливими в повному розумiннi
слова.
На черговий день Володько вже у школi. Учитель, той самий у галiфе,
показав йому його мiсце. Школярi, що сидять на тiй лавицi, не хочуть, щоб
Володько коло них сидiв, їм i так тiсно. Володько притаковився зовсiм на
краєчку лавицi. Йому все одно. Йому не треба багато мiсця. От краєчок один
i досить. Зате вiн слухає виклад. Говориться про слов'ян, про їх племена.
Перед кожним учнем невеличка книжечка в червоних полiтурках. Шкода, що
Володько не чув усього спочатку. Цi вже другий тиждень учаться. Але не
бiда. Головне переборене. Володько все-таки переборов, досягнув свого.
А тим часом оповiдається, як слов'яни йшли до варягiв, як просили їх:
"Земля наша велика й обильна, но порядка в нєй нєт. Приходiтє, княжiтє i
владейте намi". Володько уважно це слухає. В його уявi постають новi
образи. Починає знайомитися з минувшиною свого краю.
Проходять днi. Володько вчиться. Пiзнає, що найкоротше вiддалення мiж
двома точками це проста лiнiя. Довiдується про пасати, мусони, бризи.
Рюрики. Усе нове, все цiкаве. Усе пориває за собою. Цiла Володькова увага
там, у книгах. Забув за поле, за свої конi. Лиш час вiд часу пригадує собi
дiм i журиться, що то робить хворий батько.
Товаришi все ще не приймають його до свого гурту. Нiчого. Вони ж ще не
знають Володька. Як вони можуть так скоро пiзнати його. Почекайте лиш,
дайте оглянутись, знайти себе. Дайте йому можливiсть врости в оточення,
навчитися смiливо ступати по широких залах, голосно й отверто вимовляти
слова, яких є повнi уста, але яких не пускають назовнi скромнiсть,
непевнiсть, сором. А тодi знов розгорнеться Володько, i всi побачите, що
ви помилилися.
I так сталося. Володько швидко вростає у тверде середовище школи.
Першим вiдкриває його вчитель, той самий, що не хотiв його прийняти. Пiсля
першого запиту на лекцiї Володько виходить iз честю. Другий пiдкреслює
його вагу. Третiй змiцнює i закрiпляє її. Сусiди - перший Володимир
Галабурда, другий Леонiд Товстий, що не вимовляє лiтери р, м'якшають,
рохманiють. Вони ще, правда, величнi й недосяжнi, але погляди їх час вiд
часу спадають iз недосяжної висоти i на Володька. Решта товаришiв також
наближаються до нього мiлiметровими кроками. А Володько все росте, все
ширшає. Ось вiн вже i ступає смiло. Якоїсь суботи достукується до
бiблiотеки. Там повно книг, i Володько може їх читати. Просто - бери i
читав. Скiльки хоч, читай. Майн-Рiд, Жюль Верн, Марк Твен. Боже, скiльки
тих чудернацьких назв. Якi дивовижi, якi чудеснi краї, якi люди. Хiба ж
можна жити отак i не спробувати зробити мандрiвку на мiсяць, познайомитися
з чудесним капiтаном Немо, об'їздити з ним усi бiгуни попiд морями й
океанами? А хiба ж не золотi приятелi Том Соєр та Гек Фiн? Хiба не розкiш
проїхатися з ними по повних водах казкової Мiссiсiпi, пережити стiльки
дивовижних пригод, здобути великi скарби? Так! Розкiшне, гарно, чудесно!
Добре погрузнути в таке життя, жити ним i ще раз жити, гризтися з
потворами, полiпами його глибин, збагачувати себе скарбами найглибшого
його дна, захованого там колишнiми мандрiвниками. Рости, ширшати. Знати
всi смiхи, всi болi, всi розкопи душевного прагнення, що не знає тих меж,
за котрими вже не знайшлося б нiчого, що притягало б людську цiкавiсть.
Революцiя росте. Смутнi вiстки долiтають iз далекої пiвночi. "Аврора",
"Смольний". Большевики. Назви, що якось ширяться, ростуть, хвилюють
мужикiв.
- Земля i воля! Усе народовi!
- Помiщицькi землi без викупу! Так. Без викупу. За що кров проливали?
По десять десятин на душу.
Мов буревiй летять домагання з душi мужика. Встав, оглянувся, направо й
налiво пiдозрiло зирнув: можна! Так. "Слабода"! Скрiзь "слабода". Ось лiси
вiковiчнi якоїсь княгинi, що живе десь у Парижi. Он сiножатi, поля, двiр.
Пiдходь смiло, закладай пилку пiд товстючу сосну, вали її i при до себе.
Маленький чоловiчок з "раскосимi очамi" осiдлав iмперiю, пхнув на неї
всi пiдземнi сили. Розгойдався мужик, запiнився люттю робiтник. Солдат
повертає цiвку рушницi, гарматне гирло в обличчя "родiни". Зiркатi очi,
засмальцьованi тупi носи. Стискаються кулаки i кривляться, в лють
покусанi, синi уста.
А в Києвi "дєд Чорномор" зручною рукою кермує нервовою сектою "щирих".
Грибами ростуть вони у спiлки, союзи, комiтети, ради. Зiбрання, засiдання,
палкi слова, патлатi голови, звiти, привiти.
I поплили на села першi "оголошення". Ось i в Дерманi на брамах
приходської церкви, на липах коло Яна з'явились вони на барвистому паперi
й "мовою" промовили:
- Українцi! Увага!
- Хто такi українцi? Звiдки вони взялися? Далой! Чотири роки з одного
"котелка" їли i тепер вiддiляться. Нє желаєм! Сукини сини, пiд мужика
пiдшиваються!
- Правильно! Далой!
Володько ходить до школа в товариствi Климового Петра. Обидва
однолiтки, сусiди, ще малими дiтьми разом бавилися"
Володьковi кепсько. З дому нiяких вiсток, а тут сталася прикрiсть. Нема
бiлизни, розлiтаються чоботи. Дядина вже нарiкати пробує.
У саму прикру годину; коли берегами, кудою треба ходити до школи, вода,
мокрий снiг, Володьковi чоботя "зовсiм добрi", перешитi з Василевих,
ганебно зраджують свого володаря
Ось квапляться хлопцi до школи. Володько навмисне пiдкульгує на праву
ногу, бо вiдчуває, що пiдстава зовсiм вiд мовляється надалi триматися
свого законного мiсця.
Гарна це година. Володько любив, коли олов'яне небо заложить цiле
склепiння, з якого виринають i легко спливають донизу лапатi рушинки.
Вiльхи стоять непорушне, мов птахи, що наслухують якусь небезпеку. На
землi росте бiлий килiiм, що лiг геть скрiзь - море не море, гора не гора.
Он там килим промок, i видається, нiби там розлив хто рiдкого олова. Там
он зовсiм чисто i м'яко. Зайдiть от собi i сядьте отам пiд вiльхою на
кiпчику. Сядьте, посидьте, послухайте, як тихо торкаються снiжинки
снiжинок...
Але Володько з Петром не мають на це зовсiм часу. Вони ж квапляться.
Западеннi перелази... Скачи по них, мов скажений собака.
- Стiй,- i Володько лайнувся. Клята пiдошва, брудна i мерзенна, з
погнилими дерев'яними штифтами таки вiдлетiла. Он лежить, чортова паскуда,
i кпиться з Володька. Червонi пальцi ноги й собi вигулькнули з розквашеної
онучi. Ага. Он якраз верба i пiд нею зовсiм добре можна собi присiсти.
Володько й сам бачить те мiсце. Йде, сiдає, стягає чобiт, розмотує онучу.
Нiчого не лишається iншого, як видерти з онучi страпка та добре загнуздати
чобота. Що ж iншого робити? Петро не хоче чекати. Але скорше. Чорт зна,
якi поганi чоботи носить той Володько. Через них приходиться спiзнитися до
школи.
I спiзнилися. Учитель уже в класi. Он сидить за катедрою. Розстелив
свiй журнал i перекликає учнiв.
- Ааа, моє поважання, панове спiзняйки! Ну, ну. Почекайте сiдати.
Постiйте собi он там.
Хлопцi стоять, усмiхаються. Володькiв чобiт бажав би десь провалитися
краще крiзь землю, нiж тут на очах усього класу стирчати.
- Ну, на мiсце,- сказав учитель. Гаразд. Хлопцi з приємнiстю сiдають на
свої мiсця. Пiсля лекцiй спiванка. Семiнарiя готує виставу "Наталку
Полтавку". Зразкова школа бере також участь. Карпо Пилипович утворив хор i
думає виступати також. Володько всiми силами намагався попасти в хор i
попав. Ось вiн уже в хорi, спiває зовсiм молодечим тенорком. Сьогоднi вiн
все ховається за спини своїх товаришiв.
- Довбенко. Стань спереду!
Гаразд. Довбенко стане, хоч це йому зовсiм мало спричиняє приємностi.
Клятущий, щоби вiн згорiв, чобiт увесь час розповзається, не дивлячись на
нiякi спини. Стоїть Довбенко i спiває: "Стоїть гора високая". Сумний i
одночасно веселий мотив. Гора, гай. Рiчка срiблиста i верби напевно такi,
як там у Лебедщинi, що позвiшували довге вiття до самої води. "До тебе,
люба рiченько, ще вернеться весна. А молодiсть не вернеться"... Так.
Неухильна правда. Радiсно i приємно бути молодим, здоровим. Що значить
яка-небудь маленька прикрiсть,- коли роздумати як слiд, то це щось зовсiм
непомiтне. Гурток спiвакiв, дзвiнкi, сильнi голоси, i мiж ними Володько зi
своїм також дзвiнким голосом. I радiсно йому так жити з малими прикростями
i з великими приємностями.
Дома того самого дня Володькова прикрiсть щасливо кiнчається. Дядько
сам оглянув чобiт.
- Ого... Арди ма, хiджi ма... Вiн, видно, хоче кепести чiкiрган. Майн
лiбер Гот. Нема iншої ради, як викинути його на вишки, i хай там спочиває.
А знав ти коли, як граф Румянцев там сражався, князь Потьомкин там
разив?.. Нiчого, Владимир Матвiйович. Ми тобi зараз чобiток антi-пiкiс
винайдем.
Пiшов до комори, пошпортався деякий час там i винiс чобiток антi-пiкiс.
- Дивись, яке бульдо. З-пiд самого Луцька привiз, як їздив до окопiв.
До нього, мабуть, i пара була, та десь стратилась. Якийсь покiйник
австрiяка в ньому землю нашу топтав... А дивись, яка пiдошва... Як сталь.
I цвяхи ще всi. Га? Якраз на праву ногу. Взуєш i будеш франт Iванович.
Другого ранку Володько дiйсно франт Iванович. Офiцерський бахматий
мундир. Посрiбленi гудзики. Спряженi ходаки - правий тупоносий - дебелий,
лiвий гостроносий - делiкатний. Але до школи можна йти. Можна буде й на
"спектаклi" гульнути. "Наталка Полтавка". Що можна до цих слiв додати.
Терпелиха, Возний, Петро, Макогоненко. Наталка. Скiльки турбот, бiганини,
смiху й смутку наробило це iм'я.
Семiнарiя гуде, ворушиться. По залах, коридорах ревуть спiваки. У
головнiй залi будують помiст, лаштунки, вiшають завiсу. Здоровенне
полотнисько. На нiм луг, левада, рiчка з лiлеями i похилi високi верби.
Далi копиця сiна, молодиця з граблями на плечах. А ще далi хатина зi
соняшниками, рожами, плотом i горщиками на кiлках.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142