Вони пройдуть повiльно, урочистою
ходою нивою гречки i зупиняться на килимi конюшини. Дзвони литимуться
просто з небес, сонце спiватиме величне "Гльорiя"[7], тiнi хмарин, що
нечутно торкаються землi, торкнуться спiву, пiдхоплять його i вiднесуть,
вiднесуть.
Старий Юхим i малий Володько не йдуть цього ранку до церкви, їм це
зайво. Юхим стає iз сонцем, Володько спить мiцно i довго, а пiсля обидва
сходяться i йдуть. Не зупиняються, анi в саду на лавицi пiд широколистим,
волоським горiхом, анi в куренi бiля пасiки, а йдуть далi i далi в
найдальший кут саду, де стоять поодинокi сливи-хруставки з пообсиханими
верхами i де на розi бгiжа височить здоровенна, косата береза, вся
подовбана дiрками, бо з неї кожної весни сочать її цiнний сiк.
I тут просто у травi обидва сiдають. Довкруги бiлi ромашки i синi
дзвiночки. На них падає ранiшнє сонце. У старого на колiнах товста, у
шкiрянiй оправi, книга. Старий читає, малий слухає. Нi, то вже не про
Кощея Безсмертного i не про Iвана Царевича. Це дивна книга, Володько такої
ще не чув. У нiй про Бога, що ходив по землi, що говорив з людьми, що
карав чи милував, про людей, що творили чудеса... Володько мало з того
розумiє, дуже мало, але єдине, що вiн вичуває: є то продовження того ж
чудесного, що вiн чув з книг Василя. Великий, дивний, незвичний свiт. I як
добре, що дiд узяв його за руку i повiв туди у те iнше, не земне, царство.
У книзi говорилося: "Прийди i пий воду життя даром". Цiлющу воду. Ту саму,
що її пив Iван Царевич, коли його заворожила зла мачуха його коханої.
Казка. Ой, чи казка? Може, дiйснiсть? Може, життя? Володько ще цього не
знає, вiн лише вслухається у мову дiда, його голова пiднята, його очi
широко дивляться, його уста вiдкритi...
Три днi пробув Володько у дiда Юхима, у понедiлок його вiдвiз Клим
назад, їхали не впорожнi, на возi лежали якiсь клунки, а мiж тим видно
баньку, що в нiй був мед. Їхали довкруги до Мартинового хутора, пiсля
дорожиною, що веде до Дерманя, а далi знов повернули до Матвiєвого хутора.
Усi тi пакунки i та банька з медом лишилися разом з Володьком дома. Настя
була i щаслива i, якось десь далеко, в собi, нещаслива. Уже не раз дiд
Юхим пропонував Матвiєвi свою помiч, але Настя завжди перечила. На цей раз
не перечила. Може, тому, що була в тяжi, а може, i тому, що її мазун
Володько вернувся сяючим, нiби вiн переродився. У клунках була мука
пшенична, були крупи рiзнi, була дещиця сала. На хуторi повеселiшало.
Матвiя ще не було. Пару днiв була тiтчина Катерина, але вона вiдiйшла.
Дуже жалувала, що Володька не було дома. Настя ходила "на пшеницю", "на
буряки", "на просо". Спiдниця її завжди високо пiдтикана, рукави завжди
закачанi, обличчя завжди спалене. Вона носить ряднами зiлля, осот рiзний,
горошок польовий. Усе то йде на поживу свиням, коровам, коням, їй тяжко
ходити, вона голосно сапає, Володько спостерiгає за нею здаля i все
мiркує, що це з його мамою сталося.
Василь iнодi, коли зiставався самий з Володьком та Хведотом, робив
"псiкуси". Ось вiн витягнув Володька на Горище хати i мало-мало не впустив
його вниз через дверцi у фацiятi даху. Довго тримав хлопця перевiшеного
через перекладину головою вниз - Господи, що за страхiття, як казала
Настя. Володько кричав кричма, на це навинулась мати, i Василевi
дiсталось. Геть-чисто спарила кропивою його сiданку. Але Василевi це не
перешкоджає далi щось таке видумати. Вони залiзли до матiрньої скринi,
дiстали сулiю слив'янки, половину з неї "видудлили", а пiсля обидва лежали
п'янi трупами. Василь i корiв не погнав пасти, i не чув, коли прийшла
мати. Настя знайшла його сонного в соломi, але це не спасло його вiд
прочухана. Володько, розумiється, дiстав також i свою порцiю ляпасiв, один
Хведот, що тим часом прогулявся по городi i знищив пiвгрядки
цибулi-сiянки, був покараний не за пияцтво, а за звичайну шкоду.
Але траплялось, що Василь з Володьком зробили i щось корисного. Так,
наприклад, одного разу, як тiльки Василь пригнав "з роси" корови, вони
пiшли обидва, за дозволом матерi, у заставську соснину i назбирали повний
горщик малин, суниць та чорниць. Володько геть-чисто поколов собi ноги, бо
там багато тернини, шипшини i сухих шишок, але як смачно було споживати
вечором ягоди зi свiжою сметаною. Хведот так обмурзався чорницями, з
Володьковою допомогою, що походив на сажотруса, або на того муринчика, що
його намальовано у Василевiй книзi. I коли йому пiднiс Володько дзеркало,
щоб той побачив "свою пику", вiн так настрашився, що почав ревiти. А
Володько ще й дражниться:
- О! О! Чекай, чекай! Тепер ти завжди такий будеш! Хведот вiд того реве
ще дужче, а мати вiд печi гукає:
- Дiти! Як вiзьму костура, то я вас утихомирю! Але хто там боїться її
костура? Хiба вони не знають, що батька нема дома, а тим самим свобода їх
нiчим не обмежена.

НАЙБIЛЬШЕ ЩАСТЯ
Але ось одного вечора, перед самими жнивами, появився i батько.
Здорожений, брудний, їхалося довго й невигiдно, у найгiрших вагонах, туди
й назад на своїх сухих харчах, лише вряди-годи взялося десь ту склянку
чаю, щоб сухе горло промочити. I був невдоволений. Проїздив гарма-дарма
стiльки грошей, але мовчить. Краще про це, не згадувати, бо пiсля вiд
Настi не вiдчепишся. I так прогризла вона йому голову за тi вiчнi поїздки.
Знов приходили люди послухати, як то воно там у тiй кацапщинi, i знов
Матвiй усе то дуже ганив, нiчого йому там не сподобалось, нi поле, нi
природа, нi села, нi господарка. Знов спав у кацапа, де його цiлу нiч
гризли блощицi.
- Нi, нi,казав.- 3 таких господарiв не буде... Але Знахорцевi все то
бiльше сподобалось, i вiн навiть почав збирати бажаючих переїхати туди на
життя... Настя, розумiється, ще i ще раз забожилася i заклялася, що нiкуди
її з цього мiсця "вiн" не потягне. Тут гарно, тут добре, тут найкраще.
Вона ходила он до Почаєва, iшли три днi, а такого мiсця, як тут, нiде не
бачила.
Зовсiм близько пiдступили жнива. Жито зовсiм половiє, а пшениця, хоч ще
й зелена, одначе її колос уже набряк тугою силою дорiдного зерна. Були
зливи, громи, блискавицi, i мiсцями вони наробили шкоди. У самого Матвiя
вилягло вiд того багато пшеницi. Хоча тi зливи i тi громи дуже подобались
Василевi, Володьковi, Хведотовi. Як приємно, коли, наприклад, на твоєму
власному подвiр'ї стоять цiлi озера i ти можеш досхочу дрипатись у них, а
потiм як чудово, коли цiла природа втихомирюється, а в городi на
розквiтлому маку стоять i переливно горять величезнi краплини прозорої
води. А якi пiсля того ранки, яка соковитiсть i яка духмяна яскравiсть.
Шкода лишень, що такого ранку так гарно спиться, так солодко i так
блаженно, коли нiякi сили не можуть вплинути, щоб звести людину зi сну.
Але одного разу знайшлася сила, що зiрвала Володька раннiм ранком ще до
схiд сонця на ноги. Ще темнувато. Сонце ще за обрiєм, десь там за
лебедським зрубом, на шпоришi подвiр'я, на городi i на всьому довкруги
роса. Над лугом i рiчкою стоїть бiлий туман.
Володько ще спить побiч Хведота на Соломi в клунi, спить мiцно, як i
кожного ранку, майже нечуйно, нерухомо, нiби вiн неживий, i враз ного
будять. Роздер соннi очi - перед ним батько.
- Уставай, як хоч,- каже батько,- поїдемо до Острога.
- Що?!! - вирвалось у Волвдька. До Острога? Нi, нi. Може, це вiн спить
далi i йому сниться. Володько не вiрить. Таке щастя! Таке шалене щастя!
Але батько наглить:
- Ну, ну! Уставай, вставай! Поїдемо.
Володько як стiй зривається, нiби його опечено. То ж Острiг мiсто. То ж
Володько там ще не був. То ж там великi будинки з такими, як нашi дверi,
вiкнами, то ж там мощенi дороги, гладенькi хiдники, крамницi з блискучими
вiкнами, повнi всякої всячини, то ж там казарми i марширують москалi... I
пани там такi дивнi i незрозумiлi, що так "не по-нашому" балакають i
носять такi чистi i гарнi одяги.
I все це Володько буде бачити! Вiн миттю зiрвався, i треба було одної
хвилини, щоб бути готовим i щоб сидiти на вимощеному сухою конюшиною возi.
Усi хочуть їсте, усi снiдають, але Володьковi нiяка їжа не на умi. Вiй
сидить на своєму возi i лише боїться, щоб батько часом не роздумав i не
скинув його, бо воно й таке бувало.
Їхати до мiста - для Володька найбiльша радiсть. Скiльки б разiв не
їхав батько до Мизоча, Володько завжди "канючить", щоб i його взяли. Але
рiдко його бажання сповнялися. Бувало, коли вiн ще був "меншим", вiн дуже
вперто просив його взяти.
- Тату! Вiзьмiть, вiзьмiть! Я буду вам на возi сидiти. Я не буду нiкуди
йти,- морочить малий. Батьковi набридне це, вiн мовчить, Володько думає,
що "вони вже погодилися", вiн сiдає на вiз, конi запрягаються, ось-ось i
вiз рушить. I враз батько, нiби пригадує собi Володька, оглядається i
каже:
- Злазь!
Володько - весь переляк, але не злазить.
- Злазь, кажу тобi.
Володько вагається. Тодi батько бере батога i так смикне хлопця, то
тому аж зашкварчить десь там поза спиною... i тодi вiн летить униз, мов
куля, i немає часу навiть плакати, лише його серце сильно'б'ється i жаль
заливає думку...
Володько добре пам'ятає цi випадки, а тому вiн уже нiколи не настоював,
щоб їхати. Вiн лише десь там далеко в собi мрiяв про це i не вiрив, що
колись та мрiя сповниться.
I ось вона сповнилась. Вiн сидить на возi i на цей раз батько нiчого
йому не каже, лише мати чiпляється, щоб щось поїв, бо куди ж так у дорогу
далеку рушати. Але Володько їсти не хоче i не може, вiн цiлком виразно
заявляє:
- Я, мамо, не хочу ще їсти!
Викрикує вiн з виразом, щоб дати йому святий спокiй. Батько виводить з
хлiва за гриву, один за одним, конi, впрягає їх у шлеї, насаджує
нашилники, надягає вiжки. Мати виносить i вмощує в конюшину кошичок яєць,
якогось пiвня, ще щось iз льоху.
Сама вона сьогоднi не їде, їй тяжко, та й дома мусить хтось зi старших
лишитися. I коли все то полагоджене, коли вiз намощений, аж тодi Володько
певен, що вiн таки нарештi "їде до Острога". Переживає це надзвичайно,
бачить усе до подробиць. Ось рушив з двору вiз, ось вiн виїжджає з
маленького пагорбка на дорожину, крутий поворот улiво, праве переднє
колесо зачiпає овес сусiднього поля, груба маточина колеса торкає стеблини
i стрясає з них росу. Мати проводить їх аж на дорогу, хвилинку стоїть з
випнутим животом i, здається, молиться.
Володько сидить ззаду на мiшку з оброком. Вiн мiг би сидiти i спереду,
бiля батька, потiм вiн туди й пересяде, але поки що йому тут цiкавiше, вiн
може краще все бачити, може вертiтись, обертатись, соватись, i нiхто не
буде йому дорiкати. Йому видно лише спини i вуха коней, що спочатку йдуть
хода, потiм батько торкає їх злегка батiжком, зади коней починають
танцювати, колеса воза починають вертiтися швидше, драбини воза починають
глухо деренчати.
Їдуть так далi i далi, минають поля, Володько знає, кому котре
належить, це ось Михалкове, то знов Григорчукове, далi Михтодове. Межi
зарослi рiзним квiттям, далi нижче луг, трава скошена, зеленiє нова, туман
криє те мiсце, де тече рiчка, пахне болотом, в'ялою лепехою, диким
коситинем. Десь там попiд заставською сосниною кричать качки.
Куций драбинячок деренчить далi, минають долину, що дiлить дерманське
вiдлебедського, минули криничину з купкою вiльх, з якої вони беруть воду,
минають три старi, залишенi для насiння сосни, що колись стояли на
взлiссi, а тепер серед поля, пiд пагорбком, нiби три сироти, викинутi
напризволяще. I коли вибрались на пригiрок, звiдки видно вже Лебедi, їм
назустрiч iз-за кучерявих садочкiв вийшло величаве, округле свiтило, що
почало швидко пiдноситись. Конi бiжать бадьоро i прихають.
- Здоров, здоров! - примовляє до них Матвiй, а конi прихають далi, нiби
їм те привiтання подобається.
Минають Лебедi. Крiм греблi i млина, нiчого цiкавого тут нема.
Ославлене стависько i став, де колись кублились лебедi, зовсiм змалiли i
ще меншi, нiж у того мельника чеха. Бiля млина видно оббiлених борошном
людей, знайшлись i знайомi.
- Ей, дядьку Матвiю! Куди їдете? Дай-бо здоровля!
- Трру! - зупиняє Матвiй конi.- Та до города. Пора ось така, а тут
серпа нема путнього.
- Що там у вас доброго? Чув, що кудись отуди їздили?
- Та їздив.
- I що ж там бачили?
- Ет! Нема про що й говорити.
Говорити б воно знайшлося про що, та ось сонце пiдiймається, а дорога
ще далека. Матвiй торкає конi i тi йдуть. Iдуть далi, поля, глибока
дорога, потiм з обох бокiв висад, це вже тракт, якийсь, кажуть, граф
висадив отi дерева - берези та осокори, що поросли такi здоровеннi, потiм
їдуть старим, дуже густим лiсом.
- Тут,оповiдає Матвiй,- часом, буває, людей переходять.
Ого! Володько знає, що це значить "переходити". Є то такi люди, що
нападають i забирають, що їм подобається, а часом навiть убивають... Це
дуже цiкаво...
- А отуди,показує батько батогом на гущавину,- Верхiв. Коли виїдемо
вище з лiсу, буде видно церкву...
- А чи далеко ще до Острога? - питає Володько.
- О, ще шмат... Ось виїдемо з лiса, а там хутори...- каже батько.
I коли доїхали до тих хуторiв, вiн знов зауважив:
- Бачиш? Самi хутори. А я ще знаю, як i, тут був лiс. Бач, як народ
множиться.
Володьковi страшенно подобається, що батько з ним так, мовби з
дорослим, розважає. Вiн дивиться на всi боки, бачить чепурнi хати з
вишневими садками, iнодi зустрiнеться хтось iз людей, якась баба у
червонiй хустцi, криниця-журавель з довгим коритом, бiля нього вiз iз
кiньми, баба з вiдрами, наливає пузату баньку водою, iдуть дiвчата iз
серпами, на що батько одразу зауважив:
-- Бачиш? Тут уже, видно, жнуть. А воно тут завжди жнива скорше, нiж у
нас...
Далi знов поля i гайки, сонце пiднялося i починає припiкати, на коней
падають гедзi, за возом лишається хмаринка куряви, що поволi скочується
влiво i осiдає на землю.
Володько знов i знов питає, чи далеко ще до Острога, батько терпеливо
вiдповiдає, що "ще шмат".
- От як виїдемо за отой гай, почнеться "соша", а там i до города
недалеко...
Соша? Цього ще Володько не бачив.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142