- Петлюрiвцi!
Всi - Єлисей i цiла родина - зiрвалися мов опаренi.
-Де?
- На Поповому! Он на Тихонах уже ловлять людей. Чути стрiльбу... Люди
вибiгають на поле i бачать: вiд Мiзоча наступає на Дермань видимо-невидимо
петлюрiвцiв! Тiкайте, хто куди може!..
- Чорт зна що! - виривається у Василя. Куди пiдеш вночi? В Бущенщину!..
I Василь побiг надвiр. За ним вибiгли всi. Надворi рейвах. На всiх
подвiр'ях люди. До Володька прибiг Петро...
- Ну, що?..питає Володько...
- Петлюрiвцi! Наступають... Вiд Попового!.. Бiжiм до монастиря...
- Нi! - каже Володько.- Вибiжiм "пiд гору" i подивимось.
- Добре!
Володько гукнув, що вiн з Петром женуться на розвiдку... Вибiжать за
Тетянину хату, подивляться, прибiжать i скажуть.
Добре. Раз-два i хлопцi за селом "пiд горою". Темно. Повiває захiдний
вiтер. Пiд ногами мокро. Засапанi, зупинилися. У грудях сильно калатає
серце. Заперли дихання i слухають... У темнотi за ровiцькими хуторами чути
бiганину, рейвах. Хлопцi присiдають до землi.
- Бачиш? - питає шепотом Петро.
-Нi.
- Не бачиш! Дивись... Отам... Отам... Лавами... Оооо! Встають, бiжать i
падають знов... Наступають... Бачиш?
Володьковi виразно мигнули в очах якiсь чорнi постатi на ровiцьких
полях, що зриваються вiд землi, бiжать i знов падають... Саме в той мент з
Тихонiвських займиськ виривається i розноситься в темнотi вечора протяжне:
- Рятууууйте!.. Ратууууйте!.. Гвааалт!..
Нема нiякого сумнiву. На село напали петлюрiвцi. В очах хлопцiв мигнули
страшнi картини. Пiдпаленi хати, стрiлянина... Тiкати! Бiгти до монастиря.
Бити на сполох. По цiлому тiлу, мов блискавиця, пробiгає жах, сила й
бажання життя. Де рятунок?..
Мов шаленi, хлопцi бiжать до села i кого не зустрiнуть, гукають:
- Спасайтесь! На село наступають петлюрiвцi. Люди метушаться. Баби в
плач.
- Бач! Не казала я... Сидiть тихо. Не рипайтесь, поки вас не зачiпають.
Нi! Що то ви, дурнi баби... Ми ось вам!.. I бачите. Послухали отого
каторжанина, отого западющого безбожника, отого злодюгу... А тепер їх
халєра найде, а ми за все покутуй!..
Молодшi, особливо учасники славетного здолбунiвського походу, накинувши
на себе, хто що мав теплiшого, дали чосу в Бущенщину. Поважнi дядьки
хапаються за палицi i палкують до монастиря. Володько з Петром поперли
також туди.
Коло монастиря Содом i Гоморра. Перед "корпусом" велетенська юрба
дядькiв. Гукають, вимахують руками. До них прилучаються все новi i першим
питанням є:
- Де той сукин син? Де вiн?..
- Втiк! Втiкли всi. I грошi забрали...
- А хто вартував? Такi ж собаки, як i тi, кого вартували. Давай їх!
З-пiд землi давай! Он село в "опасность. Пiдпалять село, а тi каторжани
втiкли. Давай їх!..
Але крики дядькiв даремнi. Камiняка i вся чесна кумпанiя встигли
щезнути, як вiск вiд лиця вогню. Дядьки ввiрвалися до "корпусу", рознесли
на трiски штаб, розбили машинку. Сидiр, який i тут виявив найбiльше
притомностi духа, почав кричати, щоби втихомирились, бо вiн просить слова.
Поволi втихомирились. Сидiр пропонує вислати напроти петлюрiвцiв депутатiв
вiд села з бiлим "хлагом". Не татари ж вони. Зрозумiють нас.
- Добре! Правильно! - Наскоро вибирають депутацiю, але як тут серед
ночi йти з бiлим "хлагом". Все одно не побачать.
- Ну, а що ж тодi? Зложити руки i чекати Божого змилування? Село! Люди!
"Обчество!" Я вам кажу... Коли ми такi будемо, коли: а що? а як? А...аа!..
Тьху! Бий тебе сила Божа! Загорнуть нас в онучу всi, кому тiльки
захочеться. Бо ми гречкосiї, хлiбаки, борозняна черва... Ось пожалуста!..
Явиться вам такий паскуда - ось iз тамтого кутка, надягне тобi матроське
кльош, i вже йому цiла громада в ноги... Проше пана капiтана! Веди нас,
баранiв, хоч у прiрву... I ми лiземо в прiрву... Найшли рай! Рай! Земля
даром, море по колiна, грушi на вербi... От що! I вже ми роззявили рота i
вже повiрили. I вже дайош Здолбунiв, батарею, ароплани. Вже готовий у
прiрву. А шубовснув з головою, попав у халепу - розум тодi вилетить з
макiтри на плечах i хоч патиками його бери... Ради нема...
Сидiр аж засапався. Дядьки слухають, ахкають. Пiсля виривається один iз
натовпу:
- А куди пiдеш? Не бачиш?.. Нiч навколо... Тьма! Тьма-тьмуща!...
Гадаєш, вийдеш на горби, станеш i гукнеш: сонце, зiйди! Освiти нас i наш
"хлаг", бiлий, невинний, чистий "хлаг"! Дiти ми! От що! I ще раз кажу:
дiти! I сонце нам не зiйде, а поки не дочекаємся його сходу. Бог сам
пiднесе його i з ночi стане день. Кричиш, Сидоре... Ми всi кричимо, а крик
криком i є... Справа, злiва, звiдти, звiдци наступають - петлюрiвцi,
большевики, Камiняки всякi... А от ти вийди i крикни нам так, щоб одразу
пiзнали ми: це вашi, а це не вашi. От ти господар первий сорт, а Петлюри
од Ленiна не розрiзниш... Не є це, скажете, саме главне?..
- Чекай, поки воно зiйде... Поки Бог його сам пiднесе... Роса очi твої
вигризе...
Нiч не стоїть. Село кипить, клекоче. Всi, хто чувся молодим i винним,
покинули свої хати i подалися в Бущенщину. Там лiс, яри, є де знайти
притулок у цей терпкий час. У вiкнах хат блимають слабенькi вогники
свiтла. Жiнки ломлять руки, нарiкають на нерозважних своїх чоловiкiв. Всi
сподiваються: ось увiйдуть, оточать, запалять першу хату вiд заходу,
пустять огонь з вiтром, i не стане Дерманя на цих пригiрках, ярах, лугах.
Згинуть сади, а працьовитi люди кинуть селище i пiдуть на всi чотири боки
шукати мiсця, де би притаковити свою голову.
Нiч. Жорстока, чорна, цвяхована зорями. Непевнiсть, рейвах, виття
собак... Минає час. Година за годиною проходить над селом засудженим, як
Содом i Гоморра, на пожертя вогневi пекельної помсти.
Та все це скiнчилося значно простiше. Переляк i рейвах зчинили ж тому,
бо товариша Скиданця, того "морового" кавалера i вiдчаяного революцiонера,
спiткала дивна пригода. Вiн привiв зi Здолбунова полонених i визвався їх
провести назад, поза володiння дерманської республiки. Коли опинилися на
полi, полоненi легенько пожартували з ним. Стягнули Скиданця зi сiдла,
зняли з нього все, до сорочки включно, i пустили стрибати босонiж по
примерзлому рiзучому снiжку через ровiцькi поля до села. До всього
котрийсь халамидник пустив за стрибуном кiлька шворких куль з його власної
карабiнки. Кулi продзижчали пiд самим вухом Скиданця, але намiри їх були
виключно виховничi та заохотливi. В той час в очах Скиданця постали лави,
полчища петлюрiвцiв, що ринули на нього зо всiх сторiн. Вiн не жалував нiг
своїх, гнався через поля, мов божевiльний, i, прибiгши до першої хати,
наробив шелесту на цiле село.
А Камiняка, Комаров, весь штаб i хоробре воїнство республiки залишили
свою столицю на волю Божу. Дядьки гострять зуби:
- Ех, коли б так одного з другим розклав на стiльцi та вилiчив кожному
пiвсотню шомполiв... Отодi знав би, як чесний народ з пантелику збивати.
Минула нiч, а село стояло собi, як i до цього часу. Навпомацки
вертаються втiкачi. Деякi одразу, щоб не гаяти часу, беруться за працю.
Грицько Сидорчук потребував до млина. Наклав на вiз мiхiв, всунув пiд
солому "люшню" i пособкав до мостиського млина.
Приїхав, знiс мiхи, зважив i очiкує на чергу. Стоячи коло воза, Грицько
бачить, що дорогою широким кроком палкує хтось нiби знайомий. Iде,
зрiвнявся. Сiра вовнянка на потилицi. Комаров! Їй-Богу, вiн... I як вiн
сюди в це глухе село попав?
- Ей! Товариш Комаров? Куди? - гукнув Грицько.
Але Комаров не чує. Це розбирає Грицька. Вiн же знає, як радо
поговорили б тепер дерманцi зi своїм проводирем.
- Стой, Комаров! - крикнув Гриць рiшуче. Комаров почув, але одразу в
ноги. Гриць висмикнув iз соломи "люшню", приложив до плеча, прицiлився -
бац!..
Влучний був той бац... Комаров пробiг ще кiлька десяткiв крокiв i
клякнув до мерзлої землi, влучений пiд саму лопатку.
Зчинився рейвах. Повибiгали з хат, iз млина люди. Он на дорозi на
мерзлiй гноївцi лежить чоловiк. Вiн вовтузиться. Ноги його совгаються по
землi. З грудей вириваються тi звуки, в яких не чути вже нi гордощiв, нi
злоби, нi любовi... Це тi звуки, якими людина ловиться за останню
можливiсть, щоби втриматися на цьому свiтi. Вiн не хоче вмирати... Нi, нi.
Зовсiм навпаки. Йому неймовiрно хочеться жити i, почувши коло серця дотик
смертельних щупок, вiн згадав усiх, хто б тут не був, i кличе на допомогу
своїм стогоном...
Гриць сам отетерiв. Вiн i не думав, що за чотири воєнних роки його зiр
навчився так непомильно вцiляти. Кинувся до коней, поправив їх i пiд'їхав
до Комарова. Люди допомогли йому положити раненого в обшивнi, i Грицько
повiз свою здобич на вiчний суд.
Вечорiло, коли Грицько довiз Комарова до Дерманя. В останнього ще
жеврiла iскорка життя, хоч стогнати перестав. Його рот наповнявся червоною
пiною, що переливалася кутками уст i стiкала по щоках до вух. Шкiра його
обличчя набрала барви чищеного воску i вiдрослi волосинки неголеної бороди
стирчать наїжено...
- Комаров! Комаров! - загули тi, що чапiли коло "корпусу". - Давай
його! Давай, сучого сина! Втiк! Обдурив, обiкрав i втiк!.. Ууу!
Кiлька десяткiв дядькiв хижо кинулося на Комарова, муром оточили
залубнi Грицька. Здавалось, вони всi накинуться i розiрвуть Комарова на
шматочки...
Але Комаров уже не боїться. Вiн лежить горiлиць у залубнях, ворушить
губами, повiльним рухом язика випихає з рота кров. Вiн силиться щось
промовити.
- Та-ва-рi-щi! - зовсiм тихо виривається з його кривавих уст.-
Та-ва-ри-щi!.. Атвє-зi-тє меня к Гна-тю-ку!..
Мур дядькiв миттю холоне i нiмiє. Вираз облич мiняється...
- Вмирає! - хтось, майже пошепки, промовив...
- Може б, кликнути попа?.. - додав другий.
- Куди там... Цей в Бога не вiрив. Каманiст же... Не знаєш?
- А все-таки, хто знає... Може б, його й... - слова останнього дядька
не вийшли назовнi. Комаров якось особливо захарчав...
-- Ей! Хто там привiз його? Ти, Грицьку? При його до Гнатюка! Бач, вiн
просив... - голосно i зненацька гукнув один дядько i тикнув пальцем на
Комарова.
- Проступiться! - поганяючи конi, заговорив Грицько. Всi, без одного
слова, розступилися. Обережно рушили конi, сани поповзли по мокрiй
голольодицi дороги. За ними пiшли дядьки...
- А... знаєте... Воно, як сказати правду... Хто його розбере... Може,
вiн i не був такий...
- Який?
- Ну... Отакий... Хто там бачив, чи вiн тi самi грошi того...
Дядьки виразно розчулились. Вечiр все смiлiше огортає землю. Над
хрестом .приходської церкви сторчить серп молодика...
Всi днi триває одлига. Небо обложило. Дме вiтер заходу. Верхами садiв
котять хвиля за хвилею вогкi подихи далеких морiв.
Комаров сконав. Знайшлися теслi, що збили йому домовину зi соснових
пiвторачок. Два днi простояла вона у "корпусi". Сходилися дядьки, гуторили
так i так, мiркували. Нарештi прибула жiнка покiйника i забрала його. Не в
щасливий, мабуть, час прийшов вiн до цього дивного села.
Ще через пару днiв, у суботу надвечiр, з пiвнiчного сходу, там, де за
пригiрками та лiсами села Лебедi та Гiльче, почулися першi потужнi вибухи
гармат. Люди виходять з хат.
- Бууувв-шшш! Фi-ii! Пааах!..
Пахнуло десь там за могилками. Луна хльостко вдарила i вiдбилася вiд
семiнарської будови. За хвильку знов. Чути, як у повiтрi свистить
стрiльне. Чути, що неухильнi його дорога та мета.
З Iванової пасiки бiжить Трохим. Вiн без шапки. Вiтер патлає його
волосся.
- Б'ють! - гукає вiн, не дивлячись на те,що всi бачать i чують, як у
лузi та пiд семiнарською горою лускають усе новi i новi стрiльна.
Метушня. Люди з долини бiжать на гору. З гори в долину.
- Це вони в семiнарiю б'ють. Нi. В корпус. Е, нi. В монастир. Кажуть,
дзвiницю зсадити хочуть...
- Та нащо?
- Нащо? Щоби показати. Ясно... Он завтра в село прийдуть i каменя на
каменi не лишать.
А стрiльна все виють над Дерманем. Рвуться i рвуться. Володько з Петром
з цiкавостi бiжать до монастиря, не дивлячись, що туди саме стрiляють.
Коли в повiтрi засвистить, хлопцi зупиняються, напнято вслухуються в
посвист i вгадують, куди паде.
- В лiшник, в лiшник! - викрикнув Володько. В ту саме мить внизу, в
лiшнику, коло самого лугу, де росте гурток густих струнких осичок, з
демонiчним рокотом бризнуло стрiльне. Хлопцi самохiть дали сторчака i
припали до пня коронатого дуба. Черешнi, клени, берези шарпнулися назад,
нiби дiстали поливника, а молода осичина, куди шелепнуло стрiльно,
наполовину вилетiла в повiтря.
Хлопцi бачать, що це не жарт. З гори через городи бiжать парубки. Вони
шукають кращого мiсця для сховки. Володько i Петро зриваються i женуться
до монастиря.
Там повно народу. Вже вислано до Гiльча пiсланцiв з бiлим "хлагом".
Через деякий час стрiлянина вмовкла. Коло семiнарiї в саду лишилися двi
лiйки вiд зриву стрiлен i вiкна другого поверху висипалися.
Рейвах, розгубленiсть. Молодих нiкого не видно. Самi старi i жiнки.
Люди йдуть на вечiрню. На обличчях острах i непевнiсть.
Володько i Петро знаходять своїх товаришiв. Цi не виявляють анi
найменшого страху. Вони навiть вдоволенi, що от нарештi прийдуть в село
справжнi українськi вояки. Бачили салдат-москалiв, бачили большевикiв,
бачили нiмцiв, а українського вiйська до цього часу не бачили, хiба тих
полонених... Але полонений нiколи не дає повного образу вояка...
Тому хлопцi тiшаться, що прийдуть "петлюрiвцi". Хтось рознiс чутку, що
вони приймають до себе молодих хлопцiв, i помiж учнями з'явилося одразу
кiлькох, що виявили бажання "повоювати".
Майже цiла нiч у непевностi й журботi. Як розвиднiлось, до монастиря
пiшло все, що не хотiло ховатися в Бущенщинi.
Рано до села, вулицею вiд "Лисiв", увiйшов перший сiчовий полк. Молодi,
веселi, у сiрих чемерках, хлопцi. На головах кашкети з тризубами. Спереду
везуть кулемети.
При входi в село поставили заставу. Коло монастиря на перехрестi вулиць
кiлька "максимiв" з приготовленими стрiчками. Але дуже суворого вигляду в
цих воякiв не помiтно. Проходять святочно одягнутi, дiвчата смiються,
жартують...
- Ей, дiвчата! А куди?.. - питає молоденький сiчовик...
- А до церкви. Ходiть i ви з нами.
- А воювати нас не будете?..
- Ха-ха-ха! А що ви за вояки, що боїтеся дiвчат?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142