У головi стуманiло. Стiл починає
пiднiматись, стеля також. Кiндрат по часi вилiз i десь зник. Володько
зiстався з його кумою. Вона була зовсiм привiтлива, ближче пiдсунулась,
говорила, пiдспiвувала, пiдливала горiлки. Ось рука її пiд столом
доторкнулася до Володькової руки, але вiн одразу свою вийняв i, нiби
нiчого не помiчаючи, почав спiвати веселої. Кума плеще в долонi й
виспiвує:
"Сидоруньо грушки тряс,
Маланя збирала,
А Маланя не йшла замiж,
Сидора чекала..."
- Гоп, г-о-о-о весiлля! - кричав щосили за плечима сват. Володько не
мiг бiльше видержати за столом. Йому все пiдливали горiлки й силували
пити. У головi й так шумiло, хотiв вирватись i тiкати.
Коли заграли музики, викрикнув:
- Ех, в танець! Пiдем, Ганко!
- Почекайте! - кинула вона йому через стiл, хоч це не належалось. -
Пiсля!
Вона мусила досидiти, поки молоду не поведуть до комори. Володько
залишив куму, вилiз i мало не через голови потягнувся до сiней. За ним
потягнулась i Малаїха. Ось вiн вже на дворi. На току грають. Взяв Малаїху
й пiшов в танець.
Танцював, мов скажений. Ноги ходили самi, був легкий...
Носив Малаїху навколо себе, що та ледве встигала за ним. Тiльки
спiдниця її розвiвалась.
- Поля! Поля! - гукав Володько.- Гей, поля! Танець все збiльшувався.
Парубки не хотiли вiдстати вiд Володька й гнались, мов вихори. Пiт заливає
їх, дiвчата вже кричать, але хто на це зважає. Весiлля! Поля! Гуляй душа
без кунтуша!
I коли скiнчився танець, Володько почув спрагу.
- Ей, дiвчата! Котра подасть води! Зацiлую! Не встиг оглянутися, як вже
котрась подавала йому кварту з водою. Протягнув руку, хотiв взяти воду,
але зиркнув на дiвчину. Стояла перед ним весела, рожевощока, з великими
карими очима. Був п'яний, хитався на ногах, мов очерет вiд вiтру, широко
вiдчиняв очi, щоб краще бачити. Взяв у руку кварту, але не пив. Дивився
просто їй у вiчi.
- Ну й карi! - сказав вiн.- Вас тiльки цiлувати!
- Не кажiть! - вiдповiла дiвчина вiдважно й певно.- Ще перехвалите.
- Йдiть собi! Зникнiть з очей поки не пiзно! Вiдiйдiть далi! Тут стоїть
сам грiх! - поволi говорив Володько i розводив руками, нiби хотiв
розгорнути з-перед себе людей.- Гей, поля! - викрикнув вiн, але заточився.
Його пiдхопив Сергiй.
- Хлопцi! Дорогу!
Володько не перечив. Сергiй вiв його пiд руки, а той йшов слухняно,
похитуючись, i говорив:
- Сергiю! Чорте мiй! Брате рiдний! Кажи, хто та дiвчина! Невже
тилявчанка!
- Хiба не бачив її? Не хились! Випив наперсток, а п'яний на вiдро.
Наталка то. Я ж тобi про неї казав.
- Наталка? Ага! Стiй, брате! Наталка? Любив колись Наталку. Ах, Сергiю.
Здається, сто лiт живу на землi. Поїдем десь iнде. Так, кажеш, Наталка.
Так, так! Це вона! Грiм мене на цьому мiсцi трiсне! Наталка!
- Мовчи,шипить над ним Сергiй.- Он її брат Iлько. Вiн над нею сторожує.
Має нареченого з Людвищ.
- З Людвищ? Плюю! До Людвищ не пустим такої. Самi потребуєм... Тут
росла, тут жий! Сторож? Не боюсь сторожiв. А Кiндрат де? Ха-ха-ха! От
дивак! Пiдходить до синагоги, кусень цегли у руку i брязь. Шиби
розсипались...
Володько вже не мiг стояти. Його занесли до сусiда й положили на лавi.
Лежав блiдий, знесилений, витягнутий, мов мрець. Час вiд часу намагався
встати. Коло нього сидiв Сергiй, приходив дивитись Кiндрат.
- Ну! Буде нас пам'ятати. Вгостили! - хвалився задоволено.
Пiсля прийшов Никон. Володько все лежав, голова болiла, думки мiшалися.
- А на вiче? Пiдем! Пiдем, братва! - говорив. Язик йому заплiтався. -
Кароока! Йди з дороги... Взяв цеглу... Прийшла й Ганка, глянула на нього:
- Боженьку! Сергiю! Що ви з нього зробили? Нащо ви його так впоїли?
Пiдiйшла зовсiм близько до Володька, взяла його руку. Пiсля стала коло
лавицi навколiшки.
- Бiдний, бiдний Володько! - шептала вона й дивилась на його блiде
обличчя. Кiлька смужок волосся спадало йому на чоло, а очi були
заплющенi... - Дурнi хлопцi! Так напоїти!
- Нiчого! - казав Сергiй.- Проспиться й пройде. Треба було охрестити у
вiру християнську. Побудь тут з ним, а я пiсля прийду.
Сергiй вийшов, i в хатi зiсталась сама Ганка з Володьком. Бiльше не
було нiкого. Всi на весiллi. Троє дiтей спало на запiчку. Володько чув, що
коло нього Ганка, чув, що казала вона, але не мiг пiднятися. Йому було
навiть приємно. Вона стояла схилена над ним, поводила легенько долонею по
чолi, торкалась пальцями уст, брiв, заплющених очей. Шептала над ним якiсь
слова. Володько починав забуватись. В його уявi ще мигали якiсь шматочки
дерев, листя, очей... У вухах дзвенiли дзвоники. Чув, що лавиця пiд ним
угинається й опускається вниз. Починав поволi кудись западати, летiти в
темноту, у прiрву. Часом здригався, хотiв зiрватися, але не мав сили й все
летiв у безмежну темноту.
IV _
Рано Володько прокинувся й довго не мiг отямитись. Чужа хата, чужi
люди, взутий, вдягнений. Одяг зiм'ятий, чоботи в болотi. У головi все ще
шумить, очi невиразно дивляться на свiт Божий. Встав на ноги й заточився.
- Ну, що? Виспались? - запитала господиня, тiтка Домка.
- Де ж хлопцi? - запитав Володько, не вiдповiдаючи на її питання.
- Якi? Кiндрат? Той десь повiявся. Сергiй раненько приходив, але не
хотiв вас будити. Казав, що прийде... А Ганка тут майже до ранку чепiла.
- I вже пiшла?
- Певно. Що ж. Вже люди з церкви повиходили.
- Ну, я пiду,- сказав Володько.
- Куди? А поснiдати. Ось пiдсмажила яєшню. Поснiдайте.
Володько вiдмовлявся, але врештi сiв до столу й почав їсти.
- Не маєте кислих огiркiв? - запитав.
- А чому б нi. Я зараз.- I побiгла з мискою до льоху. По хвилi миска
огiркiв стояла перед Володьком. Увiйшов Сергiй.
- Ну, що? Вже? - питався Володька.- Як чуєшся?
- Уяви, як може чутися свиня, коли проведе нiч у багнi,- сказав
Володько.
- Свиня кращого мiсця й не знає. Для неї то найкраще,- вiдповiв Сергiй.
- Ну, але йдем до Крем'янця! - рiшуче проговорив Володько.
- Думаєш, пiдем? - перепитав Сергiй.
- Неодмiнно. Клич хлопцiв i з мiсця! Нi хвилини далi. Вiче в двi
години. Якраз встигнемо! Але раз-два.
- Тут ще будуть музики. Ганка просила задержати тебе,- казав Сергiй.
- Нi. Досить! Я мушу йти. Не пiдете ви, сам пiду. Я мушу! Досить цього.
В головi у мене, як в улiю. Фу! Чорт його знає, як це все сталося.
- Це мусило бути. Не пiшов би ти з нами, не пiшли б ми з тобою. Ще я
пiшов би, але iншi... Зрештою, чому не можна випити...
- Хiба це зветься випити?.. Положити чоловiка... Це випити? Де Кiндрат,
Никон? Пiди за ними...
Але йти за ними не пришилося. Обидва прийшли самi, бо не знали, що
сталося з Володьком.
- Хо-хо-хо! Вiн вже танцює знову,- проговорив весело Кiндрат.- Чи не
варто б похмелитись?
- О, нi! Це вже нi! Йдемо до Крем'янця! - сказав Володько.
- До Крем'янця? Що ти здурiв? - здивувався Никон.
- А що? Ти думав, я жартую? Зараз йдем. А не пiдете ви, я сам пiду.
- Нє, брате! Я вчора сказав! - рiшуче сказав Кiндрат.- Слово святе.
Сказав, то сказав. Пообiцяв - зроби. Хай у пекло, а йди. Пiдем!
- Ну, але треба поснiдати,- сказав Сергiй.
- Поснiдаєм! - кинув презирливо Кiндрат.- Зайдем на весiлля й
поснiдаєм. Ще й чарку дiстанем. А Ганка також зрадiє. Вона щось до нашого
Володька- того. Дiвка, мов куля.
Вийшли з хати й перейшли на весiлля. Там нiкого вже не було. Всi
розiйшлися. Хто був, то спав. Молода вже встала, ходила по хатi i робила
порядок.
- Ну, що? Як, Оксано? - пiдморгнув Кiндрат... Молода зачервонiла й
вдарила його жартуючи кулаком.
- Западенний Кiндрате! - проговорила.
- Ну, й дивiться. Запитав її по-доброму, а вона б'ється. Давай ось
краще миску холодцю. Хлопцi снiдати хочуть! А де Сидiр? Спить? Намучився,
бiдака? Трохи затовсту жiнку взяв. Ну, нiчого. Помiчник скоро знайдеться.
Так, Оксано? Де Ганка?
- Ганка пiшла до церкви. Спiває.
Оксана принесла миску холодцю, хлопцi сiли, змололи її й рушили в
дорогу.
Виходили на край села, пiд черешнi Iлькового батька... Тут починалась
дорога, що веде на шлях. Зустрiли Iлька. Вертався десь вiд дiвчини з
вечорниць.
- Куди, хлопцi? - запитав.
- Хоч, приставай i ти! Кидай мрежи своя, в якi ловиш дiвчат, i ходи за
нами! Святим будеш! - сказав Кiндрат.- Йдем до Крем'янця, на весiлля.
- Нi, справдi! Куди? - допитував Iлько.
- Правду кажу! До Крем'янця. Взад кругом i з нами,- жартував далi
Кiндрат.
- Як хоч, ходи,- сказав Володько,- Шкодувати не будеш.
- Де наше не пропало! Пiду! - сказав Iлько, трiпнув кулаком i
засмiявся.
Товариство збiльшилось. З заходу повiвав вiтер. Небо досить чисте.
Дорога майже висохла. Хтось затягнув пiсню й хлопцi рушили.
Йшли швидко, розмашно. Нi один не хотiв зменшити ходи, кожний тримався
шику. Вийшли на шлях. Почали зустрiчати людей. Деякi їхали на возах. Iлько
не знав, куди йде, але не питав, бо не хотiв виявити цiкавостi.
За двi з половиною години пiдiйшли пiд мiсто. Доходили до мiщанських
садкiв й тут зустрiли людей.
- Куди, хлопцi? - спитав один дядько.
- До мiста! - майже разом вiдповiли.
- А маєте документи? Он там далi стоять жандарми й без документiв
арештують. З пiвсотнi вже забрали.
- Стоп! - сказав Володько.- А дiйсно! Маєте, хлопцi, документи?
Виявилося, що не всi мають.
- Не бiда! - сказав Володько.- Хiба до мiста веде одна дорога?
- По всiх дорогах стоять,- сказав дядько. Пусте й це. Знайдем стежку.
Ходiм, братва! Вперед! Все вперед!
Парубки зiйшли набiк i межами пiшли просто на мiщанськi сади. Виминали
дороги, хати. Перейшли кiлька садiв, гаїв, заплутались у городах,
заблудилися. Нарештi натрапили на двох молодих хлопцiв.
- Куди йдете, панове? - питає один з хлопцiв.
- Ми нiякi панове, а чеснi люди,- сказав Кiндрат.- А йдемо собi до
мiста. От i все.
- Не потребуєте нас боятися. Ми можемо випровадити вас на дорогу. Може,
на вiче йдете?
- Так,сказав Володько.- Йдемо на вiче. Поможiть нам вийти на якусь
дорогу.
- А ви хто будете? - спитав знову Кiндрат.
- Ми з української гiмназiї. Всi нашi учнi розiйшлися проводити людей
на вiче. По дорогах скрiзь стоїть полiцiя.
- А що це вони хочуть? - питає далi Кiндрат.
- Хiба не знаєте? Напевно, знаєте, чого хочуть. Вiче дозволене й
законом i чим хочете, тiльки пан староста задумав перевiрити людям
документи. Знає, що не кожний з документами за порiг виходить...
- А ви не знаєте такого Олега Левинського? - запитав Володько.
- Чому нi. З нашого класу. Вiн також десь тут. Сьогоднi цiла гiмназiя в
роботi.
- А хто вам казав це робити? - запитав ще раз Волоцько.
- Нiхто. Самi. Ми ще вчора знали, що сьогоднi буде... Так завжди буває,
коли нашi щось задумують робити.
Йшли й вийшли на вулицю. Гiмназисти провели парубкiв до самого мiсця,
де має вiдбутися вiче. Дiйшли до кiна "Пересвiт". Тут було вже скрiзь
повно народу з села. Старшi, а переважно парубки, трохи дiвчат. До початку
вiча ще доброї пiвгодини, а цiла вулиця забита народом. Володькове
товариство вмiшалося й собi мiж народ. Всi говорили про вибори. Помiж
людьми ходили молодi хлопцi й роздавали плакати, нумерки, брошурки,
часописи. Всi брали, ховали в кишенi, щоб почитати дома.
Володько хотiв знайти Олега, але це йому не вдавалося. Пiшов до нього
на квартиру, та не застав дома. Шукав його скрiзь мiж людьми, але дарма.
Занадто багато було скрiзь людей...
У двi години вiдчинили кiно й люди почали входити. За пiвгодини в залi
не лишилось нi одного вiльного мiсця. Люди тиснулись у дверi, щоб якось
дiстатись до середини, товпились, натискали на переднiх.
- Не тиснiться! Люди! Нема бiльше мiсця! - гукали спереду.
Володьковi та його товариству вдалося зайняти добре мiсце. У великому
натовпi всi, навiть Кiндрат, споважнiли. Iлько аж тепер довiдався, куди
вiн попав, i то зовсiм несподiвано. Сьогоднi хлопцi йдуть до Башковець на
весiлля, будуть, напевно, чекати i його, а вiн, як крiзь землю провалився.
I цiкаво. Матиме що оповiдати пiсля.
А людей все прибувало. Цiле подвiр'я перед кiном було заняте народом.
- Бачте, що нашого люду насунуло,- казав Володько своїм хлопцям.-
Бачте, як люди цiкавляться життям. Тiльки нашi села, як копицi гною.
Лежать собi й спокiйно гниють...
Нiхто Володьковi не перечив. Навiть Кiндрат. Дома вiн знайшов би i
слова й аргументи, але тут, серед цiєї людської маси, серед цiєї
велетенської сили, вiн не знайшов своїх слiв. Думав: а може, воно щось i
потрiбне, коли за ним стiльки народу зiйшлося, I грошей тут не дають i не
поять горiлкою, а дивись, скiльки народу зiйшлося. Мов хмари люду найшло.
А народ хвилюється, гуторить. Всi очiкують, аж вiдкриють вiче. За добру
пiвгодину до залi увiйшло кiлькох людей. їм зробили дорогу й мiж людьми
почали шептати:
- Це кандидати! Нашi! Отой невисокий, товстенький, в окулярах,-
кандидат вiд Крем'янеччини. Бачите? Той другий також. А той товстий з
великим носом - це з Дубенщини. Сьогоднi будуть всi промовляти...
- А он i полiцiя. Ого. Сам комендант. Ага! Засiв на трибунi разом з
послами. Пан який!
Задзвенiв дзвiнок. Всi вмовкли так, нiби вимерли. На сцену вийшов той
самий кандидат з Крем'янеччини в окулярах i почав говорити:
- Вельмишановнi збори! Дорогi товаришi й товаришки! Iменем виборчого
комiтету нашого повiту вiдкриваю сьогоднiшнє вiче!
Бурхливi оплески й крики "слава" перервали промовця. Кiндрат, Никон i
Iлько знiяковiли, але, отямившись, i собi почали плескати. Промовець
говорив далi.
Завданням сьогоднiшнього вiча є познайомити наших виборцiв зо всiм тим,
що розумiється пiд словом "вибори", чому-то вибирають i куди вибирають.
Також завданням нашого вiча є познайомити наших виборцiв з iншими
виборчими листами, що ведуть мiж нашим народом агiтацiю й пропаганду з
намiром перетягнути наш народ на свiй бiк...
Промовець говорив про довгий час царського режиму на наших землях,
коли-то наш народ був зовсiм вiдсунутий вiд всякої полiтики, коли нашому
народовi дозволялося тiльки пити горiлку та молитися за царя, що ту
горiлку робив. Через те ми не призвичаєнi думати полiтичне, ми не
розбираємося в партiях, ми не цiкавимося нiякими законодатними установами,
ми не знаємо, що є над нами якiсь уряди, якi беруть податки, беруть у
вiйсько, коли треба, женуть на вiйну, але що то за держава, який то уряд,
хто в ньому сидить, для кого й нащо платимо податки, за кого й пощо йдемо
на вiйну й кладемо там своє життя, це все ми напевно не всi знаємо.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142