..
А оце-о знов недавно щось на того Василя напало, i вiн сам покликав на
пiч Володька ввечерi.
- Ходи-но - прочитаю казку.
I Василь почав читати. Що то було за диво! Володьковi геть-чисто дух
забило. I пiдводне царство, i дiд страшний iз зеленою бородою та огненними
очима, i красуня зачарована. Тут уже куди бiльше, нiж той хутiр, чи тi
Клопи з тим дiдом Юхимом. Володько слухав i нi разу не змигнув, нi одного
слова не пропустив. А коли лiг спати - одразу все то знов з'явилося перед
очима, мов живе, i Володько аж викрикував увi снi, що мати мусiла
привстати i перехрестити його.
Дiйсно, величний i хороший той свiт! I безлiч в ньому незнаного та
чарiвного. Треба його лишень знати, а для того треба вчитись.
Але як? Але хто вчитиме?
Нагода допомогла йому. Одного разу, по школi, коли i Володько вже
пригнав свою рябу (було це перед самим снiгом), Василь покликав його до
клунi.
- Знаєш що? - почав вiн таємничим шепотом.- Наш собака... (Володько
дивується "наш", то все було "мiй") уже так вирiс, що далi ховати його
годi. Знаєш, що я думаю?
- Ну?
- Знаєш, що мати (Василь нiколи не каже "мама") не люблять собак, але
ти вiзьми щенюка, принеси до хати, покажи його матерi i гарно попроси...
Покажи, який вiн лихий, покажи, що у нього зовсiм чорне пiднебiння, що як
виросте, з нього буде добрий собака. А я тобi щось за те зроблю,- закiнчив
Василь.
Володько враз споважнiв. Одна думка шибнула в його головi.
- А що ж ти менi зробиш? - питає вiн.
- Ну... Що хоч,- каже Василь.
- А будеш мене вчити азбуки? - вивалив Володько.
- О, буду! - радiє Василь, що той так мало вимагає.
- А будеш показувати менi книжки з малюнками? - вимагає той далi.
- Ну, буду... Але ти не дери їх. То "казьоннi". Менi за те вчитель вуха
повiдриває. Розумiєш?
- Хм... Що ж я, мала дитина, чи що? Я тiльки побачу i все. А коли ти
будеш мене вчити?
- Ось, як тiльки на Рiздво розпустять...
- О! На Рiздво! Так довго ждати. Я хочу тепер, зараз, як снiг упаде.
Моє око, диви, загоїлось, корова буде дома.
Василевi таке не дуже до вподоби, досить тiєї науки у школi, а тут ще й
дома. Але погоджується.
- Ну, добре. Але ти мусиш бути тямущий.
- О! Я! Я! - захоплено говорить Володько i не знає, що далi сказати.
I зобов'язання готовi.
Того ж вечора Володько бере на оберемок щенюка i несе його до хати.
Батько й мати були якраз дома, але першим запримiтив це Хведот.
- О! Сцо ти плинiс? Сцо то? Собака? - гомонить малий. А мати одразу:
- Кинь його! Де ти то, в повiтри лихої, вискiпав, ще блiх нанесе.
- Нi, мамо, у нього нема блiх, от погляньте... - i тиче щенюка матерi.
- Геть з ним. Таке паскудство!
- А яке у нього пiднебiння,- хвалиться Володько.- Чорне. Як сажа. Лихий
буде.
Увiйшов Василь i страх як зацiкавився, нiби вперше побачив.
- Такий собака,- гуторить мати,- ще молока потребує, а в нас його i для
себе нема. Оце вицяпнула ще сьогоднi з кварту, а завтра, як упаде снiг, i
того не буде.
- Вiн, мамо, муку їсть. З водою... У мельника он двоє щенят кормлять.
- То у мельника. Мельник з людей дере, а нам зi свого треба урвати...
- Двi-три картоплини i вiн наїсться,- втручається збоку Василь.
- Як угодую картоплею веприка - попоїси салиська. А з собаки що? Сморiд
та блохи.
- Нi, мамо... Нi одної блохи немає. Направду. Ось я вам покажу,- i
Володько пiднiс песика до самого столу.
- Ну-ну-ну! Ти його ще й на стiл висади,- промовив уперше батько, що
все лиш придивлявся до того збоку.
- Геть з ним! Закинь його отуди пiд припiчок та самий мусиш i
доглядати, бо я не маю на все часу,- гнiвно сказала мати i цим дала згоду
на легальне утримання собаки.
- Ми,- каже Василь,- зробимо для нього буду в хлiвi i будемо обидва
доглядати.
- Та... Хай буде. I собака часом на господарствi пригодиться,- додав до
всього батько, i цим справа закiнчилась.
Володько може вчитися. Але й це ще не все. Вiн лише чекає, коли то
"нашi" поїдуть на ярмарок, а там вiн побачить. На Дмитра якраз i ярмарок,
i Матвiй iде. Мусить конче продати свої карi "жеребцi", а купити якiсь
"гардиги", аби з двору з'їхати. Дещо тих грошей, правда, зiбрав, але все
ще не хватає. А тепер зима, працi для коней нема, стояти потраплять усякi
шкури, а зате вiн заплатить свої борги - страх не любив заборження.
Але майже не було ярмарку, щоб на нього не їхала мати. Чи треба їй, чи
не треба - їде. Любила ярмарки. Любила вештатись помiж людьми,
приглядатись, що там i по чому, обмацати гарнi речi, яких вона нiколи не
купить, бо немає за вiщо, щось несподiване i непотрiбне купити, найкраще
якусь особливу, небувалу забавку для дiтей, за яку їй конче мусiло вiд
батька дiстатись, бо ж батько страх не любить, коли вона тi грошi на
будь-що розтринькує. А мати тодi мовчить, нiчого не каже, знає й сама, що
негаразд зробила, але що, коли їй так дуже то якраз сподобалось, коли вона
сама була захоплена тiєю розмальованою дерев'яною грушкою, що вiдчиняється
i що в нiй можна тримати перець чи щось iнше... i солодощi любила. Ходить,
ходить i не витерпить: вiзьме та й купить отих найдешевших, барвлених,
склянистих. I сама поласує i дiтям привезе. А тi вже дуже вдячнi їй...
Батько тому не дуже охоче брав її до мiста, але все-таки брав. У таких
випадках батько ставав лагiднiшим i з ним можна було говорити...
I цього разу мати вже готується, хоча надворi холодно i непогiдне. I
враз до неї пристав, як смола, Володько:
- Мамо! - починає вiн.
- А чого тобi?
- А купiть менi букваря.
- От тобi й на! А де ж я грошей на все вiзьму? Володько шморгає носом i
каже:
- Я дам вам тi двi копiйки, що менi тiтка Зiнька дали, а решту на
Рiздво заколядую...
- Ах, ти мороко лиха,- каже мати. I Володько шмигнув у запiчок по тi
свої копiйки, вмить їх находить i несе.
- Нате, мамо... А купите? - i аж сльози бринять в його очах.
Мати зворушена, але виду не показує.
- Ну, куплю вже, куплю. Бери тi свої копiйки i йди геть. Та он носа
пiдотри! Замороко ти лиха!
- Мамо! - звертається знов Володько.
- Ну? Ще що там?
- Купiть ще менi... "кiтрадь", i "карандаша", i грифльову табличку...
Купiть, мамо! Я дуже вас прошу!
У матерi забирає дух. Це щось уже таке, чого вона й зроду не чула. Де ж
таки видано, щоб мужики такi речi купували. Пiде он до школи i там дадуть.
- Ах, морочиш! - i не сказавши бiльше нiчого, пiшла, бо он батько вже
на возi, а вiн чекати не любить. Не раз, бувало, взяв та й сам поїхав.
Ну, й довгий же видався день сьогоднi. Такого дня Володько ще на своєму
життi не пам'ятає. Зрання востаннє вигнав ще на жито корову, а в полудень
почав падати снiг. Перший снiг. Лапатий, густий, вогкуватий - вергає i
вергає з низького, сiрого неба.
Володьковi така погода подобається. Вiн на пригiрку бiля лiсу...
Довкола нi душi живої. Тихо так, що чути, як шерехтять снiжинки. Там дещо
далi знаний яр, "рiвчак", як його чомусь звуть, там непорушне стоять i
нiби засипають старi, гiллястi дуби та сосни, побитi громами, очухранi
вiтрами. Вигукнеш i звук всякає, нiби у вату. Паша все грубшою i грубшою
дергою снiгу вкривається. Володько стоїть, також непорушне, мов статуя,
його облiплює снiгом, йому вiд того приємно, вiн вслухається в далеке i
близьке довкiлля. Тиша велика i тiльки здалека, чи з Верхова, чи Дерманя,
долiтає звук дзвону, що поволi то збiльшується, то завмирає зовсiм.
- Ну,поворушився, нiби прокинувся зо сну, Володько. Пригадав, що мама
поїхали на ярмарок i що, дуже можливо, вiн матиме букваря. Додому! Скорше
додому! Досить! Худоба i так не може бiльше пастися. До побачення, дорогi
поля, луги, яри i лiси! До побачення! Досить по них находився, та
намерзся, та набiдкався. Тепер додому!
I вiн жене перед собою Рябу i теличку... Iдуть поволi, по снiгу, їх
ратицi поскрипують, Володько за ними борхається i навмисне човгає
великими, старими, матiрними чобiтьми, бо йому подобається робити i
залишити за собою слiди, довгi, наче вiд саней.
Василь прийшов зi школи. Вiн би то i не прийшов, у Дерманi йому куди
приємнiше, але вiн знає, що Володько самий дома i мусить йому помагати.
Вiн весь захоплений першим снiгом, має що оповiдати, як то вони iз
залужцями воювались свiтовими кулями, загнали залужцiв аж до Нечипорового
млина, а пiсля на Монастирищi з Хведьком Толстим та Володьком Лисом бабу
здоровенну злiпили, що її геть аж до чеського млина видно. "До самої весни
стоятиме",- хвалиться Василь.
Володька всi цi справи, розумiється, дуже цiкавлять, вiн би й сам не
вiд того, щоб скотити здоровенну бабу, але не тепер. Тепер у нього на умi
iнше:
- I коли вже тi тато приїдуть,- виривається в нього вголос, може,
вдесяте. Ходить, мов неприкаяний. А Василь скинув мокрi постоли, розвiшав
на плитi наквашенi, бруднi онучi, а сам сiв на примурку, звiсив ноги над
плитою i вголос, однотонно, по-школярському, виводить:
Зiма крєстянiн торжествуя
На дровнях обновляет путь
Його лошадка снєг почуя
Плєтьотся рисю как-нiбудь.
Володько слухає i нiяк не второпає, що той Василь там меле. "На дровнях
обновляет путь"? Гм!.. i коли вже тi тато вернуться?
В саласкi жучку посадiв
Сiбя в коня преобразiв...
- начитує далi Василь, а Володько нараз регоче.
- Чого, дурний, регочеш? - ображається Василь.
- А що ж ти там лепечеш - в саласкi? Жучку посадiв? Ха-ха-ха!
- А ти-но не дуже смiйся. Є то "стiхотворенiє" Пушкiна. Чи знаєш, хто
був Пушкiн?
- Нi.
- Вєлiкiй рускiй поет,- пояснює по-шкiльному Василь. Але i цього
Володько не розумiє. Може, то такий великий дiд Рачинець, що "саласкi
посадiв", i йому чогось це видається великою люлькою зi смердючим тютюном.
Йому i больно i смiшно
А мать грозiт йому вокно.
- Василю! Онучi! - викрикує Володько. Василь миттю зiскакує, просто на
плиту, на онучi i, попiкши ноги, стрибає на землю, скидає онучi, що почали
тлiти, i топче по них босими ногами. Володько схопив кварту i линув пiд
ноги Василевi води.
- От тобi "больно i смiшно",- каже Володько. А пiсля хлопцi мусiли
смолякiв та корчакiв наносити, та два великих баняки картоплi намити, та
пiд коровами, пiд кiньми та пiд свиньми пiдстелити, та капусти з льоху
принести, та води з криничини наносити, та курей на сiдало загнати, та
сiчки нарiзати. Конi ж батько новi з ярмарку приженуть, Василь дуже
цiкавиться, що то буде, вiн дуже любить коней, мало не плакав, коли тамтi
вели на ярмарок. Причому, коли заганяли курей, на Володька знов напав
великий, рудий пiвень. Василь навчив його битись i тепер вiн ходу нiкому
не дає, а Хведотовi то просто хоч з хати не виходь...
А як тiльки почало смеркати, Володько не всидить в хатi.
Все надвiр та надвiр вибiгає, часом геть далеко за хутiр на дорогу до
самого трепетка виходить, а може, якраз над'їдуть, ставав там, довго
стовбичив i все прислухався, чи не їдуть. А вони, як на зло, не їдуть.
Iншим разом вже давно бували дома,- а це ось як на зло. Навкруги тиша
велика i чути лише, як кляпотить здалека млин.
А як зовсiм стемнiло, Володько пiшов до хати, став у вiкнi на лавi i
дивиться, вдивляється i анi на хвилинку не вiдiйде, та все вслухається, та
нидiє, та нетерпеливиться. Йому вже хтозна-що видається. А може, там їм що
сталося, а може, нещастя яке. Вдивляється у темряву за вiкном i iнодi йому
ввижається, що там щось ворушиться.
- Приїхали! - i запирав дух.
- Нi! - вiддихав. Ще нi, то йому лиш показалося. I знов стоїть, i знов
чекає, i знов вслухається. I час тягнеться безконечно.
Аж то, по довшому часi, на дворi, здається, дiйсно щось заворушилося
чорне на бiлому. Володько знов нiмiє.
- Тррр! - чує враз батькiв голос.
- Василю! Приїхали! - верещить Володько, аж збудив Хведота, а сам з
лави, на ноги швидко чоботиська насунув i прожогом у дверi.
- О! О! Самашедчий! - свариться Василь, що має недобрий настрiй.
У дверях Володько напотикається на окутану, заснiжену, замерзлу матiр.
У обох руках i пiд пахвами у неї повно клункiв.
- Купили менi букваря? - з мiсця викрикує Володько. А очi горять, а
щоки палають, а в душi повно страху: а що, як не купили?
- Дай менi чистий спокiй, дитино,- говорить повiльно мати.- Ось руки
геть-чисто пограбiли, ще зашпори зайдуть, така та їзда, що хорони Боже,
ледве тими шкапами доповзли додому, цiлу дорогу хода сунулись...
Василь одразу пiшов подивитися на "новi" конi, а Володько лиш викрикує:
- А купили менi букваря? - i вже копається тремтячими руками у кошику,
де звичайно всiлякi дарунки. А що як не купили?
- Купили! - враз викрикує на все горло. У одному завертку, у рудому
паперi, i книжечка, i дощечка, i зшиток, i олiвець, i навiть грифель, про
якого Володько й не згадував.
О, Боже! Яка радiсть! Володько хапає свої скарби, зовсiм забуває
подякувати, бiжить до столу, до лампи.
- Але ж поволi, ще розiб'єш,- говорить мати.
- Не розiб'ю! Не бiйтесь!
- Там он i медiвника привезла,- каже мати i грiє свої закляклi пальцi.
А, що там медiвник! На медiвник накинувся Хведот, а Володько вже ось
оглядає свого олiвця, обмацує свою дощечку, швидко розгортає свого
довгожданого букваря. "Гарний!" - було його висновком. I "укладки" гарнi,
i "цяцьки". I дощечка гарна. Чистi, бiлi рямцi i грифель чудовий, золотим
папiрцем обгорнутий. А який олiвець. Пробує ще раз язиком, хоча вiн ще не
заструганий - простий? Чорнильний? Простий. I добре. Йому зовсiм
непотрiбний той чорнильний... (хоча вiн мрiяв якраз про чорнильного). А
яка "кiтрадь" чудова i щось там на нiй написано i якийсь образок на
окладинцi, пан якийсь кучерявий, з довгим носом. Пiзнiше вiн довiдався, що
то i був той самий "вєлiкiй рускiй поет Пушкiн"...
- Там же нiчого не видно, дитино.
- Видно, не бiйтесь! - не перебивайте, мовляв. За той час батько й
Василь упорались iз кiньми, Василевi вони зовсiм не сподобались, настрiй у
нього зовсiм поганий.
Увiйшли до хати.
- А як не можна було iнших купити! Що ти думаєш? За тридцять
карбованцiв стаєннi купиш? - говорить iз серцем батько. Йому й самому тi
конi "не по нутру".
- То й не треба було нiяких. А цi вам поздихають i будете мати. На люди
стид показатись...
- Не бiйся, не поздихають. А тамтi, як купив, були кращi?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142