коли
помре людина, що її на тамтому свiтi чекає, за якi грiхи, яка кара, кого
милують, а хто пiде на вiки вiчнi в "геєну огненную".
Отакi-то дива з Володьком творяться i така-то сила науки впихається до
його маленької голови, i думає вiн над тим безконечно, i не може нiяк у
тому як слiд розiбратися, хотiв би когось всяку всячину розпитатися, та
немає кого, бо нiхто з його рiдних таким не займається i нiкого то так, як
Володька, не цiкавить.
Та не тiльки книгами займається Володько, на хуторi трапляються й iншi
важливi подiї. Ось одного вечора при смерку постукався до Матвiєвої хати
якийсь подорожнiй, i всiх здивувало, що вiн постукав до дверей, значить,
людина бувала i не наша, бо нашi входять просто без стуку.
Подорожнiй був високого зросту, не селянського вигляду i попросився
переночувати. Матвiй радо приймав кожного, не було в звичцi краю цього
вiдмовити людинi даху над головою або ложки гарячої страви, особливо, коли
ось таке надворi, як сьогоднi, i Матвiй сказав:
- Дуже просимо, пожалуйте, тiльки не здивуйте, ми мужики, у нас тут усе
по-простому, самi бачите...
Бо бачив Матвiй, що його гiсть людина не проста i говiр його не
тутешнiй, i можна пiзнати якогось чеха, чи поляка, але нiяк не руського, i
для бiльшої певностi попросив навiть пашпорт свого гостя, бо, мовляв, ви
нам звiнiть, ми тут, бачите, самi на хуторi, а буває всiляково.
Чужинець охоче показав свiй пашпорт, Матвiй лише для виду поглянув на
нього, нiчого в тому не розiбрався, але заспокоївся, принiс два околоти
соломи i зробив для гостя на долiвцi постелю.
Говорилося при тому небагато - про се, про те, найбiльше про погоду.
Роздягаючись, чужинець вийняв з кишенi свого годинника i положив на столi.
Побачив це Володько, що сидiв з Хведотом десь далеко на печi, i одразу
вирiшив скористати такою нагодою i подивитися на годинника зовсiм
зблизька, не було його i в його рiдних, але вiн знав, що годинники
iснують, що їх носять пани, вiн бачив також великого годинника в Острозi,
але зблизька ще нiчого такого нiколи не бачив. i тому Володько перебрався
тихенько до столу i, поки тi там старшi щось говорили, вiн довго
приглядався до того дива i дуже дивувався, як то тi малюсiнькi вказiвочки
самi рухаються довкруги i так чудово цокотять. Йому дуже хотiлося
подержати таке в руках, але нiяк не вiдважувався. Чужинець це, мабуть,
помiтив, пiдiйшов, узяв годинник i каже до Володька:
- На, мальчiк, пасматрi...
Володько взяв то до рук i довго, довго розглядав його з усiх бокiв, а
потiм положив його на мiсце i пiшов спати. Почував себе щасливим, йому
здавалось, що вiн ще щось нове i цiкаве пiзнав, пiсля довго думав, як то
все зроблено, що воно само так вiчно рухається.
Рано-раненько чужинець устав, намiрився вiдходити, не хотiв навiть
снiдати i хотiв заплатити за нiчлiг, але Настя наробила одразу гамору:
- А, хай нас Бог боронить, щоб ми брали грошi за те тiльки, що людина
переспала. Що ми, татари, чи погани якi. На здоров'ячко вам, iдiть
здоровi!
Чужинець дуже дякував, але все-таки кожному з хлопцiв дав по десять
копiйок, як гостинця, на що вже Настя нiяк не могла перечити, лише
дивувалася, що той пан має стiльки грошей, i назвала його "добрим паном".
Хлопцi були дуже радi, що дiстали таку суму грошей, i тепер кожний з них
матиме за що купувати на Трiйцю.
"Добрий пан" вiдiйшов, але того ж дня приїхало до Матвiя верхи аж два
стражники i питали про "гасподiна високаво роста, со свєтлимi волосамi с
катомкой". Матвiй не второпав, що значить ота "катомка", але сказав, що
такий "господiн" цiєї ночї у нього ночував, а ранком пiшов собi десь
отуди, як Лебедi.
Стражники сердяться:
- Ех, ти глупий мужик! Вєдь его же бил германськiй шпiон. Ми за нiм
несколько днєй гонiмся. Пачєму нє задержал?
- А хто його розбере, чи вiн шпiон, чи не шпiон. Iде собi, хай iде,
проситься до хати переночувати, то ж ми не татари, щоб вiдмовили, пашпорт
мав у повному порядку, виспався i пiшов.
Стражники поїхали далi, але на хуторi довго про цю подiю розмовляли.
Володько довiдався нове слово "шпiон", а батько йому пояснив, що є то такi
люди, що по Росiї нишпорять, плани знiмають, усе пiдглядають, а потiм усе
то передають нiмцям... Володько iз цього має повну голову думок.
Заходили часами до Матвiя i свої люди посидiти вечорами. Особливо тi,
що десь тут поблизу дiло мали, чи то у млинi, чи в лiсi. Вечори довгi i
насидiтися можна вволю, i вволю наговоритися. Заходив дiд Кошiль, що на
мiсце Лiсовського став лiса Таксарового стерегти. Цей до всього i чарчини
не цурався, прийде, бувало, i плящину за пазухою принесе...
- I дай-бо здоровля, куме! - Хоча вiдомо, що Матвiй чоловiк "трезвий" i
до чарки не скорий. Але дiд Кошiль просторiкує:
- А, що там ще каверзувати, пий - помреш i не пий - помреш, то краще
вже пити, бодай пiзнаєш життя...
Щоки в нього повнi, червонi, очi блискучi, борода широка i бiла,
чарочку не пив, а ликав - кивне i нема, тiльки смiшок лишається, а смiявся
з усього i дуже дрiбно.
Трапилось, що на це навинувся дядько Омелько з Бiла-шева. Дуже зрадiв,
бо i вiн великий прихильник усiлякого "вип'ємо, куме" i нiколи не
приїжджав з порожнiми, як то кажуть, руками, завжди в нього як не один, то
зо два пiвоки в залубнях. Матвiй не шанував за це цього брата.
- Такий, бачте, з нього й господар,- казав не раз, i дiйсно, дядько
Омелько не має щастя до господарки. Нi тобi машини якої, нi худобини
порядної, що заробив, що вторгував - пропив, проїв, прогуляв. Полiтика,
плiтки, побрехеньки. Такий був дядько Омелько.
I ось вiн якраз у дуже слушний час нахопився. Кошiль весь засяяв,
обнiмалися, мовби один одного хотiв задушити, i цiлувалися так звучно, що
на цiле подвiр'я чути.
А увiйшовши до хати, Омелько одразу заспiвав:
"Ой, чарочко, чарочко медовая,
З ким я тебе пить буду, молодая!"
- От це, їй-богу, молодцi з вас, брате Матвiю i дiду Кошелю, що я вас
тут знайшов, серце моє вiдчувало, i дай, думаю, смикну до того куркуляки.
Ну, Насте, готуй що там i присiдай до нас...
I Настя щось готує, i присiдає, i випивають. На дворi мороз, а в хатi
тепло, i гамiрно, i приємно. П'ють усi, навiть кажуть пити дiтям, хоча
проти того дуже Матвiй.
- То, знаєте, дитинi вредить. Я от самий i то не можу, вип'ю чарку i
вже голова болить.
- Ех,- каже Омелько,- твоя голова тiльки облiзти вiд поту потрапить, а
жити вона не вмiє.
- Що ж зробити. Кожний має свою голову,- каже Матвiй.
- А чи чули ви, що он жиди в Мизочi кажуть? - питає Омелько.
- А що там вони кажуть? - цiкавиться Кошiль.
- Та он кажуть, що вiйна буде.
- Ого! - кидає Кошiль,- А то iз ким?
- Та з германцем.
- Гм... З германцем. Ну i що ж? Буде то буде...
- А може, й буде,- додає Матвiй.- Снилось менi, знаєте, нiби я стою
отам на горбищi лебедському i бачу на заходi там, де сонце западає, стає
два стовпи червонi, огнянi i вiд них нiби пожежа розливається. I дивлюсь,
з-пiд того гад великий виповзає i де лише вiн проходить - усе чисто дотла
зникає. I полiз той гад десь отуди на сiвер, а тут, де не з'явись бiля
мене старий, покiйний Хведiр i менi каже: то знаєш, Матвiю, отой гад
поповз отуди у Пинськi багна i там йому кiнець буде... А другий сон снився
менi ще й такий. Нiбито я в Бущенському лiсi на великiй галявинi, шукаю
там свої украденi конi... i бачу, цiла та галявина старими польськими
жупанами покрита. Iду я та йду i все думаю: а чи буде де кiнець тим
жупанам, аж то мої конi з лiсу вирвались i все чисто то стоптали, а хтось
тут менi й каже: то, каже, лише для просушки їх тут того... їх скоро
заберуть... Це, чуєте,- казав Матвiй пророчо,- у нас iще Польща буде.
- Ото вже дудки! - рiшуче заперечує Омелько.- То, стало бути, що Росєя
наша навiть якихсь там поцвiлих жупанiв не викине куди треба. То ти,
Матвiю, можна сказати, не розбираєшся в комєрческой полiтiкє. Тут мусиш
знати, что вот, так сказать, eтa самая наша Росєя, котора, стало бути,
пiдкорила пiд себе всi народи вiд Кавказу аж по Вислу, саааамая огромная
страна в мирi! Знаєш, що таке Росєя? Первая страна по большонству.
Понiмаєш ти, що коли б отак узяв усє етi государства, коториє єсть у
свiтi, то й то не буде одна Росєя. Це, брат, iмперiя! Одна Москва,
например, коли йдеш впопєрьок - сто верстов, в длину - двiстi! О, нi,
братику! Коли i буде яка вiйна - всiх завоюєм i над усiма наш цар буде
царем! - випалив Омелько.
- Хо-хо-хо! - зареготав Кошiль.- I правильно! I правильно! Кому б, як
не йому.
А Омелько продовжує про "Дардандєли", про генерала Скобелева, про
Шипку, про графа Румянцева i багато, багато знає того Омелько, а всi
слухають i дивуються.
А надворi зима, падає снiг, вiє вiтер, замiтає дороги. Вона цього року
видалась сувора, снiгу навергало вище колiна, лiс закутало в бiлу вату,
луг, як глянеш оком, суцiльне iскристе бiле, поле, однотонне i мовчазне.
Роботи у Матвiя досить, те то iнше, але думку його турбує одна лише
справа. Не дає i не дає йому спокою ота земля, кортить йому, бачте, щось
придбати, i Матвiй не витримав: одного лагiднiшого дня закинув торбу на
плечi i подався. Настя лише стулила свої тонкi уста i мовчить. Що казати?
Очi її блищать крицею, але мовчить.
А Матвiй подався отуди на пiвдень, на Крем'янеччину, чув, що там землi
продаються. Вiн ступає вiд села до села:
- Чув, що у вашому селi продається "iмєнiє"?
- Нє. То вiн торiк щось думав. Тепер не чути. Нашi люди й самi хотiли б
купити. А ви-но зайдiть до Рохманова.
Матвiй мандрує до Рохманова. У Рохмановi невигiдно. Самi багна i мочар.
Кусник i поля до того, але цiна, як за матiр рiдну. З Рохманова подавсь до
Шумська. Погане мiстечко, сама жидова, пан продає клапоть поля, але цiна
ще солонiша, нiж у Рохмановi, мовляв, при мiстi. Пiшов далi, Межирiчi,
Коршiв, Обичi - села, села i села, обпитав, оглянув - нiчого не скурав,
вернувся за тиждень додому - хмара не людина, нiякого з того толку, хiба
що чоботи розтащив, що на день латання буде.
Але дуже вперся. Полатав чоботи, дещо вiдпiчнув i знову подався. На цей
раз пiд Острiг, хтось там нараяв у якогось графа, але й тут не
сподобалось. Пiскувате, громиш, не варто на такому селитися. Вернувся
додому. Стiльки страчено мужицького часу.
А Настя свiй клопiт має, iз Залужжя прийшла вiсть, що Катерина замiж
виходить. Та за кого? А за того самого Павла, що ото в хорi церковному
спiває тенором та носить чоботи хромовi за сiм рублiв з калошами, кажуть,
на пана вчитись хотiв та заломився.
- Господи Боже! Та за того хлюста? Чи не за тi часом чоботи хромовi
вона виходить? У нього ж тiльки i є того добра, що чоботи та очi зiкратi.
Ой, загине вона за ним, ой, загине!
Цi слова хтось Катеринi передав, i нагнiвалась вона на свою хресну маму
вельми. Казала, що й на весiлля не пiде просити, але Настя стоїть на
своєму.
- Воля ваша, кумо,- казала вона Зiньцi,- але я б її за такого не
вiддала б. Та й молоде воно ще, то ж i шiстнадцяти немає...
- Та що я вам, кумонько, пораджу. А чи я їй не казала, а чи я їй не
говорила. Що я ото наплакалась i що нагорювалась - так нi! Хоч ти її рiж,
хоч ти з нею що хоч роби, пiду i пiду, бо люблю його! I говори з нею.
Володька ця новина пригнобила, не хотiв вiрити, щоб Катерина, та "наша
Катерина", та, що так його любила, могла якось там "вийти замiж" i то за
когось зовсiм чужого i, як кажуть мама, поганого. I Володько вже наперед
вiдчуває нехiть до того осоружного якогось Павла, що хоче забрати
Катерину.
Але все-таки до весiлля готувалося, Настя лише чекала, чи Катерина
дiйсно так нагнiвалась, що навiть не запросить її на весiлля. Але так не
сталося.
Була одлига, вiяв гнилець, лугом мокрий снiг, вечорiло, i нараз iз
двору влiтає засапаний Василь i викрикує лише одно слово:
- Катерина! - А пiсля ще додав:
- Молода! У вiнку! З дружкою! - побiг назад на двiр. Усi в хатi
заметушилися, Володько аж затремтiв i ним почало трясти, Настя метнулась
по хатi, пiдсунула пiд припiчок цебрика, швидко застелила стола, поправила
подушки.
- Замiтай, Володьку, швидше хату! - гукнула на Володька.
Iншим разом нiхто такого не робив би, коли б iшла Катерина, але ж це не
Катерина, а молода. Також iншим разом Володько ледве чи хотiв би робити цю
мiзерну бабську роботу, але тепер метнувся, мов опарений, схопив обома
руками деркача i почав шкребти ним долiвку. На половинi роботи Настя
вихопила з його рук вiника i почала сама швидко зганяти до коцюбника
бiльше смiття.
I тiльки скiнчила, як до хати ввiйшов Матвiй, скинув закурену вовняну
шапку, обтирав швидко спiтнiле чоло ганчiркою.
- Катерина вже на дворi,- сказав вiн здержано-радiсно. У ту ж мить у
сiнях загупали, Настя ще раз оправила спiдницю, Матвiй прибрав поважного
вигляду, Володько i Хведот забилися в кут. Дверi швидко вiдчинилися i,
шелестючи широкою, темно-бронзової барви, шовковою спiдницею, метко
увiйшла Катерина, за нею дружка, а за ними Василь.
Володько був дуже здивований, коли побачив її такою - у вiнку, у
стрiчках, i вона тепер не вiталася, не смiялася, не цiлувалася, як
звичайно, а пiдiйшла одразу до батька, вклонилася йому до самої землi, так
що посипались i торкнулися долу рiзнобарвнi її стрiчки, i дуже поважно
промовила:
- Прошу вас, тату, вiд себе i мого нареченого на весiлля! Благословiть
мене - раз, другий, третiй!
- Хай Бог благословить - раз, другий, третiй! - перехрестив Матвiй
Катерину, поцiлувався з нею i дозволив їй цiлувати його брудну руку.
Те саме сталося i з Настею, лише Настя залилася одразу сльозами, обняла
Катерину i причитувала:
- Дитинонько моя люба, дитинонько моя золота! А яка ж ти, серце моє,
хороша i яка ж ти менi дорога. Хай тебе Господь милосердний благословить,
пiшле тобi щастя, здоров'я, многих лiт, а менi, серце, не бери нiчого за
зле, люблю я тебе, кохана ти моя дитино!
Катерина була зворушена також, а Володько й собi сплакнув, пiсля чого
вiдчув на своїх щоках мокрi, нiжнi дотики її уст, i вiд того йому стало ще
болючiше.
Пiсля Настя швидко шкварила ковбасу з яйцями, журилася, що нема якраз
чарки, а дiвчата ж таку путь летiли, почали говорити;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142