Ви - золото моє, ви - небо моє високе!
Поле лежало перед обличчям Володька, зоране, опоране, обведене дбайливо
межами. Ось рiвна, поскороджена рiлля. На нiй видно ще широкi батьковi
слiди. Оглянув їх, змiряв оком, хотiв сам по них ступати, але слiди скоро
стратились. Нi. Далi треба йти по-своєму. Далi тратиться батькова стежка.
В цей час щось в собi вiдчув. Щось поворушилось в його душi й забринiло.
Почув в собi силу велику. Здавалось, у нього виросли крила - широкi, довгi
крила - i ось вiн махне ними, пiднiметься над полем... Все вище й вище
летiтиме над своїми полями, над своїми межами, над долинами та лiсами, над
борами та гаями... Боже, скiльки пiснi, скiльки радiсного крику, скiльки
сили та любовi у грудях. Ось розiрвуться вони вiд тiєї нестримної повенi,
серце вискочить, кров жива поллється й оросить землю.
Володько пiшов швидко додому, знайшов шматок паперу й почав писати. По
короткому часi паперу стало мало. Знайшов ще шматок, але й цього не
вистало. Почав шукати ще й ще i писав, писав i писав. Почав з поспiхом
великими, нерiвними лiтерами, руки тремтiли, кров грала й припливала до
щiк, горiли очi... День тiкав, але вiн не бачив дня. Сонце заходило й
гасло, стелилась пiтьма, а Володько сидiв схилений, нервовий, розгорiлий.
Мати пiдходила до нього, дивилась, зiтхала й знову вiдходила. Боялась
торкнутися його, боялася заговорити з ним. Бачила, що дiється з тим
парубком. Бачила його палаючi уста й його хворобливо блискучi очi.
I аж коли стемнiло зовсiм, Володько вiдiрвався вiд свого писання.
Оглянувся навкруги. Було чорно, нiмо, коло печi поралась мати, коло неї
Василина. Вузька, низька, закурена хатина. Розхитаний стiл, старi,
почорнiлi образи, мiцне лiжко, плита.
- Володьку! - проговорила мати.- Ти ж не обiдав.
- Ага! Так. Я не обiдав. Нi, нi! Я не хочу їсти. Або нi. Дайте менi
щось...
Було щось там, стояло вiд самого полудня. Мати пiднесла йому, вiн
мовчки почав їсти...
- Що ти, дитино, пишеш? - несмiло запитала вона.- I що з того буде?
- Про вас пишу, мамо! - сказав певно й майже весело Володько.
- Про мене? Що можна про мене писати? Кому я потрiбна? - казала вона.
Син, напевно, жартує. Вiн взагалi дивак, невдачник. Напевно, жартує.
- Як то кому? - кричав вже Володько.- Не кажiть так. Я хочу книгу про
вас написати. Про вас, про батька, про наше життя! А хiба ви нiщо? А хiба
ви не мати моя? А хiба ви мало попрацювали на цiй землi? А скiльки радiли,
скiльки слiз вилили, скiльки пережили? Хiба це нiщо? Нi, мамо! Про все це
напишу... А тi, що будуть колись, хай читають. Хай знають, що перед ними
також були нашi люди, i також жили, i також любили все на Божому свiтi. Я
хочу, щоб почалось нове життя. Щоб поколiння нашi не тратились, не
западали в землю, не зникали, мов худоба. Хочу лишити слiд, слово, музику,
барву. От що я хочу. Я хочу також розказати про свого батька. Хочу
полiчити його днi, його дiла. Хочу все покласти на папiр. З повiтря
виловити розсiянi звуки, з оцих предметiв зняти мiрку й описати... Все,
все мусить бути колись, що є тепер. Щоб знали його й бачили... От, що я
хочу, мамо!
Настя дивилася на нього й думала: здурiв! Напевне здурiв. Господи,
Господи! Спаси, схорони. Заступись, Царице Небесна, почаївська Мати Божа!
З ума зiйшов.
Володько встав, вийшов i не вернувся. Довго чекала його, але той не
прийшов.
- А вийди-но, дитино, за ним. Куди вiн побiг,- казала Настя Василинi. -
Хто зна, що з ним дiється...
Перелякана Василинка побiгла на двiр, оббiгла все навкруги. Клуню,
повiтку, хлiв. Заглядала на горище.
- Володьку, Володьку! - гукала. Мало не плакала... Але вернулася до
хати.
- Нема його нiде, мамо. Скрiзь оббiгала. Певно, в село пiшов.
У хатi було темно. Засвiтили. Мати довго сидiла коло печi, у печi горiв
огонь, варилась вечеря. Чекала на Матвiя, але час йшов, а вiн не
приїжджав.
Приїхав зовсiм пiзно. Хведот розпрiг конi. Матвiй ледве ноги волоче.
Прийшов до хати й сiв. Одяг його в муцi. Настя подала вечерю, прийшов з
двору Хведот, i всi почали їсти.
По вечерi, коли Хведот вийшов, а Василинка заснула, Матвiй запитав
тихо:
- Ну, як? Був дома?
- Ох, був, був,- зiтхнула Настя.
- Нiчого не говорив?
- Я почала йому говорити. А, кажу, ти не роби так. А подивись, а
послухай. Зглянься, кажу, на батька. На женячку йому натякнула. А вiн
встав i каже: не буду тут. Пiду в свiт. Не хочу господарем бути! А потiм
десь пiшов. Робити нiчого не робив. Пiшов десь у поле, а пiсля прибiг i
почав писати. Як сiв у полудень - писав до пiзнього смерку. А сам такий
гарячий, червоний... Я пiсля кажу: "А що ти, дитино, пишеш?" А вiн почав
кричати: "Про вас, про вас! Про батька! Про все..." Господи святий, як
кричав. А пiсля вийшов i не вернувся. Певно, знову подався в село... I це
все. I так от, як бачиш...
Матвiй вислухав спокiйно Настинi скарги, не промовив нi одного слова й
вийшов на двiр. Надворi темно. Старий обiйшов подвiр'я, скрiзь заглянув,
подивився до хлiва. Пiсля став коло клунi, зняв кашкета i, поклавши на
себе потрiйно знак хреста, почав вголос промовляти молитви, "...найпаче
омий мя от беззаконiя мойого...", "грiх мiй предо мною...", "i Тебе
єдиного возхвалю...", "работайте Господевi зо страхом i радуйтеся йому з
трепетом...", "благодатна Марiє, Господь з тобою...", "Боже милостив, будь
менi грiшному, без числа я згрiшив, прости менi... " - закiнчував Матвiй i
бив себе кулаком у груди.
Коли вiн молився, думав увесь час про Володька. Здається, молився за
нього. Старий не любив молитись довго, при людях. Але тепер почав все
частiше й частiше звертатись до Бога, особливо пiсля того, як не вернувся
Василь. Десь у темнотi, у закутку, щоб не побачило його стороннє око,
зупинявся, стягав з голови кашкет i говорив цi молитовнi слова. Були вони
гарнi, величнi, якось особливо сказанi. Чув коло себе Бога. Великого,
свого Бога. Чув якусь силу, що кермує його долею, бо ж бачив: все, що вiн
планував колись замолоду у своїй головi, не так завершилось, як думав.
По-своєму. Дiти, цiлий свiт, господарство. Все не так, як думав, сталося.
Пiсля пiшов спати.
А Володько вже сидiв у Сергiя. Був тут, як звичайно, Кiндрат, був Никон
i пара менших хлопцiв та дiвчат. Кiндрат голосно просторiкував своїм
хрипливим голосом. Сергiй мовчав i посмiхався. Никон час до часу кидав
якiсь слова й скорочено матюкався при тому.
- Нi чорта! - казав Кiндрат,- Буде наша! Боятись нема чого. Учитель
також з нами. Є дехто проти, але так i треба. Нi? А папiр весь рознесли.
Тепер скрiзь повно. Хай читають.
Забалакались до пiзнього вечора. Нарештi при розходi Кiндрат сказав до
Володька:
- А ми вже й читальню маєм.
- Де? - запитав зацiкавлений Володько.
- Е-е-е! Вчора ми всi тут радились. Никон нам свою комiрку вiдпустив.
Мати перечила, але хто її послухає... Ще не докiнчили. Я сьогоднi цiлий
день стола та лавицi тесав. Шевченка та Франка також маємо. Нема тiльки
книжок. У нас на горищi є, та хто тепер такi читатиме. "Триста лiт дому
Романових", "Святий i рiвноапостольський князь Владимир", "Смерть Iвана
Iллiча". Це ще Демид колись брав у школi й так зостались... Батько деякi
обкурив, але...
Володько сказав, що книжок дiстане. Тяжче з часописами. Треба грошей.
Кiндрат тут мовчав. Ну, але завтра сходимося в читальнi. На чотирьох мiсця
досить, а бiльше не прийде.
- Чому?
- Ну. Хто тепер покине досвiтки, дiвок... Сергiй Володька проводив.
- Знаєш? Бачив Ганку.
- Ну?
- Казала, щоб прийшов на досвiтки. Хоч?
- А чи варто?
- Варто. Там не тiльки дiвчата. Там i хлопцi. Походиш - побачиш. Треба
тiльки їх пiдiбрати. Вони всi по вечорницях та досвiтках розсипанi. А
Ганка каже: чому не прийде? Хай прийде.
Володько уявляв, як вимовляла цi слова. Уявляв її цiлу. У темнотi
зовсiм виразно перед ним з'явилась i стояла. Променистi, синi очi, рожевi
щоки i тонкi, червонi уста. Вагався. Сергiй мовчав i чекав.
- Нiколи ще не був на досвiтках,- сказав Володько.
- Не важно.
- Йду! - рiшив Володько.
Обидва повернули й через городи пiшли. Темно було. Зорi зникли, по селi
спiвали пiвнi на змiну погоди. Вiтер час вiд часу пошарпував верхами
дерев, нiби сердитий учитель своїх школярiв...
Зiйшли в долину, перейшли кiлька подвiр'їв, перелiзли кiлька перелазiв,
роздражнили собак. Хата Євдошки стародавня, в зруб, з малими вiкнами.
Свiтло ледве пробивається назовнi, у вiкнах людськi плечi. Чути лагiдний,
дiвочий спiв i регiт парубкiв. Десь вирвався пес i загавкав.
- Ти! Пiшов геть! - крикнув Сергiй, i пес одразу сховався. Володько
почував себе негаразд, але бадьорився. Думав, що казати як прийде, як
тримати себе.
Сергiй iде попереду. Повернув дерев'яну завертку й пхнув скрипучi
дверi, що провалилися в чорну яму. Переступили високий порiг, зiгнувши
порядно голови.
Дверi з хати вiдчинились самi.
- Гей! Хто там ще? Нема мiсця! Вертайсь! - кричали з хати.
- Зачини губу! - суворо крикнув Сергiй.- З дороги! Знову високий порiг.
Знову низький одвiрок. Простора, низька хата й повно диму та людей.
- Дай Боже вечiр добрий! - театрально гукнув Володько. Парубки, дiвки,
прядки, дим, смiх, пiсня.
- У-У-у! - загули парубки. Тут вони всi. Iлько, Антiн з перев'язаною
головою, Демид, Йон. Кинулись до Володька. Той пiдняв голову, як на сценi.
- Здоров, братва! Як є?
- Живем та хлiб жуєм!
- Дай Боже, дiвчата! Чи приймете?
- Дай Боже! Самi вступитесь. У нас не приймають,- хором вiдказали.
- Ну, й хорошi!
- Та не вашi!
- Рада душа в рай.
- Та хвiст не пускає,- додав котрийсь з хлопцiв.
- Ха-ха-ха! - зареготали всi, навiть тi, що сидiли навкруги на лавках i
що здебiльша слухали та мовчали. Верховодили Демид, Iлько, Антiн та Йон.
Здоровi, широкоплечi, справжнi козарлюги. Тiльки коня та шаблю i на
Запорiжжя.
Володько оглянувся по дiвчатах, але Ганки не бачив. Це неприємно, але
не подавав знаку... Не бачив також i Наталки. Самi молодшi дiвчатка. Зо
старших одна Дарка. Всi прядуть. Тiльки прядки гурчать.
Настрiй приємний. За вiкном свище холодний вiтер, а тут тепло, горять
двi лампи, молодi, веселi люди. Чимсь старим, давнiм вiє, нiби тут панує
дух предкiв. Так, мабуть, було сто, двiстi й бiльше лiт перед цим, так i
тепер. Тiльки одяги дещо змiнилися. Нема нi корсетiв, нi вишивок, нi
свиток. Легкi перкалевi блузки, спiдницi... У хлопцiв кепки, штани-галiфе
й чоботи.
Всi якiсь напруженi. Очi, уста, щоки свiжi, здоровi, блискучi. Кожний
хоче з чогось смiятись, показать свою силу, свiй дотеп, свiй розум. Всi,
нiби на картинi... Вище, нижче, ще нижче... Там далi тiнi - чорнi й сiрi,
невиразнi, ворухливi. Профiлi, вираз, мерехтлива змiна, на i дай... Ось,
здається, чекають чогось... Очi, уста й груди... Гаряча iскра спаде й
спалахне, i серце заб'ється, i смiх розкотиться - бадьорий, лоскотливий,
жадiбний. Ось ноги тупотять i просять ритму, тремтять колiна, вигинається
пружний стан, випинаються груди. Все теплiше й теплiше стає. На чолi
сходить пiт, мов роса, мов дихання. В очах легкий туман, як душного
вечора... У вухах дзижчить нап'ята струна.
За вiкном собачий гавкiт i спiв пiвня. Вiтер пiдхоплює звуки й
вiдносить їх куди хоче. У сiнях рипнули дверi, й у затишку, пiд зрубом вже
стоять. Вiтер б'є об зруб своїми грудьми. Сердито, поривно. Вiдступить
раз, затихне, нiби збирається з силою. Розiгнавсь i тарах! Тiльки
заскрипiли крокви вгорi, i солома пiднялася. У щiлинах на кiлька ладiв
засвистало.
- Нi, нi! Чекай!.. Йон! - Чорно так, а в хатi регочуть.
- Сказився!.. Йоне!.. Ой!..
Гарячi уста, що горять i тут... Вiтер знову вдарив, знову вiдбився,
знову заскрипiли крокви й знову всi щiлини засвистали. Недалеко голосно
заспiвав пiвень. Оленка вирвалась, стрiпнулась, скрипнули дверi, а Йон
став проти вiтру...
- Дми! Бий у груди! - Тiльки кучер має на вiтрi. Нiби на летючому їде
конi...
- Просто на тебе? - кричить Антiн.
- Просто на мене! Розмахнувся, вдарив, i той лiг! - чiтко, ясно
вiдрубав Демид.
- Трупом! - хльостко додав котрийсь.
- Не трупом! В зуби калатнув, а душа не в зубах. Думав, мене не
вiзьме,- завершив Демид, повернувся рвучко й заспiвав.
- Хто бреше? - хильнулись сюди й туди дверi, бо вступив Йон. Йому нiхто
не вiдповiв, бо всi спiвали. "Ой, у полi вiтер вiє, та жито половiє. А
коза-ак дiвчину, та вiрненько лю-у-у-бить, а зайнять не посмiє..." Дзвенiв
тенор, рвався на кусники, носився в повiтрi. Його пiдхоплював бас, що
ревiв на всi боки. Хитались голови, миготiли носи й кучерi, напинались
карки й пiдборiддя.
Серед пiснi знову вiдчинилися дверi й всi оглянулись. В одвiрках стояла
Ганка. Уста смiялись, очi смiялись, смiялась цiла у шовковiй, бронзової
барви хустинi.
Володькiв тенор ще звучнiш задзвенiв, перелився кiлька разiв: "... що
женитись дума-а-а-а-ає, ой, i того ж вiн... та i не горне-е-е-е-ться, бо й
пого-о-о-о-вору бої-i-i-i-i-iться..."
Ганка протискається до дiвчат, їй пiдставляють ноги, Антiн, басуючи в
пiснi, пiвкроку поточився, i Ганка опинилась за його широкими, як мур,
плечима.
- З дороги! Антоне! Пусти! - кричала вона й гатила обома кулаками в
Антоновi плечi. Але Антiн спiвав собi, тiльки бас його в деяких мiсцях
деренчав.
Нарештi Ганка прорвалась до дiвчат. Ось пiдбiгла до одної, до другої.
Тiй щось шепнула, ту обняла, нагиналась, розгиналась, вiдкинула велику,
теплу, що мала на плечах, хустку, поправила коси... Заложила обидвi руки
за потилицю, а груди повнi, круглi й пружнi вип'ялись пiд тонкою блакитною
блузкою. Одна тiльки мить.... Ось вона вже поправила коси й обернулась,
хитнула головою...
Пiсня скiнчилась.
- Хлопцi! Оброку! - крикнув котрийсь.
- Давай!
- Хай буде обрiк.
- Сип! Хто кормить? Терешку! Тримай шапку! - кричав Антiн.- А ви,
шушвалля, набiк! - крикнув на менших хлопцiв, що коло судника.
"Шушвалля" розсипалось, куди могло. Терешко вмощувався коло судника й
тримав на колiнах шапку.
- Хто лягає? - кричав далi Антiн.
- Бий! Чорт з ним,- сказав Демид, заклав руки назад, нагнувся й сховав
обличчя у Терешковiй шапцi.
Парубки збились всi позаду нього. "Бий",- показував мiнами Антiн, але
сам вже розмахнув своєю здоровенною, як лопата, долонею.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142