Тож мiлiони людей... I Днiпро, i Київ... I отi книги... I
державне видавництво...
Але Лазюк вибрав одно мiсце з книги i своїм пальцем з довгим нiгтем
пiдкреслено вказував.
- Ви ось читайте... Ви ось тiльки читайте... Дивiться! I вiн прочитав
кiлька речень, у яких говорилось про пролетарiат, про спiльнiсть його
iнтересiв, про злиття мов, культур... I нарештi про... Лазюк це особливо
наголошував... Про велику мову Ленiна, що на нiй висловленi найбiльшi
правди людства...
- I так,казав Лазюк... - дуже виразнi тi правди... Хоча Володьковi вони
не були аж так виразнi... I десь в душi вiн не погоджувався з Лазюком.
- Це писано, щоб когось дурити... Нас! Мене i вас... - казав далi
Лазюк.
- Я мушу вчитися,- вiдповiв на це спокiйно Володько.- Я десь мушу
вчитися... Я не маю де... Я мушу щось робити... - Володько повiльно
перегортав сторiнки книги, очi мав опущенi... Книга друкована в Києвi.
Рiдною мовою... Чого той Лазюк ще хоче?
- Знаєте, мiй друже,- тут у нас у Крем'янцi дiє Пiлсудський з отими
чотирикутними шапочками... I вiн хоче лиш Польщi "вiд моря да моря". Але
там, у Києвi... Там дiє Лєнiн... I вiн хоче... Все! Весь свiт! Пролетарi
всiх країн, єднайтеся! На мовi Ленiна... Про Україну там не може бути й
мови...
- Але ж ми люди i ми маємо право,- хотiв було вiдповiсти Володько,
одначе вийшло це у нього не досить переконливо...
- Там, мiй голубе, не думають категорiями людей, там думають
категорiями чотирикутних шапочок, або "пролетарi всiх країн"... Це... Мiй
милий! Це епоха! Така епоха... На краю мiж чуттям i глуздом... Ви хочете
вчитися... Наша школа ось тут,- вказав вiн на чоло... I тут,- вказав ще на
серце.- Мусимо самi створити свою школу... Думати треба...
Самостiйно. По-своєму... Їдьте до Праги,- несподiвано закiнчив вiн свою
думку.
Володька ця думка, здавалось, заскочила, вiн хвилину вагається...
- За що? Менi навiть не дадуть пашпорта,- вiдповiв:
Вiдчувалось, що вiн тут сперечається сам зi собою, що I намiри iншi.
- Їдьте до Праги! Без нiчого... Без пашпорта... Iдiть пiшки... Ламайте
закон, але йдiть, I бiльше нiчого. Туди, ще є живий людський глузд.
Шукайте людського глузду, i тут у нас його ще немає. Просто немає!
Пам'ятайте, що одного разу i шапочки, i тi пролетарi полетять до чортової
i матерi, а без глузду не можна! Без Глузду не можна! Раз назавжди це
затямте!
Володько виразно збентежений, вiн не був готовий аж такий вибух саме
такої думки. У ньому вже горить i пече зовсiм щось iнше. Нiби розумiючи
його, Лазюк зненацька пропонує:
- Як можете - ходiть зi мною до кiна. Там якраз дають "Нiбелунгiв".
Варто це бачити.
Володько розумiє тенденцiю Лазюка, вiн вже знає також що таке
"Нiбелунги", i йому справдi хотiлося б це бачити хоч би у кiно, але при
цьому пригадав свої фiнансовi гаразди...
- Може, iншим разом... Мушу йти додому,- вiдповiв вiн. I вони
розiйшлися недоговоренi. А коли Володько спинився знов сам i знов на
вулицi, вiн був деякий час, мовби ви колiсний зi свого напрямку, чуття
його виразно двоїлося i вiн почувався винятково непевно. В його вухах все
ще звучала мова Лазюка, але одночасно його полонило ще одно уявлення, яке
нiяк не лишало його. Мати свою думку! Це дуже гарно, але я можу мати її не
лишень у Празi... Але й... деiнде... Навiть у Києвi. А хiба не можна нiяк
бути там самостiйним Вiн вiдчував тут вагання, вiн вже вистачально знав i
розумiв якi саме думки i сили там домiнують, вiдчував їх настирливу
динамiку... Це щось не знутра, а ззовнi i не вiд думки, а вiд простору,
повiтря, маси, чогось загального, з якоїсь висоти. Можливо, це є воля доби
i люди тут не мають голосу. Вони зараженi, унесенi, обезвладненi... Вони
лиш медiум, на яки невидимий гiпнотизер вправляє свою волю.
Йшов поволi вузькою, головною вулицею, що її назвав Широкою, проходив
побiля кiна "Пересвiт", де давали ти самих "Нiбелунгiв", зайшов навiть
оглянути рекламнi образки - Зiгфрiд i Кримгiльда... Перемога над країною
туманiв чарiвною силою ясного, соняшного генiя... Ось
Зiгфрiд - молодий, юний, чистий, зi своїм мечем, серед бiлих ромашок
клячить бiля чистого потоку i долонею черпає прозору воду... А там он вiн
прощається з Кримгiльдою... Вона благословляє його в далеку переможну
дорогу... I Володько пригадав свою Наталку з її довгою косою... Зовсiм як
Кримгiльда - висока, струнка, спокiйна... Поважно схвильована. О, коли б
вона благословила мене так само вiддано i спокiйно...
А потiм вiн йшов далi, проходив побiля "Просвiти", на цей раз оминув
її, але тут трохи далi, несподiвано побачив невеликий, втиснений у вузьку
щiлину крамнички, мабуть, недавно вiдкритий кiоск. Книжки, картини,
часописи... Невелика, виложена червоним вибiйчаним папером вiтрина...
Обрамлений також червоним портрет Шевченка поруч з таким же портретом
Маркса... Внизу на передньому планi роман "Залiзна п'ята" Джека Лондона, у
густо-багряних палiтурках.
Володько зупинився перед цiєю вiтриною i не мiг позбутися почуття
здивування, нiби вiн стояв перед своєрiдним вiвтарем чи престолом. Все тут
наповнене якоюсь магiчною, вражаючою i чаруючою силою. Кольори, книги,
портрети мають завдання не вчити, а полонити, обезвладнювати i корити.
- Вам, товаришу, що? - почув Володько голос вiд дверей кiоску.-
Зайдiть. Може, потребуєте яких книжок?
- Нi... Я лиш дивлюся,- вiдповiв Володько... Але все-таки чомусь зайшов
до кiоску... Там, у вузькому заставленому речами просторi, у рiзних позах,
стояло i сидiло кiлькох молодих людей, переважно хлопцiв з розкуйовдженим
волоссям або у старих, пом'ятих кепках. Хлопцi напевно про щось
сперечалися. Їх обличчя були розчервонiлi, їх руки нервовi... Один з них,
одягнений у старий, рудий пiджак i в кепцi, що нагадувала пiдпалка, трохи
старший, на коротких грубих ногах, запальне говорив щось про "Просвiту"...
- Власне, власне! - казав вiн з ораторською вирвою... - Нам якраз на
цьому й залежить. Ми вимагаємо, щоб така установа, як "Просвiта", служила
iнтересам не петлюрiвщини й буржуазiї, а працюючим. Нам! Менi, тобi...
Всiм, що з народом i що працюють. Розвiсили: гетьмани, отамани, куртизани,
попи... Вимагаємо, щоб там були вождi працюючих... Робiтничi журнали...
Твори пролетарських письменникiв, книги радянських видань. I вимагаємо
перевиборiв управи... Засiли тобi всiлякi буржуйчики, розвели "ще не
вмерла" i хизуються своїм жовто-блакитством. Ха! Погнати їх до сто чортiв,
i саме це я хотiв пiдкреслити... I ми будемо так довго...
А його опонент, ще зовсiм молодий хлопець, можливо, гiмназист
української гiмназiї, весь, як лампiон, червоний, I хотiв було i собi
вставити до цього якесь слово, але добродiй у рудому пiджаку не давав йому
для цього нiякої можливостi...
- Але... - починав вiн на кожнiй зупинцi патетичного промовця, одначе
нiколи не мiг вияснити, що це мало значити... А коли по довгому часi, йому
все-таки пощастило увiрватися до потоку мови добродiя у рудому пiджаку,
вiн встиг лишень вирiкти: - Але не забувайте, що для влади цього тiльки i
треба... Вона вже давно шукає причини закрити "Просвiту". А то скажуть, що
вона комунiстична, i закриють. Кому це потрiбно?
- Хай! - рiшуче казав головний розмовник.- Ми вiд цього не потерпимо.
Потерпить хто iнший. Ми своє дiло знаємо... А маси будуть розбурханi... -
висловив вiн це останнє речення з винятковим пiдкресленням. При тому
вийняв з кишенi штанiв брудну, бiлу хустину i голосно висякав носа. I
одночасно нагло помiтив Володька, який переглядав збоку часописи i
прислухався до розмови.
- А ви, товаришу, хто будете? - звернувся вiн до Володька. Володько
вiдповiв.- А! То ви,- зрадiв вiн,- напевно знаєте Йона Пацюка.- Володько i
це пiдтвердив.- Як вiн там поживає? Добрий паруб'яга! Люблю. Скажiть, що
його вiтає Шпачук... А як там взагалi?..
I вони розмовились... Володько, як селюх, почував себе не конче
найкраще, названий Шпачук закидав його питаннями, вiн був гаразд
ознайомлений з його селом, вимагав, щоб вiн зiйшовся ближче з Йоном,
виясняв, пропагував, вмовляв... Тим часом хилилось до вечора, входили й
виходили iншi хлопцi, всi вони мiж собою зналися, вiталися кивками голови,
кликали один одного товаришем. Обступили також Володька, i в скорому часi
вiн був весь втягнутий у загальну течiю загального настрою, так нiби вiн
завжди сюди належав... Показували йому новi книги з Києва, цитували твори
нових письменникiв, читали навiть листи з поштовими марками "Київ" i
обiцяли додати йому повну, нову, люксусову збiрку творiв Лесi Українки -
улюбленої його поетки, яку вiн давно вже хотiв набути...
Але взагалi вiя не мiг сказати, що мова з цими новими його приятелями
йому подобалась. У нiй було стiльки своєрiдного недомовлення, що робилося
моторошно, так нiби тi люди намагалися заплутати його у якусь недозволену
змову, звести його на якiсь темнi дороги, позбавите його власної волi i
навiть вiдiбрати вiд нього його iдентичнiсть. Одначе, коли, по часi, вiн
залишив цей червоний кут з тим Марксом i тiєю "Залiзною п'ятою", вiн мав
враження, що вiн безповоротно кудись вiдходить i вже нiколи не знайде
дороги назад. Таке якесь терпке, нищiвне, обезвладнююче почуття... Вiн
починав не думати, а вiрити, не бачити, а уявляти... Речi i факти втратили
вартiсть, i все довкруги затягалось гнiвом, образою, мороком i
нетерплячкою.
Лазюк, з яким так недавно говорив, вiдiйшов назад зi своєю мовою, i всi
його iншi клопоти, нiби на сценi, накрились завiсою... Усе замiнилося i
затьмарилось одним одиноким стремлiнням - йти до Києва. Ось завтра рано
встане i пiде... I нiщо не зможе його зупинити... Здавалось, вiн вже був в
дорозi i тому вiдчував у собi стiльки рвучої сили, що нiяка втома, нi
голод не були на завадi, щоб зiрватися вiд землi i летiти, як це iнколи
ввижалося у снi. Там он зовсiм близько границя, а за нею простiр... Свiй,
рiдний... Дороги, будiвлi, люди... Все живе, реальне, намацальне, повне
життя i повне надiї.
Картина за картиною безконечного, фантастичного екрану закривала весь
обрiй, малювалось мiсто золотих бань з вулицями, парками, краєвидами
великої рiки, з iсторiєю, що вгрузла у глибiнь землi, i йому хотiлось
самому стати частиною тiєї сили, впоєної у чорнозем, у камiнь, у береги
рiки i будови... Як можна закрити очi, вуха, чуття, щоб не чути й не
бачити, щоб не вiдчувати себе в собi, щоб позбавитись волi i не бажати
вирватись з низин низинностi i безсилля.
Так вiдчував Володько... Той м'який, вкритий глибокою курявою шлях
Крем'янець - Тилявка був його червоним килимом, простеленим у простори
вiчного. Доходячи до села, вiн вже не йшов, а майже бiг, а коли затемна
вiн прибiг додому, всi зрозумiли, що з ним нема бiльше мови. Вiн одразу
почав збиратися в дорогу, дарма що нiякого особливого збирання не
вимагалося, за винятком хiба вузлика, на пару днiв, з харчами. Вiн гнав
вiд себе всi розважання з цього приводу... Вiн йде навмання, заплющивши
очi, на щастя чи нещастя, на прю з умовами, на виклик долi. Вiд цього
залежатиме бути чи не бути - цiле його життя, яке ще цiлковито у
майбутньому. Треба йти, i нема вiдклику.
Це була безсонна, напрочуд довга, хворобливомiстична, повна дивовижних
уявлень нiч, що в нiй брала участь цiла Матвiєва родина... Для Володька
вона здавалася фатальновирiшальною, це своєрiдна межа долi, яка визначить
його буття назавжди - в минулому, теперiшньому i майбутньому. Вiдiйти
кудись в невiдоме з цього мiсця - значило порушити приречення вiкiв.
Вирватись вiд корiння, залишити замкнений круг роду, переступити лiнiю
огнища часу i, можливо, нiколи не вернутися,- це далебi в його застиглiй
вiд давнини уявi було б порушенням закону землi i неба цього простору.
Його сливе мовчазна, насичена нiмою волею материнства мати була для нього
найсильнiшим вузлом, що в'язав його особисту волю... Його прекрасна, нiжна
i розумна сестра тримала його за руку, мов дитину, його сухий, холодний
брат заморожував його своїм презирством i нарештi той батько... Батько.
Ессе гомо! Вiн не скаже нiчого. Його мовчанка страшна. У ньому горить
огонь спротиву, але його уста затиснутi, i нi один звук скарги не
вирветься крiзь них назовнi. Нелегко лишити його самого в такому
виглядi... Нi, нi, нi!
Поволi, як цiла планета, оберталась нiч борюкань зi собою. Спати не
мiг. Спати в такий час не можна. А рано, перед сходом сонця, залишив ложе
i був переконаний, що повороту не може бути.
Мати i сестра тихо плакали, брат був здивований i не розумiв, куди i
для чого вiн йде, батько перед вiдходом сина пiшов було до комори i,
вернувшись, подав синовi малий, зав'язаний у шматину, тяжкий вузлик.
- На. Можливо, придасться. Знай, що волi моєї з тобою нема... Але маєш
свою голову i свiй розум...
У вузлику було шiсть золотих, з царськими головами, монет. Кожна у
п'ять карбованцiв. Цими днями старий продав корову, цi монети мали, було,
пiти на закiнчення хати...
- Хата ще почекає,- подумав вiн.
Потiм Володько вийшов з дому. Над Жолобецьким лiсом, як завжди, сходило
сонце... Це так само, як i колись, коли щоосенi вiдходив до Дерманя.
Сам-один, за плечима клунок... Тiльки цього разу вiн пiшов не дорогою, а
полями... Був вiтер i захiд погрожував негодою... Володько поглядав на
небо, на хмари, оглядався на поля, городи i сади села... Думав про
Наталку, уявляв її i дякував їй в думцi.
Земля поволi вiдходила з-пiд нiг... Небо крилось хмарами.

Х
У Крем'янцi на "Лубенськiй рогачцi" стоїть просторий, битий часом i
погодою, одноповерховий будинок. Довкруги нього видимо, як туман, стояла
понура тиша. Вiн вiддiлений вiд вулицi городом i оточений високим,
дерев'яним, гострошпилим частоколом... З вулицi видно лишень його бляшану,
червоно-буру покрiвлю.
Це повiтова тюрма. У п'ятницю, о другiй годинi, двоє звичайних полiцаїв
у темно-синiх унiформах, з бiлими цифрами на своїх кашкетах i рушницями за
плечима привели до канцелярiї цiєї тюрми кiлькох молодих людей. Всi вони
бруднi, зiм'ятi, немитi й неголенi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142