Хто не послухає - пiд
польовий суд i амба!
В полудень прибуває начальство. З'явився Комаров, Камiняка. Серед
полонених перевели ревiзiю i все, що знайшли, включно до чобiт,
конфiскували на потреби армiї дерманської республiки. Пiшли чутки, що
конфiсковано двадцять п'ять тисяч гривень, якi знаходяться на схованцi у
Комарова та Камiняки.
Одночасно перед "корпусом" почали все бiльше i бiльше прибувати й
гуртуватися учасники походу. Коли i як встигли вони вернутися - невiдомо.
У декого при поясi бомби, через плече кулеметнi стрiчки. Чоботи, руки,
обличчя залiпленi грязюкою.
Почали ширитися новi чутки, що успiхи дерманцiв зовсiм не такi
блискучi, як це видавалося Скиданцевi. Кажуть, той сукин син навiть i не
бачив бою. Вiн крутився з конем позаду, а коли на станцiї зупинили поїзд,
що вирушував саме на Рiвне, в якому затримано вiсьмох старшин, так
Скиданець першим кинувся шукати по вагонах, чи не знайде чого. А пiсля
визвався провести полонених.
Дома, куди Володько прибув на обiд, застає Василя. Вiн тiльки що
вернувся разом з кiлькома сусiдськими товаришами. Усi вiд нiг по вуха в
грязюцi. Усi лаються останнiми словами.
- Комаров! Брехун, самозванець проклятий. Людей без оружжя пiд
"пулємьот" пiслав, а сам у Здовбицi з лярвами цiлу нiч пиячив. Ми вночi
пiдiйшли пiд Здолбунiв. Зо станцiї саме рушає поїзд. Нам подали команду:
хто має "вiнтовки", смали по поїзду. Сипнули кiлька "залпiв". Поїзд став.
Кинулись до нього. Найшли один вагон "вiнтовок", але всi без "затворiв".
Корнiй i ще кiлькох вдерлися на перон. Там стояло кiлька "орудiй" i
скриньки "снарядiв". Корнiй одразу за комiр, обернув її лицем до
цементового заводу i почав кресати по комину. А там петлюрiвцi. Засiли в
заводi i строчать, сукини сини, з кулємьоту. Нашi крикнули ура, але що
онте ура, коли ми без вiнтовок. Ми тiльки за залiзничний вал показались, а
тут по нас як сипнуть... Ми назад. Один Корнiй кашляє та кашляє по
заводському комину. Ми ж прилипли до землi i лежимо. Холодно, мокро.
Нарештi над ранок чуємо десь крик: "Слааавааа!" Послали кiлькох хлопцiв у
розвiдку. Через пару мiнут тi летять: "Хлопцi! Спасайтесь, хто як може.
Вiд Здовбицi "цепю" наступає петлюрiвська пiхота". Сучої матерi! Ще
погибнемо тут, чорти знають защо. Зiрвалися i в ноги.
- Гади! - закiнчує Василь.- Розстрiляти мало. Все Камiняка, чортова
заволока, збурив людей, а тепер хто знає, що буде. Прийдуть, спалять село
i все. Бо ж якого диявола ми туди йшли? То армiя, регулярна, вооружена, а
ми, як барани, з голими руками... Тьху, бий тебе всi громи!..
- А я хiба не казав! - пiдхоплює Василеву злiсть Єлисей, забувши те, що
сам радив iти на Здолбунiв.- Казав я: не йдiть! Не знаєте, проти кого i за
ким - сиди один iз другим у запiчку i не рипайся. Нi, пiшли, всунули
голову в багно й от маємо. Йди його тепер одного й другого вкуси за зад.
Комарова й Камiняку пiд народний суд. Пiд суд їх!..
Надiйшов вечiр. У кожнiй хатi мiтинг. Село гуде i буриться.
Невдоволення, протести, вимоги кари на "верховодiв". На другий день усiх
скликають на велику сходку. "Верховоди" будуть виправдуватися за свої
вчинки.
Тьма-тьмуща народу посунула до монастиря. Там уже знову зiбрано роту
вiйська, переважно зi сусiднiх сiл - Бущi, Борщiвки, Будаража. Вони не
втекли додому, а лишилися при штабi.
Першим виступив Комаров. Говорить з ганку "корпусу".
- Товарiщi салдати й крестьяне! Да здравствует робоче-крєстьянская
повстанческая армiя. До нашiх свєдєнiй дашло, что вєдьотся протiв нас
пропаганда. Гаварят, что ми проїгралi пєрвий бой. Какой бой? Кто гаварiт?
Виступай, кто гаварiт, что ми проїгралi. Дєзєртiри, труси, хами, бужуазниє
прихвости так гаварят. Ho eтa явная лож! Ми iмєєм ваєнний атдєл лучшiх
революцiонних сiл. Ми iмєєм плєнних петлюровцев, над каторимi сейчас
устроїм наш народний салдатско-крєстьянскiй суд. За намi сiла народа! От
Бєрдiчева наступает руская рабоче-крєстьянская красная армiя, которая
смєтьот всю петлюровскую сволоч з лiца землi. Кто тєпєр скажет, что ми
проїгралi? Виступай, сукiн син! Я сам пєрвий вганю тому мерзавцу пулю в
лоб вот с етаво нагана...
I Комаров вишарпнув з кобура револьвера. Обличчя його люте, червоне.
Говорить рiзко. Дикий крик разом iз бризками слини виривається з його
широких розтяжних уст.
Це впливає на юрбу. Помiтне схвилюйання. Камiняка зiбрав гурт бабiв,
вимахує перед ними револьверами:
- Щоб менi до завтра був тут хлiб! Зрозумiли? А нi, куля в лоб!
Комаров пiддає думку зараз розпочати суд над полоненими. Завести їх у
залу в семiнарiї.
- Пiд суд їх! Правильно! Чого лазять по наших селах i обдирають
народ!..- почулися вигуки...
- Що там з ними довго цяцькатись! На дзвiницю їх - вниз головою i
амба!..
Комаров знайшов вихiд для народного обурення. Все захоплюється новою
подiєю. У кожного заграли очi.
Полонених вивели з "корпусу",- завели в залу семiнарiї i примiстили на
театральному пiдвищеннi. Юрба хильнулась в залу. Через пару хвилин велика
зала набита людьми. На сценi коло полонених прокуратори - Комаров,
Камiняка i весь штаб. Стiл. На столi револьвер i кусень паперу. Секретарює
Сергiй Корнiйчук.
Юрба хвилює, мов розбурхане море. Що там ще, мовляв, довго з ними. От
виведемо на могилки i дрючками їх!.. Поб'ємо i все!.. Нi! Нi! Розстрiлять!
На дзвiницю! Вниз головою.
Виступає ще раз Комаров. Вiн з'ясовує провину контрреволюцiйних
прихвостнiв буржуазiї. Вiн вимагає для всiх петлюрiвцiв кари смертi.
- Правильно! - реве юрба.-- Бий їх! На дзвiницю i вниз головою! Смерть
їм!..
- Хто проти смертi петлюрiвцiв? Нiхто. Секретар. Прошу запротоколувати
одноголосний присуд.
Полоненi тихо сидять купою на сценi. Деякi хвилюються, iншi спокiйнi.
Один, високий i стрункий, бiльше всiх виявляє неспокiй. Хвилюється,
поривається щось сказати, просить слова. Але слова йому не дають. Аж коли
запротокольовано смертний присуд, Комаров звертається до людей:
- Чи маємо дати останнє слово тому петлюрiвцевi?
- Дати! Нi! Дати! На останнє слово має кожний право! Хай говорить!.. -
заревла юрба.
Неспокiйний полонений зривається з мiсця, вибiгає на край сцени перед
стiл i запальним, гострим голосом починає.
- Люде добрi! Українцi!.. Чи знаєте, кого судите сьогоднi? Чи знаєте
ви, що перед вами сидять найлiпшi сини таких саме людей, як ви, якi так
само говорять, як ви, так само моляться, як ви! Ми не є петлюрiвцi, а
вояки української армiї, яка бореться за нашу хату, за нашу державу, за
нашу землю i волю. Ви не знаєте, що ми боремося не за помiщикiв та
буржуїв, а за Україну, за цю землю, на якiй тисячi лiт живе наш народ. Але
наш народ був цiлi столiття в московськiй неволi. Ним правили царi, що
звели нас на хахлiв, на гнiй, на пiднiжкiв, на отаких от, як ви, дурнiв,
баранiв, що слухаєте кiлькох оцих каторжанiв...
- Стой! - гримнув Комаров.
- ...Якi ведуть вас на загибель... - не слухає, а ще сильнiшим голосом
кричить полонений.- Ви нас уб'єте, але знайте, що завтра прийде сюди...
- Стой! - гукає Камiняка i хватає револьвер.
- Хай говорить!.. Далой!.. Хай говорить... Кожний має право на слово!
Слабода! - вибухнула юрба.- Слово! Слово!
- ...А завтра,- продовжує полонений,- прийде сюди полк українського
вiйська i вашi хати зрiвняє з землею. Але мало хати... На вас i дiтях
ваших лишиться вiчна чорна пляма, що ви в цей страшний час, коли наша
молода Українська Держава веде смертельну боротьбу з одвiчним нашим
ворогом, москалями, виступили проти свого вiйська, своєї власної Держави
Української... Подумайте, що це значить! Подумайте!
Тут Камiняка не видержав, напнувся i, як тигр, плигнув на промовця...
"Малчаать!" - ревнув його страшний голос. Але промовець, видно, не бачив
перед собою нiчого, крiм лютi, жаху смертi i безоднi людської темноти...
Всi сили його досягли найбiльшого напруження. Блискавичним помахом руки
вiн вибиває з руки Камiияки револьвер, який летить мiж публiку. Сотнi
голов ревли невиразними голосами. На допомогу Камiняцi кинулись Комаров i
секретар, але проти них муром, як один, стали всi полоненi, якi зовсiм
забули про небезпеку.
Постава i вчинок полоненого миттю прихиляє до себе цiлу юрбу. Кiлька
десяткiв чоловiкiв ринуло до сцени.
- Стой! Не смiй пiднiмати руку на пленного! - гримнув дебелий дядько
Сидiр, хватаючи Камiняку за руку.
- Раз свобода - всiм свобода! Кожний має право слово сказати. Чи так,
люди?
- Правильно. Хай говорить далi! Далой Камiняку!.. - реве народ.
Повстанчий штаб бачить, що справа стоїть кепсько. Промовець входить у
силу. Вiн вiдчув вагу слова свого, вiдчув голод отих усiх, що стоять перед
ним, на правдиве щире слово. I коли Камiняку з Комаровим вiдзброїли i
посадили збоку, промовець почав говорити далi...
- Люди добрi! Я, ми всi i цiла Україна не обвинувачуємо вас. Ви є,
може, тi найлiпшi сини своєї держави, бо ви з ризиком життя свого йдете
шукати "твердої влади", Ви хочете порядку i ми розумiємо це... Але вас
обдурюють i бунтують усякi темнi продажнi типи на подобу ось цих, що
судять нас ось тут в мурах цiєї української учительської семiнарiї... Нас,
старшин української армiї! Нас, що несуть життя своє за визволення цiлого
нашого народу з неволi московської, нас, що хочуть привернути цiлiй
Українi спокiй, владу i порядок. А цi мерзотники обдурюють вас. Вони
ограбували нас, забрали нашi одяги, грошi, а чи знаєте, для кого вони то
забрали?..
- Правильно! Гу-гу-гу! Ага... Де, сукини сини, грошi? - заревiла юрба.
Це влучає в саме серце народу.
Дядьки приходять до притомностi, й один, той саме Сидiр, вискочив на
сцену, високо здiйняв п'ястука i крикнув:
- Люди! Прошу слово!..
- Говори! - крикнула юрба.
- Правильно сказав цей український охвицер. Подозволю собi поставити
товарищевi Камiняцi i товарищевi Комаровi следующий вопрос, де,
спрашується, тi дєнгi, якi ви забрали в оцих людей?
- Нема! Забрали! Пропали! - загомонiло скiлька голосiв.
- Стоп, люди! - пiдняв руку Сидiр.- Ще вопрос. Камiняка зiрвався i
почав кричати:
- Я тебя, сукин син, на мiсцi вб'ю!.. Як собаку!.. Ти!..
Але Сидiр стоїть непорушне, мов кам'яний стовп. Старшина промовець за
ним. Решта полонених напружено чекають, що буде далi. Вони чують, що
бiльшiсть у залi на їх боцi. Виразно помiтно гнiв народу проти Камiняки...
Комаров уже не пнеться бiльше наперед. Цiла його хробрiсть погасла, мов
свiчка. Блiднуватий, прищулений, вiн забився пiд самi лаштунки сцени i
звiдтiль визирає... Сидiр розтягнув широкi, барви буряка, губи, внизив зiр
у Камiняку.
- Тии! Як ти не замовкнеш... - зашипiв вiн люто.- Досить iз тебе,
зволота ти проклята, народ дурить. Бандити!.. Ууу!.. Де грошi дiв?..
Народе! - звернувся Сидiр до людей.От моя думка... Всiх оцих плєнних
товарiщов вiдпускаймо на всi чотири сторони. Хай iдуть собi, звiдки
прийшли. А щоби вони не наробили нам у селi какiх бешкетiв, то виведемо їх
за село i пустiм... Кто желаїт, може пригласiтся в конвой. Тольки за село
i досить... А оцих,- показав на Камiняку i товариство,маємо посадити на їх
мiсце, бо вони не отвєтiли на наш вопрос... Чи не правильно я кажу?..
- Правильно!.. Само собою... Де дєнгi народниє?.. Хай вiдповiдають...
Виступив Камiняка.
- Товаришi крестьяне! Дєнгi єсть!.. Я прi сєбє не iмєю, но анi сховани
на потреби войска. Плєнних можете вiдпустiть... Як хочете... Але дозвольте
нам з товарiщом Комаровим пiти до штабу i принести всi нашi отчета.
Сидiр на таке не погоджується, але юрба дiлиться надвоє. Однi
дозволяють Камiняцi й Комарову пiти до штабу. Iншi нi. Врештi всi годяться
вiдпустити їх. Полонених вiдпускається також на волю. В допровiд
зголошується знов-таки Скиданець...
Вечорiло. Люди наговорились i почали розходитись.
- Еет... Чорти зна що... Хай про мене один другого живцем зжере..
Халєра їх бери всiх разом.
- Однi так, другi отак... Однi за Ордiя, другi за Овсiя, i розберися в
них. Чесному чоловiковi спокою не дають...
- А все-таки той "Петлюра" здорово того... Молодець!.. Я покметив, що
вiн рехтельний чоловiк. Коб заслати отаких на села бiльше, i знав би
чоловiк, за кого i що держати... А то ж стовпотворенiя. Чи ж не ганьба,
щоб отакий Камiняка, шмаркач, пробачте, якого я знаю ще отаким зiркатим
бахуром без штанiв, цiлою громадою кермував. Де ж таке видано? I батько
його не був господарем, i дiд, кажуть, зi Знахорцем кiнською полiтикою
через Бущенщину управляв. Хiба люди забули, як якого дiдовi по смертi
Доманиха зуби коцюбою вибила. Оце, каже, за мої гуньки! А це за кожухи! А
це за намiтки та полотно! Бразь, бразь по зубах коцюбою, i поки люди бабу
вiдволокли - у мертвого злодюги зуби висипалися. Але нiчого не сталося.
Люди його ломаками прилюдно забили, щоб на Сибiр не заслали. Бо що,
кажуть, Сибiр. Завезуть туди, пошляється мiж каторжниками, набереться ще
бiльше злодiйського ремесла, вернеться i знов бiда. Кажу. То вже кров
така. Большевики... Кажуть, дають без викупу землю. Го-го-го!.. Якщо ними
такi Камiняки управляють, то та даровизна в сто раз боком вилiзе...
- Ну, а куда ж?.. За ким пiдемо?..
- Куда. Нiкуда! Пока незвєсно, хто управляє - нiкуда! Коли темно
навколо - люди сплять... От i все... Просвєщенiє треба людям дать... А з
Камiняками нам не по дорозi. От забрали у людей грошi, й уже, один з
другим, у кулацi затиснув. Дiдова кров... Твойо - мойо, а мойо - не
твойо!..
- Хо-хо-хо! Правильно, кольки його матерi.
Так гуторять дядьки i поволi розходяться. Камiняка з Комаровим i рештою
штабу подалися до "корпусу". Полонених з мiсця вирядили в дорогу.
Скиданець миттю з'явився з конем i повiв їх. Дорога мокра. Поволi розтає
снiг. У деяких мiсцях земля випнулась назовнi чорними м'якими латами.
Полоненi почвакали вимiняними чобiтьми в напрямку Мiзоча. За ними на
конi бундючне їде Скиданець.
У приходськiй церквi ударили в рейки та щити на вечiрню...
Володько вернув додому i не встиг доїсти своєї вечерi, як до хати
увiгналась Тетянина Харитина i крикнула:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142