Дещо гiршою була для Володька спочатку учителька, що iнколи замiняла
чоловiка, не злюбила вона того хлопця, звала, як i всi, дерманом, але яiс
тiльки почала "питати урок" - змiнила свiй погляд на нього. У той самий
час, коли її пестунчик Євгенчик, що ходить уже третю зиму, читав свою
"Умную ворону" по складах, Володько вичитував її з такою легкiстю без
книжки, нiби вiн говорив перед мамою "Отче наш".
- Вiдiш? Вiдiш? - казала учителька до Євгенчика.- i тєбє нє стидно? -
Євгенчик опускав свого тоненького носика i мовчав. Але й Володько мовчав
також, немає чим пишатися, на ньому дуже незграбний, старий, полатаний
мамин жакет з довгими рукавами, i вiн нiколи навiть тих рукавiв не
закачує.
- Чому ти так тримаєш руки? - питає його одного разу учителька.
Володько встав, почервонiв i мовчить. А учителька, як на зло,
допитується:
- Почему ти їх ховаєш? Ану, покажи руки? Показує, вони тремтять, мiж
пальцями струпаки.
- Чесотка? - питає учителька. На щастя, її не розумiють, а вона каже
Володьковi зайти до неї по школi.
Скiнчилася наука, Володько стукає до її дверей, серце б'ється, обличчя
паленiє. Вiдчиняються дверi i вiн, нi живий, нi мертвий, вступає до
кiмнати. Як тут гарно та пишно! Яка чудова, блискуча пiдлога! Якi на
стiнах картини! I стiл, i стiльцi. Володько нiколи ще не був у такiй
кiмнатi i вiд цього робиться йому ще соромнiше.
А учителька каже:
- Володя! Ти нє бойся! Всьо будет харашо! Вот тєбє запiска, пусть атєц
купiт лекарство i ти будеш здаров....
Володько взяв записку i вийшов. I навiть не подякував. Забув. Iшов
додому, як у чаду. А Матвiй, хоч не хоч, мусiв запрягти конi i їхати до
Шумська до земської лiчницi; там дали йому здоровенну пляшку рiдкої сiрки.
I всi лiкувалися. Володьковi здавалося, що гiршого вони ще не переживали.
А як випав снiг - школи не можна впiзнати. Навалил? стiльки дiтвори, що
анi сiсти, нi стати, нiби у церквi на велике свято. Учитель безрадний. У
класi мокро, тiсно, душно й погане повiтря. Голос учителя тратиться, нiби
у виложенiй подушками хатi. I знов верталися, i знов писали палички. На
щастя, учителька пильнує Володька, дає йому зi своєї збiрки книжечки,
вчить любити "отечество".
- Читай,казала,- з тебе вийдуть люди,- i при тому гладила своєю тонкою,
нiжною, бiлою ручкою по його шорсткiй, розпатланiй головi.
I Володько читав: "Отечественная война I8I2 года". "Цар Освободiтєль".
"Кутузов". "Оборона Малахова кургана". Пiзнавав "родiну", її минувшину, її
славу, а пiсля все то переказував дома.
Дiстав Володько i чоботи, дуже ними радiв, але влазив у них по самi
клуби. I коли замiтало дорогу, вiн ледве сунувся в них по глибокому снiгу.
Як все-таки недобре, що ми вибрались так на поле, думав не раз. А
вернувшись, перемерзлий i голодний, скидає швидко шкарбуни, влазить на
пiч, спускає ноги над розiгрiту плиту, їсть хлiб з олiєю, а наївшись, бере
малу нафтову лампочку на комiнок i там читає або пише.
А взимi Матвiєвi сталася ще одна пропажа.. Пiд ожередою соломи надворi
стояв вiз, i однiєї ночi зняли з нього колеса. Матвiй i це промовчав.
Догадувався, хто це зробив, але терпiв. Крутi, жорстокi днi. Матвiй
зацiплює зуби. Жене вперед! Їде знов до каменю, до лiсу, б'є, рубає, теше,
звозить. На друге лiто мусить конче звести клуню.
Свята минули без святочного, без свiжини, без скоромного взагалi, без
чарки. I єдина святочна рiч: Володько почав ходити до церковного хору.
Його вибрали. Вiн спiвав на Рiздво у церквi "Христос рождається, славiте".

ТАКА ЗЕМЛЯ
Одного дуже морозного передвечора при заходi сонця в сiчнi сталося
надзвичайне видовисько: з того мiсця, куди западає сонце, повставало i
зводилося високо в небо три величезнi, огненно-червонi стовпи, що,
здавалось, пiдпирають цiле залiзно-тяжке небесне склепiння.
З хат виходили люди й дивувалися. Знаходилися й мудрагелi.
- То, чуєте, неспроста! То непримiнно щось станеться. Або вiйна, або
поморок. Кажуть, i в турецьку вiйну таке бачили.
Вечорами довго гуторили про огненнi стовпи. З хати до хати йшла чутка:
- Буде вiйна! Нiчого не поробиш.
- А тут ще й границя пiд боком. Як пiчнеться - одразу на нашу голову.
- Ну! Не пустимо! Го! Що ви думаєте. У нас того войска...
- А он гапонець все-таки диви...
- Гапонець. Де гапонець. До нього хiба доберешся? Якийсь там Сахалин
вiддали - для Росєї все одно - один волос.
Володько й собi мiркує: раз руский цар i шведа побив, i Наполеона, i
туркiв, то що йому якийсь германець. Питав i вчительку:
- Кажуть, що буде вiйна - правда, що ми поб'ємо гер-манця?
Учителька посмiхається:
- Само собою. А хто каже, що буде вiйна?
- Та всi говорять. Дядьки.
Учителька радiє, що її пестун так усе знає, дає i дає йому новi книжки,
а Володько думає, що йому i школи не треба, що в тiй школi - азбука та
азбука, а он прочитав книгу i знаєш стiльки. Учитель менше звертає на
нього уваги, у нього стiльки того, але одного разу i в нього попросив
Володько книжку. Був це повний "Старий Завiт". Учитель ще вагався давати
йому таку тяжку книжку:
- Ти ще малий для такого. Он як будеш в другiй групi... Тодi Володько
звернувся до учительки i та дала одразу.
- Добре,сказала,- але як прочитаєш - розкажеш менi.
Що за чудесна книга! Сотворiння землi! Усього свiта! i за сiм днiв.
Такого ще Володько не знав. "На початку,- каже та книга,- сотворив Бог
небо i землю". "Земля,каже,- i була порожня й не влаштована i темрява
лежала над безоднею; i дух Божий ширяв над водами", "I сказав Бог: хай
буде свiт! I став свiт". I Володько вперше пiзнав, як це сталося, i дуже
дивувався. I взагалi була то чудесна книга. Адам i Єва - першi люди. В
раю. Яблуко добра i зла. Грiхопадiння. Злочин Каїна.
- Каїне, Каїне! Де брат твiй? - питає сам Бог.
- Хiба я сторож мого брата,- вiдповiдає той понуро.
От дивно було тодi. Жити на землi i бачити Бога, чути його голос.
- Тату? А чи були такi часи? - питає батька.
- А як у книзi написано?
- Що були.
- Значить, були. Священнi древнi книги не писали на галай-балай. То
тепер усе лиш побрехеньки пiшли.
Ох же й мав мороки Володько з тiєю книгою, але читав її, уперто читав,
усi вечори читав, i свiтовий потоп, i сини Ноя, i ковчег заповiту, i
багато, багато iншого, а потiм усе то розповiв Володько учительцi, геть
усе чисто, нiчого, здається, не забув. А та йому аж кiлька коробок вiд
сигар, i кiлька велетенських газет "Киевской мислi" для огорнення нового
букваря, того ж "Сєятеля", якого Володько взагалi не вживав, а лиш носив у
торбинцi для вигляду та нотував у ньому, що "на сьогоднi задано".
Час вiд часу отець Клавдiй викладає у школi "Закон Божий", для кожної
групи щось iнше: для першої - молитви i науку "як хреститися", для другої
- "Старий Завiт" - переглянутий i скорочений, для третьої - Катехизис.
Сидить отець у старiй, довгiй рясi, куняє i ставить питання:
- А скажи-но. Фока, скiльки братiв мав Iосиф? Фока третьогрупник, вiн
учить Катехизис, але отець Клавдiй iнодi забуває. Фока встає i мовчить.
Вiн-то, звичайно, колись учив, але ж то було давно. Мiг i забути.
- Ну? Не знаєш? А хто знає? - питає отець цiлий клас.
Пiдносять руки, а мiж тим один першогрупник. Отець Клавдiй зауважує це
i каже:
- Ну, ну, Довбенко? Осором його, сором! Бач, став i, як сич, надувся.
- Дванадцять! - випалює Володько i дуже вдоволений.
- А може, й знаєш, як вони звалися? - питає байдуже отець Клавдiй.
Володько переказує:
- ...Гад, Асир, Iосиф i Венiямин,- закiнчує вiн.
- Добре. Молодець! А що то сталося з Iосифом? - питає далi.
Володько оповiдає. Брати продали його до Єгипту, там снились сни
фараоновi, Iосиф вiдгадав їх, настав голод, прийшли брати по хлiб. Отець
Клавдiй байдуже слухає, не перебиває, Володько оповiдає, всi слухають. У
класi тиша глибока. I як Володько скiнчив, отець запитав його, чи знає
вiн, що то таке Єгипет, Володько знає. А хто то були фараони?
I це вiн знає. А яка то така найбiльша там рiка? "Нiл, Нiл",- каже
Володько. А може, вiн покаже ту рiку отам на картi? Гаразд. Володько йде
до карти, спинається на пальцi, находить рiку.
- Оце! - викрикнув вiн i показує довгу жилку на заяложенiй картi
"Священної землi", що висить у кугi бiля шафи.
- Сiдай! - каже нарештi, майже суворо, отець Клавдiй, що дуже дивує
Володька, бо чекав вiн якоїсь похвали, а тут, диви, навпаги. Отець
Клавдiй, здається, навiть невдоволений, навiть не глянув на нього, сидить,
як i сидiв, далi, руки в кишенях, ноги пiд столом, питає далi
третьогрупникiв. Але цiлий клас дивиться на Володька, як на чародiя.
Навiть третьогрупники. Навiть найстарший i найсильнiший Сопрон, i Арйон, i
той самий Фока.
Але в недiлю, пiсля Служби Божої (Володько, як звичайно, спiває в
крилосi), о. Клавдiй, читаючи рiзнi оповiстi, мiж iншим, зазначує:
- Коли тут є Матвiй Довбенко з дерманцiв, хай задержиться. Хочу з ним
поговорити.
Матвiй є, i вiн задержується. Володько й собi задержався з батьком,
вiн, правда, дещо збоку, але все-таки йому цiкаво, що то буде, що то скаже
батюшка.
А батюшка скинув ризу i виходить. На сходах кiлька поважнiших дядькiв,
кiлька старших жiнок. Дядьки низько вклоняються, жiнки цiлують батюшцi
руку, а Матвiй iде з батюшкою вниз по сходах повiльними кроками. Володько
здалека й собi ступає за ними.
- Хотiв, знаєте, поговорити з вами нащот вашого малого...
- То,- якось дивно завагався Матвiй.- Знаєте, батюшко... У мене цей рiк
така нужда. Недостача всього. Знаю, що йому щось треба б... Але...
- Не те,байдуже каже отець.- Спритний з нього хлопчак. Галову має.
Раджу вам вiддати його на школи. Хай би направду повчився. Тут для нього
тiснувато.
Матвiй зовсiм знiяковiв:
- То знаєте, батюшко, кебто Бог якось помiг дещо з тiй нужди вибитись.
Хто своїй дитинi ворог... То звiсно...
Володько, на жаль, бiльше не знає, що там казали, бо як тiльки почув,
що то за нього йде мова, одразу вiдстав i не знав, чи лишатися, чи тiкати.
Навколо стiльки людей, i багато з них напевно щось чули. Земля пiд ним
хитається, такий сором великий.
А тут ще батько гукає:
- А ходи-но ти! Поцiлуй он батюшку в руку! Кажуть он, що псiкуси
строїш, а я кажу, щоб бiльше ставили тебе на колiна.
Володько зняв шапку, поцiлував батюшку в руку i стоїть так без шапки. А
батюшка каже поважно:
- Но, но! Вiн у нас молодець. Це каже i учитель i учителька. Тiльки
худенький. Бiльше їсти треба! - i погладив хлопця по головi. На прощання
ще раз поцiлували обидва батюшку в руку i розiйшлися.
Матвiй мовчав, Володько також мовчав. Але по всьому видно, що вони
обидва вдоволенi.
Через кiлька днiв Матвiй поїхав до Крем'янця. Вернувшись увечерi,
викладає пакунки. Вузлик солi, кусень мила, пачка сiрникiв, ремiнь на
пiдмети. А найбiльший, у товстому, глиняної барви, паперi пакунок, подає
несподiвано Володьковi.
- На. Це тобi.
- А що то є? - питає Володько. Батько мовчить. Володько швидко бiжить
до хати, щоб розглянути при свiтлi. Швидко розгортає.
- О, тату! - тiльки й мiг проговорити.- Пальто!
I яке гарне! Тепле! На ватi! Пiдшивка яка! Ах, Боже! Володьковi просто
не вiриться, невже вiн має пальто, мацає, горне до себе. Так. Це таки
пальто. Справжнє, куповане, доброго, чорного корту. Цiла родина оточила
Володька, всi подивляють "пальтiшко", як його одразу назвали, Володько
чується найщасливiшою людиною в свiтi. Яка втiха, яка надзвичайна радiсть!
- Чорне? А цiкаво, яким покажеться при денному свiтлi? А пiдшивка!
Мамо, гляньте! Думаю, що то найлiпша фланеля.
- Добра, добра,- стверджує мати i обмацує пiдшивку.
- I гудзики добрi, дивiться... От тiльки б попришивати мiцнiше.
- То я вже завтра зроблю, дитино.
Володько одягав пальто, оглядав з усiх бокiв, радiсно зiтхав, скидав,
обережно вiшав на ключцi, щоб за хвилю знов здiйняти, знов одягати, знов
оглядати.
- Чи часом не задовге? Нi. Акурат. Нижче колiн. Може, дещо довгi
рукави? О, нi, то так тiльки здається, якраз, щоб руки не мерзли.- Обчищав
ще раз пальто щiткою i знов вiшав на кiлку. О, як добре жити на свiтi!
Тепер йому не треба натягати отого латаного матiрнього жакета з тими
довгими рукавами. Бо хiба ж, дiйсно, личить хлопцевi ходити в такому
одязi? I дивно, як вiн того до цього часу не помiчав. От, коли б ще чоботи
кращi...
Остання думка якось вирвалась уголос. Батько вiдповiв:
- Учися тiльки. Колись i чоботи дiстанеш. Не хватило грошей. Пшениця
нiяк не дорожчає.
- Думаєте - менi так тяжко вчитися? Чого дивуватися? Бо я читаю книжки,
а вони не читають. Вичитав у книжцi i все знаю.
Коли лягали спати, Володько схопив нишком батькове прикривало i, поки
той переговорив усi свої вечiрнi молитви, Володько швидко нагрiв його на
черенi, а потiм непомiтно положив на мiсце. Батько уважно по-справжньому
вiдхрещується.
- Ну, дяка Богу, ще один... Усе ближче до смертi...- розважає вiн, не
докiнчуючи, як звичайно в таких випадках, речень, шукає пiд полом
роззувака...
- I де вiн у повiтри!
I не встиг докiнчити думки, як Володько шмигнув пiд припiчок i:
- Ось вiн тут, тату! - i витягнув його з-пiд дров. Батько вложив чобота
мiж роги роззувака. Володько i тут прислужив, притримав ногою чобота, щоб
батько не нагинався. Одного, пiсля другого, пiсля узяв обидва чоботи i
поклав їх пiд комином, щоб сушилися.
- Щоб там часом не попеклися,- зауважує батько.
- О, нi, тату! Тут не так гаряче,- каже швидко син. Батько поволi
кладеться, обгортає теплим ноги:
- Так його за той день людина навовтузиться... У хатi бодай... "Анголе
Христов хранителю, мiй святий покровителю",- проказує батько лежачи i ще
раз хреститься.
Володьковi дуже хотiлося б ще щось батьковi приємного зробити.
- Вам там, тату, вiд стiни не дме? У мене тут ось лантух зайвий.
Батько, здається, його й не слухає, а може, й не чує, має свої думки,
що пливуть у його головi.
- I навiщо його ото людина стiльки мусить мучитись? - розважає вiн,
натягає на груди кожуха, лежить витягнутий, довгий, горi лицем, дивиться в
стелю.- Мучишся, мучишся, тягнеш, тягнеш, а вмреш i все нiпочiм. Кажеш,
лантуха?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142