А може, вони плили розбурханим морем, корабель їх розбився,
а вони змушенi були пристати до якогось берега дивовижного царства, де
весь народ жиє на возах. I тому вони мусять якось рятувати себе, знаходити
вихiд зi становища, давати собi раду.
Ось Володько назносив уже чимало соломи. Можна буде розсгелити її, i
всi спатимуть солодким сном на м'якому леговиську пiд ясними далекими
зорями. Ось у нього купка дров, якась бляха, досить для кожного консервних
бляшанок.
Почекайте тiльки трохи. Вiн ось побiжить до он того воза i позичить
головешку з огнем. То добрi люди... Просимо, просимо. Вiзьми собi... Вогню
ми, дяка Боговi, не купуємо... Божий дар...
Володько несе головешку, iскри навколо, мов золотi бджоли, мотаються i
зникають, не долетiвши до землi. Дiвки бачать, що вiн працює - почали й
собi рухатись. Кожна за бляшаночку i давай корови турбувати. Тi вдiлили
їм, скiльки могли, теплого молока. Хлiб є, м'ясо є.
Ось Володько вже колiнками рачкує, виставив полатану сiданку догори, а
носа мало не до головешки приложив. Зi всiх своїх сил дме на жар,
приложивши до його зубiв пучок соломи. Ось дим пiшов i просто клятий до
очей преться. Володьковi очима й носом дещо мокрого потекло, але на те ж
йому кулаки данi, щоб мiг вiн його як слiд пiдтерти. А до того можна мiцно
шморгнути носом i "бодай ти згорiло" вiд щирого серця вилаятися.
Огонь радiсно бризнув. Володько зривається на ноги i дивиться вниз, мов
переможець. Трiски, вiдламки з возiв, якiсь, Бознаким викинутi, кусники
дерева виявили з себе найкращу поживу, яку огненнi язики смакували з
найбiльшою насолодою.
Дiвки злазяться зi всiх бокiв, оточують огонь i грiють ноги. Їх обличчя
поволi яснiшають. Їли хлiб з м'ясом, пили молоко.
Володько не буде отак собi сире молоко пити. Вiн ось має чудесну бляху,
яку знайшов отам коло московського обозу. Положить її, поставить на неї
консервну бляшанку. Ну, ось бачите. Огонь горить i молоко пражиться. А
хiба йому язик втече, як трохи почекає.
- О, о, Володьку! Молоко перевернулось!.. А бодай ти згорiла, сама
бляхо! Не треба її лаяти, бо вона й сама згорiла. Як може чоловiк знати,
що та бляха з якогось такого залiза, яке (халєра паршива) взяло та й
згорiло. Бляшанка провалилась, перекинулась. Молоко все на вогонь... Ах!..
Володько рятує огонь. Коби хоч вогонь був, а вiн уже якось переспить цю
нiч i без молока. Кладе солому, сухi трiски... Огонь прорвався знов, i
знов весело вiд нього стало. Молоко шипить собi по землi, яка поволi
втягає його в себе.
Кузьмова червонощока й кароока моргуха Христя реготом зайшлася.
Володько глянув на неї недобрим оком. Чого то, мовляв, скалити зуби...
Але вона не тiльки реготала. Нi. Вона взяла свою бляшанку, пiшла мiж
корови. Тi, небораки, також тут навкруги скупчились, жують широкими губами
i з байдужими очима, думають, мабуть, до безконечностi дурну думу. Скоро
зациркало у бляшанку пружними струмками молоко, i по хвилi Володько знов
примощував до огню свою порцiю. Вперся. Раз казав, що сирого молока не
п'є, то, значить, не п'є... I на цей раз таки перепер. Молоко закипiло, а
Христя по-своєму радiла також. Хто знає, чи й не сподобався їй отой самий
дивачок Володько... Хто знає...
Вечiр не забарився довго. Огнi у таборi поширились, пояснiшали. При
сусiдньому вогнищi сидить на комердяцi сухий довгов'язий дядько, курить
люльку i плює в огонь. Володько покинув дiвок i пiдiйшов до нього.
- Я знов до вас. Бачите, ми вибрались з дому з худобою наперед... Нашi
завтра приїдуть... Нiчого з собою не маємо... Чи не сказали б ви менi,
дядьку, де тут дрова на вогонь беруть...
Дядько не вiдповiв одразу. Нi. Вiн перш усього вийняв з рота люльку,
сплюнув, приплющивши очi, в огонь, повернув голову до Володька.
- Що? - проговорив уривно. Володько мусiв ще раз повторити своє
прохання...
- А ти ж вiдай?..
- З Тилявки?.. Хм... А далеко там вiйна?..
- По правдi сказати, не знаю. Як ми виходили, кажуть, за Крем'яйцем ще
була?
- Еге? Тьху! - i затягнувся. Володько нiяковiє. Якийсь дивний
чоловiк... Жiнка його, що проказувала "Отче наш", мабуть, спить. Дитина
також, мабуть, спить. А вiн от сидить i журиться, а може, й не журиться,
бо ж вираз лип" його не сумний. Вiз з будою стоїть. Коло нього пара коней
i корова. Пiд возом цебрик. До полудрабка пiдвiшена дiйниця.
- Є у тебе отець? - зненацька, не виймаючи з рота люльки, проговорив
дядько...
- Є,коротко вiдповiв Володько.
- На вiйнi?..
- Еее, де там...- заперечив Володько так, нiби йому навiть i в голову
не йде, як його "отець" могли на вiйнi бути...
- А брат є?
I чого вiн хоче? Нащо йому все знати?
- Двох маю...
- На вiйнi?..
- Дома. Старшого, певно, скоро заберуть...
- То ти щасливий. Усi дома... А я от думаю... Сиджу i думаю. От як
навкруги багато люду... Все люди, все люди... А я... Мав i я, голубе,
трьох синiв. Забрали. Сеся, що в будi, невiстка з дiтинов. Ади, семий рiк
має... Старшого мого... Десь, кажуть, нiби в полон попав i на Сибiр
погнали... В Сибiр... Меншi обидва самi пiшли... Хотiвєм, єк то кажуть, в
люди вiвести... Хотiвєм, ади, свiт показати їм. На гiмназiю до мiста
пiслав. Ет! - i старий махнув рукою...Училисi. Прийшла вiйна. Оба, диви, у
сiчовi стрiльцi подалися. I тепер - хiба я знаю?
Володько зовсiм не мав бажання слухати iсторiю його роду. Але вираз i
мова старого такi щирi, такi простi, що хлопець присiв до нього i слухає.
Старий розповiв про своє життя-буття. Згадував кiлька разiв слово Україна.
Володько слухав, але бiльше з пошани до нього, як з цiкавостi. Вiн
потребує дерева на вогонь. А старий, видно, не має з ким подiлитися своїми
думками. Говорить з ним, мов зi старим. I чомусь пригадав Володько дiда
Юхима, його пасiху, його господу зi садом i черешнями...
Як то вони сидiли тодi у травi i читали... Ах, як то давно було.
На вогнi горять широкi почорнiлi дошки з жидiвськими написами.
- Ви де набрели тих дров? - питає Володько...
- Тотих?
- Еге?
- Там. Там он окописько... Вояки розбили частокiл... Нема ж чим палити.
Змерзнемо без ватри. Пiшли й, хай Бог простить, мертвих обiкрали...
Мертвих не мож поганити... Але - що ж...
- А бiльше тут нiде не дiстану дров? Старий похитав головою. При цьому
не вiдривав погляду з огню, нiби там читав що...
-Я там маю досить. Вiзьми собi... Вiзьми, вiзьми, хлопче!..
- От спасибi вам! - аж викрикнув Володько. Такий добрий дядько... Вiн
ще й на старого не виглядає, а вже три сини має... Журиться бiдачисько.
Видно, добрий "газда" був. Руки i чоло, й очi свiдки того... По цiлому
нашому свiтi добрi "газди" є... Розумнi люди, поважнi люди, "з толком", як
сказав би його батько. "I з Австрiї, а зовсiм, як наш",- думав хлопець.
Набрав дилiв на оберемок i вийшов. Коло свого вогню застав москалiв.
Дiвки, мов вiвцi, докупи збилися i зрiдка вiдповiдають на вояцькi допити.
Володьковi це не до вподоби. Краще йшли б собi геть. Не дадуть спати.
Розстеляють солому i всi гурточком лягають. Москалiв прогнали таки, i
тi пiшли геть. Дiвки мають для вкривання великi хустки, а Володько не має
нiчого. Але якось-то до завтра видержить. Розiклав бiльший огонь,
згорнувся калачем, мов пес, i заснув.
Але спав не довго. Розбудив його холод. Огонь загас i стало зовсiм
темно. Дров бiльше не було. По плечах бiгають мурашки холоду. Поглянув на
дiвок, на худобу. Дiвки смiшно сплять поскручуванi майже вдвоє. Встав i
подивився на худобу. Щось її дуже мало. Багато корiв бракує. З його товару
немає Рогатої й обох озимкiв.
-- Гей, гей! Дiвки! - крикнув вiн на сплячих.- Вставайте! Вставайте!
Товару нема!
- Що? Де? - Дiвки зiрвалися, мов опаренi, на ноги. Кожна кинулась до
своїх корiв. Посвищи! Почали поблизу шукати, але дарма. Бiда та й годi.
Нiч, холод, безконечний сплячий, повитий димом i туманом, табiр. Вiд
холоду Володько тремтить i цокотить зубами. Дiвчата знов розплакались.
Шукати треба!.. Десь пасуться. Вкрасти нiхто не мiг. Кому тепер тi корови
потрiбнi.
Володько кидає заспаних, наполоханих дiвок i подається мiж табiр.
Оглядає скрiзь вози, худобу при них... Коло деяких палахкотять великi
вогнi. На них горять здоровеннi комердяки. Люди сплять на возах, пiд
возами, на землi коло вогню. Володько зупиняється не раз, щоб погрiтися i
волочеться далi.
Табiр тягнеться безконечно. Маленькi проходи, намети, буди, вогнi.
Поприв'язувана до вбитих у землю палiв худоба.
Конi хрупають що-небудь, корови жують жвачку, люди хропуть. По сошi все
ще тарахкотять обози i далеко висвiчують своїм пружним яскравим свiтлом
самоходи.
Мiльйони людей спить тут. Вгорi дзвiнке, з грубими осiннiми зорями,
небо. Гуркiт гармат нагадує близькiсть фронту. Небо там - нiби хрусталева
чаша з вином.
Хлопець довго блукав помiж возами, вертiвся часто по одних i тих самих
мiсцях, зазирав до кожної корови, але все безуспiшно. Часом здавалося, що
ось вглядiв, що ось виразно бачить Рогату, теличку...
Пiдходить, нi. Мусiв переконатися, що це омана. Довго так блукав, поки
нарештi втомився. Сон морив його також порядно. Захотiв вернутися до свого
табору. Але скiльки не намагався, не мiг його знайти. Йшов навмання.
Звертав вправо, влiво, обходив вози. Все даремно. Нi корiв, нi своїх
людей. Заблудив та й все. Треба перечекати до ранку.
Налазить на великий огонь, знаходить коло нього дошку i лягає. Крiм
нього, тут сплять два чоловiки в порваних черевиках. Обидва вони лежать на
широких дилях, пiдклавши пiд голови по куску дерева.
Незчувся, коли й заснув. Спав мiцно, розкiшне. Нi болiв, нi снiв, нi
тяжких думок. Сам-один серед безлiчi чужих людей. Голова лежить на лiвiй
руцi. Сяйво вогню ярко освiчує його бiднувате обличчя. Його скорченi ноги
звiшуються з диля й опираються об пеньочок, на котрому, мабуть, рубають
дрова, бо поцюканий.
Спав годин двi. Прокинувся. Огонь догоряє. Великi головнi жарiють i
вкриваються попелом. Чоловiки ще сплять. Туманно. На сходi арiє небо -
мабуть, свiтає. Недалеке лежить i, широко роздуваючи нiздрi, чмихає
корова. Не спiвають пiвнi, не женуть пастухи на пашу худобу. Нема хат.
Безконечний, вкритий туманом, табiр.
Здивувався, поки знайшов свiй табiр зовсiм поблизу. Це, зрештою, не
диво. Дiвчата збилися купкою, i нелегко їх вiднайти. Товар розбрився.
Володько застав їх, коли всi спали глибоким сном.
Побудив.
- А де ж худоба? - спитав вiн.
- А ми тебе, козаче, спитаємо: де худоба?
- Ну, то шукати треба! - крикнув вiн.- Сама вона не прийде.
Тi не мали що казати. Пiшли шукати. Тепер, по денному свiтлi, це не так
важко робити. Внедовзi, ще здалека, вгледiли свiй товар. Пiзнали по
Рогатiй, яка вiдзначається своєю окрасою.
Корови спокiйно паслися по другiй сторонi сошi. Цiкаво, як вони
перейшли туди? Голод. Так. Голод загнав.
Починався новий день в нових обставинах. Треба якось пристосувати його
до власних вимог, поки над'їдуть пiдводи. Треба кормити худобу, варити
снiданок, обiд. Шукають пасовиська i знаходять його на лугах за Шумськом.
Двоє дiвчат j женуть пасти худобу, решта варить обiд. Володько, як
господар, має пiклуватися вогнем. Мусить придбати дров.
I вiн сумлiнно виконує свої обов'язки. Головне, що його дратує i
сердить,- поводження дiвок. Бо ж що за розмазаний! народ. Дома i зуби
скалять i гиржать, мов лошицi, на цiлеї поле, що аж пiд Жолобецький лiс
чути. А тут ось кiлька годин прикрiшого життя, i зараз - плач, сморкания,
нарiкання.
З'явилися знов москалi, жартують, як завжди. Дiвки надутi, i їм тепер
не до жартiв. Але тi товчуться тут весь час. Володько йде оглядати
околицю. Пробрався через табiр, зауважив примiтки, по яких має вертатися
назад. За табором долина i жидiвське окописько. Огорожа навколо розбита.
Дошки на могилах подекуди повириванi. Сторчать однi кам'янi плити. А
мертвим що? Хай там воюють, мруть. Тут їм затишно, тихо. Он хата одинока,
брудна з вiдчиненим вiкном. У вiкнi голова довгобородого, зовсiм бiлого,
жида. На головi у нього ярмулка i чорна маленька коробочка. На плечi
накинена пасмужиста хуста. Постать старого безупинно, мов, вагалко
годинника, хитається.
Пiсля гамору i метушнi табору, цей кут з мертвими i старим дивним жидом
видається Володьковi якимсь надзвичайним i загадковим. Кам'янi гладенькi
плити, дивнi написе, яких нiзащо, хоч би луснув, не прочитаєш. Ось тут
хiба Хаїм Цаль, поважний громадянин мiстечка Шумська, склав свої метушливi
костi. Як дивно... Як дiйсно дивно. Все навкруги таке дивне, зовсiм
iнакше, як було колись.
I мимохiть пригадав минулу нiч, блукання мiж возами й огнями, старого
"галiцiяна", що плював у вогонь. Згадав ще раз дiда Юхима. От цiкаво, чи
живе вiн ще... Згадав прогульку з ним у ту туманну пахучу долину, коли
йому щемiли утомою слабi ноги. Пригадує виразно, як дiд казав про вiйну.
Невже вiн знав, що буде вiйна? А батьковi сни.
Але чому вiн, малий Володько, має все згадувати, помiчати кожну
дрiбницю, низати все на ланцюжок думок, порядкувати подiї, днi, настрiй
їх? Тут ось тисячi тис"ч народу. Чи задумується ще хтось, крiм нього, над
цим? Зi всiх йому знайомих, крiм батька й отого старого з люлькою, що
плював у вогонь, напевно, нiхто! Як його бути байдужим, боятися i бiгти,
упасти i плакати, виразно належати до того скоповиська людей, як вiвця до
череди. Нi ж... Через голову лiзе думка, що пiднiмає, мов вага, усе, що
ловлять зором очi, i важить, цiнить. Очi горять не даремно i не даремно
бачать дороге чарiвне свiтло i барви його усi, що розлитi скрiзь, куди не
ступить нога.
I чи ж не бачить Володько, що на його очах твориться щось-таки
незвичайне, щось дiйсно велике. .Вiн родився в такому-то роцi в глухому
закутi свiту i, здавалося, все життя мине перед ним, мов струм води
спокiйної рiчки. I нi. Сталося так, що вiн побачить дiю, яка твориться раз
на вiки, яка перетне старий свiт i вiдхилить завiсу в новий. I невже
Володько має увiйти туди першим - нi, одним з перших? Мабуть, так.
Щасливий ти, Володьку. Буде колись мир, замовкнуть гармати, родяться i
виростуть новi люди, але не будуть бачити вони нi отих москалiв, нi отих
коней, нi галiцiянiв в капелюхах з люльками, нi таборiв.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142