Втома десь зникає. Цiле тiло поволi вiдпружується... Навкруги
так приємно, так гарно... Не хочеться ще кидати такий вечiр та йти спати.
Через те Володько сiдає на м'якiй травi й дивиться.
Цiле небо всiяне зорями. Десь далеко за селом, туди, де панський двiр,
чути ще обжинковий спiв. Це йдуть запiзненi женцi запiзнених чиїхсь жнив.
Одна дiвчина несе на головi вiнок, а решта йдуть коло неї й спiвають.
Знайомi, гарнi, повнi якоїсь туги й одночасно радощiв спiви.
Володько вслухається в тi звуки... Думка вiдлiтає далеко... Земля
дiлиться. Небо нахиляється нижче. Душа поволi вiдкривається, мов дверi
великого храму, i в нiй починає дiятись щось особливе. Виходять дивовижнi
образи, встають надзвичайнi, неземнi люди, починає грати чудова музика.
Боже мiй! Таж це страшний суд!
А з-за жолобецького дубового лiсу поволi випливає велетенський,
запiзнений мiсяць. Разом з ним зростає музика, зростають образи. Свiт
ширшає, обрiї вiдступають... Володько має, що йому треба ще пiти в село,
що там праця, що завтра велике свято, але вiн не може вiдiрватися вiд
цього мiсця. Вiн щось чує... Йому видається, що це востаннє вiв бачить тi
дерева, небо, будинки... Йому хочеться на все надивитися, затямити, мати в
собi... Йому хочеться торкатися пучками пальцiв землi, що на нiй стоїть.
Хочеться цiлувати її, обняти й вести кудись в iнше мiсце...
Ах, це слабiсть... Не варто потурати нервам... Вiн стрясає головою та
йде швидко до хати. Нiхто ще не спить. Все клопочеться, прибирається,
чиститься на завтра... Мати качає рублем бiлизну. Її тонкi, засуканi по
лiкоть руки справно працюють рублем... Накочена на качалку сорочка
вирiвнюється, м'якшає, гладшає.
Володько дуже добре знає кожну її думку. Любить її таку, як є... Таж
вона знає всього двi лiтери... Одна, як круглий калачик - О... Друга, як
жук, лапата - Ж. Знала колись i А - як кроковка, але вже багато рокiв
згасли її очi й не добачають... Вiзьме книжку, дивиться на неї здалека
перед собою й каже:
- Колись ще знала три буквi... Не можу вже їх пiзнати...
Увiйшов до хати Хведот.
- Володьку. Тебе кличуть,- сказав вiн. Не сказав, хто кличе, тiльки
дискретно посмiхався. Видно, хтось такий небувалий... Володько швидко
встав, наложив на голову солом'яного бриля й вийшов...
Надворi нiкого... Вийшов до брами... Рипнула фiртка, i на дорозi
побачив чорну постать...
- Володьку,чує тихий голос. Пiзнав його одразу... Наталка. Як вона
прийшла? Пiдiйшов до неї. Вона знiяковiла, I схвильована...
- Я так боялася... Так боялася. Думаю, як його викликати... Ходила
довго попiд бгiжем... Аж то побачила Хведота... Чому ти не прийшов у село?
- Я ж сказав, що не прийду,- вiдповiв Володько.- Моє все зроблене...
Треба було батьковi помогти. У нас цього року запiзнилась косiнка. А що
там?
- Ходiм... - сказала вона,- Я тут боюсь.
- Чого?
- А як мене побачать? Я все чекала, що прийдеш... A там стiльки працi,
що Господи... Вiнки, бiганина, варять, печуть... Всi: де Володько? Де
Володько? Привезли скриньку горiлки. Там цiле село...
Вони звернули на дорожину, що веде до кущiв. Наталка все не могла
заспокоїтись. Говорила не своїм голосом. Серце її швидко билося...
-... I я не видержала... Пiду. Трохи стемнiло i я пiшла... А знаєш? -
вона взяла його за руку й зупинилась. Пiдступила ближче,- Знаєш? Був знов
Iлько.- Маленька перерва. Володько здивований. Наталка не дочекалась
вiдповiдi - Прийшов з Бухловим...
- З Бухловим? - перебив Володько...
- З ним... Боже! Я собi думаю: таж Бухлов з козаком, з полiцiєю. А
Iлько втiк з iншими хлопцями... Як же так? А вони собi принесли шпроти...
Знаєш? Такi рибочки в бляшанках... Бухлов трохи п'яний... Виймає рибочку й
дає менi - Я одвернулась. А Iлько до мене; "Дурна! Їж!" Я вибiгла з
хати... Цiлий день про це думала... Думала собi: чи сказати це кому? Потiм
рiшила: тобi. Кому iнакше?
- I бiльше не кажи нiкому,- сказав Володько. Вони пiшли просто на темну
стiну гаю. Там тихо. З села долiтає пiсня, 3 другого боку, з Угорщини чути
також пiсню, тiльки ночлiжанську.
Вертався Володько зовсiм пiзно. Йшов через село, повз новий будинок.
Село вже спало. Будинок стояв уквiтчаний. Перед ним така ж уквiтчана
брама. З неба свiтив оточений сiрим кiльцем мiсяць. Буде змiна погоди,
думає Володько. Коли б хоч видержала до завтра. Мав на увазi завтрiшнє
свято, а за скошений овесь i не згадав...
Це було не саме посвячення будинку на площi села Тилявки. Це було щось
бiльше й краще. Тягнулись роки, вкладались у десятилiття, столiття, але
навкруги було тихо, сонно, нiби безлюдно. Були чудовi весни, пишно цвiли
черешнi... Були поля зеленi... Вiтер вiяв з далеких морiв... Було не одно
густе, як мед, лiто, що заливало землю щирим золотом; були пахучi днi
осенi, повнi жовтих, червоних i синiх овочiв, були бiлi, яскравi зими;
поля вкритi застиглим бiлим металом, зненацька схвильованим i ствердлим
химерно... Була велична, маєстатична, свята земля - гордiсть Бога й
натхнення людини. Чорна земля, дужа, вузлувата й тверда... Сувора, як чоло
Саваофа, i радiсна одночасно, як гарний спiв.
Не було тiльки на нiй людини. Було безлiч недокiнчених задумiв, безлiч
початкiв, нарисiв... На кожному проектi видно було велику, натхненну руку
творця... Рiшучi, несподiванi зариси, потужнi, налитi силою обриси м'язiв,
дебелi куснi, литi з кращих металiв... Бракувало їм вiдповiдної душi.
Великої душi. Твердої душi. Розумної душi...
Цiлi вiки вагiтнiла стара, чудова земля своїм великим плодом... Небо,
обрiї, дерева, цвiт яблунi, хвиляста чорна рiлля, швидколетi птахи, й дикi
звiрi, i риби в чистих водах напружено чекали одного, надзвичайного дня,
коли ступить Бог на цю землю й мудрою своєю правицею вiдхилить завiсу
темноти. Скаже Бог: дарую вам вiд сьогоднi душу. Будьте мудрi, як я. Хочу
бачити вас володарями, а не рабами. Воскреснiть!
Нi, нi... Це не було тiльки посвячення будинку. Це посвоєму воскресало
й зводилось село. Це не була квiтуча весна, це було густе, налите снагою
лiто з бронзовим чолом. Треба було бачити, як того ранку сходило сонце.
Нiколи воно не вставало так. Сам Бог зiйшов зi свого трону й зводив його
обома своїми руками... Як горiли золотi стернi розлогих i ланiв, як
суворо, рiвно стояв на обрiю лiс, як гнулись тяжкi вiти яблунь - про все
це немає сили сказати... Село виступало - хата за хатою, всi лавою, мов
живi, бiлi, веселi, усмiхненi... Дзвiн вiд самого рання бушував над селом
i розлiтався навкруги, нiби розбитий гураган; всiх зводив, всiх гнав до
Тилявки, всiх випростував i бадьорив.
Он яром з Башковець йдуть все в чорному парубки... За ними в бiлому, в
червоному, в синьому йдуть дiвчата... Там далi йдуть дядьки в тяжких,
кованих чоботях, що залишають на стежцi глибокий слiд. Всi вони .йдуть, бо
кличе тилявець-кий дзвiн... Там буде сьогоднi празник... Про це знають всi
навкруги...
I на полях вiд Людвищ квапляться на поклик дзвону парубки, дiвчата,
дядьки... Тилявецькi поля вiтають їх своїми стернями, своїми пiвкопами...
Здається, пiвкопи знають, кому вони належать i якi руки складали їх.
На сходi знов вiд Жолобок з густого, чорного лiсу виходять юрба за
юрбою, йдуть стежками вздовж вкритого курявою широкого шляху просто
назустрiч дзвоновi, що реве над Тилявкою... Йдуть поспiхом (бо можуть
спiзнитись) дiвчата з червоними, веселими лицями... Он перед ними вже хати
Тилявки, що стоять сьогоднi гордо... Бiлi хати пiд зливою яскравих
променiв ранкового сонця...
А з пiвночi також iдуть... Там запало в глибокий яр старе лiсове село
Угорське. Угорщани встали сьогоднi рано. Вони ж довiдались, що сьогоднi в
Тилявцi велике свято. Вони ж знали, що там бiгали весь час якiсь люди,
сходились, розходились, ходили по ночах, ранками, цiлими днями. Вони
знали, що туди вселили "постерунок", що послали туди вiйсько... Вони знали
також свого "вуйта". Не раз погрожував вiн, що Тилявку "присадить,
знищить, рознесе, загладить". Вони також знали, що Тилявка жила б тому, i
росла, i працювала... Кожний день хтось приносив вiстку, яку передавали з
хати до хати, про яку говорили коло церкви, на посиденьках, при
гостинах... Скрiзь на кожному кроцi чути було про Тилявку, i як не пiти
туди сьогоднi, коли так голосно реве великий дзвiн i так завзято, сильним,
металевим голосом кличе до себе...
Село встало. Було все на ногах, шумiло все, квапилось, вдягалося
святочно. Всiма дорогами, всiми стежками через сади й перелази йшли
радiснi, святочнi люди. Зо всiх бокiв вступали в село гурти, нiби
процесiї, що йшли вулицями, весело вiтались зi знайомими.
- Дай Боже, дядьку Семене! Як маємось? - твердий, соковитий бас.
- Здорова була, Яринко! А ходи з нами! - дзвенiв дiвочий голос.
- Кумо! З святом будьте здоровi! Ходiть до церкви! А дзвiн все гуде,
все б'є, нiби на сполох, нiби розпачливим криком своїм хоче пройняти саме
нутро землi й звiдти викликати навiть тих, що вiдiйшли у вiчнiсть. Дзвiн
б'є i б'є тяжким, залiзним серцем, i кожний його удар здвигає селом,
струшує з нього вiковий сон, зводить i жене... Село встало, село йде, село
рушило, мов велика повiнь якоїсь загаченої рiки, що раптово прорвала свою
перепону.
Посерединi села стоїть стара, дерев'яна, бiла, мов чайка, церква.
Бiльше ста лiт стоїть вона на тому мiсцi... Старi, розлогi дерева оточили
її зо всiх бокiв... Зеленi їх корони майже зливаються з зеленою банею
церкви, i тiльки хрест блищить золотом у соняшник променях ранку. Така
саме стара дзвiниця. Тесанi сокирами дубовi сходи, старi дзвони... Дзвонар
Григор Вакула без перерви б'є в великий дзвiн... Обличчя його нiби зi
старого ременю тиснене, глибокi зморшки, кiлька бородавок, що нiби
дерев'янi цвяхи вбитi в чоло, i цiлий лiс густої рослинностi... З
шкiряного його чола сочиться пiт... Тяжка, зачовгана рука безупинно шарпає
мотуз дзвону, а залiзне серце з кожним ударом випускає на всi чотири боки
свiту через вiкна дзвiницi велетенськi, крилатi звуки, що летять i бушують
над селом...
А внизу, як гляне око, море людських голiв... Цiле церковне подвiр'я
залите людьми... Вуличкою, стежками через сади й городи спливаються все
новi й новi струми, що вливаються в загальне море... Ось перед дзвiницею
блищать мiдянi труби музики. Ось у чудовому, густому вiд сонця повiтрi
задзвенiли першi звуки труби, що сповiстили Службу Божу.
Безлiч голiв обнажилося, безлiч рук заворушилося й склало знак хреста.
З церкви вирвалося назовнi перше хорове "Господи помилуй". Було воно, нiби
на Великдень, таке дзвiнке, таке бадьоре, таке радiсне.
Урочистий, налитий сонцем i радiстю час iшов поволi вперед... Ось на
церковних сходах з'явилися корогви. Ось вийшли спортовцi й зробили коло
перед сходами. Море людей похитнулося й вiдлилось взад. Ось з'явився на
сходах престол, хрест... Ось вийшли три священики в святочних ризах... За
ними вийшло два диякони, а далi хор... Почався молебен, оркестра заграла
гiмн, люди клякнули до землi... Запанувала велика, урочиста тиша, i тiльки
звуки гiмну маєстатно здiймаються вгору й десь там високо, високо
розпливаються в блакитi... Вийшов священик i почав проповiдь... Згадав про
"свiтло Христової правди...". Згадав про добрi й злi сили, що борються на
землi... Згадав, що все живе на землi i намагається жити так, як сказав
Бог, бо людина є Божа подоба... Хто не вiрить цiй заповiдi, той служить
темнiй, злiй силi... Той iде проти закону Божого... "Сьогоднi,говорив
священик, - наше село святкує великий, можливо, ще небувалий день.
Трудами, працею здвигнено велике дiло, що його правдиво оцiнять тiльки тi,
що будуть жити тут колись... Хай Бог благословить ту працю й хай принесе
вона зрiст i розцiт нашого села й нашого народу".
Ще раз грала оркестра, блищали на сонцi мiднi труби, гойдались
корогви... Велика, барвиста процесiя, нiби хвиля моря, пiд подувом вiтру
похитнулась i влилась у вузьку вулицю... На дзвiницi все били в дзвони...
Їх звуки виривались з вiкон i великими помахами крил летiли в далечiнь...
Здавалось, їх видно в повiтрi... Здавалось, вони веселi, пружнiшi,
жвавiшi, нiж звичайно... Тi старi, зачовганi, прадiдiвськi-дзвони, що
сотнi лiт дзвонили цим людям i кликали їх перед обличчя зчорнiлого Христа
з терном i краплинками кровi на чолi... От i сьогоднi дзвонять тi самi
дзвони... Повiнню ллється народ, гойдаються спереду корогви, мигоче
архистратиг Михайло в барвистiм одязi з огненним мечем у руцi, блищить
старий, позолочений, ще з великим, царським двоголовим орлом, хрест...
Мигає верх оздобленого мереживом великого образу Пречистої Дiви... Далi
ллються хвилями люди... Мiняються барви, вiтер бавиться з довгим волоссям,
виривається якийсь слiв...
Далi похiд повертається влiво... Там далi видно високу браму, оздоблену
жоржинами, кражалками, повияками та безсмертниками... На брамi напис "В
ЄДНОСТI СИЛА"... Чорнi, великi лiтери на бiлому паперi... Перед тими
лiтерами людське море, голови, безлiч голiв, з розумом i думками... В
єдностi сила, каже плакат, говорять чорнi на бiлому лiтери... В єдностi
сила стоїть перед обличчями всiх людей... В єдностi, в однодушному
споєннi, у великiй свiдомостi свого людського первня. Дзвони говорять,
небо говорить, говорить стара прадiдiвська земля, могили батькiв, дiдiв,
чорне, закурене вiками обличчя в терновому вiнку з краплинами кровi на
чолi... Все це повiдає, що сила в єдностi, що воля в єдностi, що свободу
дасть єднiсть...
Людське море все посувалось вперед просто на браму з написом. Вона,
уквiтчана, стояла на своєму мiсцi, розiп'яла свої обiйми: "Входьте, люди
мої! Вливайтесь!" - А чорнi лiтери нестримно росли на бiлому тлi й кричали
разом iз дзвоном у мужицькi вуха: "В ЄДНОСТI СИЛА!"
Побiч стояв невеликий, бiлий, зовсiм новий будинок. Чув свою силу й
нiби радiв, що народився на свiт. Вiн усмiхнене чекає тi тисячi людей, що
он зi спiвами й корогвами наближаються крок за кроком до нього. Ось вони
вже зовсiм близько. Ось зупинились перед брамою. Ось священик пiдносить
хрест i благословить його.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142